Інтердикти про повернення насильно чи таємно втраченого посідання (recuperandae possessionis)

У свою чергу інтердикти про утримання наявного посідання поділялися на interdictum uti possidetis (утримання посідання нерухомими речами) і utrubi (утримання посідання рухомими речами).

Interdictum uti possidetis дістав назву від початкових слів преторського інтердикту, коли претор проголошував: «Забороняю застосовувати насильство, і як ви володіли, так і володійте тими будівлями, щодо яких виник спір, якщо це володіння не є насильним, прекарним чи таємно одержаним одним від одного» (Д. 43.17.1). Він з давніх часів застосовувався для полегшеного захисту посідання громадськими землями. Володільці цих земель не мали позовів для захисту права власності, як і самого права власності. Однак і після одержання цих позовів (III ст. до н. е.) вони і далі ним користувалися через його зручність і оперативність.

Інтердикт utrubi також дістав свою назву від початкового слова формули: «де з двох», «у кого з двох». Він застосовувався для захисту володіння рухомістю. Його особливістю було те, що захист надавався тому з двох учасників спору, хто володів спірною річчю більшу частину останнього року (за тих самих умов чистоти посідання, щоб воно не було таємним, насильним чи отриманим прекарно).

Обидва ці інтердикти мали заборонний характер. У їх формулах містилась пряма заборона претора не застосовувати насильство — vim fieri veto. Вони мали «подвійний» характер: захист посідання міг одержати і той, хто звернувся до претора за допомогою, і той, проти кого інтердикт був спрямований. Наприклад, якщо на незаконне володіння володільця посягав той, хто не мав права на спірну річ, фактичний володілець одержував захист свого володіння на основі одного із зазначених інтердиктів. Якщо ж незаконний володілець просив у претора інтердикт проти особи, в якої він таємно захопив річ, захист надавався не заявнику, а його супротивнику, оскільки володіння прохача було знеславлене таємним захопленням спірної речі.

До інтердиктів про повернення втраченого посідання — interdicta recuperandae possessionis (рекуператорних) — належали:

1) unde vi. Інтердикт, що надавався юридичному володільцю нерухомістю, насильно позбавленого посідання. Цей інтердикт був наказом, зверненим тільки до однієї сторони — правопорушника, в якому приписувалося повернути потерпілому неправомірно захоплену річ. При цьому не бралося до уваги посилання порушника на своє право власності, а також на те, що володілець землі, який втратив це право внаслідок насильства, сам набув його vi clam чи прекарно щодо відповідача. Претендувати на захист цим інтердиктом міг кожен, хто втрачав через насильство посідання, а відповідачем — той, хто витіснив володільця. Інтердикт надавався протягом року після вигнання володільця з земельної ділянки, незалежно від того, чи зберігав порушник за собою річ, чи вже не володів нею;

De precario. Інтердикт, що надавався особі, яка передала річ іншій особі у безоплатне і тимчасове («до вимоги») користування. Якщо той, хто одержав річ прекарно, відмовлявся повернути її за першою вимогою власника, йому надавався інтердикт.

Поняття та види джерел римського приватного права

Кожному суспільству властиві певні правила, писані і неписані, які являються регуляторами суспільних відносин. Соціально-економічною основою виникнення і змісту римського приватного права було рабовласницьке суспільство.

Джерела римського приватного права поділяються на усні і письмові. До усних відносяться звичаї, а до письмових – закони, едикти магістратів, сенатусконсульти, діяльність юристів, імператорські конституції.

Звичаї як норми неписаного права. Звичаї у ранньому римському праві були головною формою правотворення і являли собою усталені, широко розповсюджені правила поведінки осіб у тій чи іншій сфері діяльності. Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включаючи і документ, значення не має, врахуванню підлягає лише те, що для певної сфери діяльності звичай здобуває усталеність. З цього приводу римський юрист Юліан писав: „Звичай, що вкоренився, як закон застосовується вірно, і це право називається правом, встановленим мораллю. Бо якщо самі закони пов’язують нас в силу лише того, що вони прийняті за рішенням народу, то заслужено пов’язує усіх і те, що народ схвалив, але не записав. Яке має значення, оголосив народ свою волю шляхом голосування або шляхом справ і дій” (D.1.3.32. 2).

Вважається, що Закони ХII таблиць є першим систематизованим записом звичаїв (mores majorum - звичаї предків), які діяли до того в якості юридично обов’язкових правил. Джерело походження цього збірника законів залишається спірним. Так, одні вчені вважають, що Закони ХII таблиць цілком відповідають рівню розвитку власної римської культури, другі ж, посилаючись на літературні джерела, зокрема твори Цицерона, Гая та інших римських юристів вважають, що деякі з законів запозичені у греків із законів Солона. Але незалежно від цього, Закони ХII таблиць – це найважливіше джерело римського цивільного права.

Збірник складається з дванадцяти таблиць, які включають наступні положення: перші дві - положення цивільного процесу, а саме: впровадження по першій стадії – відкриття справи за рішенням відповідної посадової особи – (magistratus juridicundo), та по другій стадії – вирішення справи виборним суддею – (judex); третя - положення стосовно боргового права; четверта – положення про сімейну батьківську владу над дітьми та чоловіка над дружиною; п’ята - положення про спадщину та опіку; шоста – про власність та володіння; сьома - про зобов’язання, що витікають з реальних сервітутів; сутність яких зводиться до обмеження господарів нерухомих речей на користь сусідів; восьма - положення про делікти і обов’язки, що з них витікають, зокрема сплату грошової пені; дев’ята - положення публічного (jus publicum) права; десята – положення святого права (jus sacrum).

Що стосується одинадцятої та дванадцятої таблиць, то вони були складені пізніше, а тому кожна містить лише додаткові положення до вказаних десяти.

Опублікування цього збірника перетворило збірник звичаїв та нових розпоряджень в збірник законів цивільного права, який став відправним пунктом подальшого розвитку римського права.

Закони. У республіканський період до законів писаного права відносилися постанови народних зборів; у епоху принципату - постанови сенату (сенатусконсульти); у період абсолютної монархії - імператорські конституції.

Постанови народних зборів у республіканський період. Народні збори (populus) Стародавнього Риму - найвищий державний орган, який приймав і скасовував закони (leges), хоча і не мав самостійної законодавчої ініціативи. Існувало три види народних зборів (коміцій): куріатні - об’єднання патриціїв; центуріатні – об’єднання патріціїв і плебеєв (після IV ст. до н.е.) та трибутні - об’єднання по територіальних округах спочатку тільки плебеєв, а згодом і патріцієв. Функції вказаних видів народних зборів чітко не розмежовувались. На початку II ст. до н.е. трибутні коміції складали основний вид народних зборів.