Господарські товариства

Вступ

На всіх етапах розвитку економіки основною ланкою вважалося підприємство. Саме на підприємстві проводиться виготовлення продукції,  виникає зв`язок між робітником та засобами виробництва. Під самостійним підприємством розуміється виробнича одиниця, яка володіє організаційно-адміністративною та господарською самостійністю. Підприємство самостійно здійснює свою діяльність, розпоряджається власною продукцією, отриманим прибутком, залишеним в його розпорядженні після сплати податків та інших обов`язкових платежів.

Напрямки діяльності взаємозв`язані й у сукупності характеризують ту чи іншу стратегію функціонування й розвитку підприємства, механізм його господарювання. Тому підприємство, як самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який володіє правами юридичної особи, виготовляє і реалізує продукцію, виконує роботи чи надає послуги, чи займається іншим видом діяльності має діяти в межах законодавства, що регулює всі напрямки його діяльності.

Актуальність даної теми полягає в тому, що підприємство як господарюючий суб’єкт, на даному етапі становлення в Україні ринкових відносин, займає своє важливе місце на рядку з іншими суб’єктами підприємництва.

    Метою курсової роботи є дослідження правових основ функціонування підприємств.

Для досягнення мети курсової роботи необхідно вирішити наступні завдання: ознайомитись з видами та організаційно-правовими формами підприємств, особливостями правового статусу окремих видів підприємств та розглянути проблеми створення і функціонування підприємств в Україні.

 

1. Поняття підприємств: ознаки і види його діяльності

1.1. Поняття підприємства та його основні ознаки

Домінуюче місце серед суб'єктів господарського права належить такому суб'єктові, як підприємство. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах та послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб'єкта є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.
Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються виходячи з економічного та правового становища підприємства.

Поняття "підприємство" є узагальнюючим, або збірним. Воно,           по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.
Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права.

Закон встановлює, що підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської ("бізнесової") організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення "основна ланка", з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого – від суб'єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів управління економікою.

Закон також встановлює, що підприємство – це господарюючий суб'єкт. Суть визначення "господарюючий суб'єкт" полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін "господарюючий" означає, що підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій – релігійних, об'єднань громадян тощо).

Нарешті, підприємство – це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи[1].

Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно – основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, повного господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридично відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кошти перебувають на самостійному бухгалтерському балансі, гроші – на поточному рахунку підприємства в банку.

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта, з другого – зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб. Цим підприємство істотно відрізняється від об'єднань підприємств (господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи[2].

Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації. Таким чином,   підприємство – це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в банках.

Правове становище підприємств в українському законодавстві, що почало формуватися після набуття державної незалежності, вперше було визначено За­коном України від 27.03.1991 р. «Про підприємства в Україні», більшість положень якого була врахована при розробці проекту Господарського кодексу України, що набував чинності з 01.01.2004 р. Слід зазначити, що в новому Цивільному кодексі поняття підприємства дається в главі 12 «Загальні положення про об'єкти цивіль­них прав» у ст. 191 «Підприємство як єдиний майновий комплекс». Відповідно до цієї статті, «підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності», є сукупністю нерухомих і рухомих речей, майнових та інших прав, а також може бути в цілому чи в частині об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. На відміну від Цивільного кодексу Господарський кодекс визначає підприємство самостійним суб'єктом господарювання, якому притаманні такі риси:

· безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької, торговельної та іншої господарської діяльності – як комерційної (підприємницької), так і некомерційної;

· належність до основної ланки економіки;

· можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній (дер­жавні та казенні підприємства), комунальній (комунальні підприємства), колективній (підприємства у формі виробничих кооперативів, господар­ських товариств, колективних підприємств), приватній (приватні підпри­ємства);

· установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не встановлено законом (так, для підприємств, що діють у формі повного чи командитного товари­ства, установчим документом буде засновницький договір - ч. 1 ст. ГК 82; для командитного товариства з одним повним учасником – меморандум, що передбачено ч. З ст. 134 ЦК України);

· функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у на­явності самостійного балансу та рахунку в банку; це майно може бути за­кріплено за підприємством на праві власності (підприємства у формі гос­подарських товариств і виробничих кооперативів, приватне підприємство, якщо засновник (власник майна) сам (без найманого керівника) управляє цим підприємством), праві господарського відання (державні підприємства, комунальні підприємства, приватні підприємства з найманим керівником, а також підприємства громадських, релігійних, кооперативних організації!, якщо засновник застосував цей правовий титул при закріпленні за підпри­ємством виділеного йому майна), праві оперативного управління (казенні підприємства, а також інші унітарні підприємства, якщо власник для закрі­плення за останніми майна обирає цей правовий титул), праві користуван­ня (може застосовуватися як додатковий правовий титул до одного з вище­названих, як це має місце, наприклад, в орендному підприємстві);

· наявність господарської правосуб'єктності, в тому числі статусу юридич­ної особи з одночасною забороною мати у своєму складі інших юридичних осіб; підприємство, може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо), а також мати філії, представництва, інші від­окремлені підрозділи;

· індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта господарювання забезпечується наявністю у нього власного найменування (фірмової на­зви), що відображається в його вихідних документах, печатці; як платник податку підприємство повинно мати ідентифікаційний код;

· порядок управління підприємством залежить від типу підприємства - уні­тарного (управління здійснюється одноособовим керівником, що призна­чається власником майна підприємства) чи корпоративного типу (управ­ління здійснюється (а) за допомогою органів, створених учасниками; збо­ри учасників, виконавчий і контрольний органи, або (б) уповноваженими учасниками - в повному та командитному товариствах);

