Основні способи виробництва додаткової вартості

Створення додаткової вартості — основна мета капіталістичного способу виробництва. Тому пошук капіталістом усе нових методів збільшення додаткової вартості є закономірним процесом [1].

Величина додаткової вартості, як відомо, залежить від величини додаткового робочого часу, додаткової праці. Ця залежність зумовлює два основні способи (методи), до яких вдаються капіталісти з метою збільшення розмірів додаткової вартості. Ними є абсолютна додаткова вартість і відносна додаткова вартість.

Абсолютна додаткова вартість. Перший спосіб збільшення виробництва додаткової вартості, властивий раннім ступеням розвитку капіталізму, ґрунтується на абсолютному подовженні робочого дня за межі необхідного робочого часу. Робочий день — час доби, протягом якого робітник працює на підприємстві чи в установі. Якщо б робочий день не перебільшував необхідного робочого часу, додаткова вартість взагалі б не вироблялась. У вищерозглянутому прикладі робочий день тривалістю 8 год. поділявся на 4 год. необхідного і 4 год. додаткового робочого часу (кожен відрізок відповідає 1 год. робочого дня):

Такий розподіл робочого дня на необхідний і додатковий робочий час означає, що норма додаткової вартості становить 100 %. За такої норми додаткової вартості та за денної вартості робочої сили найманого працівника у 80 дол. додаткова вартість становитиме також 80 дол. Але зі збільшенням робочого дня на годину зміниться відповідно і величина додаткової вартості:

 

■У цьому разі норма додаткової вартості становитиме 125 %. За такої норми додаткової вартості і незмінної вартості робочої сили маса додаткової вартості зросте до 100 дол., оскільки 80V х 125 % = 100. У наведеному прикладі тривалість необхідного робочого часу залишилась незмінною, а тривалість додаткового робочого часу залишилась внаслідок абсолютного подовження, робочого дня, тобто внаслідок абсолютного збільшення кількості праці найманого робітника. Такий спосіб збільшення додаткової вартості одержав назву абсолютної додаткової вартості.

Абсолютна додаткова вартість — додаткова вартість, створена внаслідок абсолютного подовження робочого дня за межі необхідного робочого часу.

Методом збільшення виробництва абсолютної додаткової в тості є також підвищення інтенсивності праці. Підвищення інтенсивності праці за незмінного робочого дня означає абсолютне збільшення витрат робочої сили, оскільки більш інтенсивна праця тієї самої тривалості по суті дорівнює робочому дню більшої тривалості за попередньої інтенсивності праці. Тому підвищення інтенсивності праці є прихованою формою подовження робочого дня, тобто виробництва абсолютної додаткової вартості. Саме залежність величини додаткової вартості від тривалості робочого дня спричинила те, що з другої половини XIV ст. до кінця XVII ст. робочий день сягав 16 год. на добу. Робочий день має свої фізичні та моральні межі. Фізична межа робочого дня обумовлюється часом відновлення працівником своїх фізичних сил (час сну, споживання їжі тощо), моральні — необхідністю витрат часу на отримання освіти і кваліфікації, задоволення культурних потреб тощо.

Уся історія капіталізму пов'язана з боротьбою робітничого класу за скорочення робочого дня, його законодавче унормування. Загальним наслідком боротьби найманих працівників за скорочення робочого дня стало законодавче встановлення у 30-ті роки XX ст. у більшості розвинутих країн 8-годинного робочого дня: у Франції — 1936 р., у Німеччині, США — 1938 р., Японії — 1947 р. Проте законодавче встановлення 8-годинного робочого дня не означає, що капітал відмовився від практики абсолютного подовження робочого дня. І тепер поряд з методами підвищення інтенсивності праці (конвеєрні системи тощо), застосовують також прямі методи подовження робочого дня (надурочні роботи, системи «гнучких графіків» робочого дня, «друга» і «третя» роботи).

Проблема тривалості робочого дня пов'язана із встановленням нормального робочого дня — міри праці, яка не шкодить нормальній тривалості існування та нормальному розвитку робочої сили.

Відносна додаткова вартість. Це принципово інший за змістом спосіб виробництва додаткової вартості. Сутність його полягає у зростанні продуктивності суспільної праці, яке своїм наслідком має скорочення необхідного робочого часу і збільшення завдяки цьому додаткового за незмінного робочого дня чи навіть його скорочення.

Наприклад, 10-годинний робочий день поділяється на необхідний і додатковий робочий час навпіл:

У цьому разі норма додаткової вартості дорівнює 100 %. За вартості денної робочої сили у 80 дол. маса додаткової вартості становитиме М = 80У • 100 % = 80 дол. Якщо за тієї ж тривалості робочого дня необхідний робочий час скоротити на 2 год., то на стільки ж збільшиться додатковий час.

