Семінар з релігієзнавства №5

 

 

1. Соціально-політичні причини та ідейні передумови виникнення християнства.

2. Загальна характеристика Біблії.

3. Євангельський образ Ісуса Христа.

4. Основні положення християнського віровчення.

5. Еволюція християнства в епоху вселенських соборів.

6. Католицизм: віровчення та культ.

7. Основні джерела віровчення католицизму.

8. Загальна характеристика православ’я.

9. Церковна організація православ’я.

10. Порівняльний аналіз католицизму та православ’я.

1. Соціально-політичні причини та ідейні передумови виникнення християнства.

Зародилося християнство в середині І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії серед єврейського населення Палестини у процесі злиття іудаїстських сект, існуючи на перших порах як сектантське утворення в межах іудаїзму. Різні чинники прислужилися до його виникнення. Одним із найвпливовіших серед них був соціально-політичний, що виявився у глибокій кризі Римської імперії, супроводжу­ваній невдоволенням населення існуючими порядками, по­встаннями і навіть громадянськими війнами.

У формуванні християнства відіграла помітну роль i централізація державної влади, що потребувала відпо­відної релігійної опори, якою було уявлення про єдино­го Бога. Економічне, політичне спілкування народів Рим­ської імперії живило у їх свідомості уявлення про над­національного Бога-спасителя всіх людей незалежно від національності.

Головними ідейними джерелами християнства були іу­даїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки (сто­їцизм), ідеологія кумранської общини есеїв, релігії схід­них народів Римської імперії.

Християнство тісно пов'язане з іудаїзмом, від якого воно успадкувало найдавнішу частину Біблії — Старий Завіт (в іудеїв він називається Танах), вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, кінець світу, а також багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина імені — Христос — є перекладом грецькою мовою іудей­ського релігійного терміна «месія» (букв, помазаник, у пе­рекладі — посланець Божий, рятівник людей).

Ісус Христос (давньоєвр. іепзиа — спасіння, грец. Спгіозіоз — помазаник). За християнською традицією, він вважається боголюдиною, що поєднує божественні та люд­ські начала, постаючи як друга іпостась Святої Трійці — Бог-син.

Згідно з Біблією народився він у розташованому на пів­день від Єрусалиму іудейському містечку Віфлеємі (це уз­годжується з твердженнями єврейського пророка Міхея про те, що у Віфлеємі народиться вождь, який врятує народ Із­раїлю) внаслідок непорочного зачаття від Святого Духа Ді­ви Марії, яка була дружиною тесляра Йосипа. Сталося це 750 р. за римським літочисленням. З цього моменту хрис­тияни ведуть своє літочислення. Народження немовляти відбулося у пастушій стайні, бо у Віфлеємі, куди Йосип і Марія прибули для перепису населення, не знайшлося їм іншого пристановища. Першими вклонилися йому місцеві пастухи. Восьмого дня після народження немовля було на­звано Ісусом і над ним було здійснено обряд обрізання. Сорокового дня в Єрусалимському храмі відбулося його ритуальне посвячення Богові. Мав Ісус чотирьох братів і сестер, але їхніх імен у Євангеліях не названо. Дізнавшись про народження Бога (а це передрікали і східні волхви), іудейський цар Ірод наказав знищити у Віфлеємі всіх новонароджених хлопчиків. Тому Йосип і Марія змушені були втекти з маленьким Ісусом у Єги­пет, звідки повернулися лише після смерті Ірода, оселив­шись у своєму містечку Назареті, де Ісус прожив до тридцяти років, нікуди не вибираючись звідти. Щорічно на Пасху відвідував він Єрусалимський храм. Мабуть, знав грамоту, бо часто цитував Старий Завіт. Не маючи систематичної іудейської освіти, він усе-таки привернув до себе увагу служителів храму. Коли Ісусові виповни­лося тридцять літ, відбулися надзвичайно важливі події його життя. Він залишив сім'ю, отримав у водах Йорда­ну хрещення проповідником Іоанном, який, очевидно, був фундатором нової релігії, ще до Христа проповідував при­хід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуаль­не обливання новонароджених. Після цього Ісус більше місяця провів у пустелі, віддаючись молитві й посту, пе-ремігши в духовному поєдинку спокусника Диявола. Не­вдовзі почав свою трирічну проповідницьку діяльність у розташованих на узбережжі Галілейського моря містах Капернаум, Харазин, Магдала. У його проповідях ішлося про те, що ось-ось настане царство Боже. А щоб увійти до цього царства, необхідно повірити в Єдиного Бога, покая­тися у своїх гріхах і слідувати за Сином Божим, яким Ісус називав себе. Слово Ісуса знайшло багатьох прихиль­ників, які повірили йому, пішли за ним. Дванадцять його учнів і послідовників стали апостолами. Ширилася на­вколишніми місцями слава про нього і як чудотворця, який лікує хворих, воскрешає мертвих, перетворює воду на вино.

