М. Вебер і його соціологічна доктрина

Наукові розробки Вебера належать до так званої гуманістичної соціології. Представники гуманістичної соціології вважали, що соціальні явища не є об’єк­тами, які належить вивчати за допомогою методів природознавчих наук. Онтологічний статус соціальної дійсності вимагає застосування інших — відмінних від природознавства — стандартів науковості.
У цілому для гуманістичної соціології характерно робити акценти на визначенні соціальних фактів зсередини, а не ззовні. Її представників більше хвилюють цілі індивідів, аніж їхня зовнішня поведінка, вони цікавляться не стільки об’єктивною ситуацією, в якій опиняються індивіди, скільки тим, як саме вони витлумачують дану ситуацію. Вебера цікавить не всіляка взаємодія індивідів, а тільки така, в якій ті беруть участь осмислено, свідомо.

Важливе місце в науковій творчості М. Вебера займає проблема побудови теорії у соціальних науках. Соціологія, як і інші гуманітарні дисципліни, у своїй дослідницькій практиці не може не спиратися на певні загальні принципи й категорії. Категорії соціальних наук — це не прямі адекватні реальності, а “ідеальні типи”, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів. Ідеальними типами німецький дослідник називав такі поняття, як “капіталізм”, “феодалізм”, “господарство”, “християнство” та ін.

Значну увагу М. Вебер приділяє також питанню про суб’єктивну позицію дослідника-гуманітарія. Наукове дослідження, на його дум­ку, мусить бути максимально об’єктивним, тобто таким, що грунтується на фактах і тільки на них. А це значить, що власне ставлення дослідника до об’єкта дослідження має залишатися “поза дужками” дослідницького процесу.

Вебер вважав, що вчений повинен залишити власні переконання й оцінки за межами своєї науки. Інакше вони впливатимуть на об’єктивність наукового дослідження. І тоді замість об’єктивних результатів, вважав німецький соціолог, ми отримаємо лише наукоподібний вияв партійної позиції дослідника. Практично-політичні настанови й науковий аналіз політичних утворень, партійних позицій — це дві окремі сфери, змішувати які неприпустимо. Якщо дослідники не можуть відмовитися від практичних оцінок, то вони, за рекомендацією Вебера, повинні дотримуватися позиції “інтелек­туальної чесності”. Тільки знання, вільне від оцінок, норм та іде­алів, оголошувалося вченим єдино об’єктивним. Німецький соці­олог вважав, що судити про значущість людських цінностей — справа віри, спекулятивного споглядання життя й світу та їх смисл, а не предмет емпіричної науки.

Соціологію М. Вебер визначає як науку, що намагається пояснити свій предмет — соціальну дію — на основі розуміння. Розуміння для німецького соціолога є специфічною категорією, за допомогою якої можна пояснити людську поведінку. При цьому “дією” він називає будь-які вчинки людей, з якими останні пов’язують певний суб’єктивний смисл. Як синонім “дії” соціолог іноді вживає вираз “поведінка”.

Об’єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера виступають також політичні та правові відносини минулого й сучасного. Політика, як підкреслює вчений, означає передовсім прагнення до прямої участі у здійсненні влади або принаймні прагнення впливати на її розподіл усередині держави чи між державами. Хто займається політикою, той прагне влади або заради неї намагається досягти певних ідеальних чи егоїстичних цілей. У свою чергу, влада реалізується в певних системах відносин панування та підпоряд­кування.

Ще одним напрямком наукових досліджень М. Вебера виступає соціологія релігії. Веберівські дослідження світових релігій грунтуються на величезному масиві емпіричного аналізу економічного життя і соціальної структури східних суспільств. Зокрема, він прагне детально проаналізувати зв’язки між певними суспільними верствами або станами і тими чи іншими релігійними віровченнями. Вебер ставить за мету дослідити, як, з одного боку, певні релігійні уявлення і цінності виступають основою формування певних груп однодумців, громад, з яких розпочинається станова диференціація, і як, з другого боку, та чи інша позиція всередині розвиненої станової структури впливає на зміст і форму релігійних переконань людей.

Виникнення релігій М. Вебер пояснював одвічною потребою людини в гармонізації стосунків між нею і космосом, природою, оточуючим світом. На відміну від первісної магії, котра є формою примітивної раціоналізації відносин між людиною й світом, світові релігії виступають як складні раціоналізовані системи етичної регуляції людської поведінки. Кожна з них спирається на детально опрацьоване вчення святих книг про потойбічного, позасвітового Бога, котрий оцінює людські вчинки категоріями добра і зла. У порівнянні з божою досконалістю світ завжди недосконалий; тому кожна з релігій своїм способом вимагає дистан­ціювання від світу і його порядків (вчення про аскезу). Нарешті, кожна зі світових релігій функціонує завдяки діяльності верстви фахівців — служителів культу, а також верстви “носіїв” — тих, серед кого вона найпоширеніша.

