Держава та її соціотворчі можливості

У загальному вигляді державу можна визначити як сукупність ус­танов і організацій, що здійснюють управління соціальними процесами на основі визначених цінностей і обраних засо­бів їх досягнення. Держава є центральною ланкою політичної організа­ції суспільства. Вона уособлює владні функції, монопольно володіє пра­вом їх застосування. Основні структурні компоненти держави – законо­давчі органи, виконавчий урядовий апарат, адміністративна і фінан­сова система, збройні сили, внутрішні війська, судочинні органи: слідство, суд, пеніцеарна система (установи попереднього арешту, в’язниці, трудові колонії та ін. карні заклади). Держава здійснює охорону і захист основних економічних інституцій, наявної соціаль­ної структури, політичної і правової системи, консти­туційного уст­рою; декларує та реально гарантує захист основних прав і свобод лю­дини. Держава здатна здійснювати примус усього населення на даній території, формує та здійснює зовнішню (міждержавні і міжнародні стосунки) і внутрішню політику. Вона чинить захист терито­рії, зберігає її цілісність і недоторканість. Окрім того, держава утримує податки як задля забезпечення нор­мального функціону­вання власного апарату, так і для накопичення суспільних ба­гатств та їх використання відповідно до обраних суспільних цілей.

Державу можна визначити і як конкретно-історичну форму соціаль­ної організації влади. Із цього твердження випливають щонайменше два висновки:

1) влада (можливість окремої людини чи людської спільності чи­нити вплив на поведінку інших) існує в будь-якому суспільстві;

2) влада набуває вигляду державного устрою лише на певному етапі історичної еволюції. Отже, держава є лише елементом більш загальної “системи влади”. У сучасному суспільстві вона утворює центральний елемент, тому часто держа­ва і влада ото­тожнюються. Хоча це не зовсім так.

Щодо тих конкретних історичних обставин, які породили державу, то серед дослідників немає єдності думок. У контексті марксистсь­кої парадигми причиною виникнення держави прий­нято вважати розподіл суспільства на класи. Панівний клас винайшов цей політичний орган задля підтри­мання й увічнення власного становища, створення насильницького соціального по­рядку, відповідного його інтересам. Інші дослідники вважають цю тезу спрощенням реального процесу. Вони більш схильні вважати дер­жаву органом соціального порядку в інтересах усього суспільства. Конкретний зміст цього інтересу і міра його задово­лення державою ви­значається складною сукупністю факторів, у тому числі і соціально-класовою стратифікацією суспільства. Більш докладно цю проблему ми розглянемо далі, а поки що зупинимося на основних ознаках і власти­востях держави.

Держава завжди – це орган порядку, з різною мірою насиль­ницького соціального консенсусу, де основні суб’єкти соціальної взаємодії беруть на себе певні зобов’язання, передусім діяти у межах норм, “грати за правилами”. Цей порядок вона забезпечує завдяки монопольно­му володінню інструментами соціального примусу. Від них залежить структура самої держави як складної сукупності законодавчих, виконав­чих, розпорядних, контрольних, безпосередньо примусових та інших органів. Держава діє в таких напрямках: підтримання обраних цінніс­них орієнтацій і дотри­мання регулятивних норм; контроль над проце­сами стратифікації з метою гарантії досягнених соціальних позицій; регуляція соці­альної мобільності на основі легітимізованих критері­їв соціального просування; застосування правових норм через діюче судочинство. Держава бере активну співучасть у формуванні загальної законо­слухняності членів даного суспільства, формує його правову культуру. Тут слід зауважити наступне: чим вищий рівень одер­жавлення суспільства, тим більшою мірою втручається держава у про­цеси правотворення і здійснення судочинства. І навпаки, в демокра­тичному (правовому) суспільстві держава сама виступає не стільки суб’єктом, скільки об’єктом права, підко­рюючись разом з іншими соціальними суб’єктами та інститутами конституцій­ному порядкові. Держава завжди сповідує принцип рівності і в цьому контексті прагне до уніфікації стосунків. Але тут можливі різні інтерпретації самої рівності. У монархії всі громадяни держави рівні перед волею самодержця, у республіці – рівні перед законом.

Держава регулює стосунки людей у двох різних напрямках: в се­редині власного апарату, підтримуючи адміністративно-владну ієрар­хію законодавчої та виконавчої влади; між соціальними групами та іншими суб’єктами соціальної взаємодії. Цим поясню­ється різноманіт­ність існуючих форм права: адміністративне, цивільне, карне, гро­мадянське та ін. Схильність до правової регламентації суспільних зв’язків спричиняє прагнення з боку держави до надання їм функціо­нального, обмінного, анонімного, знеособленого, формального харак­теру. До цього ж прагнуть і найбільші соціальні організації, що упо­дібнює їх державним установам. Держава не тотожна соціальному конт­ролю, хоч вона і застосовує санкції. Вона, швидше, є його (соціаль­ного контролю) центральним елементом та силовим гарантом. Держава та її пред­ставники, як правило, уникають вступати в обмінні зв’язки з навколишнім суспільством. Це тлумачиться як злочин (хабарництво, інші форми зловживання владним становищем).

