Шлюб у Стародавньому Римі

В ранній період історії Риму вважалося за мету і головну суть життя громадянина — наявнсть власного дому та дітей, при цьому сімейні відносини не підкорялися закону, а регулювалися традиціями. Основний принцип побудови римського суспільства — це опора на елементарний осередок суспільства — сім'ю (фамілію). Родинні зв'язки базувалися не тільки на кровній спорідненості, але й на усиновленні. Декілька споріднених родин формували рід (лат. gens), найвпливовіші з них грали важливу роль у політичному житті.

 

До складу римської родини входили не тільки мати і батько, але й незаміжні дочки, сини, їх дружини та діти. Також родина включала в себе слуг, рабів та все домашнє майно.

 

 

 

 Портрет подружжя з фресок Помпеї

 

Голова родини (лат. pater familias) — батько — мав необмежену владу (лат. patria potestas), яка була оформлено законодавчо і розповсюджувалася на всіх членів фамілії. Практично всі рішення щодо членів родини батько приймав самостійно. Влада батька заключалася в тому, що він міг за своїм бажанням видати дочку заміж або розлучити, продати дітей у рабство: при народженні дитини він визначав долю новонародженого: він або визнавав дитину, або наказував вбити, або покидав без усякої допомоги.

 

Patria potestas розповсюджувалася також на дорослих синів та їх сім'ї. Батько одноособово володів усім майном родини. Навіть досягнувши повноліття та одружившись, син залишався безправним у родині. Він не мав права володіти будь-якою нерухомістю за життя батька. Лише після його смерті, згідно із заповітом, син отримував батькове майно у спадок та ставав повноправним громадянином і головою своєї родини.

 

Жінка знаходилася у волі чоловіка, тому що вона, за словами Теодора Моммзена, «належала тільки родині і не існувала для общини». В римських родинах жінка мала великі права, адже вона займалася управлінням господарством. Вона була повновладною хазяйкою в домі. Вважалося хорошим тоном, коли жінка добре упорядковувала сімейних побут, звільняючи чоловіка для важливіших державних справ. Залежність жінки від чоловіка обмежувалася, по суті, майновими відносинами; володіти та розпоряджатися майном без дозволу чоловіка жінка не могла.

 

На відміну від грецьких жінок, римлянки могли вільно з'являтися поміж люди, іздити в гості, бувати на урочистих прийомах, причому, попри те, що вищу владу в родині мав батько, вони були захищені від його свавілля. Але заняття політикою не було жіночою справою, жінці не дозволялося бути присутньою на народних зборах.

 

Батьки родин ще, як правило, одружували своїх дітей, керуючись тогочасними моральними нормами і власними міркуваннями. Видати заміж дівчину батько міг з 12-річного віку, а юнака — з 14-річного.

 

Римське право передбачало дві форми узяття шлюбу:

«під рукою» (лат. cum manu), тобто дочка, виходячи заміж, переходила з-під влади батька під владу чоловіка, точніше голови його родини, і її приймали в сім'ю чоловіка. Такий вид шлюбу існував до пізньої Республіки.

«без руки» (лат. sine manu) — форма шлюбу, що частково змінила cum manu. При ньому жінка, одружившись, не переходила під владу чоловіка, а залишалася членом старої фамілії, під владою батька або опікуна. Такий шлюб більше скидався на співжиття, адже жінка могла у будь-який момент залишити чоловіка і повернутися додому.

 

Незалежно від того, якій формі шлюбу надавали перевагу молодята, йому передували заручини. Під час заручин наречені давали шлюбну обітницю. Кожен з них на питання, чи обіцяє він/вона взяти шлюб, відповідав: «Обіцяю». Молодий вручав майбутній дружині монету, як символ заключення між батьками шлюбного союзу, та залізну обручку, яку молода носила на підмізинному пальці лівої руки.

 

Давньоримський шлюб, особливо у вищих верствах населення, заключався часто з фінансових і політичних міркувань.

 

Народження дитини також було пов‘язане з багатьма традиціями. Святкування на честь появи нового члена родини починалися на восьмий день після родів і продовжувалися три дні. Батько підіймав дитину з землі і давав йому ім'я, цим проголошуючи своє рішення прийняти його в сім'ю. Після цього запрошені гості дарували немовляті подарунки, як правило, амулети, призначення яких було оберігати дитину від злих духів.

