Розділ III. Ситуація в Закарпатті в умовах розбудови української держави

В умовах розбудови української держави українофільська течія за допомогою державних інституцій, і особливо громадсько-культурних організацій, прагне перебрати на себе в Закарпатті асиміляторські функції. Діє вона при цьому без врахування специфічних особливостей краю, що значною мірою стримує природний процес добровільної поступової українізації місцевого населення і змушує його (принаймні певну частину) згадувати про сової відмінності від жителів інших регіонів України, звертатися до ідеї "карпаторусинства". В цьому плані і "політичне русинство", котре дійсно заслуговує на критику й засудження, є мабуть, не чим іншим, як антагоністичним, альтернативним дітищем "політичного українофільства", його націоналістично-радикальної течії, успадкувавши від останнього екстремістські методи дій та національну нетерпимість.

Слід також зазначити, що русинство в Закарпатті, як і в деяких інших країнах (Словаччині, Польщі, республіках колишньої Югославії) - не однорідне явище: є русини, які себе вважають частиною українського народу і визнають своєю батьківщиною Україну. Є й такі, що вважають себе представниками окремого слов’янського народу. Але і перші, і другі не протиставляють себе українцям. Тому твердження, що русинський рух в Закарпатті є "антиукраїнською провокацією", проявом "агресивної українофобії" чи "закарпатського сепаратизму" не мають під собою серйозних підстав. Ідеї культурно-етнічної самобутності і навіть автономії, особливо якщо врахувати, що Закарпаття практично ніколи в минулому в повній мірі не мало своєї адміністративної, культурно-національної, а тим більше державно-політичної визначеності, ніколи не мали і не мають нічого спільного з державним сепаратизмом (закарпатські русини-українці, до речі, завжди з повагою ставилися до основ державності). Інша річ, вважає степан віднянський, що в керівництві Товариства підкарпатських русинів дійсно є люди, що виношують ідеї перегляд кордонів України шляхом проголошення, зокрема, суверенної Підкарпатської Русі.[12] Але представників цієї течії в русинізмі - одииці: вони навряд чи становлять серйозну небезпеку для нашої держави, позаяк не мають практично ніякого соціального чи політичного підгрунтя в краї і їх наміри є справою абсолютно безперспективною.

 Особливістю політичної ситуації в Закарпатті є й те, що паралельно з відродженням русинського руху розпочався процес національного пробудження й інших національних груп.

 На сьогодні в області діє дев"ять національно-культурних товариств (НКТ): Товариство української мови ім. Т. Шевченка "Просвіта", Товариство підкарпатських русинів, Карпатське угорське культурне товариство, Товариство румунів Закарпаття імені Г. Кожбука, Товариство німців "Відродження", Товариство російської культури "Русский дом", Товариство циган "Рома", Товариство словаків імені Л. Штура, Товариство євреїв "Мінора", 1991 року створено Лігу національностей Закарпаття.

Більшість НКТ, поставивши перед собою насамперед культурно-освітні завдання, зіграла позитивну роль в консолідації національних меншин і підтримала незалежність України. Однак штучні затримки у вирішенні культурно-національних проблем регіонального самоврядування, загострення політичної боротьби, звинувачення НКТ у націонал-сепаратизмі та й особисті амбіції окремих їх лідерів призвели фактично до вступу руху національних меншостей вже в етап національно-політичної боротьби. В деяких НКТ (угорському, німецькому, румунському) сформувалися національно-радикальні угрупування, які розпочали боротьбу за лідерство в організаціях, висувають жорсткі вимоги щодо задоволення потреб своїх нацменшостей, звертаються навіть до офіційних кіл сусідніх "материнських" держав з проханням допомогти у розвитку і збереженні індивідуальності і неповторності тієї чи іншої нації в Закарпатті.

На особливу увагу в цьому відношенні заслуговує діяльність керівників Товариства підкарпатських русинів, створеного 20 лютого 1990 року як культурно-освітнє товариство. Використовуючи прихильність значної частини місцевого українського населення до назви "русини", спираючись (щоправда, не завжди об¢єктивно) на історичні традиції боротьби закарпатців за автономні права в складі різних держав і, не останню чергу, спровоковане агресивними і неаргументованими виступами преси проти "неорусинства", вони вдалися до радикальних дій. Це сприяло загостренню протистояння серед населення Закарпаття, де вперше в новітній час розпочався розподіл на "своїх, місцевих, корінних" і на "чужих, зайд, галичан", і виникає непорозуміння між закарпатськими русинами-українцями і українцями інших регіонів.

