2018-02-20
390ТВОРЧА РОБОТА
«АРХІВОЗНАВСТВО ТА МУЗЕЄЗНАВСТВО»
ВИКОНАЛА:
студентка гр. ІІ-09-2
Спіріна С. О.
ПЕРЕВІРИВ:
Професор кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства
Журба О. І.
Днепропетровск,
2012г.
Розділ І
Біографічна архівістика:
Микола Андрійович Маркевич
Микола Андрійович Маркевич народився 7 лютого (26 січня) 1804 року. Це був видатной українець, людини колись знаменита й відома усій освіченій громаді міста Прилук, усім людям, які закохані в українську історію, поезію, музику, пісню, народне мистецтво, звичаї й обряди. Усе це він чудово знав і любив, збирав і вивчав на протязі свого життя, та щедро ділився своїми знаннями з усім навколишнім світом.
Рід Марковичів-Маркевичів один з найзначніших козацьких родів, дав Україні знаменитих полководців, державних мужів, письменників.
Питания про його походження викликало свого часу гарячі суперечки, однак так i залишилося до кінця не з'ясованим. Оскільки прізвище Маркевич (Маркович) - патрімоніальне, тобто спочатку було по батькові, то воно широко розповсюджене в деякіх народів (поляків, українців, чехів, білорусів, сер6ів, східних євреїв).
О. Лазаревський дотримувався думки про єврейське походження Марковичів, П. Дорошенко доводив їx місцеве українське походження, прибічником сербської версії був М. Маркович.
Родозасновником Марковичів-Маркевичів був Марко Аврамович, орендар прилуцький та пирятинський, ім'я якого i стало родовим прізвищем для його нащадків. Марко був титарем Пречистенської Прилуцької церкви й багато жертвував на благодійницькоі справи, за що йому и було надано честі упокоїтися в Густинському монастирі. Було у нього п'ятеро синів і сім дочок від дружини, дочки прилуцького старости Григорія Корнієнко, який став засновником славетного Роду Огановичів (після зміни простонародного прізвища).
Великим розумом і добрими справами заявив про себе у нашім краї син Аврама - Марко Аврамович, який власне і був родоначальником цього великого і знаменитого в Гетьманщині роду, який на початку 19 століття розділився на дві гілки - Марковичів і Маркевичів.
Заможного і спритного у справах Марка Аврамовича на Прилуччині величали не інакше, як "славетним паном Марком". Марко Аврамович мав добрий маєток неподалік від Прилук, у приміських Сорочинцях. Є всі підстави вважати, що й сини його, усі три Марковичі і Настя Марківна, саме там і народилися. Родинні перекази свідчать про те, що Марко побудував за свої кошти одну з церков Густинського монастиря, в якому, за його ж заповітом був і похований у 1717 році. Усі Марковичі були тісно пов'язані з Прилуками і Прилуччиною, хоча й служили, а деколи й жили у різних містах і містечках Гетьманщини.
Була у Марковичів і гарна садиба на Київській вулиці в Прилуках, у центрі старовинної фортеці, поряд з соборною церквою Пречистої Святої, неподалік від Київської брами.
Донька пана Марка - Настя, вийшла заміж за гетьмана України Івана Ілліча Скоропадського і домоглася усім трьом своїм братам досягти досить високих постів у військовій старшині.
Дід М.А. Маркевича - Іван Андрійович - був людиною освіченою, зібрав велику й багату на той час приватну бібліотеку, мав маєток в селі Турівці Прилуцького полку і будинок в Москві. Своєму сину Андрію він залишив близько 700 кріпаків та більше 100 тисяч рублів боргу.
Андрій Іванович Маркевич служив дипломатом у Дрездені і Константинополі, чудово володів іноземними мовами, його дружиною стала графиня Анастасія Василівна Гудович. Маючи блискучі перспективи, одначе пішов у відставку і переселився до свого маєтку в Турівці.
Микола Андрійович Маркевич народився 7 лютого 1804 року в селі Дунайці Глухівського повіту на Чернігівщині, в маєтку своєї прабабусі. У чотирирічному віці він уже умів читати й писати російською, французькою й німецькою мовами. У цей час він жив то в Дунайці, то в Полошках на Глухівщині. З 1809-го по 1814 рік, Маркевичі мешкали спочатку в Васьківцях, а потім у Рудівці на Прилуччині.
21 березня 1814 року батько відвіз Миколу в "домашню" школу П.П. Білецького-Носенка в селі Лапинцях під Прилуками. Саме тут він і отримав грунтовну підготовку для вступу до петербурзького Благородного пансіону при Головному педагогічному інституті.
Навчався М.А. Маркевич у Петербурзі в 1817-1820 роках. Його пансіонними друзями були Михайло Глінка - майбутній композитор і Лев Пушкін - молодший брат поета, серед його викладачів - майбутній декабрист В.Кюхельбекер. Маркевич близько зійшовся й подружився з Олександром Пушкіним. Мабуть, під враженням від цієї дружби, він і почав, з ранніх років захоплюватися поезією. Уже у шістнадцятилітньому віці він написав свій перший вірш, вміщений поетом В.А. Жуковським на сторінках журналу "Невский Зритель" у 1820 році. Під час навчання в пансіоні, Микола Андрійович добре опанував музику, навчився грі на фортепіано у відомого московського піаніста-віртуоза Джона Філда.
На вимогу батька, Микола Андрійович був змушений залишити пансіон і в лютому 1920 року вступити на військову службу - юнкером Курляндського драгунському полку. Служба його продовжувалась не довго, десь на початку 1624 року поручик Маркевич іде у відставку й повертається у село Турівку на Прилуччині. Але користь від перебування у війську без сумніву була. Поету В. Жуковському Маркевич писав: "Вступив в службу, я много потерял времени для наук, но в службе я стал поэтом". Окрім того, служив Микола Андрійович в Україні, штаб 2-ї армії, до якої входив полк, перебував у Тульчині. Там він познайомився з майбутніми декабристами, познайомився і спілкувався з Павлом Пестелем.
Залишивши військову службу, Микола Андрійович одружився з донькою прилуцького поміщика Уляною Олександрівною Ракович і остаточно поселився в Турівці. Але це не завадило йому жити повнокровним життям, він тримає постійний зв'язок з українською інтелігенцією, відвідує Петербург і Москву. В журналі "Московский Телеграф" друкує цілу низку віршів: "Сон-трава", "Удавленик", "Гетьманство", "Мідний бик", "Відьма", "Русалка" та інші, які схвально були зустрінуті столичними читачами. У 1831 році з'явилася й перша його книжка, надрукована в Москві під назвою "Украинские мелодии. Соч. Ник. Маркевича", до якої увійшло 36 віршів молодого поета, написаних у романтичному дусі. У своїх творах він широко використав зібрані ним, в основному на Прилуччині, народні поетичні сюжети й пісні, фольклорні та етнографічні матеріали.
Не забував Микола Андрійович і про музику. Усі його "мелодії" були покладені ним на музику, до кожної з них він написав ноти, видані окремою збіркою в Москві 1840 року під назвою "Народные украинские напевы, положенные для фортепьяно Николаем Маркевичем". Захоплення музикою не згасало у нього на протязі усього життя. Лев Жемчужников був власником великої рукописної збірки українських народних пісень і дум з нотами, написаної й підготовленої Маркевичем до друку, яка так і не побачила світ.