 

Реєструвати дитину довгий час було необов'язково. Лише коли римлянин досягав повноліття та надівав білу тогу, він ставав громадянином римської держави. Його представляли перед посадовими особами та вносили в список громадян.

 

Уперше реєстрацію новонароджених ввів на початку нової ери Октавіан Август, зобов'язуючи громадян протягом 30 днів з моменту народження реєструвати немовля. Рєстрація дітей проводилася в храмі Сатурна, де знаходилася канцелярія намісника та архів. При цьому підтверджувалося ім'я дитини, дата її народження, вільне походження та право громадянства.

Освіта

Потрібно підкреслити особливу роль сімейного виховання у римлян. Діти виховувалися в дусі поваги до вірувань і звичаїв предків, беззаперечного підкорення батьківській владі. Хороший громадянин у римлян — це слухняний син і дисциплінований воїн. Давньоримське законодавство передбачало суворі покарання за порушення батьківської волі, в цьому ж напрямі діяла державна релігія з її обожнюванням цивільної і військової доброчесності.

 

За часів ранньої Республіки не існувало публічних школ, тому хлопців навчали читати і писати їх батьки, або письменні раби, яких називали paedagogi, зазвичай грецького походження. Найпершою метою навчання в той час було дати молодим людям знання з сільського господарства, військової справи, римських традицій та суспільних відносин. Юнаки багато чому навчалися, допомагаючи батькам виконувати їх релігійні чи політичні функції. У віці 16 років сини аристократів йшли в помічники до видатних політичних діячів, а з 17 років брали участь у воєнних діях.

 

Освітня практика змінилися із завоюванням елліністичних держав у III ст. до н. е. і відповідному грецькому впливу, але треба зазначити, що римські освітні традиції сильно відрізнялися від грецьких. Голови родин, піклуючись про отримання дітьми освіти, намагалися найняти своїм дітям вчителів греків, або дістати раба-грека. Часто заможні родини відправляли свої дітей до Греції задля отримання ними вищої освіти.

 

У V ст. до н. е. з'явилися елементарні («елементарний» в перекладі з латині — основний) школи, де навчалися головним чином діти вільних. Заможні батьки надавали перевагу домашньому навчанню. У II ст. до н. е. виникли граматичні та риторські школи. Тоді ж і зародився прообраз сучасної освіти: діти проходили три стадії освіти — початкову, середню і вищу. Риторські школи були своєрідними вищими навчальними закладами (ораторське мистецтво, правознавство, філософія, поезія).

 

Навчання починалося з 7 років. Хлопчики і дівчата йшли до школи, яка називалася ludus, де вчитель (що звався litterator чи magister ludi, часто грецького походження) вчив їх читанню, письму, арифметиці та іноді грецької, аж до 11-річного віку. З 12 років студенти йшли у середні школи, де вчитель (який там називався grammaticus) вчив їх грецької та римської літератури, давав відомості з історії та права. У віці 16 років, деякі студенти йшли до школи риторики, де вчитель, майже завжди грек, називався rhetor. Навчання на цьому рівні готувало студентів до кар'єри правників і вимагало від них заучування римських законів. На практичних заняттях учні виконували вправи на складення промов на задану тему з історії, міфології, літератури чи суспільного життя. Поступово юристи-вчителя утворили досить стійкі групи, які отримали назву «кафедр». За таким же принципом оформляються кафедри риторики і філософії, медицини і архітектури. Учні ходили до школи кожен день, окрім релігійних свят і базарних днів. Також були літні канікули. У віці 17-18 років юнаки мали залишити навчання та пройти військову службу.

 

За кордоном освіту отримували переважно в Афінах чи на острові Родос, де також удосконалювалися в ораторському мистецтві, отримували уявлення про різні філософські школи. Студенти, які приїжджали отримувати освіту з різних частин Римської держави, об'єднувалися в земляцтва — «хори».

 

У період Республіки навчання було приватним, і держава в нього не втручалася. Однак у часи Імперії держава поставила навчання під свій контроль. Вчителя стали оплачуваними державними службовцями. Було встановлене число риторів і граматиків для кожного міста, в залежності від кількості жителів. Вчителя користувалися рядом привілеїв, а в IV ст. всі кандидатури викладачів підлягали затвердженню імператором.

 

Римляни піклувалися і про те, щоб освіту отримали жінки згідно їх ролі, яку вони відігравали в сім'ї: організатор сімейного побуту та вихователька дітей в ранньому віці. Були школи, де дівчата навчалися разом з хлопцями, і вважалося почесним, якщо про дівчинку казали, що вона освічена дівчина.