Держава має не лише монопольне право на загальну терито­рію, але й є монопольним володарем усього того, що знаходиться поза зем­лею (територіальні води), під землею (надра, корисні копалини), над землею (повітряний простір). Сьогодні об’єктом міждержавних конвенцій і узгоджень поступово стає космічний простір.

Чим більше правовою (конституційною) є держава, тим більше її стосунки з громадянським суспільством нагадують суспільний договір (контракт). І навпаки: відсутність чітко окрес­леного права, формальна декларація конституційних принципів і свобод свідчить про відсутність або навіть насильницький харак­тер суспільного консенсусу. Сто­сунки держави та її підлеглих чимось нагадують обмін. Законослухня­ність є ціною, яку народ платить за ті вина­городи, які дає йому владно підтримуваний соціальний порядок. Насильницька революція, в цьому контексті, є фактом визнання непомірності такої ціни, або нееквівалентності обміну несвободи (законослухняності) на наявний соціальний порядок. Анархія, що супроводжує політичну революцію, свідчить про відсутність самого факту соціального обміну, будь-яких його загальновизнаних правил. Право (як правила обміну) тут замі­нюється ідео­логією. Тому в цей період соціальні стосунки визначаються співвід­ношенням сили суб’єктів дії, а порядок будується на основі засто­сування ідеології, її суб’єктивно визна­ченої доцільності.

Стосунки держави і населення визначаються мірою соціальної та національної однорідності останнього. За­гальний закон полягає в тому, що чим більшою є неоднорідність об’єкта державного регулювання, тим репресивнішим має бути владне регулю­вання порядку. Ця залежність визначається конкретними обставинами. Зокрема, якщо відмінності розсіяні (економічна розбіжність не при­зводить до прямої владної диференціації та соціокультурних переваг), то міра конфліктності в даному суспільстві буде невисокою. Отже, й примус є м’якшим. Якщо ж суспільство дихотомізується, розподіля­ється на дві приблизно однакові половини (два класи, дві нації, два опозиційні елітні угрупування всередині владної структури то­що), то боротьба за владу загострюється. Репресивні дії держави в такому випадку можуть зростати, коли одна із сторін монопольно воло­діє засобами примусу, або ж падати, коли сили приблизно рівні (дво­владдя). За єдиної держави-нації кон­флікти мають не стільки етніч­ний, скільки соціальний характер з причин внутрішнього розшару­вання самої нації. Багатонаціональна держава стоїть перед загрозою наша­рування соціальних і націо­нальних конфліктів. При цьому можлива їх взаємна конверсія: національні конфлікти посилюють соціальні, або ж навпаки. Якщо ж окрема нація має різні держави (багатодержавна на­ція), тоді внутрішньонаціональні конфлікти набувають форми міждер­жавних суперечностей. Держава, яка контролює багатонаціональну те­риторію, є в більшій або меншій мірі колоніальною – її внут­рішня по­літика у великій мірі акценто­вана на міжнаціональних стосунках. Міс­це панівного класу тут посідає панівна нація. Тоді класова боротьба набуває вигляду національно-визвольного руху. За відсутністю явно визначених панівної нації або класу домі­нуючим стає безпосередньо дер­жавний апа­рат. Всі інші класи і нації перетворюються у безправні прошарки перед силою репре­сивного державного апарату. Найча­стіше це властиве імперіям, які утворилися в результаті процесу переростання політичної револю­ції у загарбницькі війни.

Проте держава, в основному, тримається не стільки на засто­суванні сили, скільки на загрозі такого застосування. Кожний факт прямого застосування сили є симптомом порушення сус­пільного консенсусу, роз­риву соціального контракту, створенням щілини в монополії на владу. Законослухняність громадян рідко означає повне і довічне визнання існуючого владного порядку. Воно пояснюється швидше усвідомленням власного безсилля, а не визнанням чужої сили. Опозиційні групи (класи, етноси, нації, інші спільності) чинять опір діям політич­ного монополіста, пере­творюючи соціальний порядок у перманентно нестабіль­ний. У демократичному суспільстві ця проблема частково вирішується на основі “легалізованої нестабільності”. Вибори можна розглядати як тимчасовий розрив наявного соціального консенсусу і встано­влення нового. Законна форма їх проведення виступає гарантом від соціального хаосу. Реформи можна розглядати як пошук нових соціаль­них угод мирним, а не революційно-насильницьким шля­хом. Звідси зрозу­міло, що консенсус зовсім не означає панування всезагальної колек­тивної волі, а є лише визнанням права на реалі­зацію волі окремого прошарку (класу, нації, партії, владної еліти, бюрократичного апа­рату тощо).

