Мотиви та образи в збірках Ганни Чубач

 

Поезія має не одне (як інколи здається прихильникам тієї або іншої манери), а безліч облич. І всі - справжні. Якщо це поезія.

У справжність поезії віриться, коли бачиш, що вона не боїться здатися комусь неоригінальною. Приміром, давно вже віддано на поталу пародистам і спогади про "босоноге дитинство", і ностальгію по селу, і бідкання про незвичність міського життя для дитини полів і лісів. Проте зацитькане - живуче. Випростується, мов потоптана трава, то в одного, то в другого поета. Ось і Ганна Чубач, наче й гадки не маючи про таку недоречність, раз у раз вертається у босоноге ж таки дитинство, виливає сум за селом, сповідається у своїй душевній неприжитості у великому місті. І слова її такі щирі, безсумнівні й довірливі, що якось усе саме собою стає на свої місця. І розумієш, що все те є і довго ще буде однією з неминущих і великих тем нашої літератури, бо все те - частка нашого життя, реальність людських доль, яких не обминеш.

Втім, це лиш одна з тем поезії Ганни Чубач, переважно перших збірок, і далеко не головна. Ні ця, ні будь-яка інша не є якимось її спеціальним "амплуа". В одній з ранніх поезій вона так заявила свій діапазон: "Усе, що нині буйно зацвіло, не обминає моя тиха лірика". Не дуже рафіновано сказано, але властиву їй простодушну відкритість до світу характеризує.

Радо поетеса звертається до громадянських мотивів, проте громадянське світовідчуття здебільшого для неї не є чимось виособленим, воно - складник її цілісної поетичної натури.

Ці вірші постають у неї не тільки як соціальна тема, скільки в контексті роздумів про долю свого покоління, досвід народу і свій власний - з пам’яттю тяжкого повоєнного дитинства "Спогад такого дитинства Навіть деревам болить", з болючими думками й роздумами про батька, якого не знала "Я до народження зосталась сиротою.", зі своїми вже материнськими клопотами й уболіваннями про те, щоб діти наші не знали війни.

На такому ж особистісному, автобіографічному "замісі" формуються й інші мотиви її творчості. Відчуття Батьківщини виростає з живого образу рідного краю, подільського села, річки Немії, з пісні, яка скрізь тебе розшукає й не відпустить, зі спогаду, в якому " плаче небо у гніздо лелече", зі сну, в якому "глина ожила" і знов стає "побіленим причілком".

Гострі грані душевного приживання у великому місті:

 

Вивчаю короткі зупинки.

Купую "щасливі" квитки.

У кінчик легкої косинки

Ховаю рум’янець щоки.

Дівчата у сукнях шовкових

Розказують щось про кіно.

Звикаю до іншої мови.

Тривожно дивлюсь у вікно.

Щодня метушня перехожих,

Розмірений стукіт коліс,

А десь, наче церква порожня,

Стоїть позолочений ліс.

 

Ці рядки теж мають виразно автобіографічну позначку, не кажучи вже про радощі та гіркоти кохання.

Не тільки обрії, а й емоційний регістр поетичного світу Ганни Чубач прямо, без складних опосередковувань - це ж відчувається - "виводяться з її людської особистості, з її вдачі. А вона, як видно, вразлива, але нестямна, чуттєва, але не бурхлива, щира, але не нав’язлива. Одне слово, в її поезії стверджує себе здорова народна вдача - палка, та з природною згодою душі й глузду, з природною мірою внутрішньої рівноваги. Рівновага ця не є і не може бути спокоєм, погамованістю. Вона - лиш душевна надійність, що гарантує повернення до самої себе в усіх переживаннях, пригодах серця, досвідах почуття.

У 1961 році в газеті "Літературна Україна" з’являється перший вірш поетеси "Ранок".

 

Ранок очі розкрив.

Ранок коси цілує бентежно,

Ранок знову приплив

З синюватого шляху безмежжя.

І скінчилися сни,

Розлетілись від помаху вій.

Ранок хлопцем приплив

Під вітрилом розгорнутих мрій.

 

Видрукував його Євген Гуцало за рекомендацією Леоніда Вишеславського. А далі… Далі всі газети і журнали почали друкувати поезії Журавки з подільського жита. Композитори одразу ж помітили мелодійну поезію Ганни Чубач, тож зі сторінок друкованих видань слова злітали піснями.