Відповідно до згаданого соціоструктурного критерію М. Вебер визначає соціальну позицію основних світових релігій. Конфуціан­ство він називає становою етикою літературно освічених імператор­ських чиновників, котрі витісняли зі свого середовища всіх малоосвічених і з погордою ставилися до простого люду. Так само в ролі “релігії інтелектуалів” виступає і стародавній індуїзм.

Буддизм, котрий виник дещо пізніше, — це рух працюючих монахів, що пропагують аскетично-споглядальний спосіб життя і прагнуть не втручатися у політичні і взагалі у мирські справи.

Іслам Вебер називає релігією арабської військової аристократії, побудованою на засадах суворої дисципліни і спрямованою на завоювання світу. Однак за часів ісламського середньовіччя тут виникає специфічна течія — суфізм, зорієнтована на містику та споглядання.

Християнство виникає як релігія мандрівних ремісників і впродовж усієї своєї історії лишається релігією міських середніх класів, оскільки головними його осередками стали міста Заходу, які були центрами релігійного життя.

Веберівська соціологія релігії фактично є соціологією світо­вої культури. Тож не випадково ідеї Вебера викликають сьогодні велику зацікавленість не лише істориків і соціологів, а й культурологів.

Час засвідчив високу плідність ідей німецького соціолога. Деякі з них стали вихідним пунктом нових соціологічних напрямків. Це стосується насамперед розуміючої соціології. Розробки вченого мають основоположне значення і для впливової нині теорії соціальної дії. Веберівські ідеї використовуються у сучасних коцепціях соці­ології культури, науки, управління. Те саме треба сказати і щодо економічної та історичної соціології, теорії соціальної структури, соціальних інститутів, конфліктів та змін. У працях Вебера запропоновані також перспективи для критичного переосмислення та більш глибокого вивчення різних ціннісно-нормативних систем, культурних кругів, проблем релігії, етики, раціональності.

Сучасні соціологічні концепції.

Розглядаючи це питання, слід насамперед звернути увагу на те, що розвиток соціології у ХХ ст. багато в чому виходить із принципів, що були розроблені Вебером і Дюркгеймом. Новітній період розвитку соціології характеризується виникненням багаточисельних шкіл і напрямків, кожний з яких по-своєму унікальний і вимагає дуже уважного і серйозного ставлення до себе, бо розкриває перед нами ту чи іншу перспективу (а часто й декілька) розгляду суспільства. Причому, як уже було відмічено, жодна з цих шкіл не може дати абсолютно несуперечливе, універсальне теоретичне пояснення всієї багатоманітності соціального світу.

В основі сучасної соціологічної науки лежить поняття теорії, тобто певного набору ідей і принципів, котрі в загальному плані пояснюють природу соціальних явищ. Безпосередньо до поняття “те­орія” примикає й інше наукове поняття — “парадигма”, вірніше “наукова парадигма”. “Наукова парадигма” — загальне уявлення про характер соціологічної реальності, певний загальний принцип пояснення цієї реальності.
Характерна особливість сучасної соціології як раз і полягає в тому, що вона висуває декілька парадигм, визнаючи їх рівноцінними й взаємодоповнюючими. Причому така різноманітність соціологіч­них парадигм зовсім не свідчить про слабкість або про нерозвинутість соціології. Напроти, чим більш різноманітні парадигми й соціологічні теорії, тим у цілому ми все більше наближаємося до розуміння соціальної реальності або тим краще ми “конструюємо” її. Серед різних шкіл соціології ХХ ст. найчастіше виділяють чотири напрямки, чотири наукові парадигми: емпіричну соціологію, функціоналістську соціологію, конфліктологічні теорії та симво­лічний інтеракціонізм (взаємодію).

Емпірична соціологія. Самостійним напрямком соціологічних досліджень емпірична соціологія стає у США. Сприйнявши деякі ідеї Г. Спенсера, американські соціологи під впливом основоположників прагматизму, які інтенсивно розробляли психологічну науку, намагалися провести аналогію не між біологічними й соціальними, а між психічними й соціальними явищами і процесами.