В умовах НТР монополія на владу у все більшій мірі залежить від маніпуляції людською свідомістю і поведінкою засобами ма­сової інформації, реклами, техніки пропаганди та агітації. Нові умови поселення – створення міських конгломерацій, мегаполісів – теж диктують нову технологію примусу і приду­шення опору (застосува­ння мобільних воєнізованих угрупувань, вміння розсіювати натовп чи юрбу, застосування наркотичних засобів, нервовопара­літичних газів та ін.). Нові перспективи, не досить приємні з точки зору тради­ційних критеріїв гуманізму, відкриваються із застосуванням нових науково-технічних засобів психофізіологічного тиску з метою збудження чи пригнічення колективної психіки, керуван­ня розповсюдженням чуток і пліток, націленою провокацією деструктив­ного ажіотажу та ін. Разом з анонімністю міського спілкування, відсутністю структурованих територіальних і самовряду­вальних гро­мад це посилює новий наступ на особисті свободи.

Існуючі держави можна класифікувати за різними критеріями. За ознакою основного монополіста владних механізмів розрізняють класові, наці­ональні та соціальні держави. Особливістю класових держав є те, що політична еліта цілком співпадає з панівним класом, прямо або без­посередньо репрезентує його інтерес. Перший випадок дуже рідкісний, це скоріше виключення із правил. Складається така ситуація за умов, коли якесь населення поневолене чужинцями, а їх (чужинців) бойова дружина стала одночасно панівним класом і держав­ною бюрократією. У цьому випадку економічне, владне, культурно-іде­ологічне і національне панування не лише нале­жить одній групі, але й водночас вся ця група цілком входить у державне управління, стає державним чиновництвом. Другий випадок більш поширений. Це має місце тоді, коли державна еліта презентує інтерес економічно панівно­го стану, безпосередньо відбиває його культурно-ціннісні орієнтації, прагне подати їх як панівні цінності даного суспільства. При цьому адміністративно-керівні кадри держави або рекрутуються з вихідців даного стану, або прямо від нього залежать. Це значною мірою нага­дує ситуа­цію класичного капіталізму. Але й там держава була віднос­но незалежною від буржуазії. Це визнавали і самі класики марксизму.

Середньовічна держава була знаряддям військової (світська ко­ролівська влада) або релігійної аристократії. Залежно від цьо­го суттєво різнилися її структура і функції: в одному випадку перева­жали механізми фізичного примусу, в іншому – духовний контроль та ідейно-психологічний тиск. У разі рівноваги цих складників держав­ний апарат ставав простором боротьби за владу. Залежно від до­мінування церковної чи військової аристо­кратії принципово змінювалась внутрішня (як регуляція сто­сунків між майновими станами та ре­лігійними конфесіями) та зовнішня (боротьба за територію або за релігійний вплив) політика. Зрозуміло, що це впливало на державні цілі, механізми і критерії посадової ієрархії серед державних чинов­ників, прин­ципи винагороди та кару, дію держави на інші соціаль­ні інституції.

Рабовласницька держава, як відомо, підтримувала і захищала інсти­тут рабства. Але раби зовсім не були основною продуктив­ною силою даного суспільства. Тут переважало домаш­нє рабство; раби були лише суб’єктами обслуговуючої праці і не входили в основне виробниче від­ношення, на владне підтримання якого переважно скеровувалась репресивна могутність держави.

Соціальна держава є продуктом розвиненого промислового суспільст­ва. Заміна класифікації стратифікацією, визнання ідео­логічного і політичного плюралізму, значна соціальна мобільність, демократія виключають можливість довговічного утримання влади одним класом чи прошарком. У такому суспільстві постійно змінюються найближчі опе­ративні цілі та засоби її досягнення. Державний апарат рекрутує своїх чиновників з усіх верств насе­лення, сходження на верхні щаблі влади залежить не стільки від економічного становища, скільки від освіти, престижу і попу­лярності. Соціальна держава контролює ринок, здійснює певний захист населення, особливо його найменш забезпече­них груп, прагне до врівноваження прибутків різних груп населення, роз­ширює доступ до освіти, медицини, культури. Проте вона, звичайно, залишається інструментом власників. Тому спрямовує свої зу­силля на підтримання інституту власності, а відстань до влади окре­мих верств і прошарків населення визначається насамперед їх еконо­мічним становищем. Але не стільки багатством самим по собі, скільки здійсненою конверсією грошового капіталу в політич­ний. Для соціаль­ної держави характерна жорстка підпорядкованість виконавчої влади законотворчій і судовій, значна залежність від громадської думки.

Національна держава утворюється за умов, коли її суб’єктом стає окрема нація. Остання визначає пріоритети, вибір цілей і засобів, вводить відповідні їм засоби стратифікації, а соціальну мобілізацію здійснює на основі етнічних цінностей. У чистому вигляді нація-держава існувала хіба що в античній Спарті. В інших випадках мова може йти про державну націю, населення якої складає більшість на даній території, а політика спрямована на реалізацію її національних інтересів і пріоритетів. Рівень культурної автономії національних меншин відбиває стан демо­кратичності та правового характеру да­ної держави.