2.Загальна характеристика Біблії.

 

3.Євангельський образ Ісуса Христа.

Образ Ісуса Христа, чиє ім'я носить одна з найбільших релігій світу, завжди привертав увагу дослідників. Таємниця цієї постаті та її імені знаходить історичну розгадку у витоках християнської церкви.
Для віруючих перших християнських громад, що складалися з євреїв, які увірували в спасіння Богом знедолених. Месія — Христос-Спаситель (він в Апокаліпсисі називається ще Агнцем, Сином Людським, Альфою й Омегою) ще не прийшов, але «скоро гряде». Сутність цих вірувань відображена у біблійній книзі «Апокаліпсис».
Образ Ісуса Христа для віруючих другої половини І ст. н. є. — небесна істота. Його очі горять вогнем, ноги з розжареного заліза, голос, мов гуркіт водоспаду. Він появиться на небі, скине Сатану і встановить тисячолітнє царство християн на землі.
Минав час, а обіцяне пришестя Христа на небі не здійснювалося, спасіння віруючих не приходило. Частина християн відійшла від віри, а ті, що залишилися, змінили своє вірування. Вони почали говорити, що Христос з'явиться на Землю у вигляді людини. В першій половині II ст. розвиток християнства відбувається через етап так званого докетизму (грец. «докео» — здаватись) — віри в близьке пришестя Христа.
До середини II ст. серед християн укріплюється вірування, що Христос вже перебуває на землі у вигляді людини. Отже, пришестя вже звершилося, спасіння людей прийшло. Легенди про пришестя на землю Христа-Спасителя, що передавалися з вуст у вуста, у другій половині II ст. набули назви «Євангелія» («Радісні повідомлення», «Благі вісті», «Благовіст»).
На зміну докетизму приходить євангелізм. У вжитку з'явилися понад 40 євангелій. Основні етапи трансформації образу Христа в релігійних віруваннях первісних і ранніх християн простежуються за тими документами, що дійшли до нас, у тому числі й за священними книгами християн, які склали Новий Завіт: Апокаліпсис, Послання апостолів, Євангелія, Діяння святих апостолів. Вони дають змогу окремим вченим зробити висновок, що Христа як історичної особи не було. Не був він також історичним засновником нової релігії.
Біографія євангельського Ісуса Христа складалася запозиченням з «біографій» інших, більш давніх, відомих у Римській імперії і вшановуваних богів. Тому Ісус Христос народжується у день зимового рівнодення — 25 грудня, як бог Сонця Митра, від діви Марії, на яку зійшов дух святий у вигляді голуба, як і бог Будда, на матір якого, Майю, зійшов дух святий у вигляді слона; вмирає й на третій день воскресає, як і боги Осіріс, Аттіс, Адоніс.
Численні дослідники, наприклад, Д. Ф. Штраус, Е. Ж. Ре-нан, А. Древс, Р. Ю. Віппер, М. А. Морозов та ін., встановили, що в євангельських розповідях про Ісуса Христа майже немає жодного оригінального факту, події або повчання, які не зустрічалися б в дохристиянських релігіях.
У євангеліях перед нами постає компілятивний образ, створюваний у міру вміння й фантазії євангелістів. Про те, що образ Ісуса Христа виводився не з реальної історичної особи, свідчить суперечливість євангельських розповідей про будь-який факт із життя Христа. Богословам так і не вдалося створити за євангельськими розповідями цілісну оповідь про Христа. Взаємновиключаючу суперечність розповідей про Христа діячі церкви подолали тим, що усунули 36 євангелій, залишивши лише чотири, найбільш узгоджені між собою.
Наприкінці II — початку III ст. перед авторами оповідей про земне життя спасителя постала проблема співвіднести походження свого Бога з реальними історичними рамками.
Для цього відсунули земне життя Христа на 150 — 200 років. Саме тоді, на початку нашої ери, в Палестині блукали десятки людей, які називали себе месіями — спасителями народу від римського поневолення.
Серед таких месій був і один з проповідників християнства на ймення Ісус. Про нього відомо, що він був сучасником Іоанна Хрестителя, царя Ірода, прокуратора Понтія Пілата. В нього були брати і сестри, а його брата Іакова закидали камінням в Єрусалимі в 70-х роках І ст. Вірогідно припустити, що його скарав, можливо, розіпнув Пілат, як він карав і всіх інших проповідників християнства. Більше нічого з вірогідних джерел невідомо про життя Ісуса Христа. Історична випадковість виявилася в тому, що ординарний проповідник християнства на ймення Ісус Христос став прототипом євангельського Ісуса Христа.
У сучасному релігієзнавстві набули поширення дві концепції походження образу євангельського Ісуса Христа: міфологічна та історична. Міфологічна школа стверджує, що образ Ісуса Христа склався на основі легенд і міфів дохристиянських релігій. Історична концепція твердить, що це був один із реальних проповідників християнства.

