2020-01-14
105
11.1. КУПІВЛЯ-ПРОДАЖ ТОВАРУ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
Серед різноманітних комерційних угод договір купівлі-продажу - один із найбільш поширених. За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати товар покупцю у власність, а покупець зобов'язується сплатити оговорену ціну.
В торгівлі, і особливо в міжнародній, дуже часто покупець товару знаходиться далеко. В цьому випадку порядок передачі товару покупцю стає важливим.
Головні відмінності "внутрішньодержавної" купівлі-продажу від міжнародної купівлі-продажу:
- внутрішня купівля-продаж, як правило, регулюється однією державою, в той час як міжнародна купівля-продаж регулюється двома (або більше) державами;
- при міжнародній купівлі-продажу вартість товару розраховується двома (або більше) сторонами;
- при міжнародній купівлі-продажу варто враховувати, які міждержавні угоди можуть впливати на права й обов'язки сторін.
При укладанні договору міжнародної купівлі-продажу бажано пам'ятати такі положення:
1) найменування (прізвища, імена) й інша інформація про сторони (телефон, факс, адреса електронної пошти);
2) опис товарів;
3) кількість товару (у договорах, що передбачають поставку товару в декілька етапів, - кількість товару на кожному етапі);
4) час поставки (у договорах, що передбачають поставку товару в декілька етапів, - час поставки на кожному етапі);
5) метод і місце поставки, а також, якщо це потрібно, перелік документів до товару, що повинен мати продавець;
6) ціна;
7) час платежу;
8) засіб і місце платежу (включаючи валюту платежу, а також поправку суми на рівень інфляції);
9) вимоги про страхування;
10) гарантія виконання продавцем (резервний акредитив);
11) гарантія платежу покупцем (документарний акредитив);
12) митне оформлення товарів у країні продавця;
13) митне оформлення товарів у країні покупця (включаючи сплату мита, зборів, податків і т.ін.);
14) права покупця у випадку порушення договору продавцем:
- непоставка товарів;
- неповна поставка товарів;
- невчасна поставка товарів;
- поставка ушкоджених, неякісних товарів або не тих товарів, що були оговорені в договорі;
15) ризик випадкової втрати речі;
16) права продавця у випадку порушення договору покупцем:
- відмова прийняти товар;
- неплатіж або затримка платежу;
17) припинення або розірвання договору:
- коли або за яких обставин;
- які передумови припускають припинення або розірвання договору.
18) порядок розрахунку збитків;
19) виконання зобов'язань за договором у натуральному вигляді (тобто поставка саме таких товарів, що були зазначені в договорі);
20) інші засоби захисту;
21) неможливість виконання (форс-мажор, комерційна нездійсненність, інші причини);
22) права третіх сторін, зобов'язання третіх сторін;
23) наслідки банкрутства продавця;
24) наслідки банкрутства покупця;
25) вибір застосовуваного права;
26) вирішення спорів:
- третейський суд;
- вибір суду (який суд повинен вирішувати спір);
27) повідомлення:
- у якій формі;
- коли і де повинні передаватися;
28) поправки або одностороннє припинення договору;
29) мова договору;
30) які документи і якою мовою складають офіційний текст договору. Як видно з цього переліку, при укладанні і виконанні договору міжнародної купівлі-продажу може виникнути багато запитань, у тому числі:
- що потрібно для того, щоб угода вважалася укладеною;
- коли переходить право власності на товар;
- коли переходить ризик випадкової втрати товару;
- хто зобов'язаний застрахувати товар і заплатити за страховку;
- хто зобов'язаний організувати транспортування товару і заплатити за транспортування;
- хто зобов'язаний сплатити мита, податки, збори;
- коли вважається, що сторона договору виконала усі свої зобов'язання, що виникли в результаті укладання договору;
- наслідки невиконання договору;
- неможливість виконання.
В різних країнах існує різне законодавство з питань, що можуть виникнути при укладанні і виконанні договору міжнародної купівлі-продажу. Такі розбіжності тільки шкодять міжнародній торгівлі - вони створюють зайві ускладнення. Торговці завжди зацікавлені заздалегідь знати, як саме будуть розглядати їхні дії у випадку виникнення спору.
Вчені, юристи, політики, менеджери давно прагнуть подолати ці труднощі і спростити процес торгівлі. Робота ця велася як на приватному, так і на міждержавному рівні.
На приватному рівні головна роль належить Міжнародній торговельній палаті (Париж). Ще в середині двадцятого століття Міжнародною торговельною палатою були розроблені Уніфіковані торгові терміни ("Інкотермс").
"Інкотермс". "Інкотермс" - це типові умови договору купівлі-продажу. Правила "Інкотермс" застосовуються у всіх випадках, коли сторони зробили посилання на них у договорі.
"Інкотермс" можуть використовуватися при укладанні договорів купівлі-продажу, які вимагають від продавця транспортування товару будь-яким видом транспорту, а також для договорів, де покупець одержує товар на складі продавця.
У тлумаченні й застосуванні комерційного договору можуть виникати труднощі, як у силу неоднозначності тих або інших його положень, так і в силу того, що деякі питання в ньому просто не передбачені.
"Інкотермс" містить декілька варіантів вирішення таких типових питань, що викликають труднощі при тлумаченні і застосуванні договору:
- коли переходить право власності на товар;
- коли переходить ризик випадкової загибелі товару;
- хто зобов'язаний застрахувати товар і заплатити за страховку;
- хто зобов'язаний організувати транспортування товару і заплатити за транспортування;
- хто зобов'язаний сплатити мита, податки, збори.
На сьогодні існує декілька редакцій "Інкотермс". Розбіжності між ними не дуже суттєві. Будь-яку з цих редакцій можна використовувати. Останньою є редакція "Інкотермс" 2000 р.
"Інкотермс" містить тринадцять типових умов купівлі-продажу товарів:
1) EXW (із заводу);
2) FCA (вільний перевізник);
3) FAS (уздовж борту судна);
4) FOB (на борту);
5) CFR (вартість і фрахт);
6) CIF (вартість, страховка, фрахт);
7) СРТ (перевезення сплачені до);
8) СІР (перевезення і страховка сплачені до...);
9) DAF (поставлено на кордон);
10) DES (поставлено із судна);
11) DEQ (поставлено з причалу);
12) DDU (поставлено без сплати мита);
13) DDP (поставлено зі сплатою мита).
Ці умови можна класифікувати за декількома ознаками.
По-перше, існує умова про продаж товарів, що не потребує участі перевізника (EXW), і інші дванадцять умов, що потребують участі перевізника.
По-друге, є шість типових умов продажу (FAS, FOB, CFR, CIF, DES і DEQ), що передбачають перевезення морським транспортом, і шість інших умов, що можуть бути застосовані до продажу, які включають перевезення будь-яким видом транспорту, у тому числі декількома видами (FAC, СРТ, СІР, DAF, DDU, DDP).
Дванадцять умов купівлі-продажу, що передбачають транспортування товару, також можна розділити на "контракти відвантаження" і "контракти поставки". В контрактах відвантаження продавець передає товар у руки перевізника й організовує його транспортування, але саме перевезення товару здійснюється за рахунок покупця і на його ризик.
У контрактах поставки продавець відповідає за передачу товару перевізнику і організацію перевезення, причому перевезення здійснюється за рахунок продавця і на його ризик.
Сама Міжнародна торговельна палата пропонує поділяти всі умови поставки на чотири групи, причому до кожної групи входять умови, в скороченій назві яких перша буква відповідає назві групи. В кожну групу входять умови, що за головними положеннями схожі між собою:
1. Е - EXW. Товар передається покупцеві, але використання послуг перевізника прямо не передбачене.