Більш як 35 років прожив Маркевич у селі, Турівка стала йому рідною домівкою й джерелом для творчого натхнення. Саме тут він пізнав життя й побут своїх земляків. Ось як тепло одізвався про нього один із добрих друзів Тараса Шевченка Микола Макаров: "Его добродушная простота, доступность и умение говорить с народом на его родном языке, не только располагали к нему сердца его крестьян и слуг, которые обращались с ним, как с другом, но внушали окрестным поселянам особенную любовь и доверие к этому редкому пану. Соседние крестьяне приходили к нему советоваться по свои делам, разрешить спор или просто потолковать с "разумным паном". Немало добрих слів про Маркевича сказав і Лев Жемчужников, а ще він згадував: "Николай Андреевич часто гостил в Сокиринцах, где ему всегда были рады не только родные, но и знакомые. Бывало входит с люлькой во рту, довольный и счастливый, кудри его седые развеваются, сам сияет, как солнце, и все вокруг него оживляется".
Постійно проживаючи в самому серці Гетьманщини, Микола Андрійович багато уваги приділяв вивченню історії та збиранню історичних документів Козацької держави. Ще в юному віці він відчував потребу створити енциклопедичний словник, в якому б кожна людина могла знайти історичні, географічні, статистичні дані про Україну, біографії видатних українців. Задум був грандіозний і можна тільки дивуватися з того, як активно і успішно здійснював його Маркевич. Протягом 10 років він склав більше 100 тисяч статей для словника, записавши їх в алфавітному порядку в 30-ти величезних зшитках. Якби він був виданий повністю, то його об'єм складав би 11 томів по 600 сторінок кожний. Маркевич писав В.Жуковському: "… я с проседью стал писать свой словарь, я поседею совсем, его переписывая, а между тем издать я не могу его без помощи правительства". На жаль, лише невелика частина цієї роботи була опублікована 1836 року в Москві під заголовком "Большой исторический, мифологический, статистический и литературный словарь Российского государства". Автор хотів продовжити видання окремими книжками, але дізнавшись, що передбачалося видати "Энциклопедический лексикон", в якому брали участь "ученейшие особы империи", він припинив друкувати словник, хоча й потім дуже жалкував про це.
Можливо саме це й спонукало Маркевича збирати матеріали для написання української історії. Це також була його давня заповітна мрія, навіяна ще великим російським поетом Василем Жуковським. Фактично збирати історичні матеріали він розпочав уже задовго до цього, досліджуючи географію, економіку, пісенний і поетичний фольклор, життя і побут простого народу. Уже було написано чимало історичних нарисів, а деякі з них і опубліковані в часописах: "Первая любовь, подвиги и кончина Тимофея Хмельницкого", "Гетманство Барабаша", "Мазепа".
1842 року робота над п'ятитомною українською історією була закінчена і видана в Москві під назвою "История Малороссии". Ця велика й змістовна праця викликала немало відгуків і рецензій, причому, майже всі позитивні. Чи не найпершою з'явилася рецензія Савельєва в освітянському "Журнале Министерства народного просвещения", у ній говорилося, що труд Маркевича "…должно причислить к замечательным приобретениям отечественной литературы", що автор "…собрал много новых, важнейших сведений и написал сочинение, отличающееся правильным взглядом на предмет и живым одушевленным языком". А ось у журналі "Библиотека для чтения" автора звинувачували в усіх гріхах, наголошуючи на тому, що він написав історію "микроскопической страны", в якій "…не более миллиона жителей и сорок тысяч разбойного козацкого войска". Ще категоричнішим у своїх висновках був один із відомих мислителів, і в той же час запеклий російський шовініст Віссаріон Бєлінський: "Малороссия никогда не была государством, следственно, и истории в строгом значении этого слова не имела".
Мабуть, саме "История Малороссии" й була причиною того, що після її виходу в світ, майже 15 років не з'явилося жодної друкованої праці Маркевича. Вони почали друкуватися лише після смерті імператора Миколи І. Але Микола Андрійович продовжував плідно працювати, бо саме в цей час ним був складений словник української мови, до якого увійшло 45 тисяч слів, а також прислів'я, приказки, казки, пісні, старовинні універсали, листи, літописи, історичні акти. Як тільки з'явилася можливість, Маркевич друкує цілу низку своїх робіт: "О климате Полтавской губернии. Москва, 1850", "О пчеловодстве Полтавской губернии. Москва, 1850", "Об овцеводстве Полтавской губернии. Москва, 1851", "Историческое и статистическое описание Чернигова. Чернигов, 1852", "О народонаселении Полтавской губернии. Киев, 1855", "Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. Киев, 1860".
М.А. Маркевич був добре знайомий з Тарасом Шевченком. З ним він підтримував теплі дружні стосунки на протязі всього життя. Шевченко часто зустрічався з Маркевичем і в Петербурзі, і під час поїздок в Україну. Тарас Григорович звертався за порадами до історика під час написання "Гайдамаків", а також у зв'язку з роботою над офортами на історичну тематику. Саме йому він присвятив свого чудового вірша "Бандуристе, орле сизий", покладеного згодом на музику.
Микола Андрійович був також і невтомним збирачем і колекціонером старовинних історичних документів. За багато років ним був створений у Турівці багатющий історичний архів, до якого входили рідкісні стародруки, історичні манускрипти, гетьманські універсали, листи видатних діячів України й Росії, етнографічні записи. Майже всі документи являли собою оригінали, найстаріші з них сягали кінця 16 століття. А всього архів Маркевича налічував 12 тисяч рукописів українською, турецькою, татарською, польською, російською, французькою, німецькою, латинською, грецькою, грузинською, вірменською мовами. Майже половину з них він устиг класифікувати, описати і ввести до каталогу.
Йому надзвичайно везло у його пошуках і збиранні старовинних книжок і документів. Усі, хто його знав і любив, вважали своїм обов'язком подарувати йому якусь старовину зі своїх домашніх скарбів. У спадщину йому передали предківські документи генерального підскарбія Андрія Марковича, папери гетьманів Івана Скоропадського, Кирила Розумовського, родинні збірки Кочубеїв і Гудовичів. Полковник П.І. Горленко подарував йому "дорогоцінну колекцію рукописів", більшість із яких стосувалася 1600-х років. Дослідник життя і творчості Маркевича В.І. Маслов зазначав: "В маєтку своєї тітки П.І. Скоропадської в с. Дунайці Глухівського повіту він знайшов у коморах дві скрині зі старовинними рукописами, які передали в його розпорядження. 1822 р. під час огляду будинку і книгозбірні П.О. Румянцева в с. Ташані Переяславського повіту Маркевич так ласкаво обійшовся з карликом-ключарем будинку, що він надав йому можливість приєднати до архіву стільки фельдмаршальських автографів і плянів, скільки в той час міг вмістити екіпаж Маркевича. Потім з таким же успіхом ще тричі довелось Маркевичеві вилучати справи з Ташанської книгозбірні Румянцева. Перебуваючи 1826 року в Полтаві, Маркевич від І.П. Котляревського і полтавського віце-губернатора одержав відомості, що в одному з льохів гостинного двору продають бібліотеку родичів І.Ф. Богдановича. Купивши там 400 томів книжок, у додачу до них він одержав ще і всі рукописи, що були в книгозбірні, і між ними "Келейный Летописец" Дм. Ростовського."
Тяжко захворівши в 1850 році, Микола Андрійович почав турбуватися про долю своїх архівних скарбів, ціну й вагу яких він добре знав. 1851 року в "Отечественных записках" вміщена його стаття з проханням допомогти у публікації ще нікому невідомих історичних документів з його архіву. Редакція журналу зазначала: "Н.А. Маркевич, известный автор "Истории Малороссии", в продолжении многих лет собирал разные редкие рукописные памятники и собрал теперь в свой архив 12000 рукописей, из которых многие могут служить драгоценным материалом для русской истории. Не желая далее скрывать от взоров исторической критики эти материалы, г. Маркевич решился постепенно издавать их". Але хвороба не дозволяла йому переїхати до столиці, або до Петербурга й розпочати задуману працю. Тоді Маркевич, у 1859 році, незадовго вже до своєї смерті, пропонує передати свій архів тому, хто погодиться на його публікацію, з тим, щоб зберегти й оприлюднити: "это собрание материалов, столь богатое, столь полное интереса, разнородное, полезное для истории, статистики, этнографии, художества, столь увлекательное для романиста, музыканта, поэта, живописца и едва ли имеющее себе подобное в руках частного владельца".