 

4.Основні положення християнського віровчення.

Основні положення християнського віровчення (догмати), які складалися протягом багатьох століть, сформу­льовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших Нікейському (325) та Антіохійському (381) вселенських соборах.

Згідно з Символом віри, християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого (Свята Трійця). Бог-Отець є творцем світу видимого (природа та людина) і невидимо­го (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос з його євангельською "біографією". Бог-Дух Святий походить від Бо­га-Отця, у католицизмі — й від Бога-Сина. Християнська "трійця" має в собі риси політеїзму.

Найважливіше положення християнства — догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, будучи Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покли­каний надати всім євангельським повчанням статусу "бо­жественних істин", представити християнство як "бого-встановлену релігію".

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Хрис­тос приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей — спо­кутував їх. Цим він відкрив людству шлях до "спасіння від влади гріха". Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння людей з мертвих. Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо — до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного бут­тя порівняно з вічністю, яка чекає на людину в по­тойбічному світі.

Подібний характер мають й інші положення християн­ства, багато з яких є інтерпретацією дохристиянських віру­вань, запозичених з давніх східних релігій. Серед них — віра в безсмертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшанування та богоугодного життя на землі тощо.

Символ віри зобов'язує вірувати в "єдину святу собор­ну та апостольську церкву", визнавати необхідність хре­щення, покладати надію на майбутнє воскресіння мерт­вих, настання після цього вічного блаженства для правед­ників та вічних мук для грішників. Практично усі ці ідеї не є породження самого християнства, а запозичені від до­християнських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа.

5.Еволюція християнства в епоху вселенських соборів.

 

Загальний період Вселенських Соборів охоплює час від IV ст. до половини ХІ ст., тобто час від Костянтина Великого до розділення Церкви 1054 р., час від християнства апостолів і мучеників до християнства патріархів та імператорів. Це є період розвитку і формування основних догматів, які складають Вселенське віросповідання.

У перших трьох століттях Християнська Церква свої загальні потреби відносно догматичних питань і канонів вирішувала на Соборах єпископів, а з IV ст. соборна форма з'ясування різних церковних питань досягає повного свого розвитку.

Церковні Собори - це зібрання представників Церкви для обговорення і вирішення питань віри, релігійно-морального життя, устрою, управління і дисципліни християнських суспільств. Синоди або собори існували в Церкві в усі часи у вигляді тимчасових зібрань, а в деяких самостійних церквах - у формі постійних організацій. Вони існують і тепер у різних країнах і віросповідних церквах. Саме слово "собор” означає шлях, яким разом приходять до єдиної істини. У Християнській Церкві розрізняють дві головні категорії соборів: вселенські та помісні. Таке розділення в наш час приймається православною римо-католицькою, вірмено-григоріанською церквами та іншими, але кожна з цих церков визнає не однакове число соборів у значенні Вселенських.

Помісними Соборами є зібрання єпископів й інших ієрархів якої-небудь одної місцевої, самостійної церкви, або якої-небудь визначеної області, які зібралися разом, щоб вирішити питання і справи, які виникли в її межах щодо устрою, управління чи дисципліни в Церкві. У Вселенській Християнській Церкві, як і в кожній Помісній Церкві, собори мають свою історію, початком яких є правила і канони Вселенської Церкви перших дев'яти століть християнства. Постанови Помісних Соборів мали, як і тепер мають, обов'язкове значення лише в тій області, представники якої були членами їхніх зібрань.

Вселенський Собор - це зібрання єпископів і вчителів Церкви із всіх помічних самостійних церков для вирішення свідчень їхньої віри і для затвердження істини віровчення, яке було дане Церкві Одкровенням і тому беззаперечно є правильним для встановлення правил, обов'язкових для всієї Церкви.

Вселенський Собор є єдиним верховним авторитетом для будь-якої Церкви із питань віровчення і єдиним органом її церковного законодавства. Дії Вселенського Собору є найвищими правилами для Церкви, вони поширюються на всі Помісні Собори і на всі часи. За встановленим правилом, необхідною умовою для складу Вселенського Собору була присутність на ньому всіх патріархів особисто, або уповноважених від них з грамотами.