 

В римській державі вже в I ст. почали навчати рабів, бо раби та вільновідпущеники почали відігравати помітнішу роль в економіці держави. Раби ставали управителями маєтків і займалися торгівлею, призначалися наглядачами над іншими рабами. Письменних рабів залучали у бюрократичний апарат держави, багато рабів були педагогами і навіть архітекторами. Такі раби коштували дорожче неписьменних, адже їх можна було використовувати для кваліфікованої праці.

 

Колишні раби, вільновідпущеники, з часом почали складати значну верству населення Риму. Не маючи нічого, окрім жадоби влади та зиску, вони прагнули зайняти місце службовця, управлінці в державному апараті, займатися комерційною діяльністю, лихварством. Стала виявлятися їхня перевага у порівнянні з римлянами, яка заключалась в тому, що вони не цуралися ніякої праці, вважали себе обмеженими та виявляли наполегливість у боротьбі за свої місце під сонцем. Зрештою вони змогли домогтися юридичної рівноправності, відтіснити римлян від управління державою.

Управління

Спочатку Римом керували царі, яких вибирали по черзі з кожного з провідних римських племен. Точна природа царської влади ще не досліджена. Цар міг мати майже абсолютну владу, або можливо, він був головою виконавчої влади для Сената і римського народу. Щонайменше у військовій справі повноваження царя (лат. Imperium), схоже, були абсолютними. Він також був релігійним лідером у державі. На додаток до повноважень царя існували три адміністративні установи: Сенат, який виступав дорадчим органом для царя, Куріатська коміція (лат. Comitia Curiata), яка могла схвалювати та ратифіковувати закони, запропоновані царем, та Коміція калата (лат. Comitia Calata), яка була зборами жрецьких колегій, і мала збирати людей для засвідчення певних актів, офіційних оголошень та оприлюднення розкладу святкувань на наступний місяць.

 

Для ІІ-І ст. до н. е. державному ладу римлян були притаманні елементи елліністичного синтезу державних структур. Так Полібій вказував, що всі зовнішньополітичні та внутрішньополітичні досягнення римлян пояснюються, в першу чергу саме тим, що в них існує змішана форма правління. Він конкретизує свою думку. В Римі монархічний елемент втілено в посаді консулів, аристократичний — в сенаті, демократичний — в народних зборах. Далі він додає той постулат, що жодна з цих влад не переважає і це не дає можливості визначити суть держави в сукупності[3].

 

Класова боротьба у Римській республіці створила незвичайну суміш з демократії та олігархії. Слово «республіка» походить від латинського res publica, що значить «народна справа». Римські закони зазвичай могли прийматися тільки голосуванням народних зборів (лат. Comitia Tributa). Також кандидати на суспільні посади мали обиратися народом. Попри це, римський Сенат являв собою олігархічний інститут, який виступав у якості дорадчого органу. В Республіці Сенат мав великі повноваження (лат. auctoritas), окрім законодавчої влади. Однак через те, що сенатори були дуже впливовими особами, було важко робити щось супроти колективної волі Сената. Нові сенатори обиралися серед найдіяльніших патриціїв цензорами (лат. Censura), які також могли усунути сенатора з посади, якщо той виявлявся «морально зіпсованим» — звинувачення, яке могло включати як хабарництво, так і прилюдне обіймання чиєїсь дружини.

 

Республіка не мала сталої бюрократії і збирала податки, використовуючи практику відкупу. Урядові посади, такі, як квестор, еділ чи префект, фінансувалися за рахунок власних коштів урядовця. З метою запобігання отримання великої влади будь-яким громадянином, нові магістрати обиралися щорічно та мали ділити владу з колегою. Наприклад, в нормальних умовах, найбільші повноваження були у двох консулів. У критичному випадку міг призначатися один тимчасовий диктатор. Протягом існування Республіки, адмінінстративна система неодноразово переглядалася, підкоряючись новим вимогам. Наприкінці, вона доказала свою неефективність для контролювання поширюваного домінування Риму, зробивши свій внесок для встановлення Римської імперії.