У випадку, коли суб’єктом державної влади є група загарб­ників, які перетворили підкорену територію у джерело власного зба­гачення, державні функції стають відверто парази­тичними. У здійсненні влади переважають репресії, терор, інші засоби прямого фізичного примусу і тиску. Така політична еліта в найбільшій мірі підпадає під визначення, яким користувався В. Парето: “еліта левів”. Під тиском різних обставин, передусім необхідності нала­годити нор­мальну господарську діяльність, войовничі прибульці (інколи це ре­волюційна еліта, яка силою прийшла до влади) бувають змушені вда­тися до легітимізації своєї влади задля її подальшого продовження. Це відбувається, як правило, через її обмеження на законодавчій основі, що більш ефек­тивно, аніж пряме фізичне насильство.

Чим більше продовженим у часі є існування певної політичної елі­ти та її державної структури, тим більш узаконеною вона виглядає. Тому основним прагненням будь-якого державного утворення є продовженість існування у часі. Соціальний простір (державна територія) і соціальний час (історичний простір існу­вання) є найважливішими ме­ханізмами легітимізації влади, яку М. Вебер у свій час назвав тради­ційним типом панування. Але легітимність влади не гарантує її віч­ності, бо у суспільстві завжди діють протилежні сили, які прагнуть зруйнувати вста­новлену ле­гітимність. Можна назвати такі способи руйнації монополії на владу: політичні революції, коли до влади при­ходить інша політична еліта, котра персоніфікує інший сегмент суспільства (прошарок, клас чи нову етнічну групу); завоювання даної тери­торії іншою, більш сильною державою; розпад даної політич­ної структури на складові елементи як наслідок переважання дезінте­граційних процесів (відцентрових сил) над інтеграційними (до­центровими силами).

Розпад попередньої державної структури і хара­ктер ново­утворення залежать від типу минулого державного утворення. Якщо в основі попередньої держави лежали різноетнічні тери­торії, то розподіл відбудеться за етнічним принципом. Якщо ж класи чи прошарки є несумісними між собою, то розпад держави супроводжуватиметься гро­мадянською війною, бо опозиційні групи не можуть розійтися по різ­них територіях. Демократія є найбільш надійною основою легітимізації та усталеного (продов­женого) історичного державного існування. Вона здатна до утворення узгодженого компромісу, завдяки чому знімається внутрішньо­державна напруга. Демократія дозволяє здійснити нову легітимізацію без значного порушення соціального порядку шляхом збереження виконавчої влади, яка має бути ідеологічно і політично нейт­ральною, діяти в суворій відповідності із законом. Демократії як способу легітимізації слід віддати перевагу ще й тому, що вона здій­снює функційне заміщення. Відкидається прямий фізичний примус і пропонуються ідейно-психологічні засоби впливу – про­паганда, агіта­ція, переконання, просвітництво. Але і демократія утримує в собі власне заперечення, можливість переродження, зворотної конверсії: перетворення духовних засобів політичного впливу на прямий фізичний примус. У такому разі мова може йти про антидемократичну революцію. Вона менш можлива за умов широкої легітимізації, вкоріненості самої демократії у суспільстві. Демократія має стати його звичкою, традицією, нормою. А це залежить від часу, продовженості існування самої демокра­тії. Отже, соціальний час є важливою передумовою та інструментом легітимізації самої демократії.

Залежно від способу розподілу влади серед панівної верхів­ки держави можна розподілити на монархії та республіки. У першому випадку вся монополія влади передається в руки одного самодержця. У другому – влада розподіляється серед обраної правлячої групи. Це в значній мірі формальний момент: жоден монарх ніколи не править од­ноосібно, а серед панівної еліти влада формально або фактично може зосереджуватись у руках однієї або небагатьох осіб.

Надати переваги якійсь одній формі правління важко. Проблема тут полягає скоріше в тому, наскільки влада підконт­рольна основній масі населення. Вва­жається, що монархія менше підлягає такому контролю. До того ж ус­падкування влади однією і тією ж родиною позбавляє суспільство мож­ливості здійснити вибір і селекцію найбільш гідних кандидатур. Між монархією та республікою існують перехідні форми: конституційна мо­нархія або монархічна республіка. Певним відтворенням даної ситуа­ції в сучасних умовах є президентські і парламентські республіки, де президент якоюсь мірою виконує функції монарха: він є водночас главою законодавчої, судової, виконавчої та військово-адміністра­тивної влади. Це утримує в собі потенційну загрозу перерод­ження президентської влади в деспотію або диктатуру. Тому країни з давніми демократичними традиціями здебільшого уника­ють президентсь­кого правління або жорстко його обмежують і контролюють. Тут, од­нак, залишається проблема вищої легітимізації, того центру, де мають знаходити своє остаточне підтвердження і законну форму всі ін­ші гілки влади.