Другим важливим фактором Вселенських Соборів служила канонічна правильність його скликання, складу, ведення і оголошення його постанов і дій. У Римській імперії собори перших дев'яти століть скликали імператори, але із пропозицій ієрархів церкви, з їхньої ініціативи і з їхньої згоди. Право брати участь у діяннях Вселенських Соборів з правом голосу мали єпископи, а пресвітери і диякони могли бути повноправними членами собору лише тоді, коли вони замінювали свого єпископа, тобто були його уповноваженими особами на соборі.

Імператору доручалося почесне керівництво на соборі. Необхідним зовнішнім фактором Вселенських Соборів було визначення його Вселенності всіма помісними церквами, як тими, від яких були присутні єпископи на соборі, так і тими, від яких не було представників. Визнавати рішення і канони Вселенських Соборів у кожній помісній церкві повинно бути одночасним і повним.

Головним і властивим тільки Церкві предметом діяльності Вселенського Собору є складання символів віри і викладення догматів у значенні незмінних зразків віровчення. Маючи право складати символи і догмати, Вселенський Собор зобов'язаний зберігати віровчення в незмінному вигляді. Вселенський Собор володіє здатністю безгрішності, як орган Вселенської Церкви, яким керує Дух Божий.

 

6.Католицизм: віровчення та культ.

Найбільш розповсюдженим християнським напрямком є католицизм. Слово «католицизм» означає — загальний, всесвітній. Слід сказати, що католицька церква завжди прагнула стати єдиною християнською церквою, що поєднує на основі католицьких догматів під верховенством папи Римського всіх християн.
Католицизм бере свій початок від невеликої римської християнської громади, першим єпископом якої, за переказом, був апостол Петро. Процес відокремлення католицизму в християнстві почався ще в III—V ст., коли наростали і поглиблювалися економічні, політичні, культурні розходження між західною і східною частинами Римської імперії.
Початок поділу християнської церкви на католицьку і православну розпочало суперництво між римськими папами і константинопольськими патріархами за верховенство в християнському світі. Близько 867 р. відбувся розрив між папою Миколою І і константинопольським патріархом Фотієм.
Католицизм, як один із напрямків християнської релігії, визнає її основні догми й обряди, але має ряд особливостей у віровченні, у культі, в організації.
Основою католицького віровчення, як і всього християнства, прийняті Священне писання і Священне сказання. Однак, на відміну від православної церкви, католицька вважає Священним сказанням постанови не тільки семи перших Вселенських соборів, але й всіх наступних соборів, а крім того — папські послання і постанови.
Центром католицизму й резиденцією його глави, папи Римського, є Ватикан, місто-держава, розташоване в центрі Риму. Римський папа визначає доктрини з питань віри й моралі. Його влада вища за владу Вселенських соборів. Папа призначає з представників духівництва різних країн католицьких ієрархів — кардиналів і єпископів. Колегія кардиналів (конклав) обирає зі свого середовища шляхом таємного голосування папу (довічно), що за католицьким віровченням є «вікарієм Ісуса Христа, спадкоємцем святого Петра, вищою главою Вселенської церкви, західним патріархом, примасом Італії, архієпископом і митрополитом Римської провінції, суверенного міста-держави Ватикану».
На відміну від православної, католицька церква по-своєму тлумачить деякі догмати. Так, у Символі віри, визнаному православною церквою, у догматі про Трійцю сказано, що Святий Дух походить від Бога-Отця. Католицький догмат проголошує, що Святий Дух виходить і від Батька, і від Сина. Сформувалося і своєрідне вчення про роль церкви в справі спасіння. Вважається, що основа спасіння — віра і добрі справи. Церква, за вченням католицизму (у православ'ї цього немає), має скарбницю «надналежних» справ — «запас» добрих справ, вчинених Ісусом Христом, Богоматір'ю, святими, благочестивими християнами. Церква має право брати з цієї скарбниці необхідну частину «добрих справ» і приділяти її тому, хто її потребує: відпустити гріхи, дарувати прощення і т. п. Звідси розвинулося вчення про індульгенції — відпущення гріхів за гроші або за які-небудь заслуги перед церквою, а з цього виникли правила молитов за померлих і право папи скорочувати термін перебування душі в чистилищі.
Догмат про чистилище, проміжну ланку між раєм і пеклом, виник ще в І ст. й існує тільки в католицькому віровченні. Душі грішників, вільні від смертних гріхів, горять там в очисному вогні (ймовірно, це символ мук совісті й каяття), а потім одержують доступ до раю. Термін перебування душі в чистилищі може бути скорочений добрими справами (молитвами, пожертвуваннями на користь церкви), що роблять на пам'ять про померлого його рідні й близькі.
На відміну він православного віровчення, у католицькому є догмати про непогрішність папи (прийнятий на І Ватиканському соборі в 1870 р.); про непорочне зачаття Діви Марії (1854 р.), про тілесне піднесення Діви Марії (1950 р.).
Католицьке віровчення, як і православне, визнає сім таїнств, але й тут є істотні розходження. Причащання здійснюється прісним хлібом, а не квасним, як прийнято в православних. Для мирян допускається причащання як хлібом і вином, так і тільки хлібом При здійсненні таїнства хрещення окропляють водою, а не занурюють у купіль. Миропомазання (конфірмація) проводиться у віці 7—8 років, а не у віці немовляти. При цьому підліток одержує ще одне ім'я, яке він вибирає собі сам, а разом з іменем — образ святого, вчинки й ідеї якого він має намір свідомо наслідувати. Таким чином здійснення цього обряду має служити зміцненню у вірі.
У православ'ї обітницю безшлюбності приймає лише чорне духівництво (чернецтво), у католиків безшлюбність (целібат) обов'язкова для всього духівництва
Центр культу — храм Основні елементи культу — свята й пости, що регламентують побутовий уклад життя парафіян.
Один із найбільш важливих і урочистих постів — Різдвяний піст (адвент). Він починається в першу неділю після дня святого Андрія — ЗО листопада, відзначається трьома богослужіннями, опівночі, на світанку й удень, що символізує різдво Христа в лоні Отця, у лоні Богоматері й у душі віруючих У цей день у храмах виставляють ясла з фігуркою дитини Христа для поклоніння.
На II Ватиканському соборі (1962-1965 р.) почався процес аджорнаменто — відновлення й осучаснення всіх сторін життя церкви.