2. F - FCA, FAS, FOB. Покупець несе всі витрати і ризики до передачі товару перевізнику.
3. С - CFR, СІF, СРТ, СІР. Покупець повинен здійснити поставку товару до перевізника, за свій рахунок забезпечити транспортування товару перевізником, і, за деякими типовими умовами, застрахувати товар. Покупець не бере на себе ризики, пов'язані з подіями, що мають місце після передачі товару перевізнику.
4. D - DAF, DES, DEQ, DDU, DDE. Покупець повинен передати товари перевізнику, забезпечити їхнє транспортування і нести всі ризики і витрати до прибуття товарів у країну призначення.
ЮНСІТРАЛ і Віденська конвенція. На міждержавному рівні головна роль належить Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ). Укладена в 1980 році Віденська конвенція про міжнародні договори купівлі-продажу товарів (надалі - Віденська конвенція) є плодом багатьох років роботи в рамках цієї організації.
Віденська конвенція стосується таких питань:
- що потрібно для того, щоб угода вважалася укладеною;
- коли вважається, що сторона договору виконала усі свої зобов'язання, що виникли в результаті укладання договору;
- наслідки невиконання договору;
- неможливість виконання.
Віденська конвенція застосовується сторонами, якщо вони:
1) прямо не вказали в договорі, що Конвенція або якась її частина до них не застосовується, і
2) сторони договору знаходяться в двох різних державах:
- для обох цих держав Конвенція набрала сили, або
- для однієї з цих держав Конвенція набрала сили і сторони домовилися про те, що до їхньої угоди застосується саме право цієї держави, або
- для однієї з цих держав Конвенція набрала сили, і за нормами міжнародного приватного права застосовуваним до угоди є право цієї держави.
11.1.1. УКЛАДАННЯ ДОГОВОРУ
Щоб договір купівлі-продажу був укладений, необхідно:
1) щоб одна сторона договору запропонувала укласти договір на визначених умовах. Таку пропозицію укласти договір у торговій практиці прийнято називати офертою;
2) щоб інша сторона дала згоду укласти договір на тих умовах, що запропонувала перша сторона. Згоду укласти договір у торговій практиці прийнято називати акцептом.
Отже, щоб відбулася купівля-продаж, необхідно, щоб мали місце:
- оферта;
- акцепт.
У різних країнах по-різному підходять до питання про те, що можна вважати офертою або акцептом.
У Віденській конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.) зазначено, що оферта - це дія (або бездіяльність) однієї зі сторін угоди, з яких очевидно, що вона бажає укласти договір купівлі-продажу.
Офертою вважаються тільки такі дії, що відповідають усім із зазначених нижче вимог:
1) оферта має бути пропозицією укласти договір;
2) вона повинна передбачати, що оферент буде пов'язаний її умовами у випадку акцепту. Публічне оголошення не є офертою, якщо тільки в ньому прямо не передбачено інше;
3) оферта має бути достатньо визначеною, вказувати на:
- товари;
- якість товарів;
- ціну товарів.
Віденська конвенція містить досить гнучкі правила встановлення "визначеності" оферти:
1) оферта вважається визначеною навіть тоді, коли товари просто "позначаються". Інших вимог у Віденській конвенції не передбачено;
2) оферта вважається визначеною, якщо вона:
- встановлює ціну або якість товару,
- передбачає порядок визначення ціни або якості.
Акцепт - дія (або бездіяльність) іншої сторони, з чого очевидно, що вона приймає умови, запропоновані в оферті.
Якщо сказане в акцепті істотно відрізняється від того, що сказано в оферті, такий акцепт є новою офертою. Якщо ж відмінності не суттєві, то відповідь на оферту визнається акцептом, якщо тільки оферент:
- не заперечить проти цього усно;
- не повідомить про це.
Зробити це оферент повинен протягом "розумного проміжку часу". Віденська конвенція не пояснює, що варто розуміти під "розумним проміжком часу". Вона також не містить вичерпного визначення поняття "істотні відмінності акцепту від оферти". Проте вона має перелік питань, що вважаються суттєвими. До таких питань належать:
- ціна;
- порядок платежу;
- якість і кількість товару;
- місце і термін поставки;
- обсяг відповідальності однієї зі сторін перед іншою;
- вирішення спорів.
Коли акцепт виражений у словах, то питання про те, чи мав він місце, зазвичай, не виникає.
Проте акцепт може бути виражений і через поведінку адресата оферти (через дії або бездіяльність)..
Віденська конвенція передбачає, що поведінка свідчить про акцепт тільки тоді, коли сторони про це домовилися заздалегідь. У всіх інших випадках поведінка може свідчити про акцепт тільки:
- в силу оферти, або
- в результаті практики, що сторони встановили у своїх взаємовідносинах, або
- в силу звичаю.
11.1.2. ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ ЗА ДОГОВОРОМ
Договір купівлі-продажу виконаний, коли обидві сторони виконали всі свої обов'язки, зазначені в ньому.
За Віденською конвенцією, продавець зобов'язаний:
1) передати покупцю або іншій уповноваженій особі за договором товар і всі документи, що належать до товару, в пункті й у терміни, обумовлені в договорі. При цьому товар має відповідати умовам договору за кількістю, якістю та описом;
2) передати право власності на товар. Покупець зобов'язаний:
1) прийняти товар;
2) сплатити за нього ціну, узгоджену сторонами.
При виконанні договору можуть виникнути такі питання:
1) чи здійснює продавець поставку товару;
2) якщо так, то в який пункт необхідно здійснити цю поставку:
- до пункту передачі перевізника;
- до місцезнаходження покупця;
3) якщо поставка здійснюється до місцезнаходження покупця, то в чому полягають обов'язки продавця:
- укласти договір перевезення проданого вантажу за рахунок продавця, або
- укласти договір перевезення проданого вантажу і застрахувати вантаж за свій рахунок;
- укласти договір перевезення проданого вантажу, застрахувати вантаж за свій рахунок і нести ризик випадкової загибелі товару до передачі його покупцю. Всі ці питання сторони можуть узгодити в договорі купівлі-продажу.
Сторони міжнародного договору купівлі-продажу можуть використовувати як основу для свого договору типові умови "Інкотермс". Ці умови настільки добре опрацьовані, що сторонам достатньо, наприклад, просто записати в договорі: "Продавець поставляє товар на умовах FOB Іллічівськ", і умови поставки будуть повністю урегульовані.
11.1.3. НАСЛІДКИ НЕВИКОНАННЯ ДОГОВОРУ
Віденська конвенція передбачає: якщо продавець не виконав або неналежним чином виконав свої зобов'язання за договором, у розпорядженні покупця є три засоби правового захисту:
1) право вимагати виконання договору;
2) право вимагати розірвання договору;
3) право вимагати відшкодування збитків. Якщо договір за вимогою покупця було розірвано, зрозуміло, покупець вже не може вимагати його виконання.
Розірвання договору звільняє обидві сторони від їхніх зобов'язань за договором при збереженні права відшкодування збитків. Сторона, що виконала договір повністю або частково, може вимагати від іншої сторони повернення всього, що було нею поставлено або сплачено за договором. Якщо обидві сторони зобов'язані здійснити повернення отриманого, вони повинні зробити це одночасно.
Здійснення покупцем свого права на інші засоби правового захисту не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків.
Сторони можуть домовитися і про інші засоби забезпечення виконання договору, наприклад про неустойку, тобто сплату визначеної суми. При цьому сторони можуть домовитися про те, що збиток відшкодується тільки в частині, не покритій неустойкою, а можуть домовитися і про те, що збиток відшкодується в повному обсязі незалежно від неустойки.