Таке зростання додаткового робочого часу за рахунок зменшення необхідного за незмінної тривалості робочого дня спричинить зростання норми додаткової вартості до 233 %. За цих умов маса додаткової вартості збільшиться і становитиме М = = 80 дол. • 233 % = 184 дол. Навіть якщо загальна тривалість робочого дня зменшиться на 1 год., то й тоді норма додаткової вартості як відношення 6 год. додаткового робочого часу до 3 год. необхідного зросте з 100 % до 200 %, а маса додаткової вартості становитиме М = 80 V • 200 % = 160 дол. Отже, збільшення додаткового робочого часу за рахунок скорочення необхідного зумовлює збільшення додаткової вартості.

Основою скорочення необхідного робочого часу є зростання продуктивності суспільної праці. У галузях, що виробляють життєві засоби найманих працівників, це зменшує вартість як окремих предметів споживання, так і їх сукупності — споживчого кошика, тобто зменшує вартість робочої сили, а отже, необхідний робочий час. Зростання продуктивності праці в галузях, що виробляють засоби виробництва, опосередковано зумовлює анало­гічний результат: зменшує вартість обладнання, сировини та інших засобів виробництва, які застосовують для виробництва предметів особистого споживання, що, зрештою, веде до зменшення вартості засобів існування найманих працівників, тобто до скорочення необхідного робочого часу.

Наслідком скорочення необхідного робочого часу в обох випадках є збільшення додаткового робочого часу, тобто зростання норми Додаткової вартості, причому не тільки за однакової тривалості робочого дня, а й за його скорочення. Це можливе, якщо необхідний робочий час скорочується більше, ніж скорочується загальна тривалість робочого дня. Саме в такий спосіб виробляється відносна додаткова вартість.

Відносна додаткова вартість — додаткова вартість, яка виробляється шляхом скорочення необхідного робочого часу та збільшення додаткового Робочого часу внаслідок зростання продуктивності суспільної праці.

Скороченню необхідного робочого часу протистоїть зростання потреб найманих працівників, зумовлене розвитком виробництва. Зростання потреб, що виражається в законі піднесення потреб зумовлює розширення обсягу та збагачення структури життєвих засобів (споживчого кошика), необхідних для відтворення робочої сили, тобто зростання вартості робочої сили, а отже, збільшення необхідного робочого часу. Тому об'єктивна динаміка величини необхідного робочого часу та величини додаткового робочого часу і норми додаткової вартості перебувають під суперечливим впливом двох чинників: зростання продуктивності суспільної праці і зростання потреб найманих працівників, які необхідно задовольняти для нормального відтворення робочої сили.

Зростання продуктивності суспільної праці обумовлює тенденцію до зменшення необхідного і збільшення додаткового робочого часу, тобто до підвищення норми додаткової вартості. Зростання потреб найманих працівників, навпаки, обумовлює тенденцію до збільшення необхідного і зменшення додаткового робочого часу, отже, до зниження норми додаткової вартості. Загальною закономірністю розвитку капіталізму є зменшення необхідного і збільшення додаткового робочого часу, а тому зростання норми додаткової вартості, що свідчить про стійку тенденцію до зменшення вартості робочої сили. Проте ця тенденція не означає зменшення кількості життєвих засобів, які присвоюють наймані працівники через свою заробітну плату. Хоч відносна додаткова вартість не може ні виникнути, ні зростати без зниження вартості робочої сили (зменшення необхідного робочого часу), проте обсяг і структура життєвих засобів найманих працівників можуть зрости і зростають внаслідок того, що їх вартість, а відповідно і вартість робочої сили, зменшується.

Це означає, що між відносною додатковою вартістю та вартістю робочої сили існує обернено пропорційний зв'язок: відносна додаткова вартість зростає прямо пропорційно розвитку продуктивності праці, тоді як вартість усіх товарів, у тому числі робочої сили, зменшується.

Зменшення вартості робочої сили та відповідне збільшення додаткової вартості є сутністю закону відносного зубожіння [3], тобто погіршення становища найманих працівників навіть за абсолютного зростання рівня їх життя. Це виявляється у зменшенні частки найманих працівників і збільшенні частки капіталістів у вартості продукту, створеного найманою працею, у переважанні зростання прибутків капіталістів над зростанням заробітної плати найманих працівників.

Надлишкова додаткова вартість. Вона є різновидом відносної додаткової вартості. її виробництво зумовлене підвищенням продуктивності праці на окремому підприємстві вище звичайного рівня у галузі. Впровадження продуктивніших машин і технологій на окремому підприємстві зумовлює зниження індивідуальної вартості вироблених на ньому товарів порівняно з їх суспільною вартістю.

Надлишкова додаткова вартість — додаткова вартість, створена шляхом зниження індивідуально)' вартості товару на окремому підприємстві відносно рівня його суспільної вартості.

Із впровадженням такої самої техніки і технології на інших підприємствах галузі надлишкова додаткова вартість зникає, проте вона знову виникає на підприємстві, яке першим впровадить ще продуктивніші техніку і технології. Тому виробництво надлишкової додаткової вартості є могутнім чинником розвитку продуктивних сил, НТП.