· ступінь самостійності підприємства (обсяг його прав та обов'язків) залежність від правового титулу майна підприємства: а) підприємства – власники майна мають максимальний обсяг прав (затверджують свій статут, вирішу­ють усі питання стратегічного плану – щодо реорганізації та ліквідації під­приємства, зміни напрямів діяльності, використання майна, в тому числі розподілу прибутку тощо) та мінімум обов'язків (сплата податків та інших обов'язкових платежів, ведення бухгалтерського обліку та подання статис­тичної звітності, внесення змін до відомостей державної реєстрації у разі наявності підстав для цього; дотримання вимог екологічного, трудового, містобудівного та іншого законодавства; виконання умов укладених дого­ворів та дотримання прав і законних інтересів інших осіб); б) щодо підпри­ємств - невласників (правовий титул майна такого підприємства – або пра­во господарського відання, або право оперативного управління) стратегічні питання створення та діяльності таких підприємств вирішуються власни­ками їх майна (їх представниками), які затверджують статут підприємства, призначають його керівника, визначають правовий титул майна та межі майнової самостійності підприємства, в тому числі порядок використання його прибутку, вирішують питання реорганізації та ліквідації підприємства тощо. Частина питань погоджується з власником майна (створення філій, представництв підприємства, випуск облігацій підприємства тощо). Лише деякі питання вирішуються підприємством самостійно (формування ви­робничої програми, прийняття (неприйняття) державного замовлення, встановлення господарських зв'язків, наймання та звільнення працівників, організація виробничого процесу тощо). Таке підприємство має додаткові обов'язки, крім уже названих: виконувати вказівки власника або погоджу­вати з ним питання діяльності підприємства у передбачених законом та статутом підприємства випадках (якщо це не суперечить вимогам законо­давства), відраховувати власнику визначену ним частину чистого прибутку підприємства; використовувати закріплене за підприємством майно лише в межах, визначених законом і статутом підприємства.[7, с.86-88]

 

1.2. Види та організаційно-правові форми підприємств

Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм(Рис.1.1). Відповідно до Господарського Кодексу України, підприємства класифікуються за різними озна­ками[3]:

1. Залежно від форм власності в Україні можуть  діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колек­тивної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територі­альної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання май­на різних форм власності).

Підприємство (П.) - це самостійний в правовому відношенні суб'єкт господарювання низової ланки економіки, який на підставі статуту, виконує виробничу, науково-дослідницьку, торговельну та інші види господарської діяльності як відокремлений товаровиробник, має самостійний баланс, розра­хункові та інші рахунки в банківських установах, має права та несе обов'язки пов'язані з виконуваною ним діяльністю, в т.ч. має права юридичної особи

 

                               

 

Порядок управління П. залежить від типу П. - унітарного (управління здійснюється одноособовим керівником, що призначається власником майна П.) чи корпоративного типу (управління та контроль здійснюється за допо­могою створених учасниками органів: збори учасників, виконавчий та контрольний ор­гани)

Залежно від форм власності: 1) приватне П., що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); 2) П., що діє на основі колективної власності (П. колективної влас­ності); 3) комунальне П.,! подіє на основі комуналь­ної власності територіальної громади: 4) державне П., що діє па основі державної власності

Безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької, торговельної діяль­ності та іншої господарської діяльності

Можливість функціонування на будь-якій формі власності

Наявність власного найменування (фірмової назви), що відображається у вихідних доку­ментах П., печатці; як платник податку П. по­винно мати ідентифікаційний код

За критерієм наявності в статутному фонді П. іно­земної інвестиції та розміру останньої: а) П. з іно­земними інвестиціями (в статутному фонді такого П. іноземна інвестиція має становить не менш як десять відсотків); б) іноземні П. (в статутному фонді П. іноземна інвестиція становить сто відсотків)

Залежно від способу створення (заснування), формування та складу майна, порядку управління П.): а) унітарне П. створюється одним засновником; має статутний фонд; управління П. здійснює одноособовий керівник, що призначається його засновником; б) корпоративне П. утворюється, як правило, двома або більше засно­вниками за їх спільним рішенням (договором), діє па основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпо­ративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у роз­поділі доходів та ризиків П.

Установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не встановлено законом (так, для П., що діють у формі повного чи командитного товариства установчим документом буде засновницький договір - ч. 1 ст. ГК 82; статті 120, 134 ЦК, меморандум (командитне товариство з одним повним учасником) - ч. З ст. 134 ЦК

Функціонування па базі відокремленого майна, що знаходить вираз у наявності само­стійного балансу та рахунку в банку; це майно може бути закріплено за П.: на праві власності, праві господарського відання або праві оперативного управління

За критерієм залежності від іншої господарської організації (п.) або можливості впливу на інше п. розрізняють асоційовані п. двох видів: а) залежне и. (контролюється іншим п.); б) контролююче п. (здій­снює вирішальний вилив на залежне п..)

