Дмитро Байда-Вишневецький

Про Байду-Вишневецького співає наш нарід й нині дуже гарну пісню, де говориться, як умер цей хоробрий козацький отаман. Султан обіцяв Байді, що подарує йому життя і ще й свою дочку дасть йому за жінку, коли Байда прийме турецьку віру і буде туркам служити. Але Байда не згодився на зраду свого народу й віри хрис­тиянської та відповів:

В тебе віра проклятая, В тебе дочка поганая!

Тоді султан казав зачепити Байду за одно ребро на залізний гак на високій скелі над морем. Турки стріляли в Байду з луків, але Байда не зрадив своєї віри і свого народу і вмер лицарською мученицькою смертю.

 

2. ПРО СІЧ ЗАПОРОЗЬКУ ТА ПРО ЗАПОРОЖЦІВ

Отже, вже знаємо, звідки походять і як гуртувалися українські козаки-запорожці. Знаємо, що вони нападали на турків і татар і хоробро воювали з іншими ворогами України. Вони боронили народ і рідну землю від ворожих переслідувань і змагали до того, щоб український народ мав свободу і свою власну державу. І не один із них віддав своє життя за рідний край і народ.

Ми згадали також, що осідком запорожців була За­порозька Січ на Дніпрі, понижче порогів, на островах, серед ріки. Там запорожці жили постійно; там збиралися, вчилися воєнної справи і готувалися до воєнних походів. Отже, цікаво буде довідатися, як виглядала Запорозька Січ і які звичаї були на Запорожжі (на Січі) та взагалі — як жили запорожці.

Січ — то була простора площа на Дніпровім острові Хортиці (потім на Базавлуці і Томаківці). Зо всіх боків обливала цей острів глибока вода Дніпра, а ще, крім того, на самім острові був викопаний глибокий рів, на­повнений водою, та й поставлено високий, гострий час­токіл (паркан) з міцними брамами. На брамах, що на ніч замикалися, стояли гармати й козацька сторожа. Не диво, що кому-небудь неможливо було дістатися на Січ. І хоча не раз пробували здобувати Січ турки, татари й інші вороги, то це їм не вдавалося.

Довкола площі стояли побудовані хатки, так звані «коші» (з плетеними сітками), або «курені». Ті хатки були накриті очеретом або кінськими шкірами. В такій хатці жив один курінь з курінним отаманом. Та козаки тільки спали тут або пересиджували негоду й дощі, латаючи одіж або чистячи зброю. В погідні дні перебували на площі або в степу за рікою. Там вправлялися в їзді верхом, в стрілянні з рушниць і гармат та ремонтували човни.

Посередині Січі стояла невелика церква св. Покрови, знадвору дуже скромна, але всередині повна золота й срібла, бо козаки були побожні й дуже дбали про свою церкву, а під час читання Євангелія тримали шаблі напо­ловину витягнені з піхов, на знак того, що готові будь-якої миті боронити своєї віри. Частину своєї воєнної здобичі призначали на церкву і купували щораз кращі нові хоругви та ікони. На Січі, крім хаток-курінів, були й склади зі зброєю, з гарматами, з човнами та харчами. Коло складів стояла вночі сторожа.

Про звичаї й побут козаків-запорожців пишуть оче­видці, що були на Січі, таке.

Хто хотів стати козаком, мав наперед служити три роки в старого козака за чуру (слугу й помічника). Чура робив усяку роботу й носив за козаком другу рушницю й потрібні йому клунки. Щойно потім, коли вивчився від того козака орудувати зброєю й набрав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли.

Козаки вбиралися просто: в грубу сорочку, в кирею (довгий плащ без рукавів). За широким поясом носили пістолі й люльку, через плече носили торбинку з харчами і кулями, а до пояса на ремінець присиляли ще й по­рошницю з порохом.

Їли сушену рибу й печене м'ясо та риб'ячу юшку, бо риби в ріках та всякого звіра та птаства в степу було дуже багато. Пекли сухарі з пшеничної муки.