 

7.Основні джерела віровчення католицизму.

- виник внаслідок першого великого розколу в християнстві в 1054 р.

- поширений переважно в Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, у переважній більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці та­кож є католики, але вплив католицизму тут незначний.

- Основним догматом католицької церкви, є догмат про непогрішимість папи Римського - папа Римський, який висту­пає з амвона з тих чи інших питань віри і моралі, є непогріши­мим. Прийняття цього догмата папство добилося в 1870 p., було прийнято католицьким Вселенським Собором у Ватикані.

- Догмат про «чистили­ще», прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі - душа людини після смерті потрапляє в «чистилище» — місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів (шляхом різноманітних випробу­вань) і в подальшому переходити в пекло чи рай. Рідні та близькі покійного за допомогою молитов і внесків на користь церкви можуть полегшити випробування душі, що перебуває в «чистилищі». Доля душі визначалася, таким чином, не тільки поведінкою людини в земному житті, а й матеріальни­ми можливостями близьких покійного.

- теза про особливу роль духівництва - людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги духівництва, яке має значні переваги перед мирянами і повинно мати надзвичайні права і привілеї.

Читати Біблію є виключним правом духівництва. Католи­цизм вважає канонічною лише Біблію, яка написана латин­ською мовою, якою не володіє переважна частина віруючих.

Згідно з католицькою догматикою духівництво має особливі права на причастя. Якщо миряни причащаються лише «тілом Божим», то духівництво — його кров'ю.

- Необхідність систематич­ної сповіді віруючих перед духівництвом. Без систематичної сповіді спасіння неможливе. Систематична сповідь, таким чином, доз­воляє католицькій церкві мати значний вплив на суспільство.

Католики стверджують не­мовби Христос, Богоматір і святі мають таку велику кількість заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блажен­ства всьому існуючому і майбутньому людству. Весь цей запас «добрих» справ Бог надав у розпорядження католицької церкви; вона за своїм розсудом може виділити певну частину цих «доб­рих» справ віруючим для спокутування гріхів і особистого спа­сіння, але за це віруючі повинні платити церкві. Продажем Бо­жественної благодаті «відав» спеціальний трибунал при папі. Там за гроші можна було отримати індульгенцію — папську грамоту, котра давала віруючим відпущення гріхів або визначала час, про­тягом якого можна було грішити.

Культ

Засоби емоційного впливу на почуття вірую­чих. Пишність і урочистість. Богослужіння супроводжується органною музикою, сольними та хоровими співами, щоб вплинути на почуття віруючих, викликати релігійний екстаз. Богослужіння в ка­толицькому культі ведеться латинською мовою, незрозумі­лою більшості віруючих.