Ступінь самостійності П. залежить від пра­вового титулу майна П.: а) максимальний – для підприємств-власників майна; б) менш значний – для комерційних унітарних П. (суб'єкти права господарського відання); в) мінімальний – для некомерційних унітарних П. (суб'єкти права оперативного управління)

Залежно від кількості працюючих та обсягу валово­го доходу від реалізації продукції за рік: 1) малі (П., в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, ек­вівалентної п'ятистам тисячам євро за середньоріч­ним курсом НБУ щодо гривні); 2) великі (П., в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг ва­лового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні); 3) середні (середньооблікова чисельність працюю­чих за звітний рік від 50 до 1000 осіб; обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік в межах гривневого еквівалента суми від п'ятисот ти­сяч євро до п'яти мільйонів євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні)

Наявність господарської правосуб'єктності, в тому числі статусу юридичної особи з одно­часною забороною мати у своєму складі ін­ших юридичних осіб

 

          

 

   

 

          

Рис. 1.1. «Види та ознаки підприємств»

2. За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іноземної інвести­ції та розміру останньої Господарський Кодекс розрізняє:

підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фонді такого підпри­ємства іноземна інвестиція має становити не менше ніж 10%);

іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить 100%)[4].

3. Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств:

малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за се­редньорічним курсом Національного банку України щодо гривні;

         великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1000 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн євро за середньорічним курсом Націо­нального банку України щодо гривні;

         усі інші підприємства вважаються середніми (середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік від 50 до 1000 осіб; обсяг валового доходу від реа­лізації продукції (робіт, послуг) за рік у межах гривневого еквівалента суми від 500 тис. євро до 5 млн євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні)[5].

Залежно від способу утворення (заснування), формування статутного фон­ду та порядку управління підприємством розрізняють унітарні підприєм­ства та корпоративні підприємства:

унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, неподілений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосе­редньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує пи­тання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання гро­мадян, релігійної організації або на приватній власності засновника;

  корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше за­сновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учас­ників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учас­ників) у розподілі доходів і ризиків підприємства. Корпоративними є ко­оперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі госпо­дарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб[6].

Підприємства, що використовують закріплене за ними майно на праві господарського відання чи оперативного використання, є залежними від власника майна (засновника) підприємства. Проте і підприємства-власники попри наявність у них майна на праві власності, можуть опинятися в організаційній та/або економічній залежності від іншого суб'єкта. Зазначена обставина зумовила ще одну класифікацію підприємств: за критерієм залежності від іншого суб'єкта господарювання або можливості впливу на інше підприємство розрізняють асоційовані підприємства двох видів:

залежне підприємство (контрольним пакетом акцій або відповідною часткою в майні чи голосів на загальних зборах якого володіє інший суб'єкт господарю­вання);

контролююче підприємство (підприємство, яке здійснює вирішальний вплив на інше підприємство через володіння контрольним пакетом акцій чи відповід­ною часткою в майні залежного підприємства, або на підставі володіння більшістю голосів у загальних зборах чи в інших органах управління залежного підпри­ємства).

Разом з тим слід зазначити, що в Господарському кодексі не згадуються деякі види підприємств, зокрема:

підприємство художніх промислів, особливості правового становища якого ви­значається Законом України від 21.06.2001 р. «Про народні художні промисли». Згідно зі ст. 9 цього Закону, підприємство народних художніх промислів – це під­приємство, у випуску товарів і послуг яких вироби народних художніх промислів становлять не менше, ніж 60% загальної вартості товарів і послуг за відповідний звітний період. Метою діяльності підприємства народних художніх промислів є: збереження і розвиток особливостей певних народних художніх промислів; забез­печення випуску виробів народних художніх промислів відповідно до національної самобутності місцевих традицій народного мистецтва; дотримання й удосконален­ня традиційних технологій виготовлення виробів народних художніх промислів; створення умов для підвищення кваліфікації та творчої активності майстрів народ­них художніх промислів шляхом сприяння творчому варіюванню при виготовленні виробів народних художніх промислів тощо. Підприємство набуває статусу підпри­ємства народних художніх промислів у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, на підставі відповідної звітної документації підприємства;

інноваційне підприємство, особливості правового статусу якого визначаються Законом України від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність»; таке підприєм­ство, попри різні назви (інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо), має визначальну ознаку – грошовий вимір частки іннова­ційного продукту має перевищувати 70% грошового виміру загального обсягу продукції.[6, с.72]

2. Особливості правового статусу окремих видів підприємств

2.1. Підприємства державної форми власності

Підприємства державної форми власності були основним суб'єктом господа­рювання за планово-розподільчої економіки, і в ринкових умовах господарюван­ня (з притаманною ринковим відносинам конкуренцією) їх частка серед суб'єктів господарювання залишається досить значною попри приватизаційні процеси (Рис. 1.2). Це пов'язано з необхідністю залишення в державній власності об'єктів загальнодер­жавного значення, що забезпечують:

• виконання державою своїх функцій, обороноздатність та економічну самостійність української держави (підприємства з лісовідновлення, лісорозве­дення та охорони лісу, сортовипробувальні станції, підприємства, що забез­печують випуск і зберігання грошових знаків і цінних паперів тощо);

• соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей (об'єкти Національного космічного агентства при Кабінеті Міністрів України; архіви; майнові комплекси установ Національної академії наук України та ін.);

• життєдіяльність держави в цілому (підприємства авіаційної промисловос­ті; підприємства залізничного транспорту; метрополітен; хлібоприймальні та хлібозаготівельні підприємства, що забезпечують розміщення та збері­гання мобілізаційних запасів, та ін.);

• контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв (підпри­ємства з виготовлення усіх видів зброї, яка є на озброєнні Збройних сил України, Служби безпеки України; підприємства з випуску наркотичних, біологічних, бактеріологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек), підприємства, що забезпечують діяльність у сфері обігу зброї та радіоактивних речовин, та ін.).[4]