Цілком на емпіричному матеріалі базувалася праця У. Томаса і Ф. Знанецького “Польський селянин в Європі та в Америці”, яка побачила світ у 1919 р. Вибір вченими емпіричного матеріалу багато в чому зумовив інтерпретаційний підхід до його аналізу. Таким матеріалом стали переважно документи особистого характеру: листи, щоденники, біографії. Вони дали змогу дослідникам проблеми адаптації імігрантів у нових для них соціальних умовах зосередити свою увагу на розкритті важливих питань організації життя у сім’ях, які обслідувалися: на ставленні індивідів до того чи іншого типу соціальної організації, залежності їх активності в житті сім’ї й общині від їх індивідуальності, на причинах професійного вибору й “анормальної” поведінки; взаємостосунках між полами і боротьбі рас та культур; на соціальному щасті як відчутті задоволеності життям у США.

Функціоналістська соціологія. Виступаючи багато в чому послі­довниками Г. Спенсера, сучасні соціологи-функціоналісти і, перш за все, американський соціолог Роберт Мертон (народ. у 1912 р.), поділяють точку зору, згідно з якою суспільство в цілому і його окремі частини мають найтісніший взаємозв’язок, котрий підкріп­люється їх функціями. Інакше кажучи, у суспільстві все зв’язано одне з одним.

Паралельно із функціоналізмом розвивалася інша велика соціо­логічна школа, очолювана американським соціологом Талкоттом Парсонсом (1902 — 1979), яка отримала назву “структурний функці­оналізм”.

Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація — будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція — система зв’язує й ув’язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, збері­гає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи.

Наведена загальна структурно-функціональна сітка накладалася Парсонсом на всі соціальні явища, включаючи мікро- та макрорівні, тобто рівні окремих особистостей, малі співтовариства й колективи та рівень великих спільностей аж до цілих цивілізацій.

Конфліктологічні теорії. На противагу функціоналістським під­ходам, які постійно підкреслюють стабілізаційні та еволюціо­ністські моменти соціального розвитку, в сучасній західній соціо­логії існує ніби протилежний стиль соціологічної думки, котрий виділяє в суспільстві не консенсус, не збалансованість мотивів та взаємних інтересів, а боротьбу різних груп і напрямків, яка й формує існуючі соціальні структури й відносини.

У найбільш далекій перспективі витоки подібного підходу можна знайти в соціальній філософії англійського мислителя ХVII ст. Т. Гоббса, який вважав “війну всіх проти всіх” природним станом людства, яке не досягло громадянського стану розвитку. Але набагато більш близькі й значущі корені конфліктологічного підходу можна виявити в соціологічній спадщині Карла Маркса. Марксистська теорія висунула тезу про економічну детермінованість соці­альних відносин, про класові антагонізми та класову боротьбу в суспільстві, про суперництво різних форм власності, про класову зумовленість суспільної свідомості тощо.

Ці марксистські положення дещо в іншій термінологічній інтерпретації широко використовуються сучасними західними соці­ологами-теоретиками, такими як Л. Козер, Р. Дарендорф та ін.

Найбільш повно погляди на роль соціального конфлікту розкрив американський соціолог Л’юіс Козер (народ. у 1913 р.). Головна ідея американського дослідника полягає у прагненні обгрунтувати позитивні функції соціального конфлікту в суспільній життєдіяльності, його корисність у справі оновлення соціальних систем. За висновками Козера, конфлікт — це страхуючий клапан системи. Конфлікт дозволяє за допомогою необхідних для його вирішення реформ та інтегративних зусиль привести соціальний організм у відповідність умовам, що змінилися. Для “еластичного суспільства”, за його словами, конфлікти корисні, оскільки конфліктні процеси допомагають модифікувати старі й створювати такі нові форми, які забезпечують йому подальше існування в нових умовах.

Значний внесок у розробку “теорії конфлікту” зробив німець­кий соціолог Рольф Дарендорф (народ. у 1929 р.). Учений зазначав, що в кожному суспільстві існують осьові лінії соціальних конфліктів. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з того, що одна група або один клас протистоять “тиску” або пануванню протилежної їм соціальної сили. Причому, з точки зору німець­кого соціолога, конфлікт є зворотною стороною будь-якої інтег­рації і тому він так само неминучий у суспільстві, як інтеграція соціальних інститутів.
Р. Дарендорф створив цілу класифікацію різних типів мікро- та макроконфліктів, що характеризують суспільство. Завдання полягає не в тому, щоб позбутися конфліктів — це неможливо. Необхідно спрямувати їх розвиток у певне русло, щоб не зруйнувати всю систему, а вести її до плавної еволюції. Для цього конфлікти слід максимально формалізувати, тобто вивести їх на поверхню суспільного життя і зробити предметом відкритих дискусій, обговорення в пресі, судових справ. Більше того, наявність відкритих і демократично вирішуваних конфліктів — свідчення життєздат­ності суспільства, адже будь-який соціальний розвиток неминуче веде до нерівномірності розподілу і, відповідно, до конфліктних ситуацій.

