Явище “сухого” романтизму на всіх історичних етапах дуже неоднорідне й багатогранне своїми художніми мотивами та ознаками. Основні з них наукою визначені більш-менш повно, і коли вдатися до загального переліку їх, то одержимо, приблизно, такий ряд:розчарування в сучасній дійсності, неприйняття її і спроба “втекти” від неї в інший, ідеальний світ;мотиви світової туги, зумовленої розчаруванням у силі розуму й можливостях досягти гармонії на основі раціоналізму;обгрунтування самоцінності людської особистості, що звільнилася від обов’язків держави;спроби осмислити життя з позицій історизму, національних ознак і народності.
Цей ряд мотивів та особливостей можна продовжити (спинившись, зокрема, на проблемі згадуваних “активних” і “пасивних” романтиків), але для нас важливо з’ясувати, чому саме з’явилися ці мотиви й ознаки? Відповівши на таке питання, можна назвати “кінцеву мету романтизму”, тобто — визначити змістову ознаку його. Аналіз спадщини романтиків показує, що неприйняття ними сучасної дійсності, їхні спроби побачити в людині душу народу та його історії з’являються як результат прагнення сягнути людського ідеалу, пояснити світ через особистісне начало в людині.
Якщо в художній творчості попередніх епох антропоцентричні мотиви виникали стихійно, романтизувалися як одна із складових частин життя, то в романтиків вони акцентовано одухотворюються, стають магістральними й визначальними в усій їхній теорії і практиці.
Внаслідок цього розширюється обсяг самого поняття “література” (фольклорний період її, античний, середньовічний та ін.); актуалізуються в ній і загальнолюдські, і національні риси; тематично вона охоплює і регіональні проблеми, і релігійні почуття, а сам письменник витрактовується як обранець високої духовної сили, обранець божий. У творчості кожного окремого романтика нам ніколи не вдасться, звичайно, виділити “весь реєстр” названих мотивів і ознак. Переважали якісь окремі, але жадання ідеалу всіх їх об’єднувало, як об’єднували й спільні для всіх форми боротьби за нього. Пошуки цих форм — процес складний, болючий, але на першому місці в ньому висувалося відкидання будь-яких естетичних регламентацій і просто таки побожне схиляння перед розкутістю, вільністю в користуванні образом як основою творчості. У своєму устремлінні до “безмежної” свободи, в жаданні людської досконалості і в пафосі громадянської та особистої незалежності романтики спиралися передовсім на життєвий та естетичний досвід усього прогресивного в естетиці минулих епох.
Висновок
Отже, романтизм, на відміну від інших художніх напрямів, які утверджувалися в своїх правах еволюційно, прийшов у мистецтво як справжній революціонер. Найпоказовіше і найраніше це виявилося в літературному русі Німеччини.
Друга хвиля німецьких романтиків увійшла в історію з назвою “гейдельберзька школа” (у місті Гейдельберзі), яка характерна особливим зацікавленням проблемами вірувань, національної старовини, фольклорної творчості (брати Я. і В. Грімм, поет Й. Ейхендорф, збирачі й упорядники видань народних пісень Арнім, Брентано та ін.). Спираючись на міфологічні ідеї Шеллінга і братів Шлегелів, гейдельберзькі романтики остаточно сформулювали принципи першого наукового напрямку в фольклористиці і літературознавстві — міфологічної школи.
Викладачі Гейдельберзького університету, А. фон Арнім і К.Брентано із 1805 до 1808 рр. публікують збірку “Чарівна сопілка хлопчика”, яка викликає великий резонанс в країні. Світова спільнота, та й самі німці, вперше побачили й оцінили чарівність народних балад про доктора Фауста, про щуролова з Гамельну та ін. Деякі із поезій, які надійшли до збірки, були авторськими, лише створеними за мотивами народних легенд, наприклад, баладу “Лоре Лей” (1802) створив Брентано, і все одне - Гейне міг з повним правом сказати, що в цих баладах “б’ється серце німецького народу”. Іще більш широкий відгук отримали “Дитячі й сімейні казки” (1812 – 1822) братів Грімм. Якоб й Вільгельм Грімм провели величезну роботу зі збирання та публікації суто народних казок, намагаючись зберегти особливості мовлення, колорит народного оповідання.
Німецький романтизм є взагалі надзвичайно багатим і значущим явищем. Йозеф фон Ейхендорф, Людвіґ Уланд, Адельберт Шаміссо, Вільгельм Мюллер залишили глибокий слід у світовій літературі.
Список використаної літератури
1. Берковский Н.Я. Романтизм в Германии. – Л.:Наука, 1973. – 472с.
2. Грімм Я. і В. Казки. – Дніпропетровськ: Січ, 1993. – 144с.
3. Єлизарова М.Е. и др.. История зарубежной литературы XIX века. – М.: Просвещение, 1972. - 622с.
4. Калагин Л.В., Дюштен И.Б., Могилевская Т.А., Тураев С.В. Зарубежная литература. – М.: Культурно-просветительная литература, 1957. – 437с.
5. Літературна енциклопедія. – К.: Просвіта, 1989.
6. Шаповалова М.С., Рубанова Г.Л., Моторний В.А. Історія зарубіжної літератури. – Львів: Вища школа, 1982. – 440с.