Уже зовсім хворим, в останні дні свого життя, Микола Андрійович наважується передати зібрані ним історичні скарби іншому відомому досліднику й колекціонеру І.Я. Лукашевичу, який все таки зберіг їх майже повністю і передав своїм спадкоємцям. На жаль, молодші Лукашевичі аж ніяк не були українськими патріотами, тому мабуть і передали архів Маркевича до Румянцевського музею в Москву. Там він, у знаменитому Пашковому домі, зберігається й досі. Нині це фонд рукописних колекцій Російської державної публічної бібліотеки.
Микола Андрійович помер 21 липня 1860 року в своєму турівському маєтку. Поховали його в родовому склепі біля церкви Всіх Святих, в посадженому й виплеканому ним розкішному саду, що привільно розкинувся на правому березі тихого Переводу, навпроти села Турівки.
Подружжя Маркевичів мало п'ятьох синів: Андрія, Олександра, Володимира, Михайла і Миколу, які достойно продовжили цей славетний рід. Є й зараз ще чимало нащадків славетного історика, яких доля розкидала по всіх світах.
Десь років 15 тому прилуцькі краєзнавці розшукали місце в Турівці, де був похований Микола Маркевич і в червні 1989 року, своїми руками, толокою, спорудили йому скромний пам'ятник. У Прилуках зберігся будиночок на вулиці Котляревського, побудований в садибі Маркевичів. Тут жив до революції 1917 року онук історика Микола Миколайович Маркевич - голова Прилуцької повітової Земської управи, людина дуже поважна і шанована на Прилуччині. Зараз там знаходиться міська й районна міліція. Будиночок, який потрібно б було відмітити меморіальною дошкою, довго зберігався у первісних об'ємах і формах і лише в минулому році після пожежі був перебудований.
Хотілося б ще додати, що Маркевич увічнив своє ім'я, написавши "Історію Малоросії", до якої завжди було неоднозначне ставлення. Російських шовіністів вона дратувала за прославляння козацтва і вони з обуренням писали, що ця історія написана "кровавой нагайкой Дорошенки", згодом, такі ж самі шовіністи, але вже червоні взагалі затаврували автора "українським буржуазним націоналістом" і на всякий випадок Маркевича заборонили взагалі, намагаючись повністю стерти його ім'я з народної пам'яті. Нині Маркевич знову повертається до нас і це дуже радує. Віддаючи йому належне нині у Києві перевидана масовим тиражем його історія. З нагоди ювілею проходять урочистості в Києві, Чернігові та й ось у нас теж.
Підтримував взаємини з багатьма відомими укр. діячами, зокрема з О.Бодянським, М.Гоголем, Є.Гребінкою, І.Котляревським, М.Максимовичем, Т.Шевченком та ін. Вважають, що поезії Маркевича справили помітний вплив на Т.Шевченка, зокрема на його ранні твори («Перебендя», «До Основ’яненка» та ін.). Маркевич - автор одного з перших вокалів на вірші Т.Шевченка «Сирота» («Нащо мені чорні брови», 1847), збірки обробок українських нар. пісень для фортепіано «Народные южнорусские напевы» (М., 1840) та ін.
Протягом літа 1838 - поч. 1840 підготував велику 5-томну студію «История Малороссии» (Москва, 1842-43), в якій лише перші 2 томи містять авторський виклад, а 3 інші - документи, матеріали, примітки, покажчик імен тощо. Зокрема, у додатках до 5-го тому вміщені відомості про кількість військ та населення за різними джерелами, список полків, устрій і управління, розпис правителів Малоросії, таблиця гетьманів, списки генеральної старшини, церк. ієрархів, хронологія битв та пригод тощо. Маркевич запропонував власну періодизацію історії України, побудовану за принципом контрастності — періоди слави та піднесення чергуються з епохами занепаду і катастрофічної руйнації: 1) від найдавніших часів до П.Лянцкоронського, до 1500; 2) від П.Лянцкоронського до унії церковної, 1500—92; 3) від початку унії до Б.Хмельницького, 1592—1646; 4) від поголовного повстання до смерті Б.Хмельницького, 1646—57; 5) від смерті Б.Хмельницького до падіння І.С.Мазепи, 1657—1709; 6) від падіння І.Мазепи до останніх днів Малоросії, 1709—93. Заг. композиція «Истории Малороссии» вкрай нерівномірна. Історія докозац. доби (до 1500) висвітлена Маркевич лише в одній главі. Натомість перебіг подій 2-ї пол. 17 — поч. 18 ст. поданий Маркевич дуже докладно (34 глави). У викладі Маркевич домінує персоналістичний канон щодо відтворення укр. історії 16—18 ст., причому низка розділів навіть названа іменами відповідних гетьманів. У плинності людського буття, а надто видатних особистостей, проступає романтичне розуміння мінливості світу історії (див. Романтизм), притаманне Маркевич, зокрема, естетично-літ. спосіб її сприйняття, самобутній дуалізм у зображенні тріумфу козац. слави та трагізму, катастрофічності й духовного напруження давнього укр. життя. Найважливішим джерелом для Маркевич була «Історія Русів», на основі якої скомпільована низка розділів «Истории Малороссии». Цю працю Маркевич називав «літописом Гетьманським». У переробленому вигляді Маркевич подавав навіть деякі афористичні розумування автора цього історико-політичного трактату. Маркевич використовував й ін. джерела, у т. ч. літопис Г. Граб’янки, праці митрополита Київського і Галицького Євгенія (Болховітінова), М. Берлинського, М. Карамзіна, М. Полевого, а також роботи Г. де Боплана, П.Шевальє, Й.-Б. Шерера та ін. Чимало фактографічних запозичень, особливо в 2-му томі «Истории Малороссии», зроблені Маркевич і з праці Д.Бантиша-Каменського - «История Малой России» (Москва, 1830.). Остання - 56-та глава «Истории Малороссии», в якій висвітлено гайдамацький рух у Правобережній Україні, написана Маркевич на основі рукопису праці М. Максимовича «Сказания о Колиивщине» (1839). Водночас в «Истории Малороссии» практично відсутні елементарні критичні тлумачення використаних джерел, хоча Маркевич і прагнув продемонструвати читачу власну думку щодо позиції певного історика або його студії. Довідковий апарат 5-томника Маркевича укладено досить формально, щоб показати фахову належність «Истории Малороссии» до науково-історичної студій. Зазвичай Маркевич посилався тільки на назву праці чи рукопису без вказівок сторінок, аркушів тощо. До того ж усі посилання позначені не порядковими номерами, а лише сторінками, до яких вони адресовані. Загалом стиль істор. письма Маркевич сполучав різні інтелектуальні настанови, які досить часто конфронтували між собою, створювали химерні конфігурації. З одного боку, Маркевич не тільки відтворював старі сюжети та традиційні мотиви, що побутували в «Історії Русів», а й прагнув розширити останні, вкласти в них новий, романтичний зміст, вловити через залишки старовини неповторний дух тієї чи ін. епохи. Приміром, шанобливе ставлення до духовних та матеріальних пам’яток минулого підносилося Маркевич до масштабу самоцінності всієї укр. історії, буття якої набувало самостійного, внутр. сенсу. Заразом Маркевич розглядав малоросійську минувшину як невіддільну складову загальноросійської історії. З другого боку, Маркевич декларував фахові ознаки своєї праці в дусі пізньопросвітницького раціоналізму, зокрема, вдавався до моралізаторства, наголошував на повчальних функціях історії, акцентував увагу на документальному характері праці тощо. Однак, усупереч цим постулатам, достовірність окремих фактографічних подробиць і деталей мала для Маркевича другорядне значення. Натомість Маркович зосереджував свої зусилля на тому, щоб завдяки літературній переробці матеріалу створити заг. образ («картину») певної епохи. В інтелектуальному плані Маркевич вагався між початками романтизму і канонами пізньопросвітницького раціоналізму, етнографізмом та антикварним пієтетом, апологією малорос. слави й лояльністю рос. імператорському престолу. Не випадково в «Истории Малороссии» побутують численні суперечності, які не узгоджуються з первісними авторськими конструкціями. Наприкінці, постійне прагнення автора акцентувати увагу на рівноправному характері держ. об’єднань Малоросії з Литвою, Польщею, Московщиною, зокрема його думка про Б.Хмельницького як незалежного володаря, суперечить його тезі про необхідність та корисність урізання прав і привілеїв Гетьманщини наприкінці XVII - у 1-й пол. XVIII ст. Врешті, романтична апологія славетної та героїчної укр. минувшини поступається місцем в істор. візії М. міркуванням раціональної доцільності, що вимагають ліквідації Гетьманщини для злиття Малоросії з Російською імперією.