У цьому контексті важливо мати на увазі, що додаткова вартість є цілісною, єдиною, а абсолютна і відносна додаткові вартості — способи її збільшення. Незалежно від цих способів вона є глибинною сутністю капіталістичного способу виробництва, абстрактним поняттям. Саме абстрактна якість додаткової вартості не дає змоги ні осягнути її органами чуття, ні взяти в руки. Як реально існуючий процес самозростання вартості на основі і в межах відносин «наймана праця — капітал», її можна осягнути лише «теоретичним зором» — мисленням.

На поверхні капіталістичних виробничих відносин додаткова вартість виступає у таких конкретних формах, як промисловий прибуток, торговий прибуток, позичковий відсоток, земельна рента, орендна плата, дивіденд, різні види маржі (франц. marge — край, межа) тощо. Як певні суми грошей, ці форми додаткової вартості вже мають конкретні виміри, їх можна побачити та потримати в руках, завдяки їм присвоїти певні економічні блага, створити нове підприємство, покласти в банк тощо.

Стадіями підвищення продуктивності праці у процесі розвитку капіталізму є кооперація праці, мануфактура, індустріальне (машинне) виробництво.

Кооперація праці. За цієї форми організації праці багато осіб планомірно та спільно беруть участь в одному або в різних, але пов'язаних між собою процесах виробництва. Вона є передумовою підвищення продуктивності праці найманих працівників, оскільки створює нову суспільну продуктивну силу праці, яка є більшою, ніж проста сума продуктивних сил окремих робітників; забезпечує здійснення таких процесів виробництва, які є недоступними для окремих робітників і тому потребують поєднання їх робочих сил з метою досягнення необхідного результату у певний час. Крім того, об'єднання робітників у межах підприємства заощаджує кошти на засоби виробництва. Усі ці властивості кооперації праці забезпечують здешевлення товарів і тому зменшення вартості робочої сили та необхідного робочого часу, що призводить до збільшення додаткового робочого часу, відносної додаткової вартості, зростання норми додаткової вартості. Характерною ознакою капіталістичної кооперації праці є формальне підпорядкування праці капіталу — підпорядкування найманого працівника суспільній формі капіталістичного виробництва, тобто виробничому відношенню «наймана праця — капітал».

Мануфактура. Вона є другою історичною стадією підвищення продуктивності праці. Мануфактура (лат. manus — рука і fac-tura — виготовлення) — це кооперація праці, заснована на одиничному поділі праці — поділі праці всередині підприємства, тобто на спеціалізації найманих працівників з виготовлення певного продукту або виконання певної операції. Хоч мануфактурне виробництво базується на ручних знаряддях праці, воно значно збільшує її продуктивність, оскільки спеціалізація підвищує вмілість робітника завдяки концентрації його зусиль на виготовленні певного продукту чи виконанні певної операції. Усе це заощаджує час на перехід від однієї роботи до іншої; супроводжується створенням продуктивніших спеціалізованих знарядь праці (інструментів), що сприяє винаходу робочих механізмів (машин). Тому А. Сміт вважав поділ праці провідною силою економічного розвитку.

Наслідком підвищення продуктивності праці мануфактурою Є різке збільшення виробництва відносної додаткової вартості. Проте і зростання продуктивності праці, і збільшення виробництва відносної додаткової вартості є результатом розвитку лише певної здібності робітників за рахунок придушення їх інших фізичних і духовних здібностей. Тому мануфактурний робітник із цілісного перетворюється на однобічного, часткового робітника, який стає додатком до технологічного процесу виробництва і для іншої праці вже непридатний. Завдяки цьому мануфактура започатковує реальне підпорядкування праці капіталу — підпорядкування найманого працівника засобам і технології виробництва, а не лише капіталісту як власнику умов виробництва та робочої сили, яку він купив. Тобто в мануфактурі формальне підпорядкування праці капіталу доповнюється реальним. Матеріально-речовою основою реального підпорядкування праці капіталу є індустріальний (машинний) спосіб виробництва.

Індустріальне (машинне) виробництво. Воно є найвищим порівняно з кооперацією і мануфактурою ступенем зростання продуктивності праці, збільшення виробництва відносної додаткової вартості. Машинне виробництво — форма організації виробництва, заснована на використанні машин як засобу праці. Система машин, взаємопов'язаних технологічним процесом, утворює фабрику (завод).

Машина є механізмом, який поєднує три органи: робочий орган (різець, свердло тощо), двигун і передавальний механізм, через який сила двигуна передається на робочий орган. Вона якісно відрізняється від простого (ручного) знаряддя праці (шила, голки, молотка тощо), оскільки замінює фізичну працю людини, долає обмеження її фізичних можливостей у використанні кількості, потужності і швидкості дії робочих органів. Проте машина перетворює робітника на свій додаток і тому є завершеною речовою формою реального підпорядкування праці капіталу — машинам і технологіям, які за капіталістичної власності функціонують як капітал.