11.1.4. НЕМОЖЛИВІСТЬ ВИКОНАННЯ
Віденська конвенція передбачає, що сторона не несе відповідальності за невиконання будь-якого зі своїх зобов'язань, якщо доведе, що:
- невиконання було спричинено перешкодою поза її контролем, і
- від неї не можна було "розумно" очікувати усунення цієї перешкоди до уваги при укладанні договору, і
- не можна було "розумно" чекати, що вона уникне або подолає цю перешкоду або наслідки цієї перешкоди.
Якщо невиконання стороною свого зобов'язання викликане невиконанням третьою особою, притягнутою нею для виконання усього або частини договору (наприклад, перевізником), ця сторона договору купівлі-продажу звільняється від відповідальності тільки в тому випадку, якщо сторона доведе, що невиконання третьою особою:
- було викликано перешкодою поза контролем третьої особи;
- від цієї третьої особи не можна було "розумно" очікувати прийняття цієї перешкоди до уваги при укладанні договору зі стороною договору купівлі-продажу, і
- не можна було чекати, що ця третя сторона уникне або подолає цю перешкоду або наслідки цієї перешкоди.
Крім того, щоб звільнити себе від відповідальності, сторона договору, що не виконує свого зобов'язання, повинна повідомити іншу сторону про перешкоду і її вплив на виконання угоди. Якщо це повідомлення інша сторона не отримала протягом "розумного" терміну після того, як про перешкоду стало відомо партнеру, останній відповідає за збитки, спричинені цією перешкодою. Наприклад, якщо продавець протягом "розумного" терміну не повідомив покупця про те, що він не зможе поставити товар, обумовлений у контракті, оскільки той був знищений в результаті землетрусу, продавець не може бути звільнений від обов'язку відшкодувати збитки.
У будь-якому випадку звільнення від відповідальності поширюється лише на той період, протягом якого існують перешкоди.
11.2. МІЖНАРОДНІ ТРАНСПОРТНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
Питання міжнародних транспортних перевезень - одні з найскладніших у міжнародному комерційному праві. Перевезення товарів - справа, пов'язана з ризиком. Перевізники завжди прагнули максимально обмежити свою відповідальність. З іншого боку, вантажовідправники мають договірні зобов'язання перед своїми покупцями і теж прагнуть зменшити ризик втрати або псування перевезених товарів.
Безумовно, якоюсь мірою рішенням цих проблем могло б стати страхування. Але з економічного погляду справа полягає в тому, що перевізник, розуміючи, що товар застрахований, може поводитися менш обережно, ніж під час перевезення незастрахованого товару. Ризик, таким чином, збільшується, а вартість страховки, що частково залежить від ступеня можливості виникнення страхової події, зростає. Страхова компанія, як правило, намагається уникнути сплати страховки. Отже, знову виникає конфлікт інтересів. Все це ще більше ускладнює проблему.
В таких умовах втручання держави необхідно для вирішення конфлікту інтересів, щоб система транспорту працювала без зайвих ускладнень.
Коли перевезення міжнародні, недостатньо втручання тільки однієї держави. Всі держави, що мають відношення до перевезення, повинні втручатися. Якщо заходи втручання будуть різними, це призведе до додаткових ускладнень і проблем з приводу того, право якої країни слід застосовувати. Тому бажано, щоб правила перевезення різних країн були однаковими.
Існує чотири види транспорту:
- водний;
- автомобільний;
- залізничний;
- повітряний.
Такий поділ між різними видами транспорту ми робимо тому, що правові норми, що регулюють ці перевезення, різні. Юридичні розбіжності виникли в силу того, що різні види перевезень почали розвивати-
ся в різні історичні епохи. Наприклад, для міжнародних перевезень водний транспорт стали використовувати раніше за інші види транспорту. Водні перевізники були і є, як правило, приватними особами, а залізничний транспорт у більшості країн незабаром після виникнення перейшов у власність держави. Ще один приклад - катастрофа водного судна призводить до більших матеріальних втрат, ніж, наприклад, автомобільна аварія, а отже і ризик при морських перевезеннях більший.
Варто мати на увазі, що часто, щоб перевезти товар до місця призначення, потрібно два або більше видів транспорту.
Водний транспорт. Водні транспортні послуги включають перевезення не тільки відкритим морем, але й ріками і каналами, а також послуги, що надаються морським перевізникам,
Питання права водних перевезень настільки складні й деталізовані, що в цьому підрозділі неможливо буде навіть стисло зупинитись на всіх його аспектах. Тому зупинимося тільки на деяких основних питаннях водних транспортних послуг, в тому числі на існуючих практичних регулятивних схем, створених:
- у приватному порядку;
- у міжнародних конвенціях або договорах;
- в актах внутрішньодержавного законодавства.
Значна увага приділяється тим проблемам, що найбільшою мірою впливають на відносини між перевізником і відправником вантажу або обмежують право морських, перевізників займатися транспортуванням вантажів і пасажирів.
Хоча в кожній країні існує власне право водних перевезень, в основі такого права будь-якої країни лежить загальна практика.
Контракти на міжнародне морське перевезення вантажів. У звичайній угоді на морське перевезення вантажів задіяне:
- судно;
- один або декілька договорів фрахту;
- документи, що засвідчують право власності на вантаж.
Страхування вантажів, перевезених по воді. Таке страхування необхідне при відвантаженні товарів значної вартості.
Договір страхування може укласти або продавець, або покупець перевезеного товару. Такий договір страхування може належати:
- тільки до окремого вантажу (одноразова страховка);
- до всіх вантажів, що перевозяться на ризик страхувальника.
Міжнародні угоди й організації з права водного транспорту. Існує три основних види міжнародних морських перевізників:
- перевізники в складі міжнародних лінійних конвенцій;
- незалежні перевізники;
- судна "дикого плавання".
Міжнародні лінійні конвенції - це організації, що встановлюють єдині тарифи і правила морського перевезення. Вони складаються з перевізників, що працюють на визначеній території, як, наприклад, конвенція морських перевізників Північної Атлантики (між США і Великою Британією). Міжнародні лінійні конвенції, як правило, встановлюють два рівні тарифних ставок за послуги:
- звичайний;
- контрактний (нижчий від звичайного).
Контрактні тарифні ставки діють для тих вантажовідправників, що уклали з конвенцією договір, за яким взяли на себе зобов'язання користуватися тільки послугами конвенції на весь термін дії договору.
Незалежні перевізники встановлюють тарифи й умови перевезення самостійно і приймають замовлення від будь-яких вантажовідправників. Як правило, ставки незалежних перевізників на 10 % нижчі ставок членів конвенцій перевізників.
Судна "дикого плавання" не дотримуються якихось встановлених ставок. Перевізник, зазвичай, укладає договір фрахту, за яким на судні резервується певна площа під вантаж. Якщо вантажовідправник своєчасно не скасував замовлення, він повинен заплатити за вантаж у будь-якому випадку, навіть якщо перевізник фактично нічого не перевіз. Судна "дикого плавання" перевозять, як правило, насипні, наливні вантажі.
Міждержавні угоди про відповідальність перевізників. Водні перевізники історично знаходилися в більш вигідному становищі порівняно з вантажовідправниками. Це давало їм можливість "диктувати умови". Наприклад, вони могли в договорах із вантажовідправниками встановлювати занадто низький рівень відповідальності або взагалі відмовлятися везти товари.
Через це для водних перевезень дуже важливе втручання держав, насамперед у порядок встановлення межі відповідальності перевізників. Щоб скоординувати заходи різних держав у цій галузі, були укладені міждержавні угоди.
Тексти деяких міждержавних угод нерідко використовуються як основа для контрактів на перевезення навіть у тих країнах, що не є учасниками конвенцій про водні перевезення.