Російська критика (В.Бєлінський, Й.-Ю.Сенковський та ін.) гостро засудила цю працю Маркевича за її невисокий науковий рівень та найбільше - за «малоросійський патріотизм» автора. Проте «История Малороссии» мала неабиякий резонанс у колах малорос. дворянства серед. XIX ст. Відтак обурені представники місц. аристократії навіть звернулися до царських урядових органів з проханням захистити їх від «наклепу Сенковського» як «польської інтриги» (натяк на походження Й.-Ю.Сенковського).
Від кінця 1840-х рр. наук. зацікавлення Маркевича поширилися на історико-стат. та історико-геогр. царину, іноді в контексті практичних госп. інтересів: - клімат та його вплив на госп-во, вівчарство, вир-во тютюну, істор. демографію, побут, торгівлю тощо. Та Маркевич не полишав й істор. студій. Зокрема, 1848 підготував і опублікував (1858) розвідку «О козаках». Маркевич відділив питання про походження назви козацтва, яке виводив з кінноти київ. князів, що складалася з прийшлих кочівників — клобуків чорних, від питання про генезу самого козацтва українського, котре пов’язував з місцевими мешканцями.
Наприкінці 1840-х рр. підготував до друку літери «А-В» українсько-рос. словника, який не був опублікований. Низка праць Маркевича, як-то «История монастырей в Малороссии», «Сравнение мер, весов, а также денег и цен на разные предметы в Малороссии с 1715 по 1855 г.», проспект ілюстрованого альбому «Живописные виды Малороссии» та ін., залишилася в рукописах або у вигляді підготовчих матеріалів.
Похован у маєтку в с. Турівка.
Маркевич отримав у спадок велику родинну бібліотеку. Від юнацьких років захоплювався збиранням власної колекції документів та матеріалів, яка 1851 складала бл. 12 тис. одиниць зберігання. Первісно Маркевич планував видати весь свій архів, пізніше хотів продати право на видання своєї колекції під назвою «Маркевичевский архив» на кшталт «Древней Российской вивлиофики» М.Новікова. Проте через тяжку хворобу та фінансову скруту був змушений продати осн. частину своєї збірки відомому колекціонеру, поміщику з Пирятинського пов. І.Лукашевичу. 1870 нащадки останнього продали колекцію І.Лукашевича та М. Румянцевському музею в Москві. Нині вона зберігається у відділі рукописів Рос. держ. б-ки в Москві.
Бібліотеку Маркевича (понад 4 тис. томів) та частину рукописів з його колекції придбала Колегія Павла Галагана. Деякі рукописи з колекції Маркевич потрапили до більш пізніх збірок О. Лазаревського, П. Я. Дорошенка та ін. Особистий архів Маркевич - листи, переклади, рукописи статей, щоденники, спогади та ін. матеріали - зберігається в архіві Інституту російської літератури РАН (Пушкінському Домі) в Санкт-Петербурзі.
Розділ ІІ
Робота на тему:
«Проблеми безпеки збереження архівних документів»
План
1. Фізико-хімічне оброблення документів.
2. Реставрація.
3. Основні вимоги до устаткування і приміщення архіву.
4. Висновки
5. Список використаної літератури.
Вступ
Історія архівної справи в Україні є складовою і невід’ємною частиною української історії. З часу здобуття Україною незалежності розпочався новий етап у розвитку історичної науки, помітно посилився інтерес і до архівознавства – наукової системи і спеціальної галузі історичної науки, яка трактує архівну справу як частину розвитку науки і культури, один з напрямків державного будівництва1.
Документи є засобом закріплення різними способами на спеціальних матеріалах інформації про факти, події, явища, об'єктивну дійсність і розумову діяльність людини. В державних і відомчих архівах, бібліотеках, інших центрах документації зосереджений великий об'єм ретроспективної інформації, що використовується для діалектико-матеріалістичного вивчення історії держави, в народногосподарських, наукових і культурних цілях.
Українськими фахівцями виконана велика робота по поліпшенню умов зберігання документів, створенню і обладнанню архівів. В результаті систематичної роботи, що проводиться в архівах, бібліотеках, наукових інститутах і лабораторіях, стала яснішою картина физико-хімічного стану документів і деяких процесів зміни їх первинних властивостей під впливом зовнішніх факторів - світла, температури і вогкості повітря, його газового складу і ін.
В різних сховищах сконцентровані різноманітні за часом походження, змісту, оформленню, техніці і способу відтворення документи. До них відносяться стародавні і сучасні рукописні і друкарські матеріали у вигляді книг, окремих державних актів, планів, креслень, малюнків і художніх репродукцій, виконаних на різних сортах паперу, шкірі і пергаменті, за допомогою використовування різних фарбників органічного і неорганічного походження.
1. Фізико-хімічне оброблення документів.
Знепилювання.
Одна з важливих умов зберігання документів – боротьба з пилом. Пил проникає у сховище ззовні і утворюється у ньому за рахунок стирання стін, підлоги, пакувальних матеріалів, самих документів (внутрішня причина). Пил псує зовнішній вид документів, інколи настільки, що текст неможливо прочитати.
Пилові частинки мають електричний заряд, завдяки чому осідають і міцно утримуються папером, а мінеральні частинки пилу, проникаючи у папір між волокнами, пошкоджують волокна целюлози, викликаючи зниження механічної міцності. Шар пилу, який покриває документ, порушує у ньому повітрообмін, сприяє збільшенню вологості і біологічному пошкодженню. Пил є основним переносником спор грибів, а інколи і яєць комах.
Пил поглинає з повітря вологу і деякі шкідливі для паперу газоподібні речовини. На папері утворюються ділянки з підвищеною вологістю. Агресивні речовини, поглинуті з повітря, руйнують папір. Тому необхідно регулярно чистити документи від пилу.
Частинки пилу, які осідають на кінофотофонодокументи, утримуються на їхній поверхні електростатичними силами. Під дією тепла, тертя і тиску вони укорінюються в робочий шар стрічок і викликають забруднення. Накопичення пилу на одному витку магнітної або кінострічки може проявитися у вигляді виступу на рулоні і бути причиною деформації його зовнішніх шарів.
Для ліквідації внутрішньої причини утворення пилу стіни, стелю, перегородки і стелажі необхідно обробити міцним, вогнестійким, нерозпилюючим з часом матеріалом. Не слід допускати спорудження балок, труб або інших виступів, на яких би осідав пил. Особливу увагу приділяють покриттю підлоги у сховищах, яка має бути рівною і гладкою.