Запереченням реального підпорядкування праці капіталу стає автоматизована машина — машина, оснащена четвертим органом — контрольно-керуючим пристроєм. Така машина, автоматично діючи за кібернетично-інформаційними програмами, виконує функцію штучного інтелекту. З появою автоматичних машин докорінно змінилося становище людини в процесі виробництва: вона звільняється від безпосередньої участі в процесі виробництва, стає «поряд» з виробництвом. Створення програм, що керують машинами, дає змогу людині підпорядковувати собі і їх, і процес виробництва. Усе це започатковує подолання технологічного (реального) підпорядкування праці капіталу, її інтелектуалізацію, формування всебічно розвиненого працівника.

Запровадження машинного виробництва зумовило такі два соціально-економічні наслідки:

1.Зростання рівня усуспільнення виробництва шляхом поглиблення поділу праці, що став можливим у результаті поглиблення спеціалізації і кооперації праці всередині підприємств і між ними. Зростання усуспільнення виробництва поглиблює основну суперечність капіталістичного способу виробництва — суперечність між суспільним характером виробництва та приватнокапіталістичною формою присвоєння результатів виробництва.

2.Якісно новий, вищий рівень продуктивності та інтенсивності праці як чинників збільшення додаткового робочого часу, відносної та абсолютної додаткових вартостей. Це означає, що у машинному виробництві капітал знаходить адекватну матеріально-технічну базу своєму основному економічному закону — закону додаткової вартості.

Отже, це слугує основою для висновку, що кожна стадія підвищення продуктивності праці є й історичною стадією у збільшенні відносної додаткової вартості. Основний економічний закон капіталістичного виробництва виражає його мету і засіб її досягнення. Мета капіталістичного виробництва є концентрованою формою вияву економічних інтересів пануючих у капіталістичному суспільстві економічних суб'єктів — капіталістів як власників засобів виробництва і грошей. їх основний економічний інтерес полягає у прагненні до збільшення своїх грошей, авансованих на купівлю засобів виробництва і робочої сили найманих працівників, тобто грошей, що функціонують як капітал. Об'єктивно цей економічний інтерес зумовлений здатністю грошей до самозростання, коли їх використовують саме як капітал. Тому безпосередньою метою капіталістів, а отже, капіталістичного способу виробництва є виробництво не товарів, а додаткової вартості. Виробництво товарів є необхідним лише тому, що тільки у процесі виробництва товарів відбувається створення нової вартості і в її складі — додаткової вартості.

Засобом реалізації безпосередньої мети капіталістичного виробництва є праця найманих працівників, яка здійснюється за допомогою засобів виробництва, належних капіталісту. Зв'язок між безпосередньою метою капіталістичного виробництва та засобом її досягнення визначає внутрішню потребу капіталу в найманій праці. Проте капітал застосовує найману працю лише тоді, коли вона створює додаткову вартість. Тому його мета полягає у створенні максимуму додаткової вартості за мінімуму авансованого капіталу, у тому числі на найману робочу силу. Це означає, що для капіталістичного способу виробництва наймані працівники з їх потребами й інтересами — лише засіб виробництва додаткової вартості, а не ціль виробництва.

Зв'язок між метою капіталістичного виробництва та засобом її досягнення є зв'язком між двома протилежними суб'єктами основного виробничого відношення капіталізму «наймана праця — капітал», а тому і внутрішнім зв'язком усієї сукупності капіталістичних виробничих відносин як відносин капіталістичної власності. З цього випливає, що внутрішній (сутнісний), стійкий (що постійно відтворюється) зв'язок між найманою працею і капіталом, наслідком якого є виробництво найманими працівниками додаткової вартості та її присвоєння капіталістами, утворює основний економічний закон капіталістичного способу виробництва — закон додаткової вартості. Він є основним економічним законом капіталістичного способу виробництва тому, що виробництву додаткової вартості підпорядковується не одне виробниче відношення і не один економічний процес, а вся сукупність виробничих від-носин і всі економічні процеси капіталістичного виробництва. Це означає, що виробництву додаткової вартості підпорядковані як відносини безпосереднього виробництва товарів, так і відносини їх обміну, розподілу та споживання. Разом із підпорядкуванням виробництву додаткової вартості сукупності виробничих відносин основний економічний закон підпорядковує цій меті і притаманні їм особливі економічні закони: закон середньої норми прибутку, закон зростання органічної будови капіталу, закон конкуренції тощо. Важливим є розуміння й того, що закон додаткової вартості діє не окремо від закону вартості, який є основним законом товарної форми виробництва, а на базі і в межах його, адже для виникнення додаткової вартості достатньо, щоб і засоби виробництва, і робоча сила, і вироблені товари продавалися та купувалися за їх вартістю. Закон додаткової вартості є законом руху капіталістичного способу виробництва — законом його виникнення, розвитку та самозаперечення. Виробництво максимуму додаткової вартості за мінімальних витрат капіталу є головним чинником, який визначає еволюційні і революційні зміни у техніці, технології і організації виробництва, що виявляються у переході від індустріального до постіндустріального технологічного способу виробництва. Усе це зумовлює розвиток суспільного характеру виробництва, що викликає зміни у виробничих відносинах, відносинах власності, виявляючись у еволюції капіталістичної власності від індивідуальних до групових та змішаних її форм, у розвитку інтелектуальної власності.