Конвенція про коносамент (Гаазькі правила). Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил про коносамент (Гаазькі правила) 1924 р. встановлює єдині правила про коносамент. Ці правила визначають межі
відповідальності перевізника. У 1968 році були прийняті поправки до конвенції. В новій редакції конвенцію звичайно називають Правила Га-ara-Вісбі. У 1978 році була прийнята Конвенція ООН про міжнародні морські перевезення товарів (Гамбурзькі правила).
Багато спеціалістів вважають, що Гаазькі правила вже застаріли. Думки про те, які правила про коносамент потрібно використовувати зараз, розходяться. Вантажовідправники віддають перевагу Гамбурзьким правилам, у той час як серед перевізників і морських страховиків Правила Гаага-Вісбі користуються більшою популярністю.
Інші угоди про водні перевезення. Існує ще цілий ряд міжнародних багатосторонніх і двосторонніх угод із питань водних транспортних послуг:
- Митна конвенція 1972 р. про міжнародні правила, що запобігають зіткненням на морі;
- Міжнародна конвенція 1972 р. про контейнери;
- Митна конвенція 1972 р. про контейнери;
- Конвенція 1972 р. про запобігання забруднення моря шляхом скидання відходів й інших матеріалів;
- Конвенція ООН 1974 р. про правила поведінки для лінійних конвенцій;
- Конвенція ООН 1969 р. про тоннажні виміри на кораблях;
- Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності власників морських суден;
- Конвенція ООН 1982 р. про морське право;
- Міжнародна конвенція 1978 р. про стандарти навчання, сертифікації і нагляд за особами, що працюють на суднах.
Автомобільний і залізничний транспорт. З приводу міжнародних автомобільних і залізничних перевезень існує найменша кількість міжнародних угод. Річ у тому, що дорожні перевезення не викликали таких гострих питань про відповідальність, як водні. По-перше, дуже часто автомобілі належали вантажовідправникам. По-друге, нещасні випадки при дорожніх перевезеннях не призводять до таких великих матеріальних втрат, як при водних. По-третє, при дорожніх перевезеннях ризик нещасних випадків менший, ніж при морських.
Щодо залізничних перевезень, то майже у всіх країнах залізниці дуже швидко перейшли у власність держави. Оскільки перевізниками були самі держави, то і розвиток міжнародних правил (у тому числі про відповідальність перевізників) теж відбувався дещо інакше.
При розробці законодавства про торгівлю різних країн часто використовуються типові правила, розроблені міжнародними неурядовими організаціями. Для автомобільних і залізничних перевезень велике значення має проект правил про відповідальність операторів транспортних терміналів, розроблений в ЮНСІТРАЛ.
Серед міжнародних угод, які містять правила про автомобільні і залізничні перевезення, варто згадати:
- Конвенцію 1956 р. про контракти міжнародного автомобільного перевезення товарів;
- Конвенцію 1980 р. про контракти міжнародного залізничного перевезення товарів;
- Конвенцію 1980 р. про міжнародні комбіновані перевезення товарів.
Повітряний транспорт. Повітряний транспорт частіше використовується для міжнародного перевезення "технологомістких" товарів, вартість яких дуже висока порівняно з їхньою вагою. До послуг повітряних перевізників звертаються виробники устаткування, якщо їм потрібно замінити частини або механізми, що вийшли із ладу, експортери свіжої або мороженої їжі чи іншої продукції, що швидко псується, та виробників, для яких використання повітряного фрахту знижує загальні витрати. Розширення використання повітряного транспорту було прискорене інноваціями в авіапромисловості. Нові повітряні судна мають велику вантажомісткість, використовують більш ефективне навантажувальне устаткування і можуть доставляти стандартні контейнери і нестандартні вантажі. Технічний рівень аеропортів також став вищим.
Плата за провезення вантажів звичайно здійснюється залежно:
- від ваги вантажу, або
- від виду товару, або
- від одиниці вантажу (наприклад від кількості контейнерів).
Серед перешкод, що можуть виникнути в торгівлі послугами в повітряному перевезенні, можна особливо виокремити проблему каботажних перевезень. Каботажним є перевезення між портами, що знаходяться в межах однієї країни. Традиційно, іноземним підприємствам заборонено здійснювати каботажні перевезення або їхнє право на це обмежене.
Інші труднощі:
- відповідальність перевізника за збитки, завдані вантажовідправнику;
- реєстрація судна і його "національна приналежність";
- узгодження маршрутів міжнародних перевезень авіакомпаній різних країн;
- забезпечення безпеки польотів.
У практиці повітряних перевезень багато звичаєвих норм, серед яких слід особливо згадати так звані свободи повітря. Таких свобод п'ять:
1) право пролітати над територією іншої країни;
2) право приземлятися на території іншої країни для ремонту і до-заправлення;
3) право перевозити пасажирів в іншу країну і перевозити їх назад. Цей принцип закріплений у двосторонніх угодах;
4) право перевізника однієї сторони брати пасажирів із другої країни і перевозити їх у третю країну;
5) право авіакомпанії однієї країни перевозити пасажирів, що є громадянами іншої країни.
Існує багато міжнародних договорів, метою яких є усунення перешкод у торгівлі міжнародними послугами.
Серед угод про повітряні перевезення варто згадати:
- Варшавську конвенцію 1929 р. про уніфікацію деяких правил, що мають відношення до міжнародних повітряних перевезень. Стосується таких питань, як: єдині підстави для подачі позову про відшкодування збитків вантажу або пасажирам із боку перевізника для країн-учасниць; правила визначення випадків, коли перевізник відповідає за збиток вантажу або пасажирам; межі відповідальності перевізника за збитки;
- Чиказьку конвенцію 1944 р. Вона встановила, що регулярне здійснення повітряних перевезень в іншу країну неможливе без спеціального дозволу тієї країни. Завдяки укладенню Чиказької конвенції з'явилася практика укладання двосторонніх угод про контроль за повітряними перевезеннями;
- Токійську конвенцію 1963 р. про злочини і деякі інші дії на борту повітряного судна;
- Монреальську конвенцію 1971 р. про припинення незаконних дій, спрямованих проти безпеки цивільної авіації;
- Гаазьку конвенцію 1971 р. про припинення незаконного захоплення повітряних суден;
- двосторонні міжнародні договори про повітряне обслуговування.
11.3. СТРАХУВАННЯ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
Мета страхування - зменшити ризик.
За договором страхування одна сторона - страхувальник - зобов'язана виплачувати визначені платежі (страхові премії), а інша сторона - страховик - визначену суму при виникненні страхового випадку.
До страхування вдаються в різних випадках. Страхування необхідне як для товарів, що транспортуються, так і для об'єктів, що нікуди не перевозять. Для менеджерів зовнішньоекономічної діяльності найбільш типовими є такі випадки:
- страхування майна;
- транспортне страхування.
Страхування майна. На практиці використовуються типові договори страхування майна. Найбільш відомою типовою формою є форма "Страхування будинку і майна" ("Building and Property Insurance Form", або, скорочено, ВРІ).
За цією типовою формою страхується будинок, споруди, машини й устаткування, особисте майно, що використовується в підприємницькій діяльності. В договорі на основі форми ВРІ можна також розширити коло об'єктів страхування і включити в нього:
- майно, придбане після укладання договору;
- майно, що знаходиться в межах помешкань, придбаних після укладання договору;
- майно, що знаходиться поза межами помешкань, використовуваних у підприємницькій діяльності;
- майно, що знаходиться поза будинком, наприклад огорожа, знаки, антени.