Ефективний і радикальний засіб боротьби з зовнішнім пилом – герметизація приміщень, фільтрація повітря за допомогою кондиціонерів шляхом пропускання його через масляні фільтри, водяний пил. Чиста вода поглинає майже 50 % SO2, лужна вода (рН 8,5-9,0) поглинає практично 100 % SO2. Потрібно регулярно проводити контроль запиленості повітря і самих сховищ. Запиленість повітря в архівосховищах документів на паперовій основі неповинна складати більше 4-6 мг/м3, при цьому пил не повинен містити більше 10 % Sі02.
Фумігація
Важливим засобом захисту документів від біологічних шкідників є оброблення (фумігація) сховищ спеціальними парами, газами, аерозолями. Процес оброблення документів з метою знищення в них пліснявих грибів називають дезінфекцією, а з метою знищення комах – дезинсекцією. Боротьбу з біологічними шкідниками проводять в основному хімічними методами. Останнім часом для оброблення документів почали використовувати струм високої частоти.
Найпоширенішим є метод дезінфекції документів у спеціальних камерах (автоклавах) шляхом використання хімічних препаратів (фумігантів) у газоподібному стані. Оброблення документів проводиться формальдегідом СН2О в розгорнутому виді. У деяких випадках документи піддають спеціальній лікувальній обробці. Для цього використовують такі фунгіциди: тімол С10Н14О, окис етилену С2Н40. Для профілактики застосовують фунгіциди, які не тільки знищують мікроорганізми, але й надають паперові стійкість перед повторним зараженням, наприклад четвертинну амонієву сіль. Дезінсекцію документів і книг проводять методами вологого оброблення і газового знезараження. Для газового знезараження документів від шкідників у камері застосовують диброметан С2Н4Вг2. Для термінової обробки цінного документа, його вкладають у поліетиленовий пакет або у скляний посуд (ексікатор чи кристалізатор) з кришкою. Поруч з документом розміщують шматочок вати, змочений розчином хлороформу, етилового ефіру або чотирихлористого вуглецю, після чого щільно закривають кришкою і залишають на дві години; у випадку використання ССI4 залишають на добу. Після закінчення оброблення документи і приміщення провітрюють.
Режим зберігання
Для забезпечення довготривалої збереженості документів на паперовій основі у сховищах встановлюють оптимальний температурно-вологісний режим зберігання: температура -(17-19) °С, відносна вологість - (45±5) %. Для його підтримання застосовують системи кондиціонування повітря. Кінофотодокументи з нітроцелюлозною основою рекомендовано зберігати при температурі (10-15) °С і відносній вологості (45±5) %. Для кінофотодокументів і мікрофільмів на ацетатній основі оптимальні параметри повітря в архівосховищах такі: температура - (15±5) °С, відносна вологість - (60±5) %. Перед використанням плівок необхідно провести попередню акліматизацію. Оптимальним температурно-вологісним режимом з точки зору тривалого зберігання фонодокументів на різній основі можна вважати температуру (І5 -20) °С, відносну вологість (50-60) %. Режим зберігання документів контролюється шляхом регулярного вимірювання кліматичних параметрів повітря температури і відносної вологості повітря щоденно.
Не слід ігнорувати систему освітлення в архівосховищах. Переважно використовують лампи розжарювання, люмінесцентні лампи зі скороченою ділянкою спектра. Освітленість на вертикальній поверхні стелажа на висоті 1 м від підлоги - 20-30 лк, на робочому місці - 100 лк, не більше 50 лк - для міжстелажних проходів.
Певні вимоги ставляться до будівель і сховищ. Будівлі архівосховищ повинні бути віддалені від промислових підприємств, які забруднюють повітря пилом і агресивними газами на відстані, встановленій санітарними нормами; від об'єктів і споруд, небезпечних у пожежному відношенні; від місць можливого затоплення, проникнення ґрунтових вод. У районі архівосховищ середньодобовий вміст шкідливих домішок у повітрі не повинен перевищувати гранично допустимі концентрації (мг/м3): сірчистого газу - 0,5; окислів азоту - 0,085; хлору - 0,03; силікатного пилу - 0,05. В українських архівах, на відміну від багатьох зарубіжних, справи в сховищах розмішують у шафах, контейнерах, на стелажах, у коробках горизонтально для захисту від сонячного проміння, пилу тощо. Архівосховища і приміщення для роботи з документами повинні бути обладнані пожежно-сторожовою сигналізацією, системою автоматичного газопожежогасіння, утримуватися у зразковому порядку і чистоті, які виключають можливість появи плісняви, комах, гризунів і накопичення пилу.
2. Реставрація
Реставрація документів - це відновлення експлуатаційних властивостей і зовнішніх ознак документів, які зазнали пошкоджень чи руйнування. Сучасні підходи реставрації документів передбачають комплекс методів, які застосовують для відновлення матеріальної основи документа і для відновлення зафіксованої інформації.
Відновлювання механічної цілісності
Основними методами реставрації основи документів є відновлення механічної цілісності, очищення і пластифікація. Як уже зазначалося, у процесі зберігання та використання документи зазнають багаторазових дій, які призводять до ветхості, появи різних механічних пошкоджень у вигляді розривів, проколів тощо. Для зміцнення ветхого паперу застосовується желатино-гліцеринова суміш, якою просочується основа документа. У випадках сильного руйнування паперу чи у разі необхідності монтажу листа документа із окремих фрагментів для його зміцнення наклеюється прозорий реставраційний папір РД-10. В деяких випадках для підвищення міцності паперу застосовують метод реставрації документів 6 % поліметилакрилатною емульсією. Вона утворює еластичну прозору плівку, яка не є живильним середовищем для пліснявих грибів і комах. Поліметилакрилатну емульсію використовують як клей для реставраційних робіт: з'єднання розривів, накладання латок "встик”, зміцнення країв і місць перегину листа, накладення латки з напуском і приклеювання фальців.
Для механічного захисту ветхих книг і документів використовують метод ламінування. Цей найпродуктивніший метод реставрації давно відомий під різними назвами: ламінування, імпрегнування, суха реставрація, сухе дублювання, гаряче пресування. Всі названі методи спираються на загальний принцип: з'єднання ветхого паперу з термопластичною полімерною плівкою, яка застосовується самостійно чи в сполученні з лавсановою плівкою, іншими матеріалами.
Для відновлення механічної цілісності плівкових кінофотофонодокументів застосовують клей і клеючі стрічки. Для з'єднання стрічок на лавсановій основі застосовують клеючі стрічки, а на діацетатній – клей, який складається із суміші ацетону, бутилацетату і оцтової кислоти. Склеюють також розбиті скляні фотопластинки.
Особлива старанність потрібна для відновлення цілісності відеодокументів. Магнітна стрічка для відеозапису, як і магнітна стрічка для запису звуку, може бути склеєна в будь-якому місці записаної програми, але помилки під час монтажу матимуть для відеофонограм незворотні наслідки. Наприклад, порушення неперервності відтворюваного відеосигналу і сигналу управління приводить до збою систем регулювання відеомагнітофона. Для відновлення цілісності відеопрограм найбільше поширення одержали методи електронного монтажу, суть якого полягає у перезапису змісту відеодокумента на новий носій, при цьому автоматично забезпечується синхронність запису відеофонограми у місці монтажу. Але в результаті перезапису часто погіршується якість інформації і замість оригіналу одержують копію документа.