Символічний інтеракціонізм (взаємодія). Символічний інтерак­ціонізм, що виник у 20-ті роки ХХ століття, зумовив виникнення багатьох сучасних соціологічних шкіл. Термін “символічний” означає, що ця соціологічна школа робить акценти на “сутності”, яку викладають діючі особи (“актори”), коли вступають у взаємодію, тобто “інтеракцію”.
Засновник символічного інтеракціонізму відомий американський соціолог Джордж Герберт Мід (1863 — 1931) у своїх теоретичних побудовах виходив з того, що суспільство можна пояснити тільки шляхом розгляду принципів поведінки людей. Усі ці прояви поведінки, на його думку, мають своїми витоками загальні соціальні символи. Так, відмова брати участь у військових діях для однієї людини означає (символізує) особисте боягузство, для іншої той самий акт може означати свідомий пацифізм, тобто вже інший символ.

Указані символи, на котрих будується суспільство, народжуються під час взаємодії людей і тільки тоді. Людина постійно дивиться у “дзеркало”, і таким “дзеркалом” слугують інші люди та їхня думка про цю людину. Люди в процесі дії постійно інтерпре­тують, пояснюють собі значення символів, ніби-то намірюють їх на себе. Цей процес і створює індивідуальність людини, а також виступає основою взаємодії. Справжня взаємодія двох особистостей може встановитися тільки тоді й там, де зміст того, що від­бувається, вони розуміють однаково. Таким чином, в акті пове­дінки проявляє себе “значущий символ”, тобто такий, котрий визначає акт поведінки.

Соціологія в Росії

Російська дореволюційна соціологічна думка, яку ми цілком ще не вивчили і належним чином не оцінили, починала свій розвиток з того ж теоретичного рівня, на якому знаходилася тоді європейська соціологія. Ідеї О. Конта, мабуть, навіть раніше, ніж на його батьківщині, були вивчені в Росії. Передова інтелігенція тягнулася до усього нового, свіжого. Російські соціологи як з рівними полемізували з О. Контом, Г. Спенсером, Э.Дюркгеймом. Видатний статистик А.Чупров залишив після себе глибоке есе про неокантіанську соціологію. Наша країна дала світу соціологів екстракласу. Досить назвати М. Ковалевського і П. Сорокина.

Соціологія в Росію проникла із заходу ще в 40-і роки 19 ст., проте її розквіт пов'язують з другою половиною 60-х років. Як і на заході, соціальна думка в Росії розвивалася в лоні філософії, коли інші соціальні науки - історія, етнографія, юриспруденція - вже досягли значних успіхів. Як і в Західній Європі, вітчизняна соціологічна думка спочатку формувалася в руслі позитивістської традиції.

За період з кінця 60-х р. XIX ст. до середини 20-х рр. XX ст. соціологія пройшла три етапи. Власне ж соціологічні теорії з'являються тільки на початку XX століття.

На початковому етапі - 60-80-і роки XIX ст. - у вітчизняній соціології домінував позитивізм. О. Конта в Росії добре знали і любили. Мабуть, ні в одній країні світу його ідеї не розроблялися так активно, як в Росії. Позитивізм притягав не лише своїм науковим, але і соціальним пафосом - бажанням негайно переробити суспільство на строго наукових засадах.

У 1864 р. Н. Серно-Соловьевич, роздумуючи про стан соціальних наук свого часу, поставив питання: чи не вимагає нинішній стан знань нової науки, що вивчає закони історичного розвитку і соціальної солідарності так само об'єктивно, як природознавство досліджує закони природи. Позитивні відповіді на нього все частіше стали лунати в російському друці у зв'язку з обговоренням громадськістю шляхів, по яких повинне рухатися російське суспільство після падіння кріпацтва і звільнення селян. Проблема розкладу феодального ладу і генезису промислового капіталізму стає, як відмічав В. І. Ленін, "головним теоретичним питанням" в російському суспільствознавстві. По суті, та ж сама тема була головною для усієї західної соціології.

З середини 60-х років в російській літературі, за спостереженням істориків соціології И.А.Голосенко і В. В. Козловского, з'являються роботи, в яких неодноразово зустрічається термін "соціологія", хоча нова наука все ще розуміється як філософія історії "на науковій основі". У кінці 60-х років, відмічав видатний історіограф російської соціології Н. Кареєв, "позитивізм і соціологія увійшли до російського розумового ужитку".