- культ Богоро­диці, або мадонни. Християнство запозичило цей культ у більш древніх релігій, де Богородиця шанувалась як Богиня-мати, Бо­гиня родючості. В християнській релігії Богородиця була пере­творена в міфічну діву Марію, що народила від «святого духа» дитину Ісуса, сина Божого. Шанування Богородиці піднесено до догмата, а її культ до певної міри навіть відсунув на другий план культ Бога-отця і самого Христа. Культ Мадон­ни допомагає католицтву впливати на мільйони віруючих жінок. Католицька церква навіює жінкам, що в діві Марії вони мають свою заступницю перед Богом.

На третьому Вселенському Соборі (Ефес, 431 р.) відбулося визнання Марії Богородицею, а в 1854 р. було прийнято догмат про її «непорочне зачаття» та тілесне вознесіння на небо.

- Культ святих, поклоніння реліквіям та мо­щам. За час існування католицької церкви було проголошено близько 20 тис. «святих» і майже 200 тис. «блаженних». Цей про­цес пожвавішав в останні десятиріччя. Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 «святих» і 496 «блаженних», а Пій XII проголошував кожного року в середньому по 5 «святих» і 40 «блаженних».

 

8.  Загальна характеристика православ’я.

Основою Священного Переказу є постанови і рішення Вселенських Соборів — зібрань вищого духовенства, що на них делегуються представники християнських церков згідно з установленою процедурою. На цих зібраннях розроблялась і затверджувалась система віровчення і культу християнства, формувались його канонічні норми і богослужбові правила, оцінювались різні богословські концепції, визначалися способи боротьби з єресями. Собори почали проводити з ініціативи візантійських імператорів, які неодноразово головували на них і надавали їхнім рішенням статус державних законів.

Перший Вселенський Собор (Нікейський, 325) прийняв у першій редакції християнський Символ віри й деякі інші рішення, визначив час святкування Великодня у першу неділю після повного Місяця за умови його збігання з весняним рівноденням або після нього, але обов'язково іншого дня, ніж іудейська Пасха.

Другий Вселенський Собор (Константинопольський, або Ца-реградський 381) уточнив Символ віри, обґрунтував формулу троїстості Бога, прийняв низку інших рішень, затвердив головою Константинопольської церкви Григорія Богослова.

Символ віри — короткий звід головних догматів віровчення, що беруться на віру, бездоказово.

Символ віри християнства містить дванадцять постулатів (положень):

• про Бога як творця світу і першу іпостась Святої Трійці;

• про віру в Сина Божого единородного Ісуса Христа;

• про Боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, залишаючись Богом, разом із тим став людиною, народившись від Діви Марії;

• про страждання і смерть Ісуса Христа — догмат спокути;

• про воскресіння Ісуса Христа;

• про тілесне вознесіння Ісуса Христа;

• про друге пришестя Ісуса Христа на землю;

• про віру в Святого Духа;

• про ставлення до церкви;

• про таїнство хрещення;

• про майбутнє всезагальне воскресіння мертвих;

• про вічне життя.

Третій Вселенський Собор (Ефеський, 431) визнав Ісуса Христа як втіленого Сина Божого і Марії — як Божої Матері.

Четвертий Вселенський Собор (Халкідонський, 461) визнав Ісуса Христа істинним Богом й істинною людиною в одній особі.

Другий Константинопольський собор (553) ще раз підтвердив учення про святу Трійцю і про Ісуса Христа.

Третій Константинопольський собор (680) підтвердив істину про людиноподібність Ісуса Христа через визнання його людської волі й дій.

Другий Нікейський собор (787) проголосив ікону зображенням Бога і святих у християнстві.

Рішення і постанови названих перших Вселенських Соборів визнають і виконують всі християни світу, але тільки частина їх дотримується рішень і постанов всіх інших соборів. Причина тому— розколи у християнстві, що відбулися в XI і XVI ст. і тривають донині.

В історії європейських народів знаменним став 476 р., коли, внаслідок навали зовнішніх завойовників і внутрішньої антагоністичної боротьби, перестала існувати Західна Римська імперія і на її "руїнах" почалось формування багатьох самостійних держав.

Перший і другий Вселенські Собори вирішили, що третя іпостась Святої Трійці — Святий Дух — виходить від Бога-Отця через його Сина. Але в 589 р. Толедський Вселенський Собор змінив це рішення. Він постановив вважати джерелом Святого Духа і Бога-Отця, і Бога-Сина. Константинопольська церква цієї постанови не визнала, що і стало формальною причиною остаточного розколу в християнстві у 1054 р., коли Папа Римський Лев IX і патріарх Константинопольський Кіруларій піддали один одного (і водночас віруючих протилежних церков) анафемі (від гр. — прокляття, відлучення від церкви. У християнстві — найвища кара).