 

З часів ранньої Імперії, ще підтримувалася подоба республіканської форми правління. Римський імператор виступав у ролі принцепса, чи «першого серед рівних», а Сенат отримав законодавчу владу і всі законні повноваження, які раніше належали народним зборам. Проте правління імператорів з часом стрімко ставало все більш автократичним, і роль Сената звузилася до дорадчого органу. Від Республіки Імперія не успадкувала сталого бюрократичного апарату, тому що в Республіці не існувало постійних урядових структур, відокремлених від Сената. Імператор призначав помічників і радників, але державі не вистачало багатьох інституцій, таких як централізоване планування державного бюджету. Деякі історики виділяють це як впливову причину занепаду Римської імперії.

Ч.Маччарі «Цицерон викриває Катіліну»

Право

Джерела правових принципів і практики давніх римлян беруть початок від Законів Дванадцяти таблиць (449 р. до н. е.) та Кодифікації Юстиніана (530 р.). Римське право, що збереглося в Зведеннях Юстініана, продовжувало діяти у Візантійській імперії та сформувало основу для подібних кодифікацій в Західній Європі. У найширшому своєму сенсі римське право використовувалося майже в усій Європі до кінця XVII ст.

 

Основними розділами права Стародавнього Риму, зібраними в кодексах Юстініана та Феодосія, були Ius Civile, Ius Gentium, та Ius Naturale. Ius Civile (цивільне право") було збіркою цивільних законів, суб'єктами його були громадяни Риму. Судочинством поміж римськими громадянами завідували міські претори (лат. Praetores Urbani). Ius Gentium («право народів») являло собою сукупність законів, суб'єктами яких виступали іноземці та їх відносини з римськими громадянами. Судову владу тут представляли претори іноземні (лат. Praetores Peregrini). Ius Naturale («природнє право») містило в собі природні закони, тобто такі, що вважалися спільними для усього буття.

Економіка

Стародавній Рим володів безкраїми просторами землі з величезними природничими та людськими ресурсами. По суті, давньоримська економіка залишалася сфокусованою на землеробстві та торгівлі. Вільна торгівля сільськогосподарською продукцію змінила італійський ландшафт, і до I ст. до н. е. широкі виноградні та оливкові плантації витіснили дрібних землевласників, які вже не могли конкурувати з дешевим імпортним зерном. Анексія Єгипту, Сицилії та Тунісу у Північній Африці забезпечила постійне постачання зерна. У свою чергу, основними статтями експорту Італії стали оливкова олія та вино. Практикувався збір врожаю двічі на рік, але продуктивність ферм в цілому була низька, приблизно 1 тонна з гектара.

 

Промислова та мануфактурна діяльності були меншими. Найзначнішим було видобування каменю, що забезпечувало головних будівельний матеріал для тогочасних будівель. У мануфактурі виробництво було на досить низькому рівні і загалом складалося з майстерень та невеликих факторій, де працювало щонайбільше кілька десятків робочих. Проте, деякі цегляні фабрики наймали сотні працівників.

 

 Мідний асс 240—225 рр. до н. е.

 

Економіка ранньої Республіки базувалася на невеликих господарствах і оплачуваній праці. Однак, іноземні війни та завоювання робили рабів все дешевше, і вже за часів пізньої Республіки економіка сильно залежала від рабської праці, як на кваліфікованих роботах, так і на звичайних. Раби становили біля 20 % населення Римської імперії та 40 % населення Риму. Тільки за часів Римської імперії, коли завоювання завершилися і ціна на рабів зросла, наймана праця знову стала економічно вигіднішою, ніж рабовласництво.

 

Хоча у Стародавньому Римі широко вживалися бартерні відносини, навіть у зборі податків, Рим мав дуже розвинуту монетну систему, монети з міді, бронзи та дорогоцінних металів були в обігу в усій Імперії та за її межами — деякі з них навіть було знайдено в Індії. До III ст. до н. е. мідь оцінювалася на вагу, у брусках без позначок. Оригінальна мідна монета (асс) мала номінальну вартість одного римського фунту міді, але важила менше. Таким чином, цінність римської монети як міри обміну зрачно перебільшила її власну цінність як металу. Після того, як Нерон знижувати цінність срібного денарія, його номінальна вартість була на третину вище власної.

 

Коні були дуже дорогі, а інші в'ючні тварини дуже повільними, для масової торгівлі на римських шляхах, які частіше сполучали військові пости, ніж ринки, і дуже рідко були пристосовані для коліс. Як результат, обсяги транспортування товарів між римськими провінціями були дуже низькими аж до підйому морської торгівлі у II ст. до н. е. Протягом цього періоду торгові кораблі менше ніж за місяц долали відстань між Гадесом до Александрії через Остію, тобто відстань, рівну довжині Середземного моря. Морські перевезення були приблизно в 60 разів дешевші за наземні, тому їхні обсяги були значно більшими.