У 1970 році з’являється "Журавка" - перша книжка поетеси. А в 1971 році Ганну одноголосно приймають до Спілки письменників України. То рідкісний випадок, коли письменник приходить до Спілки з однією книжкою.

Але щодо вступу до СПУ Ганни Чубач - то її книжка була скоріше формальною потребою, адже на той час в періодиці було надруковано більше 200 поезій авторки, що вже отримали широку популяризацію й завоювали прихильність читачів та шанувальників пісенної творчості. Її поезію вже знали, її вже любили. Творчі вечори поетеси проходили при переповнених залах. І хоч збірка "Журавка" упорядкована з поезії особистого характеру, притаманних для початківців, та сам виклад власних переживань є певною мірою оригінальним, власним. Смуток поетеси за покинутим рідним куточком землі, її хвилювання від зустрічі з невідомим досі міським життям не переспівані з поезій попередників, а виспіване власною душею.

 

Опустила в криницю відерце,

Зачерпнула з пісочком води,

Рідний дім залишається в серці,

Як далеко від нього не йди.

("Вдома")

 

Та зустрічаємо в цій збірці й чимало поезій на громадянські мотиви, бо авторку цікавить не лише власна душа, а й великий безмежний світ, у якому жити.

 

Усе, що нині буйно зацвіло,

Не обминає моя тиха лірика.

("Лірика")

 

Зачаровує й мова поезій: метафори, порівняння, віднайдені образи, яких іще донині не було і які свідчать про справжність поезії.

 

Присмерки, сутінки, тиша.

Неба густа каламуть.

Ходить під хатою вишня -

Знову мені не заснуть.

("Вишня")

Ночує вітер в клена на плечі,

І зорі снять дівочими піснями.

Пливуть хмаринок сині папірці,

І пахне шлях далекими світами.

("Рідне")

Бабине літо, бабине літо!

Мліє прозориста синь,

Туго натягує вітер

Струни німих павутинь.

("Бабине літо")

 

Характерними рисами усіх поезій Ганни Чубач є оптимізм, прозорість і чистота.

 

З ранку до вечора

сонце у мене

гріється в хаті.

Ним я печалюсь,

ним я радію,

ним я у світі багата.

Сльози гіркі

повисушує ревно.

Сум залетить -

пообпалює крила.

Ти мою хату

минаєш даремно -

сонцем тебе пригостила б.

 

Ставши членом СПУ поетеса відчуває потребу в удосконаленні своїх знань, тож їде до Москви, вступає на Вищі літературні курси Літературного інституту ім. М. Горького, які в 1973 році закінчує з червоним дипломом.

Новий диплом дає змог Ганні Танасівні працювати літературним консультантом в редакції журналу "Дніпро".

У 1974 році виходить друга поетична збірка "Жниця". Тут, окрім любовної лірики, поетеса представляє багато творів громадянського звучання, оспівує культуру різних народів (досвід творчих поїздок по країнах), зачаровується долями людей, переливаючи мудрість людської праці в глибинність поезії.

 

О хліборобська мудросте,

Не спи,

Коли слова, мов зерна, достигають!

Як перевесла, бережу думки,

Як засторогу, завжди пам’ятаю:

Розгублять зерна пізні колоски,

А ранні -

Також повноти не мають.

("Жниця")

 

Згодом з’являється збірка "Ожинові береги" (1977 р.). В цій книжці відчутний вплив так званих "галстучних" творів. Радянський період нашої історії характерний тим, що за дозвіл друкувати потрібно було платити оспівуванням комуністичних ідей.

Та навіть у таких творах поетеса знаходить можливість оспівувати і стверджувати не нав’язані ідеї, а власне поезію, уміло відмежовуючи ї від регламентованого партією.

 

Мій партквиток -

Моя новенька книжка:

Червоний паспорт щирого сумління.

Ним присягаю партії на вірність.

А чуле серце, де гаряча кров,

Дарує людям пісню і любов.

("Партквиток")

 

Далі були: "Заповіти землі" 1978 р. - збірка, за яку Ганна Чубач стає лауреатом премії імені Павла Усенка, "Срібна шибка" 1981 р., "Святкую день" 1982 р.