Жінок на Січі не було, і ніхто не смів мати на Січі жінки, навіть сам отаман. За це грозила кара смерті. Коли козак був жонатий, то жінка й діти жили десь на селі або на хуторах, по так званих «зимовиках». Там жив і козак, коли не було війни. Він господарив, вів велику пасіку, полював, а завжди частину з того віддавав на Січ. Там звичайно й зимував. А коли кошовий отаман оголошував воєнний похід, приміром, на турка, то ко­зацькі гінці роз'їздилися по тих хуторах-зимовиках, що звичайно були добре обгороджені й заперті міцними во­ротами, і закликали козаків-хуторян на Січ, на війну. Во­ни під'їздили до воріт і кликали:

— Пугу! Пугу!

Так кликали кілька разів, аж доки козак не вийшов з хати й поспитався:

— А хто там?

— Козак з Лугу! — відповідали посланці.

Тоді козак відчиняв ворота, бо знав, що то свої, запрошував їх у хату, гостив щиро, а потім збирався, прощався зі своєю родиною й виїздив разом з посланцями на Січ.

Січове військо ділилося на полки на 500 осіб. Полк мав п'ять сотень по сто люда; сотня мала десять десяток (курінів) по десять люда. Полками командували пол­ковники, сотнями сотники, а десятками десятники, так звані курінні отамани. 1 власне кожний такий курінь жив в окремій хатці-курені. Канцелярію вів писар, що писав усякі письма й прикладав печатку, на якій був напис: «Печать Славного Війська Запорозького Низо­вого».

Цілою Січчю командував кошовий, що його звали «батьком-кошовим». Його вибирали на спільній раді, на майдані серед Січі.

Кого вибрали, того могли й скинути, коли був несправедливий, але доки був старшим, то сліпо його слу­хали, і він мав право карати навіть смертю. Йому до помочі були судді й осаули.

Коли збиралися в похід, то на Січі був великий рух. Одні рихтували човни, інші зброю, ще інші пекли й ва­рили в казанах харчі на дорогу. Січові шевці шили чо­боти, кравці одежу, римарі робили упряж, ливарники відливали з олова кулі. А котрі вже були готові, обсту­пали січового бандуриста, старого козака, що грав на бандурі і співав про славних отаманів і гетьманів, про походи на турків і татар. Часто й танцювали собі для охоти й жартували, завжди були веселі.

Козаки воювали двома способами. Звичайно напада­ли на ворога кіннотою, а піхота наступала з боків. Ніхто не піддавався, всі билися до останку, кажучи: «Або пе­ремога, або смерть!»

Коли ж несподівано стрічався їм ворог в степу, а козаків було мало, тоді шикували колесом свої вози тай ще обкопувалися валом і оборонялися з-за такої возової фортеці. Ворог не міг здобути тої твердині й від­ступав. Хіба часом, як не наспіла козакам поміч, то три­мав їх облогою, аж гинули зі спраги й голоду, але таки не піддавалися.

Отак жило те славне козацьке запорізьке військо, що від 1500 майже до 1800 року, близько 300 літ, оборо­няло Україну від усякої напасті. Відвага й хоробрість козаків були відомі в цілій Європі.

 

3. ЖИТТЯ НА УКРАЇНІ ЗА КОЗАЦЬКИХ ЧАСІВ

Життя на Україні було тоді зовсім не таке, як нині. Були зовсім інші порядки. Передусім скажемо, що не всі люди мали тоді однакові права. Одні мали їх і пану­вали, а другі не мали жодних людських прав; їх просто вважали за рабів та невільників.

Правда, ще давніше, за княжих часів, селяни-гос­подарі вважалися за вільних людей. Були тільки нечис­ленні невільники з полонених ворогів, або з тих, що за­боргували і мусили борг відслугувати у бояр або й у господаря на селі. А коли після занепаду княжої держа­ви прийшла на Україну литовська, а по ній польська влада, то і завелися на Україні такі самі порядки, які були тоді в Польщі і в цілій Європі.

А в Польщі було так: всі люди ділилися тоді на су­спільні верстви. Були такі головні чотири верстви людей: шляхта, духовенство, міщани і селяни.