 

Необхідність виконання державою своїх функцій

Забезпечення соціального розвитку, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей

Необхідність забезпечення життєдіяльності держави в цілому

Необхідність контролю за діяльністю підприємств з небезпечним виробництвом з боку держави з метою захисту громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв

Нормативно-правові: Ст.4 Закону України від 07.02.1991 р. «Про підприємництво»: визначає види діяльності, що є державною монополією та відповідно – можуть здійснюватися лише підприємствами державної форми власності; ч. 2 ст. 5 Закону України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» та Законом України від 07.07.1999 р. «Про перелік об`єктів правадержавної власності, що не підлягають приватизації»

Підприємство державної форми власності – це статутна господарська організація унітарного чи корпоративного типу, що функціонує на базі державного майна, створюється та/або контролюється державою і безпосередньо здійснює господарську діяльність, володіючи необхідним обсягом правосуб`єктності – залежно від виду та форми підприємства, а також правового титулу закріпленого за ним майна

Економічні, соціальні, політичні

Чинники, що забезпе-чують функціонування підприємств державної форми власності

Форми

Види (за ознакою мети діяльності)

Унітарне підприємство

Корпоративне підприємство - зазвичай, у формі акціо-нерного това-риства

Комерційне підприємство (мета діяльності – отримання прибутку від реалізації продукції, що виготовляється підприємством)

Казенне підприєм-ство (мета діяльності – задо-волення певних державних або соціальних потреб; мета отримання прибутку відсутня)

 

 

Рис. 1.2 «Підприємство державної форми власності»

Види діяльності, що є державною монополією та, відповідно, можуть здій­снюватися лише підприємствами державної форми власності, визначаються ст. 4 Закону України від 07.02.1991 р. «Про підприємництво», а перелік підприємств, майно яких має державне значення і не підлягає приватизації, - ч. 2 ст. 5 Закону України від 04.03.1992 р. (в ред. Закону від 19.02.1997 р.) «Про приватизацію дер­жавного майна» та Законом України від 07.07.1999 р. «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації».

Правове становище підприємств державної форми власності регулюється Господарським кодексом України (статті 73-77 – щодо державних комерційних і казенних підприємств, статті 167-172 – щодо корпоративних прав держави, яких вона набуває при створенні державних/національних акціонерних товариств і державних холдингових компаній, а також участі в так званих змішаних товари­ствах – за участю суб'єктів різних форм власності).

Підприємства державної форми власності можуть бути як унітарного, так і корпоративного типу. До перших (унітарного типу) належать державне комерцій­не підприємство і казенне підприємство, до других (корпоративного типу) - дер­жавне (національне) акціонерне товариство.

Державне унітарне підприємство – це таке підприємство унітарного типу, яке діє на базі відокремленої частини державної власності без поділу її на частки, створюється в розпорядчому порядку компетентним органом держави і входить до сфери управління зазначеного органу.

Державному унітарному підприємству, крім загальних ознак (характерних для всіх підприємств), притаманні специфічні риси:

• господарська організація унітарного типу;

• підприємство-невласник, що зумовлює необхідність виконання вказівок власника (відповідно до його компетенції) і погодження з ним основних питань діяльності;

• функціонування на базі державного майна, яке закріплюється за держав­ним унітарним підприємством на праві господарського відання чи оператив­ного управління;

• функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо державного унітарного підприємства виконує галузеве мі­ністерство (відомство), до сфери діяльності якого входить підприємство, або державне господарське об'єднання, до складу якого включено підпри­ємство;

• управління державним унітарним підприємством здійснюється одноособовим керівником, який призначається на посаду шляхом укладення з ним контракту органом, уповноваженим управляти державним майном;

• обов'язкове включення до найменування державного унітарного підприєм­ства слів «державне підприємство».

Порівняно з іншими підприємствами-невласниками державні унітарні під­приємства мають додаткові обмеження в своїх повноваженнях:

1) засновницьких (заборонено створювати підприємницькі структури і брати участь у таких структурах);

2) щодо розпорядження закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном; при цьому межі повноважень щодо розпо­рядження майном залежать від правового титулу майна;

3) щодо розпорядження прибутком (відповідно до вимог закону і положень статуту);

4) щодо укладення договорів (обов'язковість прийняття державного замовлення та укладення державного контракту; дотримання процедур закупівель, визначених Законом «Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти»);

5) щодо затвердження фінансового плану підприємства компетентним ор­ганом держави (зазвичай господарським міністерством/відомством, до сфери управління якого належить підприємство, а у передбачених законом випадках – Кабінетом Міністрів України).

Державні унітарні підприємства залежно від комплексу ознак (виду госпо­дарської діяльності – комерційна чи некомерційна, правового титулу майна – право господарського відання чи право оперативного управління, можливості чи неможливості бути суб'єктом банкрутства, порядку створення та ін.) поділяються на державні комерційні підприємства і казенні підприємства.