За способом здійснення влади держави можуть бути такими: деспо­тії, тиранії, диктатури, автократії та демократії. Під деспотією, звичайно, розуміють нічим (законами, конституцією чи контро­лем підданих) не обмежену владу. Це така форма державного устрою, за якої правитель користується всією повнотою влади; вона надмірно централізована, супроводжується свавіллям і без­прав­ністю підлеглих. Деспотизм найбільше характерний для “азіатських” суспільств (Давнього Сходу, Індії, Китаю, а також деяких країн пізнього се­редньовіччя, наприклад, Османської Туреччини). Він найчас­тіше виникає в часи переходу від общинної організації суспільства до сильної централізованої держави. Тиранія – це одноосібне правління монарха (царя, короля, імператора, диктатора), яке супроводжується крайнім свавіллям і жорстокістю. Вона існувала в античній Греції, Римі, у деяких середньовічних містах-державах Північної Італії. Найчастіше характеризується поняттями: гніт, насилля, сва­вілля. Диктатура – це монопольне розпорядження владою з боку певної політичної еліти, класу чи нації. Вона легітимізується ідеологічно, через обґрунтування свого інтересу як вищого інтересу держави, як історичної місії народу. Автократія як форма правління окремої особи або групи осіб не обмежується законом чи дієвим контролем.

Як бачимо, усі ці форми правління подібні в одному: прагнен­ням до необмеженої влади окремих осіб або угрупувань; самочинним захопленням повноважень, командних, розпоряд­ницьких, виконавських і конт­рольних функцій; відсутністю чіткої регламентації та дійового роз­поділу влад. Такі режими спира­ються у своїй діяльності переважно на репресивні органи: армію, спецслужби, внутрішні війська, адміністративно-виконавчий апарат.

Демократія у буквальному розумінні – це влада народу (від грецького “демос” – народ, “кратос” – влада). Найпоширеніше вжи­вання цього терміну як форми політичного і державного устрою, що заснована на визнанні народу як вищої влади, котру він делегує дер­жаві як інструменту своєї волі. Народ тут вважається джерелом вла­ди, підґрунтям її легітимності, суб’єк­том контролю. Він на основі права бере участь у формуванні типу держави, форми правління, по­літичного режиму, керівних органів і персоналій, контролює виріше­ння суспільних і державних проблем. У практичному значенні демокра­тія означає рівність громадян перед законом, визнання недоторканос­ті їх природних прав і свобод, існування юридичних і процедурних гарантій проти загрози деспотичного, диктаторського чи іншого пе­реродження державних інституцій. Демократія передбачає максимально мож­ливе розмежування влади (законотворчої, виконавчої, судочинної); розгалужену і незалежну від держави та інших монопольних структур мережу засобів масової інформації; здатне до самовря­дування грома­дянське суспільство; ефективну економіку; відносно справедливий роз­поділ; достатній масив незалежних виробників і власників; належ­ний рівень освіти і культури основної маси гро­мадян; адекватну правову свідомість і законослухняність; довіру до владних структур з боку населення; розвинену самокеровану масову особистість та ін. Отже, можна сказати, що демократія – це конкретно-історичне втілення в існуючій політичній органі­зації ідей свободи, рівності і справедливості.

Можна визначити й інші ознаки, за якими відрізняються державні структури. Так, кожна держава є носієм певних ціннос­тей та ідеа­лів, трансформованих у впорядковану систему офіційної ідеології. Коли цей бік її діяльності абсолютизується, стає домінуючим, то це веде до появи ідеократичної держави. Підпо­рядкування цінностей та ідеології церковним установам, вписаним у державні структури, при­зводить до теократичного її перевтілення. Якщо в державі надто великого значення надається законотворчому процесу (що, як правило, бу­ває в період станов­лення правової держави, переходу від сваволі і беззаконня до закону), тоді дефор­муються її представницькі органи і функції. Надмірне перебільшення значення виконавчої влади призводить до бюрократизації державних структур. Бюрократ та його найближчий родич – технократ соціально-політичні проблеми спрощують до рівня технічних, а політичний процес розглядають лише як соціальну технологію.

Сама демократія як влада народу теж має різні прояви. Народ може виступати як відносно організоване, свідоме, законо­слухняне, відповідальне за власні дії громадянське суспільство. А може проявляти себе стихійно бунтівним, агресивно-деструк­тивним натовпом, юрбою. В останньому випадку маємо не демо­кратію, а охлократію. Арістотель і Платон визначали останню як форму державного устрою, коли влада пе­реходить до збуреного натовпу, який з причин власної неорганізова­ності нездатний її утримати. Замість закону і права починає ді­яти самосуд і розправа. Чинниками політичної дії стають настрої розлюченої юрби, впливи демагогів і авантюристів, які за формою ді­ють від імені “революційної доцільності”, а насправді керуються власними плинними інтересами. Охлократія, звичайно, нетривала і не­стійка. Вона діє лише в період кризи, трансформуючись згодом у певний різновид суспільного порядку, найчастіше – у деспотію. Вона найвірогідніша у суспільствах, де наявні значні паупери­зовані групи і декласовані елементи, де спостерігається різкий спад соціального достатку. Однак різкого зубожіння народних мас для появи охлократії недостатньо. Мають бути добре організовані опози­ційні партії та інші групи, які спрямовують енергію соціаль­ного розпаду в соціальний вибух значної руйнівної сили.