Пластифікація – це процес оброблення матеріалів (магнітних стрічок, кінострічок) леткими органічними розчинниками – пластифікаторами, з метою збільшення еластичності носіїв запису. Операцію пластифікації можна застосовувати тільки до документів з основою, до складу якої входить пластифікатор, наприклад з ацетилцелюлозою. Для пластифікації використовують воду, амілацетат, бензоловий спирт та ін. У сучасних умовах досягають лише короткотермінового відновлення крихких документів, зокрема їхньої еластичності на період перезапису на новий носій.
Механізована реставрація – це відновлення втрачених частин аркушів документів паперовою масою, в тому числі на реставраційно-відливній машині. Вона складається з комплексу обладнання, об'єднаного замкненою "конвеєрною” сіткою у потокову лінію, яку можна розбити на дільниці за функціональним призначенням: підготовлення паперової маси, реставраційного матеріалу і зони розкладання аркушів, формування паперу (доливання реставраційних аркушів), сушіння попереднього та остаточного оброблення аркушів. Реставровуваний матеріал, розміщений у зоні розкладки, під час руху сітки переміщується у зону формування. Форма та урівнювач опускаються на сітку. У форму подається розведена водою паперова маса певної композиції. Під дією вакууму її волокна осідають на вільних від паперу ділянках сітки, відновлюючи в такий спосіб частини аркушів, що були втрачені. Рухаючись далі, сітка переносить одержаний реставраційний комплекс у зону попереднього сушіння, а потім на сушильні циліндри – у зону остаточного сушіння. Листи обробляються на супер-каландрі з метою ущільнення паперу та вирівнювання його товщини, відновлення та відтворення частини, видалення маркірування. Цей метод потребує великої кількості води (текст реставровуваного документа має бути водостійким).
Другим способом відновлення втрачених частин аркуша є аероформування, що дає можливість реставрувати документи з не водостійкими текстами та ілюстраціями. При цьому мінімальна кількість вологи, необхідної для відновлення аркуша, не зашкодить документові, а аркуш доповниться міцним і довговічним папером. Технологічно цей спосіб має кілька стадій: підготовка композицій на основі волокнистого матеріалу, формування аркуша або його частин, яких не вистачає, зволоження одержаного комплексу, пресування і сушіння. Для зволожування реставрованого аркуша (гранична вологість не більше 70 %) використовують обмежену кількість води, що дозволяє зберегти структуру паперу, якість тексту та зображення реставровуваного документа.
Нейтралізація і стабілізація кислотності методом забуферування
Як відомо, існує тісний зв'язок між втратою міцності паперу і його кислотністю. Кислоти, діючи гідролітично на целюлозу, укорочують її полімерні ланцюги, знижують міцність паперу. Обстеженням доведено, що майже всі документи 15-20 ст., які надходять на реставрацію, мають дуже високу кислотність. До підвищення кислотності призводять окислювальні процеси, які відбуваються в папері, поглинання сірчистого газу, окислів азоту та інших домішок, які є у повітрі, проклеювання у кислому середовищі, деякі фарби і чорнила, дія мікроорганізмів. З підвищенням кислотності автокаталізуються гідролітичні процеси, що відбуваються у целюлозному волокні паперу, і старіння документа різко прискорюється. Підвищення кислотності паперу прискорює процес гідролітичного розщеплення молекул целюлози, що призводить до зменшення ступеня полімеризації, збільшення вмісту карбонільних груп, і в результаті – до погіршення міцнісних характеристик і білини. Тому одним із способів продовження життя паперового документа є нейтралізація його кислотності шляхом забуферування.
Забуферування – це процес оброблення, при якому вводяться не шкідливі для документа речовини, що нейтралізують кислотність і підтримують рН паперу на оптимальному для його збереженості рівні. Нейтралізація кислотності міцно ввійшла в арсенал методів, які застосовують для стабілізації документів. Тепер існують водні і неводні методи нейтралізації. Найпоширеніші перші, що пояснюється їхньою простотою, доступністю, дешевизною. В реставраційних центрах застосовують такі суміші: буфер Барроу, крейдяну суспензію, боратний буфер. Зменшення кислотності паперу дає просте промивання його дистильованою водою.
В процесі забуферування у водних розчинах, як і при всіх водних обробленнях, зі старого паперу вимивається багато шкідливих продуктів його руйнування і, мабуть, відновлюється частина міжволоконних зв'язків, в результаті чого трохи підвищується механічна міцність паперу Але водні методи непридатні для забуферування документів на дуже ослабленому папері або з текстами, виконаними водонестійкими чорнилами, які можуть розпливатися або змиватися водою. Крім того, водне оброблення потребує розшиття книги. Тому у випадках, коли неможливо застосувати водні методи, використовують забуферування в органічних рідинах або в парах легколетких органічних сполук. Використовують розчини метоксиду магнію у суміші метанолу і фреону; вуглекислий трет-бутилат кальцію у розчині гексану. Для нейтралізації документів у газовій фазі застосовують пари 10 %-го розчину аміаку протягом 24-36 годин у закритій камері.
Відновлювання текстів, що згасають
Відновлювання текстів, що вицвіли або згасли, є складовою частиною забезпечення збереженості документів. Під згасанням зображення розуміють зменшення контрастності, тобто різниці оптичних густин елементів зображення і прогалин документів. При цьому зображення візуально (частково чи повністю) не сприймається.
Раніше відновлювання згасаючих текстів досягалось хімічними методами, зокрема шляхом застосування якісної реакції на іон тривалентного заліза в залізогаллове чорнило. Загальні недоліки всіх хімічних методів відновлення текстів такі: зміна зовнішнього виду і хімічної природи засобів писання; дія на текст реактивів, які знижують довговічність документів; відсутність гарант виявлення тексту на документах з різною природою засобів писання; можливість повної втрати початкових слідів зображення.
Для відновлювання слабоконтрастних і невидимих текстів застосовують фізико-фотографічні методи, які базуються на використанні ультрафіолетового, видимого та інфрачервоного випромінювань. Нині розроблено методи кольорографії, фотографування у відбитих ультрафіолетових і інфрачервоних проміннях, у спектрі видимої люмінесценції, у поляризованому світлі. Суть цих методів полягає у тому, що під час експонування світлом відповідного спектрального складу, між основою і текстом документа виникає різниця контрастів і яскравості, яка фіксується фотографічними матеріалами. Так, при експонуванні документів за допомогою джерела ультрафіолетового світла елементи тексту частково поглинають проміння (за рахунок чорнила у штрихах), а прогалини їх відбивають.
Перевага фізико-фотографічних методів така: висока чутливість виявлення і реєстрації малих концентрацій речовин (особливо у люмінесцентному методі); незмінність зовнішнього виду і хімічної природи документа; виключення можливостей втрати слідів зображення або яких-небудь інших елементів документа; можливість проводити підсилення, маскування, розмножування фотографічних зображень.
Методи реставрації фото зображень
Відновлювання якості фотозображень проводять механічними, хімічними, фотографічними та автоматизованими методами. Поширеним і простим механічним способом реставрації фотозображень є ретуш, яка дозволяє змінювати оптичну густину негатива. Оптичне підсилювання негатива, ослаблення зернистості, відновлювання вицвілих і забарвлених фотозображень проводять фотографічними методами, тобто шляхом репродукування документів із підбиранням умов експонування хіміко-фотографічного оброблення, спеціальних джерел світла, світлофільтрів і фотоматеріалів. Механічні дефекти кінофотодокументів типу подряпин можуть бути усунені фотографічним методом, використовуючи імерсійний друк.
Хімічними методами реставрації усувають на документах різнокольорові плями, вуалі, які виникають внаслідок фізико-хімічного руйнування. Нині для реставрації документів використовують найпростіші із ручних хімічних і фотографічних способів: промивання негативів водою, додаткове обробляння їх у фіксуючих розчинах, склеювання розбитих фотопластинок. Загальним недоліком названих способів є обмежене число ліквідованих дефектів (подряпини, плями).