Основні ознаки державного комерційного підприємства:

• наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності, що діє на основі статуту на принципах підприємництва;

• основний правовий титул майна - право господарського відання, відповідно до якого державне комерційне підприємство володіє, користується і розпо­ряджається майном, закріпленим за ним уповноваженим органом з обмеженням правомочності щодо розпорядження майном, зокрема: заборонено передавати на безоплатній основі майно будь-якій особі; відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне під­приємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управ­ління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах; відчужувати нерухоме майно, повітряні та морські судна - ще й за погодження з Фондом державного майна України; здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць і підрозділів – лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних за­садах; одержані від продажу зазначених об'єктів кошти використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану підприємства;

• обов'язковість формування засновником, функції якого виконує уповнова­жений орган держави (галузеве міністерство/відомство чи державне госпо­дарське об'єднання), статутного фонду з дотриманням вимог закону щодо його мінімального розміру до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання;

• обов'язковість формування з дотриманням встановлених законом норма­тивів і порядку спеціальних (цільових) фондів: амортизаційного, резервно­го, фонду розвитку виробництва, фонду споживання (оплати праці), інших фондів, передбачених статутом підприємства;

• необхідність підтримання майново-фінансового стану (розміру активів) державного комерційного підприємства не нижче встановленого мінімаль­ного розміру статутного фонду, який досі законом не передбачений;

• наявність обов'язку приймати та виконувати доведені до підприємства в установленому законодавством порядку державні замовлення та державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, ви­значенні перспектив економічного та соціального розвитку підприємства й виборі контрагентів;

• затвердження фінансового плану підприємства до 1 вересня року, що пе­редує плановому, компетентним органом держави, а саме: а) щодо підприємств, що є суб'єктами природних монополій, і підприємств, плановий роз­рахунковий обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 млн грн., - Кабінетом Міністрів України; б) щодо інших підприємств – органами, до сфери управління яких вони входять;

• обов'язок самостійної відповідальності за наслідки своєї діяльності усім на­лежним на праві господарського відання майном (у тому числі у разі визна­ння банкрутом);

• можливість перетворення у передбачених законом випадках і порядку в корпоратизоване підприємство (державне/національне акціонерне товари­ство) чи казенне підприємство.[7, c.94-97]

Різновидом підприємств державної форми власності є казенні підприємства, які були легалізовані Законом України від 04.02.1998 р. «Про внесення змін до Закону України «Про підприємства в Україні».

Казенне підприємство – це державне некомерційне унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини державної власності, що не підлягає прива­тизації, створюється за рішенням Кабінету Міністрів України і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.[11, с.235]

Основними рисами казенного підприємства є такі:

• господарська організація унітарного типу;

• створюється шляхом заснування і реорганізації;

• здійснення некомерційної господарської діяльності (як основної в поєднан­ня з комерційною чи без такого поєднання);

• функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо казенного підприємства виконує галузеве міністерство: затверджує статут казенного підприємства, призначає його керівника, здійснює контроль за додержанням положень статуту та ефективністю використання закріпленого за казенним підприємством державного майна; здійснює планування та фінансовий контроль за господарською ді­яльністю казенного підприємства; затверджує фінансовий план і план роз­витку казенного підприємства; укладає з ним державні контракти на по­ставку продукції (виконання робіт, надання послуг) для державних потреб; визначає порядок використання чистого прибутку казенного підприємства шляхом встановлення обов'язкових нормативів розподілу такого прибутку; затверджує умови та фонд оплати праці з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою;

• належить до підприємств-невласників; функціонує на базі державного майна, що закріплюється за казенним підприємством на праві оперативно­го управління.[13, с.145]

 

2.2. Підприємства комунальної форми власності

Значною мірою подібними (за своїм правовим становищем) до державних під­приємств є комунальні підприємства, оскільки перші й другі функціонують на базі публічних (державної та комунальної) форм власності (комунальна власність, від­повідно до першої редакції Закону «Про власність», належала до підвиду держав­ної форми власності; виділення комунальної власності в окрему форму права влас­ності пов'язано з прийняттям Конституції України, в ст. 41 якої містяться окремі положення щодо форм права власності – приватної, державної та комунальної).

Закон «Про підприємства в Україні» не містив спеціальних положень щодо комунальних підприємств. У Господарському кодексі України цим підприємствам присвячена ст. 78, яка визначає основи правового становища лише унітарних кому­нальних підприємств, не приділяючи уваги підприємствам корпоративного типу.

Комунальне унітарне підприємство – це таке унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини комунальної власності, без поділу її на частини, створюється за рішенням органу  місцевого самоврядування в розпорядчому порядку і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним комунальним майном.

Комунальним унітарним підприємствам притаманні такі характерні риси:

• господарська організація унітарного типу;

• створюється за рішенням органу місцевого самоврядування (уповноваже­ним ним органом) у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності;

• функції власника майна щодо комунального підприємства виконує уповно­важений орган, тобто орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство;

• функціонує на базі майна, що перебуває у комунальній власності та закрі­плюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління(комунальне некомерційне підприємство);

• статутний фонд комунального унітарного підприємства має бути сформова­ним до його реєстрації як суб'єкта господарювання уповноваженим органом;

• мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприєм­ства встановлюється відповідною місцевою радою;

• найменування комунального унітарного підприємства має містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядуван­ня, до сфери управління якого входить це підприємство;

• відсутність у підприємства субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями органу місцевого самоврядування та уповноваженого ним органу;

• управління підприємством очолює керівник підприємства, що признача­ється органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є під­звітним цьому органові;

• збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок вико­нання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду;

• поділ комунальних унітарних підприємств (як і державних унітарних під­приємств) на комерційні та некомерційні обумовлює можливість застосу­вання до цих видів підприємств положень Господарського кодексу щодо державних комерційних підприємств і казенних підприємств (з урахуван­ням відмінностей між ними).