Суму відшкодування можна встановити таким чином:
- всі об'єкти, включені в договір (договір часто оформляється у вигляді страхового поліса), страхуються на визначену суму;
- окремі об'єкти, включені в договір, страхуються на визначену суму;
- ризики, що страхуються за договором, перераховуються в договорі. Можна також передбачити в договорі, що страхуванню підлягають "усі ризики", і потім передбачити винятки;
- можна передбачити, що сума відшкодування дорівнює вартості заміни товару (або іншого об'єкта) чи якоїсь частини цієї вартості. Можна також передбачити, що сума відшкодування дорівнює визначеному відсотку реальної вартості товару (з урахуванням амортизації);
- щодо майна, вартість якого змінюється, можна передбачити, що страхувальник повинен регулярно (як правило, щомісяця) повідомляти страховику про вартість об'єкта. Страхувальник сплачує премії, виходячи із зазначеної вартості.
Страхування непрямих збитків. У зазначених вище прикладах договорів про страхування майна мова йде про збиток, що є прямим результатом страхових подій.
Тим часом існують й інші договори страхування, за якими страхується збиток, що є непрямим результатом певних подій.
Найбільш відомий приклад такого типу страхування - це страхування прибутку від підприємницької діяльності.
Страховик зобов'язується відшкодувати страхувальнику втрату прибутку або фіксованих платежів в результаті понесеного страхувальником збитку. Наприклад, в результаті пожежі магазин був закритий протягом місяця, коли працювали тільки декілька його відділів. Якби не було пожежі, було б отримано більше прибутку. Крім того, власник магазину повинен продовжувати виплачувати заробітну плату, податки і вартість утримання помешкань й устаткування.
До найбільш типових договорів так званого непрямого страхування належать:
1) договір про страхування втрат прибутку в результаті знищення підприємства постачальника або головного споживача, що призвело
або до зниження замовлень, або недопоставки і, в кінцевому результаті, до закриття страхувальника;
2) договір про страхування зайвих витрат, за яким страховик відшкодовує страхувальнику суму, що той змушений сплачувати без будь-якої користі для себе, наприклад орендна плата за приміщення після пожежі;
3) договір про страхування втрати орендних платежів. За цим договором страхувальник, що передав помешкання в оренду іншим особам, одержує від страховика відшкодування збитків від втрати можливості стягувати орендну плату в результаті знищення приміщень.
Транспортне страхування. Перші договори страхування перевезеного майна стосувались морських перевезень. Пізніше стали з'являтися договори страхування перевезень сушею, а потім і повітряних. На сьогоднішній день розбіжності в підходах до страхування товарів, що перевозяться різними видами транспорту, у багатьох випадках стерлися. Сучасні договори страхування часто покривають ризики, пов'язані з перевезенням, починаючи з моменту відвантаження товару і до моменту, коли він досягає пункту призначення.
Морське страхування. Існує чотири типових види договору морського страхування:
- страхування судна (транспортного засобу);
- страхування вантажу;
- страхування одержання плати за фрахт власником судна;
- страхування відповідальності товаровідправника або перевізника перед третіми особами.
Страхування судна, як правило, діє тільки в межах географічної території, зазначеної в договорі.
Вантаж звичайно страхується шляхом укладання договору, в якому передбачається, що усі вантажі, що відвантажуються страхувальником, підпадають під його дію. При страхуванні вантажу часто використовується страховий сертифікат на пред'явника, що передається разом із правом власності на вантаж. Володар такого сертифікату автоматично стає страхувальником вантажу і має право одержати відшкодування при випадковій загибелі або ушкодженні вантажу.
Страхування одержання плати за фрахт може здійснюватися двома способами.
Якщо за договором товаровідправник зобов'язаний сплатити перевізнику оговорену суму незалежно від того, чи був товар доставлений, вартість перевезення страхується як частина вартості товару. Якщо ж оплата фрахту поставлена в залежність від безпечної поставки товару, одержання плати за фрахт страхується як частина страховки судна.
На практиці склалося декілька типових умов договорів транспортного страхування.
1. "Running down clause" (RDC). Це застереження передбачає, які саме події є страховим випадком.
2. Застереження про відповідальність перед третіми особами в разі виникнення спору.
3. Застереження "free of particular average". Відповідно до цього застереження страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо тільки не відбудеться хоча б одна з чотирьох подій:
- судно сяде на мілину;
- на судні станеться пожежа;
- судно затоне;
- станеться зіткнення.
Крім того, за цим застереженням, страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо загальний обсяг збитків не перевищує 10 % вартості застрахованого.
4. Застереження про загальну аварію. Зобов'язує страховиків різних об'єктів страхування розділити між собою витрати на відшкодування збитку, нанесеного навмисно при рятуванні судна від повного знищення.
5. Застереження про позови і трудові відносини. Передбачає, що судновласник повинен вжити всіх заходів для того, щоб запобігти завданню шкоди застрахованому майну або іншим інтересам. Наприклад, якщо судно сяде на мілину, судновласник повинен найняти рятувальників, і ці його витрати мають бути відшкодовані страховиком, навіть якщо судно не вдалося врятувати.
6. Застереження про "абандон". Якщо порятунок або відновлення корабля коштує більше, ніж загальна вартість товарів або інших застрахованих об'єктів, страхувальник має право вимагати виплати страхової суми, як при повній загибелі майна. При цьому до страховика переходять усі права на товари або інші об'єкти, що були предметом страхування.
7. Поділ ризику між страховиком і страхувальником. Якщо в договорі передбачено, що страховик зобов'язаний відшкодувати тільки 50 % вартості товару, то навіть якщо товару нанесений збиток, але він не загинув, страховик зобов'язаний відшкодувати тільки 50 % розміру збитку.
8. Договірні гарантії. У морському страхуванні існує дві форми гарантій:
- пряма гарантія (порука);
- гарантія, що мається на увазі.
До прямих гарантій можна віднести:
* умову, за якою страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо збитків було завдано внаслідок військових дій;
* умову, за якою страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо збитків було завдано внаслідок заворушень, страйків і т.ін.
Три найбільш типових приклади гарантій, що маються на увазі:
1. Застереження про морехідність. Судновласник ручається, що судно є морехідним, тобто:
- судно є придатним до плавання;
- капітан і команда достатньо кваліфіковані;
- наявне устаткування, необхідне для плавання.
(Страховик не повинен виплачувати страхову суму, якщо збитків завдано внаслідок неморехідності.)
2. Застереження про девіацію передбачає, що судно не має права відхилятися від курсу, за винятком тих випадків, коли це необхідно для порятунку життя. Застереження про суднохідність і застереження про девіацію діє завжди, крім тих випадків, коли сторони спеціально передбачили в договорі, що воно до них не застосовується.
3. Застереження про законність. За цим застереженням, якщо за законом прапору судна перевезення є незаконними, договір страхування не має сили. Це застереження діє завжди, і сторони не мають права його виключити.
Сухопутне страхування. Хоча в практиці не склалося стандартних форм договорів сухопутного страхування, більшість подібних контрактів схожі. В них, як правило, докладно визначається страховий випадок. До нього найчастіше належить:
- зіткнення;
- сходження з рейок;
- повінь;
- смерч;
- пожежа; - буря;
- удар блискавки.
Страховик звільняється від обов'язку виплачувати страхову суму, якщо збиток було завдано в результаті:
- злодійства;
- страйку;
- цивільного безладу;
- війни;
- втрати ринку;
- затримки відвантаження;
- незаконної торгівлі;
- недоліків тари.
11.4. ПЛАТІЖ. ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПЛАТЕЖУ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
Платіж - найважливіший аспект міжнародної торгівлі. 1 саме його неправильна організація є причиною катастрофічних результатів тієї чи іншої міжнародної угоди.
