Платон. «Держава» (метафізична доктрина)

Коментар

Вступ. Роль філософів у Державі.

 

«Держава», або «Республіка», головний політичний твір Платона, є великим за обсягом, багатоплановим і різноликим діалогом. Вивчати його у повному обсязі - справа корисна, і не лише для істориків філософії. У даному посібнику доцільним є розкрити лише окремі положення цього шедевру античної думки, положення, що стосується виключно метафізичного вчення Платона – його доктрини світів чуттєвого і умосяжного. Положення платонівської онтології зосереджені переважно в книгах VI, VII діалогу.

Описуючи ідеальну Державу, Платон вважав, що її правителями можуть бути лише філософи – «люди, здатні осягнути те, що вічно тотожне до самого себе» (VI,484b). Не філософи, тобто ті, хто з причини своєї нездатності блукає серед розмаїття несхожих речей, «не здані … бачити вищу істину у, не випускаючи її з виду, постійно відтворювати її якомога ретельніше, і тому їм не дан… встановлювати тут нові закони про красу, справедливість і благо або зберегти вже існуючі» (VI,484 cd).

Основні риси філософів – правителів:

Пристрасне прагнення до знання, яке відкриває ім. «вічно суще і таке, що не змінюється ані через виникнення, ані через знищення, буття» (VI,48b);

правдивість, любов до істини і не сприйняття неправди

здатність до споглядання істинного буття;

справедливість і товариськість;

здатність до навчання і добра пам’ять;

Філософи, за Платоном, неминуче викликають на себе осуд натовпу і тих, хто «спілкуючись з чергою, намагається їй догодити» (VI, 494а). Адже «натовпу … не притаманно бути філософом» (VI, 494а). Неможливо, щоб натовп «припускав і визнавав існування краси самої в собі, а не багатьох красивих речей або самої сутності кожної речі, а не множини окремих речей» (VI,493е- 494а).

 

Три начала душі

 

Вчення Платона про Державу (політика) проектується на його вчення про душу (психологію). Вільний член суспільства є невіддільним від державної цілісності, до якої належить. Тому з тричленності станової структури платонівської Держави (філософи – правителі, сторожі – воїни, ремісники), яка впорядкована і зцементована силою справедливості – головного поняття етики, випливає тричленна структура душі. В душі людській Платон розрізняє три начала пізнаюче, гнівне і хвите. Їм   відповідають такі етичні чесноти: мудрість, мужність і розсудливість. Ці начала, як і стани Держави, гармонізуються справедливість(VI, 435с- 436 b, 440е - 444d).

Пор. вчення Платона про тричастинність душі у діалозі «Федр» (246а- b,253 d-е), де розум постає як візничий, а смертні частини душі-у виді двох коней, одного доброго, стрункого, слухання, а другого – горбатого, опасистого, кепської статури, непокірного.

 

Вчення про Благо

 

Досконала Держава може здійснитися у разі приходу в ній до влади філософів і установлення створених ними законів (VI,499 b – 504с). Втім аби стати філософом, потрібно оволодіти не звичайним колом знань, а знанням найважливішим – знанням Блага (VI,504d – 505а).

Вчення про Благо зосереджене у книзі 6 діалогу «Держава». (VI, 504е - 509с). Платон, говорячи про чотири чесноти в людині і державі (справедливість, мудрість, мужність і розсудливість) вважає, що вони підпорядковані ідеї Блага. Благо надає істинності речам, що пізнаються, а людину наділяє здатністю пізнання; воно є причиною знання і пізнаванності істини. Благо є вищим і прекраснішим за пізнання й істину. Відношення між пізнанням, істинного і Благом у світі надчуттєвому, ідеальному, невидимому аналогічне до відношення між зором, світлом і Сонцем у світі фізичному, чуттєвому, речовому, видимому. Світло і зір носять на собі образ Сонця, вони сонцеподібні, хоча й не є Сонцем. Так і в світі умосяжному істина і пізнання мають образ Блага, але вони не є Благом. Усі речі у видимому світі можуть відкритись зору, але лише завдяки освітленню їх Сонцем. Тому всі пізнаванні речі можуть бути пізнаними лише завдяки Благу. Воно, будучи над сутнісним, перебуваючи за межами існування, дає всьому буття (VI,504е – 509с).

 

Вчення про світ видимий і світ умосяжний

 

Далі Платон розвиває вчення про два світи - світ видимий, речовий, такий, що осягається через почуття, і світ невидимий, умосяжний. Кожен з цих світів ділиться на дві області. Світ видимий: 1) область зорових образів (тіней, віддзеркалювань на воді тощо); 2) область, що населена живими істотами і неживими предметами, усім, що вирощується і навіть виготовляється. Світ невидимий містить у собі: 1) область умосяжних речей, котрі душа шукає за допомогою їх образів у світі видимому, використовуючи при цьому засновки(гіпотези). Душа у цій області не може досягнути умосяжного начала, вдовольняється досягненням лише його наслідків. 2) область, вільну від засновків, у котрій душа підноситься у ході дослідження і пізнання від і пізнання від передумов – засновків до начала, вільного від засновків. Цю другу область душа (розум) досягає і проходить завдяки здатності розмірковувати – діалектики. Розум через засновки - гіпотези підноситься до начала, вільного від засновків. Це начало є началом усього взагалі, воно називається Благом, або Єдиним. Досягши його і дотримуючись всього, що є його змістом, розум потім сходить до заключних висновків, відкинувши в цьому сходженні все чуттєве і користуючись лише ідеями та їх відношенням. Самі ці висновки є також ідеями.

Перша область умосяжного світу пізнається за допомогою окремих наук, що послугуються засновками (гіпотезами). Друга ж область справжнього буття, що осягається, як вже зазначалося, через діалектику, науку, вільну від гіпотез, є більш достовірною у порівнянні з першою областю.

Перераховані чотири області в двох світах відповідають наступним чотирьом видам пізнавальної діяльності людини. У світі видимому, що стосується становлення: в першій області діє уподібнення, у другій ж – віра і гадка. У світі невидимому, що стосується сутності: в першій області діє розсудок, у другій – розум. Відтак, за Платоном, «розсудок займає проміжне місце між гадкою і розумом» (VI,509 d – 511е).