Військова справа

Римське військо майже за весь час свого існування було, як довела практика, найпередовішим серед інших держав Давнього світу, пройшовши шлях від народного ополчення до професійної регулярної піхоти та кінноти з численними допоміжними підрозділами та союзницькими формуваннями. При цьому головною бойовою силою завжди була піхота (в епоху Пунічних воєн фактично з'явилася морська піхота). Основними перевагами римської армії були мобільність, гнучкість та тактичні навички, що дозволяло їй діяти в умовах різного рельєфу місцевості та в суворих погодних умовах.

 

Щит легіонера "Скутум"

 

У випадку стратегічної погрози Риму чи Італії, або достатньо серйозної воєнної загрози (лат. tumultus), зупинялися всі роботи, зупинялося виробництво і в армію набиралися усі, хто міг просто нести озброєння — громадяни такої категорії називалися tumultuarii (subitarii), а військо — tumultuarius (subitarius) exercitus. Через те, що звичайна процедура набору займала більше часу, командуючий цим військом магістрат виносив з Капітолію спеціальні прапори: червоне, що позначало набір у пехоту, та зелене — у кінноту, після чого традиційно оголошував:: «Qui rempublicam salvam vult, me sequatur» («Кто хоче врятувати республіку, нехай слідує за мною»). Воєнна присяга також промовлялася не індивідуально, а разом.

 

Первісна римська армія (приблизно 500 р. до н. е.) являла собою громадянське ополчення, яке практикувало тактику гоплітів. Вона була невеликою (серед населення вільних громадян призовного віку було тоді приблизно 9 000) та організованою на п'ять груп — три групи гоплітів, та дві — легкої кінноти. Така армія була обмежена у тактиці та її призначенням в той період була оборона. У III ст. до н. е. римляни відмовляються від гоплітів на користь гнучкішої системи, в якій менші групи з 120 (в деяких випадках — 60) осіб, що називалися маніпулами, могли незалежніше маневрувати на болі бою. Тридцять маніпул, об'єднані в три лінії, разом з допоміжними військами формували легіон, чисельністю від 4000 до 5000 осіб. Легіони часів ранньої Республіки складалися з п'яти секцій, кожна з яких була озброєна по-різному та мала різні місця у військовому формуванні: три лінії маніпулярної важкої піхоти (гастати, принципи та тріарії), легка піхота — веліти та важка кавалерія — еквіти.

 

Де-юре легіон часів ранньої Республіки включав 3600-4800 важкоозброєних піхотинців, кілька сотень легкоозброєних піхотинців та кілька сотень вершників, загалом складаючи від 4000 до 5000 чол. Але часто легіони були недоукомлектовані через невдачі набору чи під час наступного періоду активної служби через нещасні випадки, бойові втрати, хвороби та дезертирство. Під час Громадянської війни, легіони Помпея на сході були у повному складі через недавній набір, в той час як легіони Цезаря були неповними через довгі бойові дії у Галлії. Така проблема була актуальною і для допоміжних військ.

 

 Шикування «черепаха». Барельєф на Колонні Траяна

 

 

До пізньореспубліканського періоду типовим легіонером був громадянин-землевласник із сільскої місцевості (лат. adsiduus), який ніс службу на час окремих кампаній або протягом року, мав власне озброєння або, якщо це був вершник, власного коня. За припущеннями істориків, пересічний фермер (якщо виживав) брав участь у 6-7 кампаніях. Вільновідпущеники, раби та громадяни-мешканці міст не несли служби, окрім виняткових екстрених випадків. Після 200 р. до н. е. економічне становище у сільській місцевості погіршилося, оскільки збільшилася потреба у людських ресурсах для армії, тому майнові вимоги для служби були поступово знижені. З реформами Гая Марія у 107 р. до н. е., громадяни без майна та деякі міські мешканці (пролетарії) вступили на військову службу і отримали спорядження, хоча більшість легіонерів продовжувала прибувати з сільської місцевості. Термін служби подовжився — аж до 20 років у надзвичайних випадках, але, як правило, 6-7 років. Починаючи з III ст. до н. е. легіонерам стали давати платню (лат. stipendium); сума такої платні ще є дискусійним питанням, але, як відомо, Цезар подвоїв її для своїх військ до 225 денаріїв на рік). Також легіонери могли сподіватися на воєнну здобич та різні дарунки (розподіл здобичи командуванням) із вдалих кампаній, та, починаючи з часів Марія, часто отримували земельні наділи після відставки. Кавалерія та легка піхота, що доповнювала легіон (допоміжні війська), часто набиралася в регіонах, де служив легіон. З часів Цезаря, ідеал громадянина-солдата було відкинуто і легіони стали професійнішими. Легіонерам платили 900 сестерціїв на рік та 12000 — у випадку відставки.