Між платежем у рамках внутрішньої торгівлі й міжнародним платежем існує дві основні розбіжності:
1) в міжнародній торгівлі порядок платежів може регулюватися двома або декількома державами, в той час як розрахунки у внутрішній торгівлі регулює тільки одна держава;
2) в міжнародній торгівлі, як правило, задіяні дві або декілька валют. У практиці є багато способів здійснення платежу. В цьому розділі ми
зупинимося на деяких.
1. Передоплата. Використовується, як правило, у таких випадках:
- коли покупець невідомий для продавця, наприклад, коли експортер здійснює перший продаж даному конкретному покупцеві або коли експортер не впевнений у кредитоспроможності покупця;
- коли політична й економічна ситуація в країні покупця нестабільна. Передоплата перекладає весь ризик на покупця.
2. Відкритий рахунок. Покупець дає банку розпорядження сплатити визначену суму у визначений проміжок часу після дати, зазначеної на інвойсі (накладній).
3. Продаж комерційних документів. Банки і торгові компанії, чия кредитоспроможність не піддається сумніву, часто здійснюють платежі в обмін на правовстановчі документи або навіть самі виступають у ролі покупців і продавців.
4. Продаж за посередництвом торгових (експортних) компаній. Продавець, не знайомий із ринком і умовами в країні експорту, може передати майно торговим компаніям, що беруть на себе всі відповідні фінансові ризики. Виробники товару в таких випадках просто продають товар торговій компанії, що потім перепродує його за кордон. Цей засіб платежу часто використовується, якщо торгівля здійснюється у формі товарообміну.
5. Факторинг. У широкому значенні це процес, в якому банк видає гарантію простого векселя імпортера. Ризик продавця в такий спосіб зменшується, оскільки банк заплатить необхідну суму, якщо імпортер (покупець) не виконає своїх зобов'язань.
На практиці факторинг, як правило, здійснюється шляхом придбання документів, що підтверджують борг, у кредитора. Найчастіше цей метод платежу застосовується для середньострокового кредитування.
Хоча у вісімдесяті роки постійно зростав відсоток угод, що фінансувалися за допомогою факторингу, угоди з використанням факторингу продовжують складати незначний відсоток загального обсягу світової торгівлі.
6. Банківський акцепт деякою мірою подібний до факторингу. Суть його полягає в тому, що банк забезпечує негайний наявний платіж експортеру, продавши виданий імпортером кредитний білет на повторному ринку. Банк гарантує платіж імпортера, але експортер все ж зо-
бов'язаний вимагати платежу від імпортера, а сторона, що отримала переказний вексель, придбаний на повторному ринку, має право стягнути зазначену в ньому суму з експортера, якщо банк не виконає гарантію цим векселем у зазначений термін. Експортер може звільнити себе від такого обов'язку, написавши на векселі "без права регресу".
7. Платіж після одержання. Платіж після одержання - найбільш часто використовуваний засіб здійснення платежу в міжнародній торгівлі. Він здійснюється в двох формах:
- платіж після одержання товарів, що застосовується вкрай рідко і можливий лише при абсолютній довірі продавця до покупця;
- платіж після одержання документів, що застосовується набагато частіше і є одним із найпоширеніших засобів платежу.
Суть цього методу в тому, що продавець передає товаросупроводжувальні документи, накладні (інвойси), страхові сертифікати через свій банк у закордонний банк. До документів додається виписаний продавцем переказний вексель на покупця. Сторона, що виписує вексель, називається трасантом, сторона, що повинна акцептувати переказний вексель або заплатити по ньому, називається трасатом. Переказний вексель (його ще називають "тратта") може обертатися при дотриманні таких умов:
- тратта підписана трасантом;
- тратта містить нічим не обумовлену вимогу сплатити визначену суму;
- у тратті зазначено, що вона підлягає оплаті за вимогою або в зазначений час;
- у тратті сказано, що вона підлягає оплаті держателю тратти або особі, зазначеній у тратті.
Існує три види платежів після одержання:
- платіж із використанням термінової тратти. В цьому випадку всі зазначені вище документи продавець передає іноземному банку із вказівками не передавати їх покупцю доти, доки останній не здійснить акцепт векселя;
- платіж із використанням тратти, термінової після пред'явлення. В цьому випадку всі зазначені вище документи продавець передає іноземному банку із.вказівками не передавати їх покупцю доти, доки останній не заплатить за векселем;
- платіж із використанням "чистої" тратти. В цьому випадку експортер передає банку імпортера тільки тратту, а всі інші документи передає покупцю прямо. Банк імпортера не контролює здійснення платежу. Чиста тратта використовується, як правило, тільки в тих країнах, де це викликано причинами юридичного характеру (наприклад для оп-тимізації оподатковування) або де цього вимагають правила валютного регулювання.
8. Консигнація. Дуже часто консигнація використовується у відносинах між експортером і його закордонним представником або дочірньою компанією. За умовами консигнації, покупець не зобов'язаний сплачувати за отриманий товар, поки він не перепродасть його.
11.5. ГАРАНТІЇ І ФІНАНСУВАННЯ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
У здійсненні торгівлі, особливо, коли продавець і покупець не мали раніше тривалих ділових відносин, виникають значні ризики, пов'язані з нестачею інформації.
Продавець може не знати:
- чи є покупець платоспроможною особою;
- чи можна покладатися на інформацію про платоспроможність покупця від осіб, що з ним працювали;
- чи не виникне перешкод у пересуванні коштів із країни покупця у вигляді норм валютного регулювання (особливо, якщо мова йде про "тверду валюту");
- якщо дозволено приймати платіж у валюті покупця, наскільки великий ризик зміни валютного курсу;
- якщо немає заборон переказувати кошти з країни покупця, чи можуть виникнути які-небудь тимчасові затримки.
З іншого боку, покупець не знає:
- чи можна покладатися на те, що продавець поставить товар, і здійснити передоплату;
- чи будуть поставлені товари відповідати за якістю і кількістю домовленості сторін;
- чи будуть товари перевозитися достатньо кваліфікованим перевізником і чи будуть вони належним чином застраховані;
- чи можуть товари під час перевезення бути пошкодженими;
- чи надасть продавець покупцю такі документи, які дозволять продавцю вимагати товар у митних органів;
- чи надасть продавець документи, які підтверджують, що товар відповідає вимогам законодавства країни-продавця і країни-покупця (сертифікати відповідності, експортні й імпортні ліцензії і т.ін.);
- які можуть виникнути затримки в одержанні товару в країні покупця.
Ці ризики можна значною мірою зменшити, якщо залучити до здійснення угоди третю сторону. Вона, як правило, краще інформована про аспекти торгової угоди, що викликають побоювання у сторін договору купівлі-продажу. Вона може прийняти на себе частину ризику й у такий спосіб зменшити "тягар", що несуть сторони договору купівлі-продажу.
Продаж, при якому використовується акредитив, показує, як ці ризики можуть бути частково "перекладені" на третю особу, що:
- має більше інформації;
- може належним чином оцінити ризики, що виникають;
- здатна звести ризик угоди до мінімуму.
В угоді з використанням акредитива такими особами можуть бути:
- банк продавця;
- банк покупця;
- принаймні один перевізник.
Гарантії продавцю. Акредитив - документ, за яким банк, що його випустив (банк-емітент), за умови надання продавцем усіх документів до проданого товару (транспортних накладних, ліцензій, страхового сертифіката тощо), які підтверджують, що товар переданий перевізнику, зобов'язаний виплатити продавцю суму, зазначену в транспортній накладній.
11.6. ЗБЕРІГАННЯ ТОВАРУ НА СКЛАДІ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
У деяких випадках виникає потреба у зберіганні товару, для якого немає місця в торговому закладі покупця. Існують підприємства (товарні склади), що спеціально займаються зберіганням товарів. Іноді товар береться на зберігання й іншими підприємствами. Угоду з передачі товару на схов часто називають договором схову.
