2020-01-14
97
Історія суду присяжних в Україні, впровадженого на основі статутів 1864 p., досліджена ще недостатньо. Особливо це стосується наукової думки про нього. Відсутність таких даних унеможливлює не лише з'ясування суспільно-правових процесів в Україні у період кінця XIX — початку XX ст., а й врахування їх у нинішній судовій практиці.
На території України реформування судової системи відбувалося за судовими статутами 1864 р. Російської імперії. Суд присяжних, що ними передбачався, в Україні вводився поетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіальне знаходилися ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України — у Київському, Уманському, Кам'янець-Подільському. Житомирському та Луцькому судах [10, с. 48].
Важлива роль у підготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарю департаменту законів Державної ради, українцеві С.Зарудному. Відомий юрист-публіцист Г.Джаншієв так оцінював його роль: «Вплив і роль... борця за основи судового перетворення С.Зарудного були зовсім виняткові і безприкладні. З першого кроку своєї службової діяльності, з першими підготовчими стадіями цієї справи Зарудний безвідлучне стояв при ній і дієво працював у всіх подальших фазах даної справи...» [29, с. 91].
Після введення суду присяжних у практику судочинства число противників останнього не зменшилося. Водночас у суспільстві зростала кількість його прихильників. Тодішня наукова дискусія щодо суду присяжних була досить напруженою і складною. Це зумовлювалося низкою проблем, що стосувалися діяльності даного інституту судочинства, нерозв'язаністю їх як у практичному, так і у теоретичному відношеннях.
Концептуально розглянемо теорію суду присяжних, яка на той час фрагментарно була відображена у розрізнених наукових та науково-публіцистичних працях. З-поміж них чільне місце належить тим, що були опубліковані в Україні. На їх підставі окреслимо коло теоретичних проблем, щодо яких велися дискусії: доцільність інституту присяжних; умови його дії; компетенція та права суду присяжних; порядок формування і склад суду; судовий процес тощо.
Доцільність суду присяжних аргументовано доводилася приват-доцентом М. Чубинським, який з цього питання у березні 1897 р. зробив доповідь на засіданні Київського юридичного товариства [128]. На її основі можна виділити наступні аргументи противників суду присяжних: 1) названий суд нездатний вирішити справу за розумним переконанням через те, що його суть ґрунтується на теорії розмежування питань факту і права, а ця теорія є застарілою, адже повне розмежування даних питань є неможливим тощо (Феррі — представник італійської антропологічної школи); 2) суд присяжних має той недолік, що через свою особливість він є непередбачуваним — немає можливості завчасно стверджувати, що винний буде засудженим, а невинний — виправданим (Гарофало — представник цієї ж школи); 3) вказаний суд має обмежену компетенцію через складність в організації; розширення компетенції вимагає залучення великої кількості людей до судової діяльності, а це є негативним для суспільства (Шварц та Білдінг — представники Німеччини); 4) члени суду не мають усвідомленої відповідальності і не наділені почуттям законності, що розвивається лише на основі практики, якої не мають присяжні (Шварц та Білдінг); 5) суд присяжних є революційно-демократичною формою суду, він несумісний з існуючою у Росії формою правління, його творці переслідували політичні цілі, їх доводи не базувалися на даних науки (Фукс — Росія) [128, с. 13]. Детальний аналіз перелічених головних аргументів новітніх противників суду присяжних дав можливість обґрунтувати контраргументи, зміст яких переконує в доцільності введення суду присяжних. Наведемо щодо кожного аргументу проти суду присяжних контраргументи.
Стосовно аргументів проф. Феррі, то можна переконатися, що окреслені ним недоліки є частковими і не можуть бути визнані органічними для цього суду. Вони легко усуваються. «Для справ більш складних можна, нарешті, сформувати суд присяжних з особливого списку, так званих спеціальних присяжних з підвищеним освітнім цензом». Таким чином, М.Чубинський доводить, що вдосконаленням системи формування суду присяжних можна усунути часткові його недоліки.