У 1965 р. на другому Ватиканському соборі Папа Римський Павло VI і патріарх Константинопольський Афінатор І домовились "піддати забуттю" анафему 1054 р. Проте розкол не усунено й дотепер, і відносини між двома церквами однієї й тієї ж релігії періодично загострюються аж до конфлікту.

Західна християнська церква з 1054 р. називається католицькою (від гр. — всезагальний, вселенський). її прихильники, віруючі-католики, проживають в основному в країнах Західної Європи, Прибалтики, Латинської Америки, СІНА, Австралії та в багатьох інших регіонах світу, в тому числі в західних областях України і Білорусі.

Східна християнська церква з 1054 р. називається православною, а її віруючі — православними. Православ'я поширене головним чином серед населення Східної Європи і Близького Сходу.

У XVI ст. у християнстві відбувся ще один розкол: від католицизму відокремився протестантизм. У подальшому розколи у християнстві продовжувалися всередині трьох його головних напрямів — у католицизмі, протестантизмі і православ'ї, однак спільні догмати і обов'язки християн були і залишаються незмінними. Серед догматів виокремлюються такі.

По-перше, Трійця — Бог єдиний у трьох іпостасях: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. Віра у триєдність Бога — основа християнської релігії.

По—друге, народження Сина Людського — це народження Бога у людській подобі в образі Ісуса Христа; цим підкреслюється, що Ісус "був" Боголюдиною.

По-третє, спокутування гріхів людства — примирення між Богом і людством, коли своєю смертю і воскресінням Ісус врятував народні, завдяки своїй смерті, переміг смерть взагалі. Ісус — приклад найвищої самопожертви: принесення себе у жертву Богові заради спасіння світу і прощення Богом гріхів людства.

По-четверте, Святий Дух — одна зі складових Трійці, влада Бога у світі. Християни вірять в євангельську розповідь про те, що Святий Дух зійшов на апостолів, надихнув їх на створення священних текстів і сьогодні розмовляє з віруючими християнами через Біблію. Він допомагає людям у молитвах і надихає тих, хто прагне побудувати Царство Небесне на землі.

По-п'яте, християни вірять у те, що Біблія наповнена Словом Божим і досконала за своєю суттю; Біблія — закон з питань віри і правил життя.

По-шосте, для католиків і православних Діва Марія — непросто мати Ісуса Христа. Вона зачала Ісуса непорочно, від Святого Духа, і зберегла свою цноту до кінця життя; вознеслась на небо, не пізнала смерті, стала настільки наближеною до Бога, що просить його за всіх, хто потребує заступництва. На відміну від католиків і православних, протестанти вірять у те, що Марію було обрано Богом тільки для народження Ісуса, і будь-які інші функції їй не властиві.

9.Церковна організація православ’я.

Християнізація значної частини Європи й Азії, створення централізованої церковної організації, уніфікація християнського віровчення мали своїм неминучим наслідком і початок розколів усередині християнства, нескінченних суперечок з тих або інших богословських питань, масові єретичні рухи. Назагал, ми розглядатимемо два основні розколи: Великий Розкол XI ст., внаслідок якого утворились такі провідні напрями християнства як православ’я та католицизм, 2) Реформацію X VI—XVII ст., яка спричинила появу третьої значної гілки християнства — протестантизму.

Ще в V ст. від щойно сформованої Християнської Церкви стали відокремлюватися різні національні церкви, число яких згодом перевищило півтора десятки. В цей же часу східній частині Римської імперії — Візантії, склалася самостійна церковна організація, що у 1054 р. розірвала і без того не дуже міцні зв’язки із Західною Християнською Церквою. Відбулася ця подія шляхом накладення взаємних анафем (відлучення від Церкви) з боку Папи Римською і Константинопольського патріарха, формально знятих тільки в 1965 р. Ця подія одержала назву Великого Розколу (Схизми).

Так виникли дві основних течії в християнстві - католицизм і православ’я.

Християн різних православних церков нараховується за мінімальними оцінками 150-200 млн чоловік (за максимальними — у 1,5 рази більше). Живуть вони в основному на території колишнього СРСР (Білорусь, Росія, Україна, Грузія, Молдова) і в країнах Південно-Східної Європи (Сербія, Болгарія, Румунія, Греція), а також у країнах Близького Сходу (Ліван, Сирія, Йорданія) і Північної Африки (Єгипет).

Відмінності православ’я від інших відгалужень християнства починаються вже з того, що вважати джерелом свого віровчення. Першим джерел ом віри православ’я вважає Священне Писання (тобто Біблію), пояснюючи, що "Усе Писання Богом натхнене" (2 Тим. 3:16). Другим джерелом називається Священне Передання.