Ще одним різновидом деформації держави є тоталітарна форма правління. Тоталітаризм з’являється на політичній сцені у разі накопичення майже усіх раніше згаданих негативних ознак. Насамперед, тоталітарна держава – унітарна. Це означає, що в ній певна конкретна структура і відповідна їй функція не тільки перебільшені, але й підкорили собі всі інші. Як правило, це – ідеократична держава, де всі аспекти державного життя підляга­ють обов’язковому тлумаченню з боку офіційної ідеології. Одержавлення ідеології позбавляє її творчості, критичності та аналітичності; ідеологія перетворюється у мертву схоластику, демагогічну політичну ри­торику. Разом з тим така ідеологія кладеться в підґрунтя правотворчості і судочинства, перетворюючи закон в інструмент політично­го нагляду, а правові інституції – в засіб духовного контролю, фор­мування стерилізованого однодум­ства. За ідеологічними критеріями (вірністю офіційно визнаній ідеології) відбувається економічна, владна, статусно-рольова і престижна стратифікація, розподіл людей і груп за соціальними позиціями. Така держава не може бути правовою в принципі. З кожною новою зміною політичної риторики, що незворотньо у плинному світі, змінюються закони та способи їх застосування, що породжує правове свавілля. З усіх державних структур доміну­ючими стають ідеологічні і пропагандистські органи та знаряддя їх сило­вого забезпечення – армія, внутрішні війська, поліція.

Внутрішнім змістом їхньої діяльності стає нагляд. Управління, керівництво й ад­міністрування у такій державі теж має ідеологічне забарвлення. Їхня діяльність оцінюється за критеріями “опре дме­ченої ідеології”. З цього ж боку інтерпретуються мотиви соціальної поведінки: праця для загального добра (а не задля власного добробуту); законослух­няність стає знаком ідеологічної вірності; суспільна активність та ентузіазм розглядаються як вища міра ідеологічної ангажо­ваності; церква, сім’я, школа, виробництво функціонують заради зміцнення держави.

Не маючи природної легітимності (добровільного соціального конт­ракту правителів і народу), така держава централізується, бюрокра­тизується і технократизується, а суспільство надмірно одержавлюється. Соціальна мобілізація відбувається лише на за­садах ідео­логічної мотивації. А оскільки сама ідеологія зведена тут до ритори­ки, то за активність державного життя сприймається насамперед без­перервний ідеологічний дискурс, монолог “зверху – вниз” із штучно утвореним “зворотним зв’язком”. Тому соціальна активність вимірю­ється за критеріями демонстрації ідеологічної ангажованості. На цих же засадах здійснюється соціальна інте­грація: вона прагне до “мо­рально-політичної єдності”.

Суб’єктом або швидше утримувачем ідеології стає партія. Вона посідає місце центрального елемента такої держави, тому її можна назвати партократичною. Потрібно зазначи­ти, що в ній сильно відчуваються риси охлократії. Щоправда, функ­ції натовпу тут своєрідні: народна маса використовується як інстру­мент агре­сивного і ворожого ідейно-психологічного і фізичного тиску на автономні та опозиційні угрупування. Отже, тоталітарна держава поєднує ознаки монархії, диктатури, деспотії, тиранії, бюрокра­тії, охлократії, технократії; використовує свавілля, беззакон­ня, не­рівність, несправедливість, несвободу, відсутність громадянських прав тощо, поєднуючи їх з надмірним ідеолог­гічним контро­лем і фізичним тиском.

Структурна організація держави відтворюється шляхом дії інституційних функцій. Класова держава звужує функції інтере­сами панів­них груп. Репродуктивна функція при цьому разі діє переважно в на­прямі відтворення панівного класу такими шляхами:

1) збереження наявного становища на виробництві (відносин влас­ності, обміну, розподілу і споживання, визначення мети та основних умов виробництва, розпорядження і контролю за вико­ристанням засобів і продуктів виробництва тощо);

2) використання панівного економічного становища для досягнення політичної влади (безпосередньо – шляхом делегування власних представників у керівні структури держави; опосеред­кова­но – через контроль за діяльністю державної аміні­страції на основі товарно-грошових механізмів);

3) конверсії економічного і політичного панування в куль­турно-ідеологічні, освітні та ідейно-психологічні переваги.