 

Наприкінці Громадянської війни, Цезар реорганізував римські військові сили, розпустивши солдат і розформувавши легіони. Він зберіг 28 легіонів, набраних з усіх регіонів Імперії. Протягом принципату тактична організація армії продовжувала розвиватися. Допоміжні війська залишалися незалежними когортами, і легіонерські війська часто воювали як групи когорт, а не окремими легіонами. Новий гнучкий тип бойової одиниці, вершницькі когорти, що комбінували кавалерію і легіонерів у єдине формування, могли розміщуватися у гарнізонах та аванпостах та могли вести бойові дії як самостійно, так і в комбінуванні з іншими подібними бойовими одиницями, формуючи легіон. Збільшення організаційної гнучкості допомагало зберігати довгостроковий успіх римських військових сил.

 

 Сучасна реконструкція форми центуріона

 

Імператор Галлієн (253—268 рр.) почав реорганізацію, яка сформувала остаточну військову структуру часів пізньої Імперії. Відізвавши деяких легіонерів з їх прикордонних застав, Геллієн створив мобільні сили (Comitatenses або польові армії) і поставив їх на деякій відстані від кордонів як стратегічний резерв. Прикордонні війська (лат. limitanei), розміщені на постійних базах, продовжували бути першою лінією оборони. Основною бойовою одиницею польових армій був полк, умовна кількість солдат — 1200 чол. для полків піхоти та 600 — для кавалерії, хоча численні записи говорять про меншу фактичну кількість (відповідно 800 і 400). Більшість піхотних та кавалерійських полків діяли у парах під командою коміція (comes). На додачу до римських загонів, польові армії включали полки варварів, рекрутованих з союзницьких племен і відомих як foederati. До 400 р. полки foederati стали постійними одиницями римської армії, які оплачувалися та озброювалися за рахунок Імперії, керувалися римським трибуном та використовувалися нарівні з римськими загонами. На додачу до foederati, Імперія також використовувала групи варварів, що воювали разом з римськими легіонами як союзники, але не включалися до польових армій. Знаходячись під командуванням римського генерала, на нижчих рівнях вони керувалися своїми власними офіцерами.

 

Військове командування значно змінювалося впродовж усієї римської історії. За часів монархії, армії гоплітів керувалися царями Риму. У ранній та середній Римській республіці, військові сили перебували під командуванням одного з двох консулів, які обиралися на рік. Протягом пізньої Республіки, представники римської сенаторської еліти, як члени традиційних виборних суспільних інституцій, відомих як cursus honorum, у першу чергу служили як квестори (що часто призначалися заступниками польових командирів), а потім — як претори.

 

Після закінчення терміну повноважень як претора чи консула, сенатор міг бути призначений Сенатом пропретором чи проконсулом (в залежності від найвищой попередньої позиції) для управління іноземною провінцією. Молодші офіцери (до рівня центуріона) призначалися своїми командирами з числа своїх підлеглих або з рекомендованих політичними союзникам представників сенаторської еліти. З часів Августа, чиїм найважливішим політичним пріоритетом було взяти армію під постійний та єдиноособний контроль, імператор був законним командуючим кожного легіону, але командував через легата (лат. legatus), якого він призначав з сенаторської еліти. В провінції, де був один легіон, легат командував легіоном (legatus legionis) і виконував обов'язки губернатора провінції, в той час як у провінції з більше, ніж одним легіоном, кожен легіон керувався легатом, а легати — губернатором провінції (або легатом вищого рівня). Протягом останніх стадій імперської доби, така модель була скасована. Губернатори були позбавлені воєнних повноважень і командування арміями в групах провінцій було передано до генералів (лат. duces), призначених імператором. Це були вже не представники римської еліти, а люди, які піднялися службовою драбиною і мали практичні знання у військовій справві. Все частіше, такі люди намагалися (часто успішно) узурпувати владу імператорів, що їх призначили. Зменшення ресурсів, збільшення політичного хаосу та громадянська війна врешті-решт зробили Імперію уразливою до нападів і поглинань сусідніми варварськими народами.