Зміни, які відбулися у продуктивних силах і виробничих відносинах капіталістичного виробництва з моменту його виникнення і до сьогодення, зберігають сутнісні властивості капіталу, оскільки виробництво товарів і в найрозвинутіших країнах, і в країнах, що розвиваються, все ще здійснюється на основі найманої праці.

 

Теорії капіталу

Марксистська теорія капіталу доводить, що самі по собі засоби виробництва, люди з їх робочою силою, гроші та інші фактори виробництва (наука, інформація тощо) за своєю природою не є капіталом. Усі вони набувають його властивості, тобто стають засобом самозростання вартості, коли охоплюються капіталістичними виробничими відносинами, основу яких становить відношення «наймана праця — капітал». Тому в марксистській теорії капітал розглядається як соціально-економічне явище — капіталістичні виробничі відносини, в межах і завдяки яким відбувається привласнення фак­торів та результатів виробництва власниками робочої сили, промислового, торгового і позичкового капіталу, землі тощо [2].

У політичній економії склалися й інші теорії капіталу, в яких він трактується як позаісторичне явище, позбавлене певної соціально-економічної специфіки. У них капіталом вважається все, що приносить грошові доходи різним верствам капіталістичного суспільства, а також будь-які послуги у негрошовій формі, що одержують люди від усіх форм речового і неречового багатств. їх природною властивістю вважається здатність утворювати різні форми доходів, зокрема особистісний фактор виробництва (праця) має здатність утворювати заробітну плату, речові фактори виробництва (засоби виробництва) — прибуток та земельну ренту, гроші — відсоток тощо. У такому уявленні капітал постає позаісторичним явищем, тобто притаманним не лише капіталістичній, а всім формам суспільного виробництва. Цей підхід знайшов своє відображення у речовій і монетарній теоріях капіталу, а також у теорії людського капіталу, яка поступово трансформується у більш широку теорію інтелектуального капіталу.

Речова теорія капіталу. Погляд на капітал як на речі, здатні самі по собі приносити дохід і забезпечувати приріст багатства ґрунтується на вченні А. Сміта, який розглядав капітал і як вартість, що дає приріст завдяки використанню найманої праці, і як запас речових предметів (засобів виробництва), необхідних для здійснення процесу виробництва благ. Аналогічним є погляд на капітал Д. Рікардо [12].

У межах речової теорії капіталу виокремилися теорія «трьох факторів виробництва», а також концепція «продуктивності» капіталу і концепція «стримування».

Теорія «трьох факторів виробництва». її засновником вважають Ж.-Б. Сея. У ній підхід до капіталу А. Сміта і Д. Рікардо набув завершеної форми. Згідно з цією теорією у виробництві благ беруть участь три фактори — праця, капітал і земля. Кожен із них є самостійним джерелом доходів: праця — заробітної плати, капітал — прибутку, земля — земельної ренти, а їх сума утворює вартість вироблюваних товарів [10].

Коьщепція «продуктивності» капіталу. Відображає розуміння джерел вартості, багатства. За концепцією «продуктивності» капіталу як одного з факторів виробництва вартість товарів створюється не лише працею, а й засобами виробництва (капіталом) та землею.

Концепція «стримування». її засновником був Н. Сеньйор. У ній обгрунтована здатність капіталу як продуктивної сили приносити дохід. Концепція «стримування» пов'язує виникнення прибутку з тимчасовою відмовою капіталіста від невиробничого споживання своїх грошей і спрямуванням їх на виробниче споживання.

Концепції «продуктивності» капіталу та «стримування» в межах теорії «трьох факторів виробництва» отримали подальший розвиток у працях А. Маршалла та американського економіста Джона-Бейтса Кларка (1847—1938). Основною властивістю капіталу як речей, що утворюють передумови виробництва, А. Маршалл вважав його здатність приносити дохід. Вона обумовлена продуктивністю капіталу як фактора виробництва, його порів­няльною рідкісністю, що є наслідком утримання капіталіста від використання своїх грошей на невиробничі потреби. Як доводить Маршалл, співвідношення цих властивостей є основою попиту і пропозиції капіталу та визначає його ціну як форму доходу, що приносить капітал [5]. Дж.-Б. Кларк, поділяючи погляд на капітал як на запас продуктивних благ, розвинув концепцію Маршалла в руслі загальної методології маржиналізму, дійшовши висновку, що суспільно значущою є не абсолютна, а гранична продуктивність капіталу, яка визначає відсоток як ціну капіталу. Органічною складовою теорії капіталу Маршалла є обґрунтування ним діяльності з організації та управління процесом поєднання праці, капіталу і землі в самостійний «четвертий фактор виробництва», що породжує особливий вид доходу — підприємницький дохід як плату за організацію і управління виробництвом.