Комунальні підприємства можуть бути корпоративного типу з використанням форми акціонерного товариства (що зазвичай пов'язано з корпоратизацією кому­нальних підприємств) чи товариства з обмеженою.

 

2.3. Підприємства колективної власності. Виробничі кооперативи

Господарський кодекс України за ознакою форми власності, на базі якої функціонують підприємства, виділяє такий їх різновид, як підприємства колективної власності. До них належать:

• виробничий кооператив;

• колективне підприємство (в тому числі колективне сільськогосподарське підприємство);

• унітарне дочірнє підприємство, створене виробничим кооперативом чи ко­лективним підприємством;

• унітарне підприємство, що створюється суб'єктами права колективної власності (споживчим товариством, релігійною організацією, громадською організацією та ін.).

Підприємством корпоративного типу, що функціонує на базі колективної форми власності, є виробничий кооператив.

Виробничий кооператив – це господарська організація корпоративного типу, яка створюється на добровільних засадах громадянами для спільного здійснення господарської (виробничої) діяльності з метою отримання доходу і діє на підставі статуту, на засадах членства, обов'язкової трудової участі в його діяльності, са­моуправління та самофінансування.

Основні риси виробничого кооперативу:

• господарська організація корпоративного типу;

• мета діяльності – отримання доходу та забезпечення зайнятості населення;

• створення на добровільних засадах;

• безпосереднє здійснення господарської діяльності;

• наявність статусу юридичної особи;

• наявність статуту як обов'язкового установчого документа, який повинен містити відомості, визначені ст. 8 Закону (найменування кооперативу, його тип і місцезнаходження; мета створення кооперативу і вичерпний перелік видів його діяльності; склад його засновників; умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього; права і обов'язки членів кооперативу; порядок внесення змін до статуту кооперативу; порядок встановлення розмірів і сплати внесків і паїв членами кооперативу; форми участі членів кооперативу в його діяльності; порядок формування, склад і компетенція органів управління та органів контролю кооперативу, а також порядок при­йняття ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймається одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів членів кооперативу, які беруть участь у загальних зборах; порядок формування, використання та розпорядження майном кооперативу; порядок розподілу його доходу та покриття збитків; порядок обліку й звітності у кооперативі; порядок реор­ганізації та ліквідації кооперативу, вирішення пов'язаних з цим майнових питань);

• корпоративний устрій: мінімальна кількість засновників (членів) – 3 – як правило, фізичні особи, що досягли 16-річного віку, і наявність основного капіталу, поділеного на паї;

• здійснення виробничо-господарської діяльності на засадах самофінансу­вання;

• наявність власного майна, яке формується за рахунок таких джерел: паї членів кооперативу (основний та додаткові); внески членів кооперативу (вступний, членські, цільові); кошти, що надходять від господарської діяль­ності кооперативу; кошти, що надходять від створених кооперативом під­приємств, установ та організацій; грошові та майнові пожертвування, благо­дійні внески, гранти, безоплатна технічна допомога юридичних та фізичних осіб, у тому числі іноземних; інші надходження, не заборонені законом; відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру основного капіта­лу виробничого кооперативу;

• обов'язкова наявність таких фондів: пайового фонду (формується за раху­нок паїв членів кооперативу); неподільного фонду (формується за рахунок вступних внесків членів кооперативу та відрахувань від доходу кооперати­ву; стабілізує майнову базу кооперативу, оскільки не може розподілятися між членами кооперативу, крім передбачених законом випадків); резервно­го фонду (формується за рахунок відрахувань від доходу кооперативу, пе­рерозподілу неподільного фонду, пожертвувань, безповоротної фінансової допомоги та за рахунок інших не заборонених законом надходжень для по­криття можливих втрат/збитків); спеціальний фонд (формується за раху­нок цільових внесків членів кооперативу та інших не заборонених законом надходжень для забезпечення його статутної діяльності; використовується за рішенням органів управління кооперативу); в сільськогосподарських ВК до обов'язкових фондів належать пайовий фонд і неподільний фонд; основні засади використання доходу кооперативу (формується з надхо­джень від господарської діяльності кооперативу після покриття матері­альних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці найманих. працівників і розподіляється в такому порядку: сплата податків і зборів до – відповідних бюджетів; погашення кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань до фондів кооперативу; кооперативні виплати (виплати чле­нам кооперативу залежно від їхньої участі в господарській діяльності коо­перативу); виплати на паї;

• загальна частка члена кооперативу у майні кооперативу визначається як сума його паїв у фондах кооперативу (пайовому, резервному та спеціально­му); у разі виходу чи виключення з кооперативу громадянин (фізична осо­ба) має право на одержання своєї загальної частки в натуральній, грошовій формі чи цінними паперами (за бажанням такої особи), а земельної ділян­ки - в натурі; право власності на загальну частку успадковується;

• загальні збори/збори уповноважених (обов'язковий орган управління): по­вноваження (затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу; утворен­ня органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, ін­ших органів кооперативу; заслуховування звітів його органів управління та органів контролю; затвердження порядку розподілу доходу кооперати­ву; визначення розмірів вступного і членського внесків і паїв; визначення розмірів, порядку формування та використання фондів кооперативу; ви­значення розмірів оплати праці голови правління, голови ревізійної комісії (ревізора), а також кошторису на утримання апарату органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу; затвердження річного звіту і балансу кооперативу; затвердження рішення правління або голови прав­ління про прийняття нових членів і припинення членства; прийняття рі­шень щодо володіння, користування та розпорядження майном; утворення спеціальних комісій із залученням як консультантів найманих працівників; прийняття рішень про вступ кооперативу до кооперативних об'єднань; при­йняття рішень про реорганізацію або ліквідацію кооперативу; інші питання діяльності кооперативу); види (чергові, позачергові); періодичність (у разі потреби, але не рідше одного разу на рік);