Російська передова журналістика виступала з критикою і вимогою перегляду архаїчних заповітів і предань минулого, застарілих інститутів і організацій. Наука про суспільство, соціологія, багато чим представлялася тоді найбільш надійним помічником в справі перетворення російського суспільства. Російські мислителі пропонували не вірити, а вивчати і вимірювати, не преклонятися перед старовиною, а розробляти практичні програми оновлення суспільства.

Нове знання, засноване на статистичних розрахунках, оголошувалося позитивістським, або матеріалістичним. Багато в чому просуванню точного методу в соціальних науках сприяли досягнення земської статистики, які опитували селян, вивчали їх господарський устрій і спосіб життя. На становлення соціології вплинули ускладнення соціальної структури російського суспільства, бурхливе зростання міських станів, диференціація в селянському середовищі, зростання чисельності робочого класу.

На першій стадії позитивістська соціологія представлена в Росії букетом різних підходів і напрямів: географічна школа (Л.И. Мечників), органицизм (П. Л. Лилиєнфельд, А.И. Стронин), психологізм (суб'єктивна школа: П. Л. Лавров, Н.К. Михайловський, Н.И. Кареев, С.Н. Южаков, социопсихологизм: Е.В. Де Роберти).

Другий період в розвитку російської соціологічної думки умовно може бути обмежений другою половиною 80-ми і 90-ми роками XIX століття. У ці роки розвивається марксизм і антипозитивістські установки, різко критикуються натуралістичні концепції. Антипозитивістський підхід представлений в роботах Б.А. Кистяковского, П. І. Новгородцева, Л.И. Петражицкого В. М. Хвостова. Істотний вплив на розвиток соціологічної думки в Росії зробив П. Би. Струве.

На другому етапі домінувала суб'єктивна соціологія. Рушійним мотивом творців суб'єктивної соціології П. Л. Лаврова і Н.К. Михайловського було прагнення обгрунтувати ідеї російського соціалізму і народництва.

У кінці 19 і початку 20 віків в країні сформувалися, поперемінно пануючи в суспільній свідомості і змінюючи один одного, декілька напрямів, наукових шкіл і течій: соціокультурна теорія Н.Я. Данилевского, соціологічна концепція російського консерватизму К.Н.Леонтьева, державна школа (Б.Н.Чичерин, К.Д.Кавелин, А.Д.Градовский), соціологічні ідеї теоретиків анархізму (Л.И.Мечников, М. А.Бакунин, П. А.Кропоткин), социал-органицизм А.И.Строніна і П. Ф.Лілієнфельда, психологічний напрям (Е.В. де Роберті, Л.И.Петражицкий), суб'єктивна школа соціології (П. Л.Лавров, Н.К.Михайловский, Н.И.Карев, С. Н.Южаков), генетична соціологія М. М. Ковалевського, марксистський напрям в соціології, емпірична соціологія (К.М.Тахтарев, П.А.Сорокин).

Важливим фактом в розвитку соціологічної думки в Росії можна рахувати публікацію двотомної праці М. М. Ковалевського (1851-1916) "Соціологія". Максим Максимович Ковалевський (1851-1916) - видатний російський історик, юрист, соціолог еволюціоністського напряму, академік Петербурзької АН (1914). Видавець журналу «Вісник Європи» (1909-16). Праці по історії общини, Французькій революції, проблемам західно-европейского феодалізму і загальним питанням соціального розвитку. Розуміючи соціологію як науку про організацію і еволюцію суспільства, Ковалевський підкреслював, що вона має справу із складним переплетенням економічних, психологічних, географічних чинників, жоден з яких не є визначальний. Тому своє завдання він бачив в подоланні однобічності соціологічних шкіл, в необхідності інтегрувати усе позитивне в них на грунті "теорії соціального прогресу". Тенденція синтезу позитивних сторін різних шкіл і напрямів, що проявилася у Ковалевського, стала характерною рисою вітчизняної соціології на рубежі віків.

Третій період розвитку російської соціології обмежений двома першими десятиліттями XX століття. У цей період поширюється неопозитивизм, поєднуючий функціоналізм і емпіричні дослідження (Г. П. Зелений, А.С. Звоницкая, К.М. Тахтарев, А.С. Лаппо-Данилевский та ін.). Центральною темою їх аналізу стала структура "соціальної взаємодії" і вивчення елементів середовища у вигляді соціальних груп і шарів.