П.Е. Самуельсон трактує капітал як багатство, що є результатом минулої праці і перебуває у приватній власності та має здатність приносити дохід. Речовий підхід до капіталу пояснює, зокрема, те, до в економікс з'ясування сутності капіталу та форм доходів, які він приносить, відсторонено від поняття «додаткова вартість» [9].

Монетарна теорія капіталу. її особливістю є абсолютизація грошової форми багатства, грошей, що було характерним ще для меркантилізму. На відміну від речових концепцій капіталу, які фокусують свій погляд на походженні доходів від речових форм багатства, монетарна теорія капіталу зосереджується на економічному бутті не речей, а грошей, які є загальним еквівалентом усіх товарів, посередником їх обміну. Водночас вони — інстру­мент кредитних відносин, під час яких набувають форми позичкового капіталу і приносять дохід у формі позичкового відсотка. Саме позичковий відсоток та його чинники становлять центральний пункт монетарної теорії капіталу.

Методологічно монетарна теорія капіталу ототожнює капітал з грошима та їх замінниками — кредитними грошима. У цьому проявляється абсолютизація грошової форми багатства, притаманна поглядам сучасних представників монетарної теорії капіталу, зокрема Стенлі Фішеру, Р. Дорнбушу, Дж.-В. Робінсон та ін. Самі гроші як об'єкт кредитних відносин трактують як товар, купівля-продаж якого приносить дохід у формі позичкового відсотка, що перетворює гроші на капітал. Відсоток (ціна грошей) розглядається як властивість самих грошей із самих себе народжувати нові, більші гроші. Саме джерело позичкового відсотка монетарна теорія капіталу не з'ясовує. Такий підхід характерний і щодо доходів, які приносять цінні папери

[4].

Фокусуючи увагу на поверхових явищах грошово-кредитних відносин,

монетарна теорія капіталу не ставить і не з'ясовує фундаментальне питання: що

є джерелом матеріальних цінностей (благ), які є еквівалентом позичкового

відсотка, дивіденду та інших доходів, що приносять гроші. Вона абстрагується і

від з'ясування сутності цих доходів як перетворених форм додаткової вартості,

через які відбувається її перерозподіл між різними групами власників капіталу.

Аналізуючи чинники, що впливають на величину і динаміку позичкового відсотка, доходів від цінних паперів, представники монетарної теорії капіталу доводять, що їх основою є вибір власниками грошей між витратами на придбання поточних споживчих благ та спрямуванням грошей у позику або на придбання цінних паперів. Цей вибір формує граничну схильність до споживання (привабливість поточного споживання) та граничну схильність до заощаджень (сподівання власників грошей на одержання майбутніх доходів від грошей, спрямованих у позику або на придбання цінних паперів). Точка рівноваги між витратами та заощадження-' ми грошей і визначає величину цих доходів. При цьому позичковий відсоток як ціна грошей є найнижчою межею всіх відсоткових ставок, які утворюються при обміні грошей на цінні папери. У сучасному напрямі монетарної теорії капіталу поширена концепція англійського економіста Дж.-М. Кейнса [2].

Концепція англійського економіста Дж.-М. Кейнса. Згідно з нею позичковий відсоток є «винагородою за розставання з ліквідністю», тобто грошима, які, на відміну від цінних паперів, можуть вільно і будь-коли за бажанням їх власника перетворитися на засіб купівлі будь-яких благ. Провідний теоретик концепції монетаризму американський економіст М. Фрідмен виокремив три головні чинники, що впливають на величину позичкового відсотка: 1) зростання попиту на цінні папери під впливом збільшення грошової маси у сфері обігу та зниження відсотка («ефект лік­відності»); 2) повернення відсоткових ставок до попереднього рівня у зв'язку із зростанням доходів («ефект доходу»); 3) подальше зростання відсоткових ставок у зв'язку з очікуваним зростанням цін та забезпеченням основної суми боргу («ефект антиципації», тобто передбачення можливого розвитку подій зміни цін). Сучасними концепціями монетарної теорії капіталу з'ясовано різноманітні особливості у русі відсоткових ставок за окремими видами цінних паперів, розроблено інструментарій регулювання кредитно-грошового обігу, у тому числі боротьби з інфляцією, надмірним зростанням економіки, іншими негативними явищами ринкової економіки

Для сучасної економічної літератури характерним є намагання розглядати капітал також поза межами речового і грошового його змісту. На цій основі сформувалася теорія людського капіталу, яка поступово трансформується у теорію інтелектуального капіталу. Виникнення цих теорій пов'язане зі зростанням ролі знань у розгортанні сучасної НТР.

Теорія людського капіталу. Початок її формування припадає на 60-ті роки XX ст. її методологічною основою є погляди В. Петті і А. Сміта, які вважали, що трудові навички та здібності працівників належать до основного капіталу [4].