Збірка "Житня зоря" (1983 р.) відкриває новий етап творчості Ганни Танасівни - це перший підсумок, перша збірка вибраних творів. Озираючись на пройдений шлях, поетеса вибирає із достиглого збіжжя поезій найповніші зерна. Це поезії, які створені, за висловом Івана Дзюби, на автобіографічному "замісі", і на основі яких розвивалися й інші мотиви її поезій. Період зрілої творчості поетеси продовжують книги "Листя в криниці" (1984 р.), "Літо без осені" (1986 р.), "Відкрию таємницю" (1989 р.).

Збірка вибраних поезій поетеси "Небесна долина" (1993 р.) відкриває третій етап творчості поетеси. У передмові до книги Іван Дзюба вдається до детального аналізу інтимної лірики Ганни Чубач: "Мало не кожен вірш Ганни Чубач про кохання - це своя, особлива ситуація, "пригода серця", особливі вдачі героя і героїні (у таких її віршах завжди живуть двоє; це коротенькі драми на дві діючі особи), особливий малюнок їхніх темпераментів і сюжет стосунків, особлива доля почуття…" [48,16]. Автор аналітичної статті запитує: "Скільки облич, скільки доль у її кохання?" [48,16]. І сам відповідає на запитання, торкаючись ліричних струн поезій різних періодів: "Перше, безоглядне у своїй цнотливості й зворушливій красі безпорадності, дівоче кохання…. Незважливе, сторожке кохання на відстані чужих років, кохання швидше із романтичної заінтригованості далеким ідеалом, ніж з пристрасті… Зболене жіноче кохання, в якому жага бореться з гордістю і в боротьбі почуттів перемагає відданість, у якому так невимовно поєднались і пристрасть, і кривда, і ніжність, і жертовність. Запаморочливе кохання спраглого літа, що лишило по собі тоскне сум’яття душі… Кохання, яке, перебувши розлуки, забуття і прокляття, вертається через роки… Пізнє - смутливе й трохи насторожене, зате і чуйно-вдячливе" [48,9].

"Інтимна лірика такого характеру, як у Ганни Чубач, не ізолює ліричне "Я" від світу, а, навпаки, душевніше пов’язує з ним. бо поетично інтерпретована любов - це протилежність егоїзмові" [48,9]. І справді, у вітчизняній літературі важко знайти ще одну поетесу, яка б отак багатогранно оспівала найсвятіше людське почуття.

У 1996 році з друку виходить книга "Очі матері", а згодом - "Етюди рідного міста" (1999 р.), "Дзвінка ріка" (2000 р.)

Третій період творчості Ганни Танасівни характерний тим, що все більше уваги поетеса надає "публіцистичній поезії" (висловлювання Ганни Чубач), поезії філософського узагальнення. Саме в цей період проявляється характер поетеси, який вона вона визначила ще в ранніх своїх віршах: "Я можу бути непривітна, Я можу вдарити грозою" [48,38]. Деякі її поезії досить різко і засудливо висловлюються з приводу негараздів, з якими нам, українцям, доводиться стикатися на шляху сьогоденному. Ганна Чубач захоплюється прогресивними змінами, що сталися в Україні після здобуття незалежності, вона радіє можливості розбудови рідної держави.

 

Ми піднімаємось з руїни

І в нашу вимріяну волю

Радім словом "Україна",

Немов дощами спрагле поле.

 

Та в той же час застерігає не захоплюватися надмірною радістю, втрачаючи дорогоцінний час.

 

І як поет, і як людина

Дозволю ще раз нагадати:

Не заспіваймо Україну -

Її потрібно будувати!

Долає силу - тільки сила.

Чужі обіцянки - примари.

Це вже було, що нас любили

Лиш за гопак і шаровари.

("Не заспіваймо Україну!")

 

У своїх творах вона розмірковує про суть сьогодення, пропонуючи вирішення проблем через одвічні людські чесноти: любов, правдивість, щирість, мудрість, доброту. Поетеса застерігає сучасників від помилок минулого, бо легко підняти з трави заіржавілі колеса історії, та важко котити їх через життя.

 

Підвелися колеса історії -

Покотилися в далеч віків.

Обережно! Можливі повторення!

Бо ніхто їх спинить не посмів.