Професори, що читали курси по політичній економії, історії і правознавству, знайомили студентів із змістом теорій О.Конта і К.Маркса. До кінця століття (у 1896/97 навчальному році) прочитаний перший в Росії систематичний курс соціології, який підготував відомий професор Санкт-Петербурзького університету Н.И. Кареев. Цей курс був негайно опублікований у вигляді посібника для студентів "Введення у вивчення соціології. Лекції" (СПб., 1897). Перша кафедра соціології відкрилася в 1908 р. в Петербурзі при приватному Психоневрологічному інституті. А в 1916 р. при Петербурзькому університеті засновується Російське соціологічне суспільство імені М. М. Ковалевського (відразу ж після кончини вченого). І, нарешті, до 1920 р. в Петербурзькому університеті був відкритий створений на базі факультету громадських наук (ФОН) перший в Росії соціологічний факультет. Його організатором, першим деканом і провідним лектором став П. А. Сорокин. З часом в деяких російських університетах регулярно починають роботу соціологічні семінари, студентські гуртки, на засіданнях яких обговорюються проблеми суспільства, заслуховують наукові доповіді. За декілька років до революційних подій 1917 р. учених і педагогів-ентузіастів соціологію під різними приводами вдається включати як предмет вивчення в програми деяких середніх учбових закладів, різних училищ, курсів. У останнє десятиліття перед революцією лекції з соціології читалися на Вищих жіночих курсах, в біологічній лабораторії П. Ф.Лесгафта. Основи соціологічної освіти давала Вища російська школа громадських наук в Парижі, куди з усіх кінців Росії зверталися за програмами, учбовим матеріалом, посібниками. У її аудиторіях лунали голоси М. М. Ковалевського, Л.И.Мечникова, А.И.Чупрова, Н.И.Кареева, П. Н.Милюкова, Е.В. де Роберти. Незважаючи на перші вдалі кроки в дореволюційній Росії система регулярної соціологічної освіти так і не сформувалася.

Після революції соціологія отримує свободу як наукова і учбова дисципліна. Протягом декількох місяців виходять науково-популярні брошури з актуальної тематики, газетні і журнальні статті по соціології, авторами яких нерідко були відомі соціологи, зокрема, Сорокин, Энгель, Ріжків. З 1917 р. починається видання учбової літератури по соціології для шкіл різних типів і одночасно розширюється круг учбових закладів, де вводиться вивчення соціології.

Після короткого періоду академічних свобод в роки Непу встановлюється реакція і ряд видних учених-соціологів і філософів (П. Сорокин, Н. Бердяев) вимушені назавжди покинули Росію. Термін "соціологія" починає придбавати негативний відтінок і використовуватися головним чином у зв'язку з критикою "буржуазної" соціології. Багато журналів і кафедри закриваються, чимала кількість соціологів, економістів і філософів піддається репресіям і засланню в табори.

Серед найвидатніших імен, які Росія далу світової соціології потрібно назвати Питирима Сорокина (1889-1968), якого по універсальності охоплення соціологічної проблематики, значенню теоретичного і методологічного вкладу у світову соціологію можна порівняти хіба що з М. Вебером. Саме цей мислитель, що народився в Росії, а померлий в США, прославив нашу соціологію. Завдяки  йому Росію разом з Італією (де жили і працювали видатні соціологи Х1Х-ХХ віків Вильфредо Парето, Гаэтано Моска і Михельс) можна зарахувати до розряду соціологічних держав світу.

Після еміграції з Росії в 1922 р. він зайняв видне положення в західній соціології. Влаштувавшись в США, Сорокин зробив там успішну кар'єру: викладач соціології, президент Американської соціологічної асоціації, професор Гарвардського університету. Творчу діяльність Сорокина відрізняє надзвичайна продуктивність - десятки робіт, присвячених різноманітним проблемам.

Головна особливість творчості Сорокина - глобалізм, спроба осмислення соціологічних аспектів культури, що широко розуміється ним. Його книга "Соціальна і культурна динаміка" (1937) - безпрецедентна за об'ємом наукова праця, що перевершила "Капітал" К.Маркса. Інша його книга "Соціальна мобільність" (1927) визнана світовою класикою. Сорокин констатував кризовий стан сучасної культури, проаналізував різні його причини і форми. Як шляхи виходу з кризи учений пропонував морально-релігійне відродження людства на основі "альтруїстичної любові" як головної і абсолютної цінності.

Сорокин є творцем сучасної теорії стратифікації. Теорія стратифікації викладена в його книзі «Людина, цивілізація, суспільство», перекладеною російською мовою. П. Сорокин розглядає світ як соціальний всесвіт, тобто деякий простір, заповнений не зірками і планетами, а соціальними зв'язками і стосунками людей. Вони утворюють багатовимірну систему координат, яка і визначає соціальне положення будь-якої людини. У багатовимірному просторі виділяються дві головні осі координат - вісь Х (для виміру горизонтальної мобільності) і вісь У (для виміру вертикальної мобільності). Інакше кажучи, вийшла деяка подібність класичному евклідову простору.