Священне Передання у православ’ї досить різноманітне і складне за своєю структурою. До нього відносять віровизначення й правила перших семи Вселенських соборів і деяких помісних, авторитет яких був визнаний Вселенськими соборами; сповідання віри, зроблені "отцями Церкви" (Григорій Неокесарійський, Василій Великий, Григорій Палама та ін.), а також живу традицію і практику (символи віри найдавніших помісних церков, "правила апостольські", тексти богослужінь і молитов, акти мучеників). Тільки християнським Переданням зафіксовані такі основні положення християнського віровчення, як догмат про Трійцю, шанування Богородиці, про боголюдську природу Ісуса Христа та ін. Католицизм також визнає Священне Передання, але до його складу додатково включаються рішення інших Вселенських соборів, що відбувалися в Римській Церкві після 1054 р. (всього 21), і офіційні документи Римських Пап.

Православні вірять:

• в єдиного Бога, що створив світ і людину (Бог являє собою тотожність трьох рівноправних осіб: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого);

• у первородний гріх, що вчинили перші люди Адам та Єва;

• в Ісуса Христа - Бога-Сина, що втілився (тобто прийняв людський вигляд, народившись через непорочне зачаття від Діви Марії) і добровільно приніс себе в жертву за гріхи людства (був розп’ятий на хресті, на третій день воскрес, а через 40 днів вознісся на небо) і прийде знову "у силі і славі", щоб судити живих і мертвих і установити вічне Царство на землі, які на небі;

• у безсмертя душі, в існування пекла і раю, де знаходяться душі померлих до Страшного суду. Відповідно до православного віросповідання врятувати свою душу можна тільки в межах Церкви, що є "містичним тілом" Ісуса Христа, посередником між Богом і людьми (див. текст 7.1; 7.3; 7.4; 7.5).

У православ’ї, як і в кожній іншій релігії, з догматичним віровченням тісно пов’язана система культових дій. Основу цих дій складають сім головних обрядів — таїнств. Таїнствами ці культові дії називаються богословами тому, що в них "під видимим образом передається віруючим невидима Божа благодать". У православ’ї існує сім таїнств: хрещення, миропомазання, причастя (євхаристія), покаяння (сповідь), шлюб, оливосвячення (соборування), священство.

10.Порівняльний аналіз католицизму та православ’я.

У православ'ї відсутня єдина думка, вважати чи католиків єретиками,исказившими Символ Віри (шляхом додаванняFilioque), чисхизматиками, які від Єдиної Соборній апостольської церкви. Католики, своєю чергою, однозначно вважають православнихсхизматиками (розкольниками).

Православні відкидають догмат про непогрішності Римського тата та її чільності з усіх християнами по крайнього заходу у тому концепції, й інтерпретації, яку мають католики.

У католицизмі, на відміну православ'я, існує догмат про непорочному зачатті Діви Марії, і навіть Її тілесному те, що.

Православні заперечують догмат про чистилище, який — всупереч існуючому думці — перестав бути аналогом поняття про поневіряння в православ'ї, і навіть вчення просверхдолжних заслуги святих.

Православні визнають права світської влади (концепція симфонії духовної і світським влади), тоді як католики обстоюють позиції повну незалежність церковної влади.

Православні не визнають дива явища Діви Марії вЛурде і Фатімі істинними, Ватикан ж визначає їх як "гідні віри".

Православні вважають вкрай підозрілими католицькі містичні практики, пов'язані з посиленими фантазіями страждання Христа. Зокрема, православні вважають стигмати (чудесний поява на руки годі й ногах ран і шрамів Христа) проявом самогіпнозу, а досліди блаженної Анжели зФолиньо, св. Франциска Ассизького, св. ТерезиАвильской - принаймні спірними.

Західні католики вважають підозрілими православні містичні практики.

Православні негативно ставляться до руху харизматичного відновлення, підтриманого деякимиПапами.

Православні не причащаються у католиків і причащають їх.

Спільна молитва православних з розкольниками по канонічному праву допускається, хоча й рекомендується; але не православні, вважають католиків розкольниками, будуть із ними разом молитися.

Взаємодія православних і греко-католиків (уніатів, католиків східного обряду) в Україні породило чимало закутків у взаєминах Російської православної церкви (>РЦП) і Ватикану.

Католицькі ієрархи нерідко стверджують, що Православна і Католицька Церкви рівні тому чи іншому сенсі, наприклад, в рятівних засобах.

Католицька церква не визнає існування єдиної православної церкви, і веде діалог із помісними православними церквами (напр. РПЦ) окремо.