До людського капіталу автори і послідовники цієї теорії відносять вроджені фізичні, інтелектуальні, психічні, моральні здібності і сили людини та набуті нею у процесі навчання, праці, спілкування з іншими людьми. На відміну від концепцій, які зосереджують увагу на використанні робочої сили у процесі виробництва, теорія людського капіталу концентрується на проблемах формування якісно нової робочої сили згідно з вимогами сучасного техно­логічного способу виробництва благ, основою якого є використання досягнень науки.

Цій погляд грунтується на тому, що знання, навички та інші здібності людей до праці є джерелом майбутніх доходів чи задоволення потреб. Основними формами інвестицій в людський капітал вважають витрати на освіту, виробничу підготовку, охорону здоров'я, міграцію, пошук інформації про ціни і доходи, народження і виховання дітей. Інвестиціями в людський капітал є оплата людиною своєї освіти, набуття кваліфікації тощо. Такі інвестиції вважають «четвертим фактором виробництва», якому відповідає особлива форма доходу — особистий дохід, Щ°отримує власник цього фактора. Ці інвестиції з часом скуповуються вищою зарплатою або здатністю виконувати роботу, яка приносить глибше задоволення. Згідно з теорією людського капіталу власники робочої сили утворюють особливу групу капіта­лістів, оскільки їх знання, навички та інші здібності до праці мають економічну цінність і приносять дохід у формі заробітної плати.

Такий погляд на людину як носія всієї сукупності ЇЇ здібностей до праці відсторонений від соціально-економічної форми суспільного виробництва, відносин власності. Пояснюється це тим, що знання, навички та інші здібності людей до праці можуть приносити дохід у формі заробітної плати, але тільки за капіталістичних виробничих відносин, у межах яких робоча сила найманих працівників функціонує як товар, продаж якого приносить їм дохід у формі заробітної плати як ціни їхньої робочої сили. Коли найманий працівник, володіючи здатністю до праці, втрачає роботу, тобто стає безробітним, то його знання, навички та здібності до праці не дадуть йому змоги одержувати дохід у формі заробітної плати. Він зможе одержувати іншу форму доходу — допомогу у зв'язку з безробіттям, яка за своєю сутністю є соціальною грошовою допомогою, а не економічною формою реалізації знань, навичок та інших здібностей до праці. Не є заробітною платою і доходи простих товаровиробників (наприклад, фермерів), що використовують свої знання та навички у процесі виробництва товарів. З ототожнення знань і навичок людей з капіталом випливає, що «капіталістами» були члени первісних общин, раби, кріпаки, оскільки мали певні знання, навички та здібності до праці.

Відображаючи об'єктивну потребу сучасного суспільства у формуванні якісно нового особистого фактора виробництва, здатного забезпечити перехід до постіндустріального, інформаційного технологічного способу виробництва, теорія людського капіталу має й суто практичну функцію: вона доводить необхідність широкомасштабного розширення та якісного вдосконалення сфери освіти і підготовки кваліфікованих працівників у всіх галузях економіки, конструктивно впливає на цей процес.

Теорія інтелектуального капіталу. Вона є логічним розвитком, органічною складовою теорії людського капіталу. Об'єктом її дослідження є місце та роль знань, науки у широкому їх значенні у суспільному виробництві. Центральна ідея теорії інтелектуального капіталу полягає у тому, що за системного залучення у виробництво знань (наукових відкриттів, винаходів та організаційних удосконалень) саме вони, а не праця, є джерелом вартості; що знання та способи їх практичного застосування заміщують працю як джерело додаткової вартості. Якщо праця і капітал були основними факторами виробництва в індустріальному суспільстві, то знання та інформація, вважають прихильники цієї теорії, стають вирішальним фактором у постіндустріальному суспільстві [1].

Теорія інтелектуального капіталу пов'язана з теорією людського капіталу також об'єктами свого дослідження. До них вона, як і теорія людського капіталу, зараховує набуті людиною знання, які є її особистою власністю і не можуть економічно реалізовуватися окремо від неї, а також знання, що відокремлюються від людини та здійснюють самостійний економічний рух. Такими знаннями є наукові винаходи, інформація, комп'ютерні бази даних і програми, інші продукти інтелектуальної діяльності, що патентуються та ліцензуються. Як об'єкти інтелектуальної власності, вони поширюються у суспільстві з ринковою економікою шляхом купівлі-продажу, що приносить їх власникам та користувачам певні доходи, у чому і полягає зміст економічного руху і реалізації знань як об'єктів інтелектуальної власності.