Відповідно до цього панівний клас прагне до контролю над змістом і формою соціальних комунікацій; відфільтровує інфор­мацію, здійснює класову редукцію смислотворчих процесів, насаджує вигідні для себе культурні символи і значення, нама­гається зміст спілкування обмежи­ти такою тематикою, яка віддзеркалює його власний досвід, домаган­ня, цілі та спряму­вання. Деформується і селективна функція держави: соціальний відбір, стратифікація, посадова, професійна та соці­альна кар’єра досягаються на основі формально обраних критеріїв оціню­вання, заохочення, вина­городи і легітимізації досягненої соціаль­ної позиції. Це помітно і в дії інших функцій – регулятивної, продук­тивної, адап­тивної, інтегративної, соціалізуючої, гедоністичної.

Проте варто висловити деякі застереження, аби не спрощувати реальний процес функціонування держави. Панування жодного класу не буває на­стільки могутнім, щоб цілком підко­рити всю діяльність держави. Йому протистоїть організований пригноблений клас, який, у свою чергу, прагне здійснити в дос­тупних йому межах контроль над політичними інструментами, в т. ч. реалізацію функцій держави. Насамперед, він хоче розширити можливості соціальної мобільності, включити в культурно-освітній процес власний досвід і цінності, вплинути на соціальну комуні­кацію, представити і легалізувати власний інтерес. Пригноблений клас намагається протидіяти надмірній насильницькій ідейно-психологічній інтеграції на невигідних для себе підставах; пропонує свою гедоністичну функцію (скажімо, надати держав­ним святам свого тлумачення і створити паралельні (“класові”) форми дозвілля: стадіон – проти театру, дні солідарності трудящих – про­ти днів державних свят, карнавали і народні гуляння – проти салон­них вечірок тощо). Жоден клас, крім того, не здатний під­корити повністю адміністративні та інші владні структури держави. Вони в значній мірі стоять над класами і суспільством у цілому.

Будучи соціальним інститутом, держава не тільки гарантує умови відтворення панівного класу в даній якості, а й зацікавлена у продовженні влас­ного існування. Тому соціальні функції набу­вають і суто державного забарв­лення. За таких умов репродуктивна функція діє задля збереження саме державних інституцій. Для цього створені і відповідні силові структури: армія (збереження державної терито­рії), внутрішні війська (збе­реження державного, а не класово інтерпретованого порядку), спецслужби тощо, які прямо чи опосередковано діють у напрямку захисту існуючого державного устрою.

Відповідно реалізуються й інші функції держави. Наприклад, комунікативна функція розглядається як рух інформа­ційних потоків або ж як засіб діалогу з народом задля обґрунтування своєї доцільності, корисності, необхідності, створення відповідного по­зитивного іміджу.

Нарешті, соціальна сутність держави також залежить від характеру самого панівного класу. Якщо цей клас – керів­ний, здатний забезпечити суспільний розвиток, то він акцентує ува­гу не на репродуктивній, а на продуктивній функції. Відповідно і соціальну комунікацію розглядає як засіб пропаганди своєї соціаль­ної утопії. Соціальну інтеграцію і мобілізацію він прагне здійснити на ґрунті цінностей розвитку, стратифікацію проводить на основі еквівалентного обміну між соціальною позицією інди­віда або групи, наявними ресурсами розвитку та їх реальним вкладом у даний про­цес. Відповідно здійснюються інші функції: адаптивна і соціалізуюча стають інструментом засвоєння орі­єнтацій і цінностей розвитку; диференціація спрямовується на розмежування (з супротивни­ками) обраних культурно-ціннісних орієнтацій; гедоністична розгля­дається як святкування набутих досягнень або ж як засіб подальшої ідейно-психологічної анга­жованості в соціальну утопію тощо.

Особли­ва зацікавленість панівного-керівного класу в засобах розвитку (культура, освіта, наука, технологія) змушує його у значній мі­рі нехтувати своїми найближчими інтересами задля інвестицій, орга­нізаційної та ідеологічної підтримки цих суспіль­них сфер, діяння за критеріями загального інтересу. Зрозуміло, що панівний-пригноблюючий клас діятиме протилежним або суттєво відмінним чином. Він зацікавлений передусім у викорис­танні державних інструментів заради свого відтворення як групи розкішного споживання. Тому прагнутиме перш за все до насиль­ницької інтеграції, монологічного (зверху-вниз) спілкування, ідейно-психологічної асиміляції шляхом пропага­ндистських маніпуляцій свідомістю, владного пригнічення соціальної мобільності. Моно­полія сили використовуватиметься ним як інст­румент самоізоляції, дистанціювання, насадження власної зверхності і впровадження стратифікації за розподільчими і спожи­вацькими критеріями.

Національна держава передбачає наявність державної нації як ос­новного монополіста силових інструментів. Але міра їх монополізації у значній мірі залежить від політичного режиму. Чим демократичнішою є держава, тим менше у політичній сфері буде відчуватися її суто на­ціональний характер. Права людини вже гарантують права національних меншин, а наявність культур­ної автономії виключає можливість насиль­ницької денаціоналізації, втрати культурної автентичності і самобут­ності.