Квінкверема з пристрієм для абордажу — corvus

 

Порівняно мало відомо про римський флот. До середини III ст. до н. е., командири, відомі як duumviri navales, керували флотом у 20 кораблів, які переважно використовувалися для боротьби з піратами. Такий флот було розформовано в 278 р. і замінено союзницькими силами. Перша Пунічна війна вимагала від Риму побудувати великий флот, що й було зроблено з допомогою та фінансуванням союзників. Така опора на союзників продовжувалася до кінця Римської республіки. Основним бойовим кораблем з обох сторін Пунічних воєн була квінкверема, яка залишалася основою римського флоту до заміни її за часів Цезаря легшими і більш маневреними кораблями. У порівнянні з триремою, квінкверема давала змогу використовувати як досвідчений, так і недосвідчений екіпаж, а її менша маневреність дозволили розробити і вдосконалити тактику абордажу з використанням війська з приблизно 40 кораблів замість тактики тарана. Кораблі керувалися навархами (ранг, еквівалентний центуріону), що не були римськими громадянами. Припускають, що це тому, що у флоті більшість сил складали не-римляни

 

За доступними даними, за часів пізньої Імперії (350 р.), римський флот включав як бойові кораблі, так і купецькі судна, призначені для перевезень та постачання. Бойовими кораблями були весельні галери, з 3-5 лавами для веслярів. Флот базувався у таких портах, як Равенна, Арль, Аквілея, Мізенум, гирлі р.Сомм на заході та в Александрії та на Родосі на сході. Флотилії невеликих річкових суден протягом цього періоду були частинами limitanei (абордажних військ) і базувалися на Рейні та Дунаї. Той факт, що видатні генерали командували як армією, так і флотов, наводить на думку, що морські сили прирівнювалися до допоміжних військ, а не були незалежним родом військ. Деталі структури командування та сили флоту в той період недостатньо вивчені, хоча відомо, що флотами командували префекти.

Культура

Справами, належними римлянину, особливо вельможному, визнавалися політика, війна, землеробство, розробка права (цивільного та сакрального) та історіографія. На цій основі створювалася рання культура Риму. Іноземний вплив, перш за все грецький, що проникав крізь грецькі міста на півдні сучасної Італії, а потім безпосередньо з Греції та Малої Азії, сприймався лише остільки, оскільки він не суперечив римській системі цінностей або перероблявся відповідно до неї. У свою чергу, римська культура за часів свого розквіту значно вплинула на сусідні народи та на наступних розвиток Європи.

 

Для ранньоримського світогляду було характерне відчування себе як вільного громадянина з почуттям належності до суспільної общини та пріоритета державних інтересів над особистими, у поєднанні з консерватизмом, який полягав у наслідуванні звичаїв і традицій предків. У II — I ст. до н. е. стався відхід від цих настанов та посилився індивідуалізм, особистість почала протиставлятися державі, переосмислювалися навіть деякі традиційні ідеали.

 

Мова

Латинська мова, появу якої відносять до середини ІІ тисячоліття до н. е., належала до італійських мов індоєвропейської мовної родини. У процесі історичного розвитку давньої Італії латинська мова витіснила інші італійські мови і з часом зайняла пануюче положення у західному Середземномор'ї. На початку І тис. до н. е. латинською розмовляло населення невеликого регіону Лацій (лат. Latium) на заході середньої частини Апеннинського п-ва, у нижній течії Тибра. Плем'я, що мешкало у Лації, називалося латинами (лат. Latini), його мова — латинською. Центром цього регіону стало місто Рим, за ім'ям якого італійські племена, що об'єдналися навколо нього, стали називати себе римлянами (лат. Romani).

один з найдавніших написів латиною, VI ст. до н. е.

 

Виділяють кілька етапів розвитку латинської мови:

Архаїчна латина

Класична латина

Посткласична латина

Пізня латина

 

Особливістю латинської мови є те, що порядок слів у реченні має дуже невелике значення; передача інформації йде через систему афіксів, що приєднуютсья до корня слова. Латинська абетка базувалася на етруській абетці, яка, в свою чергу, походила від грецької. Хоча пам'ятки латинської літератури, що збереглися, майже повністю написані класичною латиною, штучною і стилізованою літературною мовою, побутовою мовою Римської імперії була народна латина, яка істотно відрізнялася від класичної латини граматикою, словниковим складом і навіть вимовою.