Всезростаючу роль знань у економіці розвинутих країн засвідчує радикальна зміна обсягів та питомої ваги капіталовкладень на придбання засобів виробництва «промислового віку» (металообробних верстатів, двигунів і турбін, машин загальнопромислового призначення і т. д.) та «інформаційного віку» (комп'ютерів, телекомунікаційного обладнання та іншої інформаційної техніки). Так, капіталовкладення підприємств приватного сектору економіки США на придбання інформаційної техніки у 1991 р. перевищили капітало­вкладення на придбання промислового обладнання і становили відповідно 112 і 107 млрд дол. Продукування нових наукових знань стало важливим напрямом державної економічної політики. У розвинутих країнах держава бере на себе від 20 до 50 % національних видатків на науку, а на фундаментальні дослідження — 50—70 %. У державному бюджеті частка наукових видатків становить: у США — 6—7 %, ФРН, Великобританії, Італії, Франції — 4—5, Японії— 3,5 %. Серед приватних компаній світовими лідерами за обсягом витрат на науку є корпорації США: «Дженерал моторе» (9 млрд дол.), «Форд» (7 млрд дол.), «АйБіеМ» (4 млрд дол.). В Україні витрати з державного бюджету на науку не перевищують 1 % її ВВП.

Як і теорії людського капіталу, теорії інтелектуального капіталу притаманне позаісторичне тлумачення сутності капіталу, позбавлене соціально-економічного змісту. З ототожнення продуктів інтелектуальної діяльності, зокрема знань та інформації, з капіталом випливає, що всі вчені та винахідники минулого, сьогодення та майбутнього були, є і будуть капіталістами, а тому капітал, а отже, й капіталізм є вічними. Це суперечить поглядам навіть авторів теорії інтелектуального капіталу, які позначають майбутнє суспільство термінами «постіндустріальне», «інформаційне», «посткапіталістичне», тобто як суспільство, що перебуває за історичними межами капіталізму.

Самі по собі ні знання та інформація, якими володіють люди, ні речі, ні гроші не є капіталом, але вони перетворюються на капітал, коли охоплюються капіталістичними виробничими відносинами і використовуються в їх межах як засоби самозростання вартості — виробництва додаткової вартості. Тобто соціально-економічна природа всіх факторів виробництва, у тому числі науки, знань, інформації, визначається не їх власною природою, а суспільними відносинами того історичного способу виробництва, в межах якого вони функціонують.

 

 

Висновки

Перетворення робочої сили на товар є першим ступенем переходу капіталістичної власності зі свого юридичного змісту (належності найманому працівнику робочої сили, а капіталісту — грошей та засобів виробництва) в економічний, тобто в реальне економічне відношення.

Товар робоча сила — сукупність розумових і фізичних здібностей людини до праці як об'єкт відносин купівлі-продажу між найманим працівником і капіталістом.

Ціна робочої сили — вартість товару робоча сила, виражена в грошовій формі, тобто у грошах. У реальних відносинах між найманим працівником і капіталістом ціна робочої сили постає як заробітна плата.

Споживча вартість робочої сили як її здатність створювати вартість і додаткову вартість не тотожна самій праці як джерелу вартості і додаткової вартості.

Додаткова вартість — частина новоствореної вартості, яка створюється додатковою працею найманих працівників у додатковий робочий час, втілена у вартості додаткового продукту і безоплатно присвоюється власник умов праці — капіталістом.

Отже джерелом приросту капіталу, джерелом додаткової вартості є додаткова праця найманого робітника.

Необхідна праця — праця, потрібна для виробництва необхідного продукту, тобто сукупності життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили безпосередніх виробників на рівні їхніх потреб, що сформувалися в суспільстві.

Додаткова праця — праця, що створює додатковий продукт, тобто продукт, вироблений понад усталені потреби безпосередніх виробників.

Капітал — специфічно капіталістичне виробниче відношення між найманими працівниками і капіталістами, тобто відношення «наймана праця — капітал».

Між структурними складовими авансованого капіталу і вартістю виробленого товару існують певні залежності, які позначать поняттями «норма

додаткової вартості» і «маса додаткової вартості».

Норма додаткової вартості — відношення додаткового робочого часу до необхідного робочого часу, виражене у відсотках.

Маса додаткової вартості — абсолютна величина додаткової вартості, що створюється певним авансованим капіталом.

Величина додаткової вартості залежить від величини додаткового робочого часу, додаткової праці. Ця залежність зумовлює два основні способи (методи), до яких вдаються капіталісти з метою збільшення розмірів додаткової вартості. Ними є абсолютна додаткова вартість і відносна додаткова вартість.

Абсолютна додаткова вартість це спосіб збільшення виробництва додаткової вартості, властивий раннім ступеням розвитку капіталізму, ґрунтується на абсолютному подовженні робочого дня за межі необхідного робочого часу.

Відносна додаткова вартість — додаткова вартість, яка виробляється шляхом скорочення необхідного робочого часу та збільшення додаткового Робочого часу внаслідок зростання продуктивності суспільної праці.

Надлишкова додаткова вартість — додаткова вартість, створена шляхом зниження індивідуальної вартості товару на окремому підприємстві відносно рівня його суспільної вартості.

У політичній економії склалися такі теорії капіталу: марксистська, теорія «трьох факторів виробництва, концепція «продуктивності» капіталу, монетарна теорія капіталу, концепція англійського економіста Дж.-М. Кейнса, теорія людського капіталу, теорія інтелектуального капіталу.