У свою чергу міра демократизації суспільства визнача­тиметься конкретно-історичними характеристиками нації. Аналогія з класами тут досить очевидна. Нація, що здатна до історичного розвитку, діятиме в такому ж напрямі, як і панівний-керівний клас: прагнути організувати ефективну економіку, вилучити із суспільних накопичень ресурси для розвитку, налагодити продук­тивний соціальний діалог, здійснити соціальну мобілізацію тощо. Відмінність полягатиме лише в тому, що культурна модель розвитку матиме національне забарвлен­ня. У комунікативних процесах особливо наголошується на етнічних мотивах спілку­вання (мова, національна символіка, фольклорні ком­поненти культури тощо); у соціальній стратифікації суттєву роль починає грати походження, а також і відношення до національної куль­тури. Ці мотиви можуть діяти і в соціальній мобільності, селекції, інтегра­ції (на національних цінностях), диференціації, адаптації. Дер­жавне регулювання буденної і святкової ритміки життя матимуть відпо­відне спрямування: святкові дні за формою і вмістом будуть тяжіти до національного забарвлення. Всі ці тенденції отримують більш на­ціоналістичну трансформацію за умови, якщо панівна нація не є в той же час керівною. Вони набувають відверто націоналістичного спряму­вання, коли дер­жавна нація перетворюється у панівну-пригноблюючу групу.

Соціальна держава виникає у більшості випадків за умови існу­вання врівноваженої класової і міжетнічної структури за демократичного режиму. Основною передумовою її є відсутність чітко окресленої панівної на­ції і наявність керівного класу. Соціальну державу характеризує відсутність структуризованої панівної групи класового або націо­нального походження. Окрім цього, мають виконуватися інші важливі вимоги: не співпадати групи економічного і політичного панування, престижу, статусу, авторитету і впливу; спостерігатися інтенсивна соціальна мобіль­ність, особливо – вертикальна; існувати всі атрибу­ти демократії (розподіл влади, особисті права і свободи, ефективне судо­чинство, розвинені і незалежні засоби масової інформації тощо); нечисленні маргинальні і люмпен-пролетарські прошарки (етнічні меншини, зубожілі прошарки населення, криміногенні і девіантні угрупування тощо); відсутнє агресивне зовнішньо­політичне оточення та ін. У такому суспільстві держава діє насамперед як інст­румент правової регламентації, координації і контролю. Вона (дер­жава) виведена за межі законотворчості і здійснення судочинства, виступає переважно гарантом консти­туційного устрою, не бере безносе­редньої участі у відтво­ренні (в уся­кому разі. в інтересах певного класу чи нації), а лише гарантує умови нормальної репродукції існуючого соціального порядку. По можливості така держава відокремлена і від соціаль­ної комунікації, яку здійснюють основні суб’єкти політичної взаємодії у межах громадянсь­кого суспільства; її призначення в іншому – не допустити монополізації за­собів суспільного спілкування, в т. ч. і з боку державних структур. Адаптація і соціалізація населення, в першу чергу підростаючого по­коління, відбувається в системі освіти і виховання, які або автономні від безпосереднього контролю, або приватні. Інтег­рація суспільства відбувається на основі норм права як єдиних для всіх модусів поведінки. Така держава орієнтована на цінності інтеграції, а не на розмежува­ння. Тому об’єктом її впливу є перш за все девіантні струк­тури, групи та окремі індивіди (криміногенні структури, надто спе­цифічні субкультури, маргинальні прошарки: молоді, безробітні тощо).

Соціальна держава не претендує на духовний контроль, делегуючи його церкві, школі, засобам масової інформації, доб­ровільним асоціаціям і громадським організаціям. Не прете­дує вона і на моно­польний контроль над використанням дозвілля і вільного часу взагалі, слідкуючи лише за дотриманням законності та суспільної етики. Дер­жавні свята носять загально­суспільний (загальнонаціональний) характер: День незалежності, матері, дитини, праці тощо. Не доцільно їй також бути безпо­середнім інстру­ментом розвитку або його приборкання. Останній відбувається шляхом самодіяльної соціотворчості громадянсь­кого суспільства, вільного вибору через активний діалог, дого­вір, компроміси щодо ціни і розподілу витрат та здобутків. Механіз­мом такої саморегуляції і самоврядування стає сукупність ринків: економічного, полі­тичного (парламентська демократія), соціального, де відбувається конверсія економічного і політичного становища в со­ціальну прихильність, статус, престиж, авторитет. Особ­ливого значення набуває конверсія економічного, політичного та соціального становища в культурний та ідеологічний вплив. За таких умов мета держави полягає не в обранні стратегії, шляхів та засобів розвитку, а у правовій підтримці досягнутої конвенції між основ­ними учасниками соціальної взаємодії.

Звичайно, викладені тут типи держав не існують у чистому вигля­ді. Це – ідеальні моделі. Вони мають лише відносну від­повідність щодо емпіричної дійсності і наповнюються реальним змістом у процесі соціологічної діагностики конкретного суспільства.