• виконавчий орган (обов'язковий орган управління): а) може бути колегі­альним – правління (очолюється головою правління, повноваження якого визначаються статутом кооперативу) або одноособовим - голова ВК (якщо до складу кооперативу входить менше ніж 10 членів); б) обирається загаль­ними зборами членів кооперативу на строк, визначений статутом, але не більше ніж на п'ять років; в) підзвітний вищому органу управління коопе­ративу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи коопера­тиву; г) повноваження визначаються законом та статутом ВК (у тому числі здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами чле­нів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самовря­дування; міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особа­ми; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; може бути наді­лений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління кооперативу або статутом кооперативу; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу); д) порядок обрання або відмикання членів правління та голови ВК, а також порядок проведення засідань прав­ління ВК та прийняття ним рішень визначаються статутом ВК);

• виконавчий директор (необов'язковий орган): а) наймається правлінням для оперативного управління діяльністю кооперативу та виконання функ­цій, делегованих правлінням кооперативу; формує виконавчу дирекцію; б) виконує свої функції на умовах контракту, який укладає з ним правління кооперативу; в) не може бути членом кооперативу; г) несе персональну відповідальність за виконання покладених на нього обов'язків, визначених контрактом і статутом кооперативу;

• обов'язковий контрольний орган – колегіальний (ревізійна комісія) чи одно­особовий (ревізор – у кооперативі з кількістю членів менше ніж 10 осіб).[7, с.102-111]

Сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК) – це виробничий кооператив, створений громадянами – сільськогосподарськими виробниками для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на за­садах обов'язкової трудової участі у процесі виробництва.

Особливості правового становища сільськогосподарського виробничого коопе­ративу:

• специфічний предмет діяльності – виробництво продукції сільського, риб­ного і лісового господарства;

• мінімальна кількість засновників (членів) – 3 фізичні особи, які досягли 16-річного віку;

• відсутність обов'язкових вимог до розміру майна СВК, яке формується за рахунок таких джерел: майнових внесків його членів; виготовленої СВК продукції; одержаних від її реалізації доходів; інших джерел, не забороне­них законом;

• обов'язкова наявність пайового фонду (формується за рахунок пайових вне­сків) і неподільного фонду (стабілізує майнову базу кооперативу та форму­ється за рахунок вступних внесків учасників і майна кооперативу (за ви­нятком землі); у разі виходу члена кооперативу з останнього вступні внески не повертаються і виплати із зазначеного фонду не здійснюються; цей фонд може бути поділений між членами кооперативу лише у разі його ліквідації після виплати заробітної плати працівникам, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками та іншими кредиторами);

• виключно добровільні засади сплати членом СВК додаткового паю (спла­чується понад обов'язковий пай) до пайового фонду кооперативу;

• доход кооперативу як одне з основних джерел формування його майна: а) утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття ма­теріальних і прирівняних до них витрат та витрат на оплату праці наймано­го персоналу; б) розподіляється на: сплату податків і зборів (обов'язкових платежів) до відповідних бюджетів; погашення кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань у фонди кооперативу; кооперативні виплати; ви­плату часток доходу на паї (до 20%, визначених до розподілу); в) порядок використання доходу кооперативу встановлюється його статутом;

• вимоги до змісту статуту СВК найменування кооперати­ву та його місцезнаходження; предмет і мета діяльності; порядок вступу до кооперативу і виходу з нього; порядок визначення розміру та порядок внесення вступного внеску і паю; склад засновників кооперативу; права й обов'язки членів кооперативу; органи управління, порядок їх формування і компетенція; формування неподільного та інших фондів; форми трудової участі та оплати праці членів виробничого кооперативу; розподіл доходів кооперативу; співвідношення між кооперативними виплатами і виплатами на паї; умови реорганізації та ліквідації кооперативу;

• набуття статусу члена СВК – шляхом прийняття у його члени в передбаченому статутом СВК порядку; припинення член­ства в кооперативі у разі: добровільного виходу з кооперативу; припинення трудової участі в діяльності СВК; виключення у випадках і в порядку, ви­значених статутом кооперативу; несхвалення загальними зборами рішення правління (голови) про прийняття до кооперативу; смерті члена коопера­тиву; реорганізації та ліквідації кооперативу;

• права членів СВК: участь в управлінні справами кооперативу, право голосу на загальних зборах кооперативу, право обирати і бути обраним в органи управління кооперативом; користування послугами кооперативу; одер­жання кооперативних виплат – частини доходу кооперативу, що підлягає розподілу між його членами; одержання частки доходу на пай (додатковий пай); одержання паю в разі виходу з кооперативу в порядку і термін, визна­чені статутом кооперативу; бути повідомленим про час і місце проведення та порядок денний загальних зборів членів СВК не пізніше ніж за 10 днів; інші передбачені статутом кооперативу права;