Найбільші права і привілеї мала шляхта. Шляхтичі ставали урядниками, мали землю і всім орудували. Мали свій окремий суд. Платили дуже малі податки, бо вони самі на сеймиках ті податки ухвалювали. Короля не боялися, бо король був залежний від сейму у Варшаві, а сейм складався з шляхти і духовенства. Польське ду­ховенство мало також усякі права і привілеї, а податків не платило. Міщани мали свою управу в містах, де були купцями або ремісниками та гуртувалися в різних цехах. І хоча вони не мали тих гонорів, що шляхта, і платили великі податки, але були вільні і мали свій суд, який складався з бургомістра і з радних (війта і лавників).

Найгірше жили селяни, або, як їх тоді називали, хлопи. Не мали ніяких прав; не мали своєї землі, не мали суду, бо судив їх дідич; не мали свободи та й не сміли ні­куди вийти зо свого села. Земля, на якій працювали, була власністю пана, дідича, шляхтича, а за те, що він відпус­кав селянам кусень землі на життя, мусили селяни від­робляти панщину, спершу по кілька днів на тиждень, а потім і цілий тиждень, так, що не було часу і свого кус­ника поля управити. А за найменшу провину пан мав право підданого хлопа бити, і за це йому нічого не грозило.

Так робили польські шляхтичі-дідичі з своїми поль­ськими селянами, а певно, що ще гірше поводилися вони з українськими селянами на Україні.

Та треба знати, що не тільки селянство на Україні так тоді бідувало за польських часів. І духовенство тер­піло подібно. Жило в темноті і в нужді. Українські міща­ни також бідували. Їх притісняли з усіх боків і наклада­ли величезні податки. Та й українській шляхті жилося гірко. Лише ті, що змінили свою батьківську віру і народ­ність та перейшли на польське, ставали панами-магна­тами, а такі, на жаль, траплялися. Хоча були й такі, хто і своєї віри твердо тримався та ще й народові помагали встояти.

Як же народ український оборонявся перед такою бідою? Оборонявся різними способами, щоб не згинути і не пропасти.

Передусім селяни й інші стани (верстви) почали вже в 15 столітті втікати від лютих панів за Дніпрові пороги і там заломили Січ. А як козаки-січовики жили і оборо­няли рідний народ і віру не тільки від татар і турків, але й від інших ворогів, ми вже знаємо.

Крім того, що козацтво боронило народ, народ сам почав горнутися до освіти і гуртуватися в церковні брат­ства, а освіта й організація — це також важлива зброя в обороні.

Звідки пішли братства? Почали їх закладати ук­раїнські міщани при своїх церквах, а робили це тому, що у гурті легше оборонити свою віру від усяких напас­тей і легше втримати церкву. При братствах закладали шпиталі, де лікували убогих, і закладали школи, де вчилися діти міщан і утверджувалися в своїй вірі. Такі брат­ства були у Львові (найстарше), Вільні, Луцьку, Києві і в інших українських містах. Тим братствам помагали знатні українські шляхтичі, т. зв. «кармазини», нащад­ки князів, і гетьмани. З нащадків князів найбільше при­служився для освіти на Україні князь Костянтин-Василь Острозький. Він заклав у Острозі славну Острозьку Ака­демію (наприкінці XVI століття), де вчилися діти шляхти, міщан і козаків. З тої школи вийшло дуже багато відомих людей, які потім дуже прислужилися свому народові. З цеї Академії вийшов і гетьман Петро Конашевич-Са-гайдачний, що заснував у Києві Богоявленське Братство і до нього вписався сам з усіма козаками. При братстві відкрив, разом з нововисвяченим митрополитом Йовом Борецьким, школу. В тім дуже йому помогла відома в тих часах українська шляхтянка, Гальшка Гулевичева.

Школа при Київськім братстві розвинулася згодом у вищу школу, найбільшу на Україні. Поширив її пізні­ший Київський митрополит (від 1632 року) Петро Мо­гила, нащадок молдавського князя (господаря) Симеона, що його турки прогнали з Молдавії.