("Колеса історії")

 

Від малих поетичних форм поетеса все частіше переходить до поем. Свою першу поему "Срібна шибка" Ганна Чубач видала у 1980 році. Тут авторка змальовує переживання ліричної героїні, що одне за одним вплітаються в вінок її років, стаючи її долею, її життям. Але вже наступні поеми носять зовсім інший характер - вони наповнені громадянськими мотивами. Так, своєрідна трилогія "Очі матері" вміщує три поеми: поему-сповідь, поему-роздум і поему-біль.

Авторка у визначенні жанру зумисне розшифровує зміст кожного твору, цим самим організовуючи читача, який має не прочитати, а відчути до глибини душі кожне слово. В поемі-сповіді "Очі матері" поетеса пропонує осмислити сьогодення через призму власного світобачення, власного досвіду - досвіду ментального, високодуховного. І як зразок подає своє власне осмислення світу, споглядаючи його очима матері (очима попередніх поколінь).

 

Чуже життя

Ніхто не проживе,

Усіх пісень

Душа не доспіває.

Лише Дніпро

До моря допливе,

І хвиля небо

З вічністю з’єднає.

Оце і все!

На відстані руки:

Листок паперу

Та букет із квітів.

І мамин погляд

Крізь усі роки -

Усе єднає

У любові світлій.

 

Поема-роздум "Вітри історії" - це філософський аналіз сьогодення, пропозиція не споглядати історію, а творити її мудро, виважено, чесно, не забуваючи озиратися в минуле.

 

Історія - це день новий і люди.

Були початки і нема кінця…

А час - пливе, минає, а не судить.

З усіх правдива істина - лиш ця.

 

Поема-біль "Чорний рік" печалиться Чорнобильською бідою і найболючішими втратами: розривом поколінь, болем втраченого кохання, людського непорозуміння. Це молитва за мудрість, що допоможе вижити. Це оптимістичний погляд у завтрашній день.

 

Воскресає вода,

Воскресає…

А простіше

То - лід розтає.

В світі більшого

Щастя немає,

Як вертати

Прозріння своє.

 

Для українського книговидання знаменними були дві її збірки поезій, які розпочинали розвиток української книги третього тисячоліття.

І серед них була "Дзвінка ріка" (2001), на першій сторінці якої представлений вірш "Кредо", де сконцентроване все те, в ім’я чого живе і творить поетеса, (пригадуються франківські мотиви "Лупайте сю скалу…"). Про "долю поета - роковану світом" роздумує Ганна Чубач в поезії "Шлях до вершин".

Читаючи її, віриш, що це її муза "зійде на вершину ціною сльози". Надзвичайна увага до начебто непомітних деталей дозволяє поетесі часто осягнути сутність явища, поетичними рядками пояснити його читачеві. З якою гіркотою звучать слова:

 

Біля могили виступали.

Казали пристрасні слова.

І знов до міста поспішали

Співці села.

(вірш "На Шевченкових святах")

 

Непідкріплюваність "пристрасних слів" відповідною дією непокоїт поетесу. Цю тему Чубач зримо розвинула у вірші "Не заспіваймо Україну":

 

І як поет, і як людина

Дозволю, ще раз нагадати:

Не заспіваймо Україну -

Її потрібно будувати!

 

Здається, після святкування чергової річниці незалежності слова ці могли б стати програмовими для нашого суспільства. Адже так багато Україна може запропонувати світові і не обов’язково щоб

 

"…нас любили

За гопачок і шаровари"

 

Хоч в самих шароварах гопакові нічого поганого немає.

Поетеса намагається збагнути сутність української душі, відшукати причини наших проблем та негараздів. Можливо, вони і в тому

 

"…що маєм доброту

І вмієм трепетно любити"

А, можливо, в тому, що коли

" Не доведи, подує в інший бік,

То в інші двері будуть поспішати"

Нелегко творити в умовах, коли

"Дійсність од вимислів - Гірша".

 

Діапазон тем надзвичайно широкий, лексичні засоби, здається безмежні:

 

Гаряче літо вусиком вівса

У комірчині тихо висихає.

Філософські мотиви притаманні її поезії:

На зламі двох натомлених століть

Ця рання осінь просурмить крізь мене.

 

Незважаючи на всі злигодні, скруту, негаразди, поетеса не втрачає віри в майбутнє України та її народу і закликає своїх читачів слідувати за нею:

 

Стогне рідна земля. Плаче світ немовлям.