До таких дій належать, зокрема, прийняття у вересні 1990 року "Декларації Товариства закарпатських русинів про повернення Закарпатській області статусу автономної республіки". Суть "декларації" зводилася до того, що голослівно заперечується правильність і законність усіх законодавчих актів Верховних рад СРСР і УРСР 1945 –1946 рр. про возз'єднання закарпатської України з Радянською Україною і єдино законни і чинним сьогодні визнається Мюнхенсьек рішення (популярно "мюнхенська змова") Німеччини, Італії, Франції й Англії від 29-30 вересня 1938 року, про розчленування Чехословацької Республіки і створення внаслідок цього 8 жовтня 1938 року автономної Підкарпатської Русі у складі тієї ж Чехословаччини.[13] Загалом же Карпатоукраїнська держава 1938-1939 років для ідеологів політичного русинства не існувала, вони вважали. що її створили галичани і українські емігранти. Галичофобія і українофобія стали наріжним каменем в ідеології і практичній роботі політичного русинства. Керівників Товариства підкарпатських русинів підтримали представники інших національно-культурних товариств Закарпаття (спеціальну декларацію прийнято в січні 1991 року). За словами одного з керівників Товариства угорської культури Закарпаття Д. Кевера, треба виходити зтого, що "не вчені, не політики мають визначати хто до якої нації належить. Це може визначати лише той, хто має на це право - сама людина, сам суб¢єкт. Якщо є певна кількість людей, які визнають себе русинами, ми свято визнаємо за ними це право... Якщо... політикани не визнають права русинів, то можливо, черга дійде і до нас (угорців)".[14]Із "Декларацією про автономний статус Закарпаття" виступило також 17 липня 1991 року Товариство угорської культури Закарпаття, яке зібралося у с. Вилок на відзначення традиційного свята пам'яті Ференца Ракаці II. Цей інтерфронт по-закарпатськи і шоу з автономією закінчилися тим, що лідери Товариства підкарпатсьикх русинів влітку 1993 р. підпільно створили й проголосили свій уряд – "Временное правительство Подкарпатской Руси", до якого крім громадян України ввійшли також громадяни Словаччини й Угорщини. Олекса Мишанич заявляє, що "місцеве москвоцентристське керівництво області напрочуд добре порозумілося з новим "временным правительством", співпрацює зним і навіть виділило для Прем'єр-Міністра автомашину марки "Таврія".[15] Різні "декларації", "заяви", "протести", "звернення" лідерів Товариства Підкарпатських Русинів, прем'єра та міністрів "Временного правительства Подкарпатской Руси" до папи римського, генерального секретаря ООН, Президентів Клінтона, Гавела, Ковача, Генца, Єльцина, Кравчука, Кучми та інших заполонили сторінки газети "Подкарпатська Русь". Проти України висуваютьяс несусвітні звинувачення, вимоги і претензії: повернути Закарпаттю статус автономної республіки, визнати закарпатців окремим народом – русинами, відмовитися від української літературної мови, створити кілька окремих русинських мов тощо.

На першому етапі своєї діяльності "Общество Подкарпатских Русинов" хилилося до Чехо-Словаччини, виношувало задум про повернення історії на рівень 1938 р. Після тривалої дискусії в пресі газета "Закарпатська Правда" від 28 грудня 1990 р. відзначила, що кінцевою метою цього товариства є "повернення колишньої Підкарпатської Русі, тобто нинішньої Закарпатської області УРСР до складу Чехословаччини".[16] Голова Республіканської партії Чехо-Словаччини доктор Мирослав Сладек, перебуваючи на Закарпатті у березні 1992 р., заявив: "Це не Україна, а частина Чехо-Словацької Республіки".[17] Після розпаду Чехо-Словаччини ця орієнтація відійшла на другий план. Та все ж у Словаччині діють сили на підтримку політичного русинаства на Закарпатті. Громадянин Словаччини Тібор Ондик єміністром закордонних справ "Временного правительства Подкарпатской Руси", а прем'єр і міністри цього "правительства" користуються послугами послугами братиславського і кошицького телебачення і радіо для роздування антиукраїнської пропаганди. У грудні 1994 р. Тібор Ондик офіційно звернувся до Президента Російської Федерації Б.М.Єльцина із заявою скаувати договір між СРСР і Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. про возз'єднання Закарпаття з Україною. Органи Закарпатської області цього "документа" не помітили.[18] 

На думку О. Мишанича, за чеською, словацькою і угорською ширмами ховаються справжні і більш потужні сили, зацікавлені не стільки у відновленні Підкарпатської Русі і створенні нового, четвертого східнослов'янського народу, скільки у розвалі всієї України і в перекроюванні політичної карти Європи.[19]