П. Сорокин розглядав стратифікацію як спосіб виміру статусу тієї або іншої соціальної групи в різних сферах життєдіяльності суспільства. Він пропонує виробляти стратификаційні виміри в трьох соціальних просторах - економічному, політичному і професійному.

Соціальна стратифікація в цілому описує розшарування людей на класи і ієрархічні ранги. Її основа - нерівномірний розподіл прав і привілеїв, відповідальності і обов'язків, влади і впливу. Її підвид, економічне розшарування означає неоднаковість економічних статусів, інакше кажучи, наявність економічної нерівності, яка виражається у відмінності прибутків, рівнів життя, в існуванні бідних і багатих. Для економічної стратифікації показові два явища, які Сорокин називає флуктуаціями: 1) збагачення і збіднення групи або суспільства; 2) зменшення і збільшення висоти економічної піраміди. Оперуючи величезним статистичним матеріалом, він доводить, що немає сім'ї, села, міста, області або країни, які б рік від року ставали багатше або бідніше. У історії не існує ніякої стійкої тенденції. У розвитку будь-якого суспільства періоди збагачення змінюються періодами збіднення. Так було в Стародавньому Єгипті і так є в сучасній Америці. Безцільні коливання (флуктуації) здійснюються циклічно (за збагаченням йде зубожіння): дрібні цикли - 3-5, 7-8, 10-12 років, великі - 40-60 років. Сорокин вважає, що його теорія флуктуацій спростовує ідею прогресу людства - постійного поліпшення економічного стану.

Порівнявши різні класи, епохи і країни, Сорокин несподівано виявив, що в коливаннях висоти економічної піраміди немає ніякої стійкої тенденції. Якщо висоту вимірювати різницею між прибутками вищих, середніх і нижчих шарів суспільства, то виявиться, що протягом останніх 500 років вона то збільшувалася, то скорочувалася. Це означає, що багаті не багатіють, а бідні не бідніють постійно. Замість прямолінійного процесу існують періодичні флуктуації. Вони дорівнюють 50, 100 і 150 років. Точно також коливаються і світові ціни в історії - то падаючи, то зростаючи. Не дивний зв'язок двох явищ - бідності і світових цін, адже зміна цін сприяє перерозподілу національного доходу на користь того або іншого класу.

Висилка в 1922 р. великої групи учених з Росії відразу ж позначилася на зниженні рівня вітчизняної соціології. Соціологи кінця 20-х рр. ще намагалися проводити емпіричні дослідження (К. Кабо, С. Первушин, А. Гастев та ін.), розробляти теорію і викладати в університетах (Н.И. Бухарин, С. І. Солнцев). Але незабаром наукові дослідження в цій області були істотно обмежені.

До другої половини 20-х років загальний рівень офіційної філософії і соціології в СРСР різко знизився. Більшовики збиралися покінчити з "буржуазною соціологією", а покінчили з соціологією взагалі. Її місце незабаром зайняв історичний матеріалізм. Представники старої соціології, оголошені ідеалістами, були вислані або розстріляні, а нові марксистські кадри суспільствознавців по своєму науковому потенціалу і теоретичному рівню явно поступалися ідейним опонентам. У духовній області міцно затвердилися принципи, що проповідують прибічниками Пролеткульта, - ще одного варіанту вульгарного матеріалізму. Проте 20-і роки дали світу чудових мислителів. Можна назвати видатного економіста і фахівця у сфері економічної соціології Н.Д.Кондратьева, автора соціальної інженерії і найефективнішої на ті часи системи НОП А.К.Гастева, нарешті, чудового вченого плановика, що написав фундаментальні роботи по соціальній історії громадської праці і бюджетам часу С. Г. Струмиліна. Усе це люди зі світовим ім'ям.

Після 20-х років послідував тривалий період затишшя - на протязі майже 30 років в країні не було створено жодної скільки-небудь значущої роботи по соціології праці, не проведено жодного серйозного емпіричного дослідження, не організовано жодної наукової конференції, не підготовлено жодного професійного соціолога.

За ці 30 років американська соціологія в цілому і індустріальна соціологія зокрема якраз напрацювала той потужний теоретичний капітал, яким вона живилася і продовжує живитися наступні десятиліття. У кінці 20-х - початку 30-х років проведені знамениті Хоторнські експерименти, що поклали початок індустріальної соціології як науці. У 40-50-і роки в США проведені відомі емпіричні дослідження і на їх базі створені ті, що стали класичними:

а) ієрархічна теорія потреб А.Маслоу,

б) двохфакторна теорія мотивації Ф.Херцберга.