• обов'язки члена СВК: сплата вступного та пайового внеску в порядку, ви­значеному статутом кооперативу; трудова участь у виробничій діяльності СВК; дотримання статуту та виконання рішень загальних зборів і правлін­ня кооперативу; інші передбачені статутом кооперативу обов'язки; загальні збори – вищий орган управління СВК: а) компетенція: внесення змін і доповнень до статуту; вступ СВК до об'єднання кооперативів; ство­рення дочірніх підприємств СВК; реорганізація або ліквідація СВК; при­йняття нормативних документів кооперативу (правил внутрішнього роз­порядку; положення про фонди кооперативу та ін.); затвердження річно­го звіту і балансу кооперативу, порядку формування та розподілу доходу кооперативу, рішень правління кооперативу про прийняття нових членів; обрання шляхом прямого таємного голосування голови кооперативу та членів правління кооперативу, членів ревізійної комісії (ревізора), членів спостережної ради у разі її формування відповідно до статуту СВК тощо; заслуховування звітів органів управління кооперативу про їх діяльність; інші питання, пов'язані зі статутною діяльністю кооперативу; б) види – чергові та позачергові; в) періодичність скликання: чергових зборів – щорічно після закінчення фінансового року; позачергових – за рішенням правління кооперативу або з ініціативи не менше третини членів кооперативу; г) за­гальні збори є правомочними у разі присутності на них більше половини членів кооперативу;

• виконавчий орган: а) може бути колегіальним – правління (обирається у кооперативі, до складу якого входить не менше ніж 10 членів) чи одно­особовим – голова кооперативу; б) обирається загальними зборами СВК; в) термін повноважень – не більше трьох років; г) компетенція: розробка напрямів розвитку кооперативу та винесення їх на затвердження загаль­них зборів; скликання загальних збори членів кооперативу та контроль ви­конання прийнятих ними рішень; винесення на затвердження загальних зборів рішення про прийняття до кооперативу нових членів і припинення членства укладення трудових договорів (контрактів) членів виконавчої дирекції (у разі її формування); делегування виконавчій дирекції коопера­тиву права на прийняття поточних рішень; контроль за її діяльністю; вирішення питань навчання членів кооперативу, співробітництва з вітчизняними та іноземними органі­заціями; вирішення інших найсуттєвіших питань господарської діяльності СВК згідно зі статутом; д) можливість обрання правлінням зі свого складу голови кооперативу, заступника голови та секретаря правління (якщо така можливість передбачається статутом СВК); е) виконання обов'язків чле­нів правління СВК переважно на громадських засадах; є) рішення правлінням приймається більшістю голосів за наявності не менше ніж 2/3 складу членів правління кооперативу;

• виконавчий директор (необов'язковий орган) наймається на умовах контр­акту правлінням для оперативного управління діяльністю кооперативу; не може бути членом кооперативу; формує виконавчу дирекцію та виконує функції, делеговані йому правлінням;

• спостережна рада (необов'язковий орган): а) утворюється за умови, якщо кількість членів кооперативу становить не менше ніж 50 осіб; б) обирається з членів кооперативу, які не входять до складу правління чи ревізійної ко­місії, на загальних зборах у кількості 3-5 чоловік, якщо інше не передбачено статутом кооперативу; в) здійснює функції контролю за діяльністю вико­навчого органу кооперативу;

• обов'язковий контрольний орган: а) ревізійна комісія чи ревізор (в коопе­ративах з кількістю членів менше 10 осіб); б) обирається загальними збо­рами з членів СВК, які не входять до складу виконавчого органу та спосте­режної ради; в) підзвітний загальним зборам; г) компетенція: контроль за фінансово-господарською діяльністю кооперативу;

• відповідальність СВК та його членів: СВК відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним на праві власності майном; члени коопера­тиву не несуть субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями кооперати­ву; ризик членів СВК за результати діяльності кооперативу обмежується розміром пайового внеску кожного з них;

• для виконання статутних завдань СВК може створювати дочірні унітарні підприємства та брати участь у створенні господарських організацій корпоративного типу (господарських товариств, об'єднань та ін.);

• форми припинення СВК – реорганізація та ліквідація;

• порядок ліквідації: а) підстави – рішення загальних зборів членів СВК (добровільна ліквідація) або рішення суду (примусова ліквідація); б) створення органом, що прийняв рішення про ліквідацію, ліквідаційної комісії, до якої переходять повноваження з управління кооперативом; в) публікація в одному з офіційних друкованих засобів масової інформації ліквідаційною комісією у триденний термін з часу її призначення інформації про ліквідацію кооперативу із зазначенням строку подачі заяв кредиторами своїх претензій; г) виявлення ліквідаційною комісією кредиторів; е) розподіл між членами СВК майна кооперативу, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, пропорційно вартості їхнього паю; є) складання ліквідаційною комісією ліквідаційного балансу та за­твердження його органом, що прийняв рішення про ліквідацію кооперативу (повнота і достовірність ліквідаційного балансу мають бути підтверджені аудиторами); ж) розпорядження землею кооперативу, що ліквідується, здійснюється залежно від підстав її набуття СВК в порядку і на умовах, передбачених земельним законодав­ством.[7, с.111-114]

2.4. Приватні підприємства

Різновидом підприємств за ознакою форми власності, на базі якої функціонує підприємство, є приватні підприємства. Особливості правового становища таких підприємств регламентуються законодавством лише схематично.

Приватним підприємством є підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їхньої) праці чи з використанням найманої праці. Приват­ним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господа­рювання – юридичної особи (дочірнє підприємство іншого приватного підприєм­ства). Отже, основною особливістю такого підприємства є лише форма власності, на базі якої воно функціонує.[11, c.292]

Приватні підприємства можуть бути двох типів – унітарного та корпоратив­ного. За підприємством унітарного типу майно може закріплюват

---

---