На сучасному етапі застосовують досконаліші методи усунення дефектів і поліп-шення якості фотозображень, основані на їхніми обробленнями за допомогою ЕОМ. Технологічний процес реставрації документів з використанням ЕОМ складається з:
– візуального аналізу і оцінки дефекту, вибору його математичної моделі;
перетворення фотозображення на цифрову форму і запису його в пам'ять ЕОМ;
– машинного аналізу дефекту і оцінки параметрів його математичної моделі;
вибору або розроблення алгоритму усування дефекту; – усування дефекту за допомогою програми, яка реалізує вибраний алгоритм (якщо у математичному забезпеченні ЕОМ така програма відсутня, то її створення); візуальної оцінки реставрованого документа на екрані дисплея і повторення окремих операцій у тому випадку, якщо не одержано необхідних результатів; зворотного перетворення оцифрованого зображення на фотографічне. Оброблювання оцифрованого зображення може проводитися у двох режимах: автоматично за заданими програмами або у режимі діалогу з ЕОМ. В останньому випадку оператор, спостерігаючи перетворюючі зображення на телевізійному екрані дисплея, може гнучко управляти процесом оброблення, підбираючи необхідні програми і параметри. Цей метод є досить універсальним, оскільки дозволяє усувати дефекти, забезпечує повну збереженість оригіналу під час проведення реставраційних робіт, не потребує трудомістких ручних операцій.
Відновлювання якості записаного звуку
У державних архівах для реставрації фонограм під час перезапису їх на нову основу вузькім місцем є усунення клацання і копій ефекту. Відомо, що запис корисних сигналів фонодокумента проводиться з високоякісним підмагнічуванням, а утворення сигналів-копій у процесі зберігання – без нього. Запис, зроблений з високоякісним підмагнічуванням, більш стабільний і важче піддається витиранню змінним магнітним полем, ніж запис без підмагнічування. Ця властивість магнітного запису може бути використана для зменшення копійефекту фонодокументів. Наприклад, при дії розмагнічуючого поля певної величини рівень сигналів-копій зменшується на 5-8 дБ, а основних сигналів – на 1-2 дБ. Цим способом можна реставрувати запис фонодокументів – оригіналів.
Реставрація кольорових документів
Методи реставрації кольорових кінодокументів розвиваються у двох напрямах: традиційні способи реставрації носія інформації – кольорової кіноплівки і реставрація самої інформації, зафіксованої у кольоровому кінодокументі. Під час реставрації кіноплівки певною мірою проходить реставрація зображувальної інформації, відновлюються властивості і зовнішній вигляд кіноплівки.
Реставраційне оброблення кінодокументів проводять ручним і машинним способами. При ручному способі виконують такі види робіт: знепилювання, усування локальних воскових і масляних забруднень, укріплення склейок і просічок, ремонт перфорацій із заміною і підклеюванням відповідних дільниць перфораційних доріжок, ремонт пошкоджень основи, відновлювання геометричних розмірів. Реставраційне оброблення машинним способом включає такі види робіт: усування загального забруднення документів і поверхневих пошкоджень фотошару (подряпин, потертостей тощо) у процесі набухання желатинового фотошару, полірування його у набухлому стані і наступне поверхневе сушіння; усунення "солей жорсткості” і інших водорозчинних забруднень основи; видалення жирових забруднень, які є на великих ділянках документів; усування подряпин і деформацій основи.
Відновлювання зображувальної інформації кольорових кінодокументів можна проводити шляхом реставрації кольорового зображення хімічним способом у самій кіноплівці, корегуючим копіюванням або перетворенням інформації в умовні кодові сигнали з наступним корегуванням цих сигналів і записом одержаної відреставрованої інформації на інший носій. Технологія відновлювання хімічним шляхом кольорових зображень, які змінили свій колір у процесі зберігання, зводиться до вибіркового ослаблення чи підсилення кольорових зображень. Корегуюче копіювання ефективне тільки тоді, коли вицвітання барвників не привело до розбалансування кольорового зображення за контрастністю.
Останнім часом поширені електронні методи корекції кольорових зображень. Застосування кінотелевізійної техніки дозволяє перетворювати кольорове зображення кінодокументів на телевізійний сигнал, з яким можна проводити більше перетворень, ніж з інформацією, що міститься в кольоровому кінодокументі у процесі її реставрації. Шляхом операцій з відеосигналом корегуються такі дефекти кольорового зображення: частотно-контрастні перекручення, перекручення кольоропередачі, градаційні перекручення, механічні пошкодження, які заважають сприйняттю зображення.
За допомогою сучасних комп'ютерів можна проводити різні операції по обробленню зображень: корекцію амплітудної або градаційної характеристики, підкреслювання контурів у одному заданому напряму, виділення деталей однакової оптичної густини зображення, видалення змазаності, кольорову корекцію зображень.
Консервація шляхом нанесення полімерного покриття
Сконцентровані у різних архівосховищах дуже різноманітні за походженням, змістом, оформленням, технікою і способом відтворення документи диктують різні методи консервації.
Ламінування, що збільшує міцність паперу і придатне для реставрації листових документів 20 ст., небажане для книг 20 ст. Ламінування значно збільшує товщину книжного блоку і він уже не поміщається у колишню оправу. Для видань 20 ст. в РНБ (м. Санкт-Петербург) розроблено метод захисту шляхом нанесення полімерного покриття, який полягає у нанесенні на документи найтоншого (1-5 мкм) поліпараксиленового покриття у спеціальній камері. Технологічна схема нанесення параксилену складається з таких операцій: випаровування димеру – діпараксилену – при температурі 170-200 °С; розкладання молекул димеру при температурі 650-700 °С до мономеру – параксилену; конденсації параксилену на поверхні паперу (у поверхневому шарі) і полімеризації з утворенням нового композиційного матеріалу папір + поліпараксилен.
Встановлено, що товщина блоку оброблюваної книги практично не змінюється, а міцність, біо- і вологостійкість паперу істотно зростають. Ця технологія дозволяє проводити консервацію кількох книг одночасно без розплетення і демонтажу книжкового блоку.
Отже, зберігання документів належить до найважливіших проблем теорії і методики архівознавства. Воно включає цілий комплекс завдань пов'язаних з створенням оптимальних санітарно-гігієнічних, температурно-вологісних умов збереженості документів на різних носіях, з попередженням їх руйнування, з реставраційними роботами. На службу архівістиці приходять найновіші досягнення математики, фізики, хімії, біології, електронно-обчислювальна техніка. Все це вимагає від нового покоління архівістів глибоких знань щодо хімічних і фізичних властивостей усіх носіїв документної інформації, причин і факторів їхнього старіння і руйнування, новітніх методів попередження негативних впливів на збереженість НАФ.
3. Створення оптимальних умов зберігання документів
Оптимальні умови зберігання документів забезпечуються:
наданням для архіву приміщення і проведенням планово-запобіжного ремонту приміщень;
облаштуванням приміщення архіву засобами пожежогасіння, охоронною і протипожежною сигналізацією;
вживанням спеціального устаткування для зберігання документів (стелажів, сейфів, коробок і т.д.);
створенням оптимального світлового режиму а також режиму вологи і температури в приміщенні архіву, проведенням санітарно-гігієнічних заходів.
Вимоги до приміщення архіву
Відповідно до об'єму і складу справ, що зберігаютьчя, архіву надається окрема будівля (або частина будівлі), спеціально побудована і обладнана або пристосована для зберігання документів.
Будівництво спеціальної будівлі архіву може проводитися як за типовими проектами будівель державних архівів, так і за індивідуальними проектами, що узгоджені із зацікавленими організаціями.