Скрутний часе, так більше не можна!

В цю хвилину сумну маю думку одну:

Синьо-жовтому - небо погоже!

 

Гідну відповідь дає Ганна Чубач панам К. Гнатенку та О. Бузині, які в "барі котячім" 12 квітня 1998 р. насміхались із творчості Тараса Шевченка.

В своєму розчаруванні та незадоволенні поетеса має право на явне перебільшення:

 

І всі державники народні

За долар батька продають.

 

Мета поезії - не абсолютне відтворення дійсності. Але дійсність ця, особливо теперішня українська, настійливо проривається в поезію і поет не може бути весь час поза нею. І багатьом поетам, які пішли в політику, не хочеться "вмирати гордо, жити бідно". До яких же пір буде

 

"Над Україною -

Волі застій".

 

Нелегко сьогоднішній поезії бути почутою, не кажучи вже про намагання вплинути на зміну дійсності:

 

Поети викрикують вірші

У душі поснулі.

Місія поета - місія Божа, місія любові:

І, як поет, болючим словом

Цей світ ніхто ще не любив.

 

Сильною стороною поезій Ганни Чубач є те, що навіть прості та очевидні істини, перепущені через її поетичний "радар", виблискують чудовими рядками:

 

Підтвердить факт наївне серце,

Явивши сильні почуття:

Що менше жити зостається,

То більше любиться життя.

 

Процес зростання, долання труднощів часто набагато важливіший, ніж сам кінцевий результат:

 

Хай на вершину не піднялась.

Не всім до неба дорости.

Зате, коли я піднімалась,

Відчула радість висоти.

Поетесі віриш, коли вона заявляє:

Поети вірші болем серця пишуть.

А люди кажуть: "Писано пером!"

 

Релігійна тематика органічно вписується в її лірику. Легкістю та пісенністю виділяються "Весняні хмарини", присвячені пам’яті Юрія Селезньова. Поезія Ганни Чубач розрахована не тільки на високочолих інтелектуалів, вона і для "сільських жінок - кровиночок народу". В поезії "Гербери-квіти" просте житейське питання: " Чому навіть квіти маємо завізні, а не свої власні?"переростає в роздум про "власну вину", "цибуляну упертість", "невміння торгувати". І смішне запитання:

 

А може, нам ніколи не доперти,

Як в ніжні квіти дротики стромлять?

 

Звучить уже не так і смішно. Вірш "Люби мене такою, як тепер…" сміливо можна зарахувати до кращих зразків української любовної лірики. Важко рецензувати "Молитву за ненародженого сина", її потрібно читати. Не знаю, чи багато ще хто з сучасних українських поетів володіє такою вибуховою потужністю поетичного слова. Те ж саме можемо сказати і про поезію "Мала сирітка у великім світі". Звернемо увагу на надзвичайну ошатність книги, доречне включення фотографій поетеси. Маючи більш-менш стандартний наклад в тисячу примірників, чи дійшла вона до українського читача і чи ознайомився він з нею? Дуже хотілося б вірити в це.

У збірці "Дзвінка ріка" представлена нова поема авторки "Спіймана світом" - це філософське осмислення ролі і долі жінки, спійманої тенетами сьогодення.

 

А я живу

У світу на виду.

Город копаю

І обід готую.

Переживаю

Не одну біду.

І світ-пройдисвіт

Вірою рятую.

 

Поетеса вступає у диспути з філософами, що прагнули реалізувати себе, втікаючи, відсторонюючись від буденності і суєтності людського життя. Цим самим авторка протиставляє чоловічу і жіночу суть, аналізуючи їх несхожість і тим самим шукаючи взаєморозуміння і гармонії.

 

Благаю в Бога:

Забери всі дні,

Але не дай

Журитися ночами,

Що мій Адам

Противиться мені -

Не визнає

Гармонії між нами.

 

Ганна Чубач робить спробу започаткувати нові поетичні жанри. Вірш-новела "Нитка Аріадни" й справді в основі своїй відповідає жанру новели. Це коротка історія про життя цілого покоління з яскравим сюжетом і значущою кульмінацією, що звучить ніби вирок, застерігаючи: все у цьому світі нетривке, окрім праотчої мудрості, яка тримається на праці і любові.