Київський митрополит Петро Могила

Петро Могила був дуже вчений чоловік, а при тім твердо тримався ук­раїнської віри і народу, бо полюбив його дуже. Він пере­мінив братську школу в Києві на Академію, наче уні­верситет, де вчилося тисячу студентів, а між ними були вже й дуже убогі діти, які жили в бурсі при школі. З уч­нів тої Академії повиходили освічені люди, зокрема свя­щеники, але й багато учителів та козацьких старшин. Одні й другі своїм знанням помагали опісля своєму на­родові.

Рівночасно з братствами й школами почала на Ук­раїні розвиватися друкарська справа.

Перша книжка, надрукована нашим письмом, ви­йшла 1491 року в Кракові. Була то богослужебна книга, видана князем Костянтином Острозьким, дідом Костян­тина-Василя. Потім почали закладати друкарні на Украї­ні і в Галичині. З Москви втік 1573 року друкар Іван Федорів, бо його темні москалі хотіли вбити за те, що друкував книги. Він заснував друкарню при Ставропігій­ськім братстві у Львові, а потім в Острозі; крім того, виникли тоді друкарні в Києві, в Вільні, в Рогатині і на­віть по деяких селах. Ті друкарні (як, наприклад, в Уневі, заснована Варлаамом Шептицьким, і в Угерцях, де відкрив друкарню Олександр Шептицький, прапрадіди нашого митрополита Андрея) друкували спершу бого­служебні книги і біблії, а згодом і всякі світські та пов­чаючі книжки і шкільні підручники. Всі українські мі­щани, козаки, духовні і шляхта горнулися до книжки; один московський подорожній, який тоді був на Україні, пише, що в неділю всі українці, чоловіки і жінки, ідуть до церкви з молитовниками і всі вміють читати. А в Росії тоді не було ще й друкарень, а навіть між московськими боярами було мало грамотних і письменних.

Це прагнення українського народу до книжки і знан­ня свідчить, що наш народ висококультурний. І це вряту­вало його від знищення в неволі. Народ наш витримав найгірші часи, а коли згодом і до селянських хат блиснуло світло науки, то вже ніяка ворожа сила не могла народу знищити. Отже, пам'ятаймо про це і всіх заохочуймо до науки і до книжки.

Як ми вже сказали, вищі українські верстви, себто нащадки князів і боярів, духовенство і міщани взялися шукати тоді порятунку в освіті та науці. Але селяни тер­піли далі і сподівалися від тих верств (та, головне, від козацтва, що стало тоді окремою верствою і здобуло собі деякі ширші права) порятунку. І, як побачимо далі, той порятунок прийшов, і тоді селяни стали поруч козацтва до оборони своїх прав.

Література:

1. Крип’якевич І.П. Історія України (Відп. редактори Ф.П.Шевченко, Б.З.Якимович - Львів: Світ, 1990..- 520 с.) ("Пам'ятки історичної думки України")

2. Михайло Грушевський "Ілюстрована історія України". Видання "Золоті ворота" філіалом СП "Лісінвест" та журналом "Радуга".

3. В.Ф.Антонович "Українська культура", Київ, 1993.

4. Антін Лотоцький. "Історія України", Івано-Франківськ, "Просвіта", 1991.

[1] Початки козаччини тепер датуються 1490 роком. Величаве свят­кування 500-літнього ювілею нашого козацтва відбулося на початку серпня 1990 року.