Спеціальні приміщення для архіву повинні передбачатися при будівництві адміністративних будівель для організацій, в структурі яких діє архів. За відсутності спеціального приміщення для архіву виділяється пристосоване приміщення в адміністративних будівлях організацій.
Оптимальні умови зберігання документів і роботи з ними передбачають надання наступних приміщень для архіву:
сховище для зберігання документів;
приміщення для прийому, тимчасового зберігання, акліматизації документів;
приміщення для роботи користувачів (читальний зал);
робочих кімнат для співробітників архіву.
Робочі кімнати для співробітників і приміщення для роботи користувачів (читальний зал) повинні бути ізольовані від приміщень сховищ.
Приміщення сховищ, що не мають перегородок від робочих кімнат, ізолюються спеціально встановленими перегородками. Сторонні особи допускаються в сховища тільки з дозволу завідувача архівом і у присутності співробітника архіву.
Сховища архіву повинні бути відділені від лабораторних, виробничих, складських і побутових приміщень, пов'язаних із зберіганням або вживанням харчових продуктів або хімічних речовин, і не мати загальних з ними вентиляційних каналів.
Сховища повинні бути безпечними в пожежному відношенні, гарантовані від затоплення і мати запасний вихід.
У приміщеннях сховищ не повинно бути газових, водопровідних, каналізаційних і інших магістральних трубопроводів. Проводка труб немагістрального характеру допускається за умови їх ізоляції в спеціальних захисних кожухах, що виключають проникнення викидів з них в сховищі.
Зовнішні двері приміщення архіву повинні бути оббиті металевим листом і мати міцні засуви. В неробочий час вони опечатуються або пломбуються. Печатку або пломбувальник зберігають разом з ключами у чергового по організації або у встановленому правилами внутрішнього розпорядку місці.
Приміщення архіву облаштовуються охоронною сигналізацією. На вікна, розташування яких дозволяє доступ ззовні, встановлюються металеві грати із замками, опечатаними пломбувальником.
Електро- і протипожежне устаткування
У приміщеннях сховищ архіву прокладається прихована електропроводка; допускається електропроводка в газових трубах. Освітлювальна арматура застосовується напівгерметична. Світильники, електрощити і розподільчі пристрої повинні бути закритого виконання. Сховища облаштовуються відключаючими рубильниками. Розподільні електрощити, запобіжники і рубильники встановлюються тільки зовні сховищ.
У цілях протипожежного захисту все електроустаткування забезпечується заземленням.
По пожежній небезпеці приміщення архівів відносяться до категорії "В". Сховища повинні розміщуватися в будівлях не нижче другого ступеню вогнестійкості.
Основним протипожежним устаткуванням архівів є вуглекислотні вогнегасники новітніх конструкцій (Додаток 1), які встановлюються з розрахунку не менше за один на кожні 50 кв. метрів площі, але не менше двох на кожне окреме приміщення.
Приміщення архіву облаштовується протипожежним водопостачанням. Пожежні крани встановлюються на сходових майданчиках. Кожний пожежний кран повинен мати прогумований рукав протяжністю до крайньої точки сховища.
Сховища і приміщення для роботи з документами повинні бути обладнані пожежною сигналізацією.
В архіві на видному місці вивішуються: інструкції про заходи пожежної безпеки, список пожежного розрахунку і план евакуації документів і майна на випадок пожежі. В пожежний розрахунок включаються всі співробітники архіву, з якими періодично, але не рідше одного разу на квартал, проводяться заняття по заходах пожежної безпеки і практичних діях під час пожежі.
При виникненні пожежі всі співробітники беруть участь в його ліквідації, виконуючи раніше розподілені обов'язки.
У сховищах забороняється куріння, вживання електронагрівальних приладів, зберігання продуктів харчування, легкозаймистих речовин і вибухонебезпечних предметів.
Стелажне устаткування
Процес зберігання документів є важливим технологічним процесом в роботі сховищ. Вибір типа і кількості засобів зберігання залежить від особливостей документів, прийнятої системи зберігання, будівельних характеристик будівлі.
На практиці застосовують чотири основні системи зберігання документів: вертикальна бібліотечна, горизонтальна, вертикальна підвісна і вертикальна каталожна. В даний час розробляються також системи автоматичного зберігання документів.
Вертикальна бібліотечна система призначена для зберігання папок (325*230*60 мм) і коробок (350*245*180 мм) для стандартних справ. Її застосовують для постійного (в архівах) і для оперативного поточного зберігання діловодних документів в коробках і папках в один ряд на стелажній полиці.
Горизонтальну систему, призначену для документів в коробках (180*350*245), які розміщують в один або два ряди на стелажах, застосовують, в основному, для постійного зберігання документів.
У вертикальній підвісній системі використовують шафи з висувними ящиками для підвісного зберігання документів. Їх застосовують для оперативного поточного зберігання документів.
Вертикальна каталожна система - це шафи з висувними ящиками для зберігання переплетених справ, швидкозшивачів, спеціальних папок для не скріпляючих документів, карток. Система призначена для оперативного поточного зберігання документів.
Для зберігання документів застосовують стелажі, шафи, коробки, теки, а також сейфи, контейнери. Однією з найважливіших деталей устаткування сховищ є стелажі. Для нормального функціонування сховищ і забезпечення належного збереження документів міцність конструкцій стелажів і зручність користування ними має істотне значення. Вже в процесі проектування нової будівлі сховища необхідно передбачати, який тип стелажів буде в ньому встановлений. Гнучкість планування і приміщень сховища повинна також дозволяти в майбутньому без особливих складнощів замінити застарілі конструкції на сучасніші і раціональніші.
Сховища документів в більшості випадків оснащені, як правило, сталевими стелажами. Дерев'яні стелажі зберігаються лише в адміністративних приміщеннях і читальних залах тільки по міркуваннях естетики.
У більшості випадків при будівництві архівних будівель висоту стель в сховищах звичайно планують не більше 2,3м. Відповідно і висота стелажних установок не повинна перевищувати ці розміри. Низькі стелі дозволяють співробітникам архіву вільно користуватися документами, що лежать на верхніх стелажах, без драбин. В багатьох архівах ширина проходів варіюється від 0,76м до 1,22м, ширина одностороннього стелажу рівна звичайно 40см, а двостороннього - 75см. Відстань між стіною і стелажем, паралельним їй повинна бути 75см, відстань між стіною і торцем стелажу рівна 45см, відстань від підлоги до нижньої полиці не менша 15см, в цокольних поверхах не менший 30см. Стелажі повинні бути встановлені паралельно стінам з вікнами. Якщо висота сховища більше 4м, то стелажі розміщуються в 2 яруси.
Широко застосовують нерухомі (стаціонарні) стелажі, не зв'язані по своїй конструкції з архітектурною структурою будівлі. Іноді арматуру самих металевих стелажних конструкцій використовують як арматуру архівних будівель. В цьому випадку бетонні плити навішують безпосередньо на металеві стовпи, які одночасно служать вертикальними стійками для стелажів. Перевага стелажів стаціонарного типу в тому, що вони міцні, тверді, особливо придатні для сховищ типу башти. У свою чергу, самонесучі стелажні конструкції дуже економічні у виробництві.
Також для зберігання документів дуже зручно використовувати компактні стелажі. Вони дозволяють оптимально розв'язати проблему розміщення на гранично малій площі найбільшої кількості документів. Зручність користування компактними стелажами обумовлена тим, що вони мають велику місткість, відмінно захищають документи від несанкціонованого доступу. Але і ці стелажі мають ряд недоліків: вони вимагають зберігання тільки абсолютно здорових документів, оскільки в умовах компактного зберігання через відсутність притоки свіжого повітря біологічне ураження документів відбувається швидше. Густина розміщення докум