Договір схову, як правило, містить такі положення:
- одна сторона (зберігач) приймає від іншої сторони (довірителя) на схов певне майно, як правило, на певний строк;
- довіритель (або інша особа, що діє від його імені) має право в будь-який час вимагати майно, здане на зберігання;
- зберігач зобов'язаний видати майно за першою вимогою довірителя або особи, що діє від його імені (наприклад за дорученням), незалежно від терміну зберігання;
- зберігач зобов'язаний вжити всіх заходів, необхідних для збереження прийнятого майна;
- зберігач зобов'язаний безперешкодно допускати представників довірителя до приміщення, де зберігається майно, з метою перевірки комплектності;
- довіритель зобов'язаний після закінчення терміну дії договору одержати здане на збереження майно самостійно або видати доручення на одержання майна третій особі.
У торгівлі велике значення мають свідоцтва про прийом товарів на зберігання. За такими свідоцтвами (вони ще називаються складськими варантами) товар, що знаходиться на складі, може бути закладено або продано.
11.7. ТОВАРООБМІН. БАРТЕР
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
У тих випадках, коли імпорт товарів "прив'язаний" до експорту в країну постачальника імпортованих товарів, причому вартість імпорту повністю або частково погашається вартістю експорту і таким чином на цю суму не здійснюється платіж грошима, має місце товарообмін.
У торговій практиці товарообмін здійснюється різними способами. Серед них можна виділити три групи договорів, причому кожна з них має свої відмінні характеристики:
1) бартер;
2) ''buy back";
3) "counterpurchase".
Бартер. У бартерній угоді товар обмінюється на товар. Гроші в ній використовуються не як засіб платежу, а "беруть участь" у ціноутворенні.
Як правило, для здійснення бартеру укладають одну угоду, а не дві. Такий договір не завжди легко скласти. При його складанні слід мати на увазі те, що:
- у договорі необхідно зазначити, що сторони погоджуються обмінятися товарами, причому товари, поставлені однією стороною, будуть компенсацією за товари іншої сторони;
- тоді як у міжнародному договорі купівлі-продажу можна просто вказати назву товару, у договорі бартеру важливо зазначити:
* назву товару;
* вимоги до якості товару;
* його докладний і точний опис;
* хто буде перевіряти відповідність товарів за якістю і яким чином буде проходити процедура перевірки;
* графік поставки і відповідні терміни;
* коли виникає право огляду товару (у момент поставки або додатково - в оговорених заздалегідь проміжних пунктах);
- для бартерних операцій не підходять розрахунки документарними акредитивами. Тому розрахунки звичайно забезпечуються паралельними банківськими гарантіями. Звичайно паралельні банківські гарантії оформлюються у вигляді резервного акредитива. За таких умов платежу сторона, що сумлінно виконала свої зобов'язання за бартерним договором, може при невиконанні умов договору партнером одержати кошти в конвертованій валюті як компенсацію за поставлені товари;
- сторони звичайно домовляються обмінюватися товарами, загальна вартість яких "однакова". Очевидно, що така умова може призвести до непорозумінь, якщо сторони заздалегідь не домовляться, яким чином визначається вартість товарів:
* сторони можуть заздалегідь узгодити, що зазначені ними товари мають однакову вартість, або
* сторони можуть встановити зовнішній орієнтир, на основі якого визначається вартість товарів і який жодна зі сторін не може змінити, або
* сторони можуть встановити коефіцієнти зміни вартості товарів;
- у бартерному договорі необхідно точно встановити одиницю і порядок виміру товару;
- важливо встановити точний розмір неустойки у випадку непоставки товарів, поставки з простроченням або поставки товарів, що не відповідають договору;
- потрібно встановити метод визначення "суттєвого порушення" договору;
- також бажано вказати таке: якщо на основі узгодженого методу одна із сторін має підстави думати, що її права за договором були порушені "суттєво", вона має право на свій розсуд вимагати сплати передбаченої в договорі суми, навіть якщо за договором ця сторона повинна прийняти поставку товару, навіть якщо він поставлений із запізненням.
Варто також мати на увазі, що багато держав намагаються заборонити або обмежити бартерні операції і для цього вживають найрізноманітніших заходів, що можуть негативно вплинути на бартерну торгівлю (наприклад, встановлюють складніший порівняно з торгівлею товарами за гроші режим оподаткування).
"Buy back". "Buy back" - різновид товарообміну, за яким підприємство, що постачає устаткування для будівництва, одержує платіж товарами, які потім вироблятимуться на цьому підприємстві. До таких операцій вдаються, щоб звести до мінімуму для себе наслідки загального спаду ділової активності.
Є два види подібних угод.
У першому випадку платіж за надане устаткування і ноу-хау надходить безпосередньо у вигляді товарних поставок. Звичайно підприємство, що надає устаткування, одержує розрахунок через тривалий проміжок часу (до 10 років). Забезпечити здійснення платежу можна одним із двох способів:
- одержувач устаткування може взяти на себе зобов'язання видати постачальнику устаткування гарантійний документ. При цьому варто мати на увазі, шо такий документ повинен мати силу за межами країни одержувача устаткування;
- одержувач устаткування може відкрити спеціальний рахунок, з якого постачальник може зняти гроші, якщо не буде здійснена своєчасна компенсація вартості поставленого устаткування.
Таку угоду дуже складно сформулювати в одному договорі. Мабуть, найбільш оптимальним видом угод типу "buy back" є їх другий різновид.
Другий вид угод: платіж за надане устаткування або ноу-хау здійснюється відразу і грошима. При цьому одержувач цього майна сплачує гроші тільки після того, як постачальник візьме на себе зобов'язання купити в нього товари, виготовлені з використанням поставленого устаткування і (або) технологій. Угода оформляється у вигляді трьох договорів:
- договір купівлі-продажу устаткування або ноу-хау;
- договір купівлі-продажу товарів, зроблених за допомогою устаткування або ноу-хау;
- протокол, у якому два договори купівлі-продажу пов'язуються і встановлюються права й обов'язки сторін.
"Counterpur chase". За договором " counterpurchase" сторони обмінюються товарами, які не пов'язані між собою. В такій угоді продавець зобов'язується продати товари, послуги або ноу-хау іноземній державі або підприємству. Оплата здійснюється в конвертованій валюті безпосередньо або після поставки. Поставка може відбуватися в декілька етапів. Платіж звичайно здійснюється протягом порівняно невеликого відрізку часу, від одного до п'яти років. Вартість товарів, що поставляються пізніше, нерідко менша 100 % вартості товарів, проданих першими.
Угода "counterpurchase" здійснюється у формі трьох договорів:
- звичайний договір купівлі-продажу товарів, що ніяк не пов'язаний з іншими договорами;
- договір, у якому передбачено, що постачальник устаткування зобов'язується купити товари в майбутньому. Сума покупки звичайно встановлюється у відсотках до вартості устаткування, що поставляється. Одне із суттєвих положень такого договору - передбачається коло товарів, з яких "початковий продавець" має право обирати;
- протокол, що встановлює права й обов'язки сторін і пов'язує два договори.
11.8. ПЕРЕДАЧА ТЕХНОЛОГІЇ. ЗАХИСТ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
Для будь-якого підприємства часто дуже важливо одержати інформацію про виробництво. Права на таку інформацію, а також інші права, що виникають в процесі виробництва, називають.правами промислової власності.
Є багато видів таких прав:
- винаходи, у тому числі нові технології;
- конфіденційна інформація (комерційна таємниця);
- знаки для товарів і послуг;
- ноу-хау;
- фірмові найменування;
- промислові зразки.