в) теорія мотивації досягнення Д.Маккллеланда та деякі інші.

Сформувалася теорія соціальної дії Т. Парсонса і теорія середнього рівня Р. Мертона, проведені сотні емпіричних досліджень, винайдена безліч методичних інструментаріїв (анкет, тестів), зміцнилися основи академічної (університетською) науки

Перші кроки по відродженню соціології в країні і в Московському університеті були зроблені в 60-і роки. Соціологи 50-60-х років, або як, їх пізніше називали, соціологи першого покоління, вирішували нелегку задачу - не лише відродити, але і практично наново створити цю науку. Багато в чому завдяки роботам Б.А. Грушина, Т. І. Заславської, А.Г. Здравомислова, Ю.А. Левади, Г. В. Осипова, В. А. Ядова та ін. в країні значно розширилися масштаби соціологічних досліджень. Предметом їх була соціальна структура суспільства, бюджет часу робочих, соціальні проблеми праці, освіти, сім'ї.

На філософському факультеті була створена міжкафедральна соціологічна лабораторія, потім відкрита кафедра методики конкретних соціальних досліджень (1968 р.). Лекції з соціології читали професори і доценти Г. М. Андрєєва (зав. кафедрою), А.П. Купріян, Л.А. Петровська, В. І. Добреньков, Д.Ф. Козлів, Б.В. Князевий, В. Г. Гречихин та ін. Вчені кафедри підготували і видали один з перших в країні навчальних посібників по соціології, організували читання лекцій з соціології на філософському, юридичному факультетах і факультеті журналістики. Надалі на базі кафедри і соціологічної лабораторії було створено відділення прикладної соціології на філософському факультеті.

6 червня 1989 р. можна вважати днем народження соціологічного факультету МГУ, який виявився першим після тривалої перерви соціологічним факультетом в СРСР. Деканом факультету став його організатор і завідувач відділенням соціології професор В. І. Добреньков. Сьогодні на факультеті працюють 11 кафедр, 3 науково-дослідних лабораторії, 5 спеціалізованих вчених рад із захисту докторських і кандидатських дисертацій. На факультеті вчаться більше 760 студентів, понад 200 аспірантів, стажистів і претендентів, у тому числі з Югославії, Японії, Республіки Корея, Китаю, Тайваню, Канади, США і інших країн світу. Тут працюють понад 130 співробітників: професори, доценти, викладачі і наукові співробітники.

Більше 10 років пройшло з часу введення у внз курсу соціології як обов'язкової загальноосвітньої дисципліни і видання перших вітчизняних підручників по цьому предмету. У 1988 р. було прийнято постанову ЦК КПРС, що уперше визнало необхідність вищої соціологічної освіти в країні. За даними Міністерства загальної і професійної освіти, в 1998 р. налічувалося близько 780 кафедр, в назві яких було присутній слово «соціологія». У багатьох великих містах країни успішно функціонують соціологічні факультети, що готують професійні кадри для нашої дисципліни.

Щорічно в країні проводиться декілька конференцій, науково-практичних семінарів, присвячених проблемам викладання соціології у внз. Вони проходять в Москві, Санкт-Петербурзі, Єкатеринбурзі, Новосибірську і інших містах. Проблеми соціологічної освіти постійно обговорюються в журналі «Соціологічні дослідження» у рамках «круглих столів» і в спеціально створеній рубриці «Кафедра». Останніми роками видані десятки підручників і навчальних посібників по загальних і галузевих соціологічних курсах.

***

Вивчення історії соціології призводить до висновку про те, що соціологічна думка спрямована на пошук відповіді на два фундаментальні питання:

1) що є суспільством: як воно влаштоване, що робить стійким або дезорганізує його, за якими законами воно розвивається;

2) які стосунки між людьми, що становлять це суспільство, як вони взаємодіють між собою в малих і великих соціальних групах?

 

Плани семінарських занять п ротосоціологія

1. Становлення й розвиток соціального знання стародавнього світу.

2. Соціальне значення епохи Середньовіччя.

3. Особливості соціологічної думки ХVII — початку ХІХ ст.

Теми рефератів

1. Творчість гуманістів Відродження, їх значення для розвитку соціального пізнання.

2. Соціальні дослідження ХVII — початку ХІХ ст.

Література

1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. — М., 1992.

2. Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології: від античності до початку ХХ ст. — К., 1993.
3. Танчер В. В., Ручка А. А. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992.