Релігія

Архаїчна римська релігія, по крайній мірі за відношенням до богів, була створена не з записаних оповідань, а скоріше на основі комплексних взаємовідносин між людьми та богами. У багатьох аспектах вона була близька до грецької, аж до прямого запозичення окремих міфів. На відміну від грецької міфології, боги не були персоніфіковані, але існували нечітко визначені священні духи, які називалися numina.

 

 

Статуя Юнони Суспіти, Ватикан

Римляни вірили, що кожна людина, місце або річ має свого «генія» або божествену суть. До священних духів римлян відносилися генії (добрі духи, що охороняли людину протягом його життя), пенати (охоронці і заступники рідного будинку, а потім — усього римського народу, звідси бере свій початок відомий вислів — «повернутися до рідних пенатів», тобто повернутися на батьківщину, додому), лари (духи домівки та родинного щастя), лемури (духи померлих) і мани (духи предків). Вірили також у божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові та безстатеві, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і Яна, Фавн і Фавна). Їм приносили жертви, присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення надавалося різного роду ворожінням (за польотом птахів, за нутрощами тварин і т. д.)

 

 Крилатий геній з Боскореале, Лувр

 

Під впливом італійських племен у римському пантеоні з'явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, богині Юнона і Мінерва. У плебеїв була своя трійця божеств: Церера (богиня злаків), Лібер (бог виноградників) і Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс (бог війни), Діана (богиня полювання), Фортуна (богиня щастя, успіху), Венера (богиня весни і садів, потім — любові та краси). Деякі боги шанувалися головним чином представниками одного стану або професії (торговці шанували Меркурія, ремісники — Мінерву).

 

Із зростанням контактів з греками, старі римські боги почали ототожнюватися з грецькими. Так, Юпітер вважався тим самим божеством, що і Зевс, Марса почали асоціювати з Аресом, а Нептуна — з Посейдоном. Римські боги також набули атрибутів та міфології цих грецьких богів. За імперської доби римляни увібрали міфологію завойованих народів, що призвело до того, що храми римських божеств стояли поруч із храмами іноземних богів. Таким чином, проникли до Риму і східні культи — Ісіди, Осіріса, Кібели, вмираючого і воскресаючого бога Мітри. Не без східного впливу на етапі імперії оформився культ імператора як живого бога.

 

Відмінною рисою світогляду древніх римлян була міфологізація своєї історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про заснування Риму розповідав міф про братів Ромула і Рема, що чудом залишилися живими після змови проти їх батька і вигодуваних вовчицею. Починаючи з древніших часів, передавалися розповіді про військову доблесть і патріотизм римлян. Пізніше військові перемоги Риму відзначали грандіозними тріумфами, а прославлені полководці ставали об'єктом культу. Римський народ вважав себе обраним, а свою державу — як одну з вищих цінностей.

 

Хоча релігія грала значну роль у традиційному римському суспільстві, до II ст. до н. е. значна частина римської верхівки вже байдуже ставилась до релігії. В I ст. до н.е римські філософи (у першу чергу Тіт Лукрецій Кар та Марк Туллій Цицерон) у значній мірі переглядають чи піддають сумніву багато з традиційних релігійних положень. На межі нашої ери Октавіан Август вжив заходів з встановлення офіційного культу Імперії.

 

За часів Римської республіки, римська релігія була організована у чітку систему жрецьких колегій. Найвищим органом цієї ієрархії була Колегія понтифіків, а її верховний жрець, Великий понтифік (лат. Pontifex Maximus), був головою державної релігії. Фламіни обслуговували культи численних богів, а авгурам було доручено проводити ауспіції; Священний цар виконував релігійні обов'язки вигнаних царів; квідецімвірам було доручено трактувати Сивілині книги та опікуватися культами неримських божеств. У Римській імперії обожнювали імператорів, а сформований культ Імперії швидко став провідним.

 

Починаючи з імператора Нерона, римська офіційна політика щодо християнства була негативною, часто навіть належність до християн могла призвести до страти. За імператора Діоклетіана гоніння на християн досягли своєї найвищої точки. Однак, за імператора Константина І християнство стало офіційною і провідною релігією Римської держави. У 391 р. імператор Феодосій І заборонив у державі всі релігії, окрім християнської.