У сучасному світі зростає торгівля такими правами, у тому числі й міжнародна торгівля. Вказані угоди оформлюються у різних договорів. Серед них важливе місце займають ліцензування і франчайзинг (докладніше див. у розділі II гл. 2).
Захист інтелектуальної власності. На практиці існує дуже багато різних прав інтелектуальної власності, наприклад:
- права на винаходи;
- права на знаки для товарів і послуг;
- права на промислові зразки;
- авторські і суміжні права (права виконавців, виготовлювачів фонограм, організацій мовлення);
- права на конфіденційну інформацію;
- права на географічні позначення.
На сьогоднішній день практично у всіх країнах визнаються права інтелектуальної власності, хоча коло визнаних прав може відрізнятися, - наприклад, у деяких країнах не визнаються права на процес виробництва лікарських засобів, а визнаються тільки права на самі лікарські засоби. Є розбіжності в підходах до процедури реєстрації прав інтелектуальної власності (там, де така реєстрація потрібна). Наприклад, в одних країнах будь-яка особа, що подала необхідні документи, може отримати патент на винахід. В інших країнах орган з реєстрації також здійснює експертизу заявки і вирішує, чи дійсно мав місце винахід.
Що особливо важливо, не у всіх країнах можна домогтися захисту прав інтелектуальної власності. Захист може бути слабким або зовсім відсутнім. Відбувається це з різних причин, наприклад:
- законодавство про процедуру захисту прав сформульовано таким чином, що інтелектуальну власність неможливо захистити;
- законодавство "добре" не виконується, наприклад, через невисокий професіоналізм суддів або з економічних причин - немає засобів для вжиття всіх необхідних заходів.
Потрібно зазначити, що деякі країни (у першу чергу ті, що розвиваються) не захищають інтелектуальну власність свідомо, помилково розраховуючи в такий спосіб штучно збільшити свій економічний потенціал.
Щоб подолати ці труднощі, у 1994 році було укладено Угоду про аспекти прав інтелектуальної власності (скорочено - ТРІПС, за абревіатурою англійської назви).
Основні вимоги ТРІПС:
- повинні визнаватися права інтелектуальної власності;
- ці права повинні захищатися. ТРІПС особливу увагу приділяє цивільним (судовим) заходам захисту, хоча вимагає захищати права інтелектуальної власності і за допомогою інших заходів: прикордонних (конфіскація на кордоні товарів, виготовлених із порушенням прав інтелектуальної власності); адміністративних (минаючи суд); кримінальних;
- захист прав інтелектуальної власності повинен бути ефективним;
- держави не повинні припускати дискримінації між вітчизняними й іноземними держателями прав, а також між держателями прав із різних країн.
Участь у ТРІПС є обов'язковою умовою членства у COT, куди прагне вступити й Україна.
11.9. ТОРГІВЛЯ ПОСЛУГАМИ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/11.html - 123#123
11.9.1. ФІНАНСОВІ І БАНКІВСЬКІ ВІДНОСИНИ
Як і будь-яка інша, торгівля банківськими і фінансовими послугами дуже швидко стає міжнародною.
Міжнародні правові питання в сфері банківської діяльності виникають:
- коли банк надає іноземний займ або іншу послугу, бере участь в угоді, яка має міжнародні наслідки;
- коли банк створює постійне підприємство в іншій країні;
- коли банк здійснює в іншій країні операції зі своє країни і при цьому не підпадає під деякі вимоги й обмеження, застосовувані за правом його країни.
Банківська діяльність, по суті, "просто" ефективний аналіз ризиків. Один "банк може процвітати або збанкрутувати залежно від того, наскільки вміє він оцінювати ризики.
Але велика роль і так званих "системних" ризиків, коли крах одного банку може призвести до краху цілої банківської системи. Криза банківської системи неминуче відбивається на економіці в цілому. Тому суспільство зацікавлене в тому, щоб банки завжди працювали стабільно. Для цього до банків застосовуються особливі заходи контролю, наприклад:
- мінімальні вимоги до розміру статутного фонду;
- вимоги до кваліфікації головних менеджерів і бухгалтерів банку;
- вимоги до співвідношення між різноманітними показниками діяльності банку.
Раніше системні ризики були, у більшості випадків, обмежені рамками однієї країни, оскільки:
- у багатьох країнах існували обмеження на операції з валютою й інші міжнародні банківські операції;
- рівень розвитку засобів комунікації, транспорту тощо обмежував можливості банків надавати послуги в інших регіонах.
Останнім часом засоби комунікації, транспорту, зниження обмежень на валютні операції та ін. привели до серйозних змін у сфері банківських послуг. Сучасні банки щодня здійснюють великі транскордонні угоди, їхні клієнти можуть бути з різних країн, і гроші, що вони одержують від банків у вигляді кредитів, відсотків тощо, можуть використовуватися де завгодно. Місцезнаходження банків часто не відіграє принципової ролі. Всі банки світу складають, по суті, одну банківську систему.
Цей процес змін у характері банківських і фінансових послуг прийнято називати глобалізацією. Сьогодні вже можна говорити про наявність глобальних системних ризиків.
Зміни в характері банківської системи приводять до нових підходів у їхньому регулюванні.
У регулюванні глобальної банківської системи останнім часом виділилось дві тенденції:
- з одного боку, зниження обмежень банківської діяльності в багатьох країнах, щоб сприяти активізації банківської діяльності;
- з іншого боку, поява глобальних системних ризиків викликала необхідність створення стандартів банківської діяльності, узгоджених між різними країнами.
Таким чином, у всіх випадках, коли здійснюється міжнародна торгівля банківськими і фінансовими послугами, банки мають справу з цілим рядом державних вимог. Ці вимоги можна розділити на три групи:
- вимоги, що ставляться до всіх банків на території країни, незалежно від того, хто ці банки контролює;
- норми, що встановлюються тільки до іноземних банків або банків, які є власністю іноземних осіб;
- спеціальні норми в країні банку, що встановлюють до позик іноземним особам та інших банківських операцій, спрямованих "за кордон".
У цьому розділі розглядається чотири аспекти регулювання міжнародної банківської діяльності.
1. Міжнародні стандарти для банків і банківської діяльності. Вони, як правило, є рекомендаціями для державних органів, що регулюють торгівлю банківськими послугами.
2. Внутрішньодержавний нагляд за всіма банками, включаючи іноземні банки і банки, що перебувають у власності іноземних осіб.
3. Внутрішньодержавні обмеження на здійснення закордонної комерційної діяльності.
4. Обмеження на створення постійних банківських установ іноземними банками й іншими іноземними підприємствами.
Вимоги до банків у різних країнах змінюються іноді щодня. Тому метою цього параграфа є окреслення найважливіших питань, що можуть виникнути в банківській діяльності, а не відтворення всіх можливих відповідей на них.
Міжнародні стандарти для банків і банківської діяльності. Процес глобалізації банківської системи став усеосяжним. Глобалізація потребує, принаймні в деяких випадках і для деяких банків, глобальної координації і гармонізованих правил.
Прагнення багатьох країн забезпечити стабільність банківської системи призвело зрештою до створення в 1930 році Банку міжнародних розрахунків. Його засновниками були центральні банки країн Західної Європи і США. Банк міжнародних розрахунків надає короткострокові кредити в періоди банківських криз і вживає інші заходи стабілізації. Він, проте, не має права вживати заходів, обов'язкових для банків.
У 1974 р. був сформований Базельський наглядовий комітет. Його головна мета - надати всім зацікавленим центральним банкам форум для обговорення питань міжнародного банківського регулювання. Час від часу він видає рекомендації з питань банківського регулювання. Хоча вони і не є обов'язковими для виконання, багато центральних банків прагн