Аргументація недоліку непередбачуваності результатів суду є непереконливою тому, що Гарофало ґрунтується на аналізі суду присяжних Франції, де на суді не піклуються про критичне ставлення присяжних до надання доказів. У інших же державах досвід засвідчує протилежне, тобто достатнє вміння присяжних виносити рішення на основі розумної оцінки наданих суду доказів. Завершуючи аналіз аргументів антропологічної школи проти суду присяжних щодо невмотивованості їх вердиктів та наукової необізнаності, М. Чубинський зазначає: «мотивування кримінальних вироків, звичайно, є поверховим і довільним; іншим за колегіального рішення воно бути не може.... Якщо ж нам скажуть, що, дякуючи відсутності мотивування у рішеннях присяжних є сваволя, ми відповімо, що у справі боротьби зі сваволею мотивування не допоможе; проти такої сваволі придатними і належними засобами є хороше, доступне розумінню народу і не розбіжне з його поглядами кримінальне законодавство, а також висока якість діючих разом з присяжними і скеровуючих процес коронних судців і особливо їх голови» [128, с. 9]. Щодо наукової необізнаності присяжних, то є аргумент: для вирішення фактичних питань справи потрібно мати живу совість і здоровий глузд, а дані медичні, антропологічні і юридичні можуть без особливих труднощів бути сприйняті присяжними у судовому засіданні.
Стосовно зауважень третьої групи, то вони не можуть похитнути суд присяжних за його сутністю. Окрім того, такий суд не потрібний для всіх справ, а лише для найбільш важливих, результат яких може істотно вплинути на долю підсудного.
Що стосується відсутності практики у присяжних засідателів, то вважаємо це зауваження не достатньо аргументованим, адже, по-перше, почуття законності розвивається не лише завдяки практиці, а формується у людини на основі здорового глузду та моральних принципів; по-друге, відповідальність у присяжних не залежить від їх посади, а, як переконує практика цього суду, зумовлюється усвідомленням відповідальності перед совістю та громадською думкою.
Історичним досвідом діяльності суду присяжних в таких країнах з монархічною формою правління, як у Англії, Австрії, Іспанії та Німеччині, нівелюється зауваження про його несумісність з формою державного правління в Росіїї.
Розглядаючи питання умов дії суду присяжних, то ще у перші роки діяльності останнього в Україні проведено ґрунтовне дослідження Л.Владимировим [20]. На підставі дослідження функціонування суду присяжних у розвинутих країнах Заходу, а також теоретичних засад автор обґрунтовує морально-правові умови, потрібні для суду присяжних. Своє дослідження він починає з аксіоми — будь-який заклад у сфері політичній і суспільній є таким, яким його зробило середовище, де він функціонує. На її основі обґрунтовується важливий науково-методичний принцип — «під час дослідження закладів політичних і юридичних вивчення слід, перш за все, скерувати на ідеї, що складають їх атмосферу в даного народу» [20, с. 4]. Аналізуючи умови держав, де існує суд присяжних, автор приходить до висновку: для цього суду потрібно, щоб суспільство характеризувалося розвинутим почуттям обов'язку та справедливості. Якраз названі почуття досить розвинуті у Англії та Франції. На основі праці Монтеск'є «Дух законів» аналізується різниця між природою уряду та його принципом. Для таких суспільних організацій як монархізм, республіка і деспотія принципами, відповідно, є: честь, доброчинність і страх. З огляду на це, автор пропонує для різних організацій кримінального процесу виділяти структуру і принципи. Для суду юристів та суду присяжних, відповідно, принципи такі: виконання закону; моральне зобов'язання. Важливою умовою діяльності суду присяжних є також довіра до нього з боку суспільства і уряду. Загалом виділяються наступні моральні умови: почуття обов'язку; моральне зобов'язання; справедливість. Щодо правових умов присяжних, то автор зауважує, що цей суд можливий лише у правовій державі, де є закон, який визначає, що заборонено, і гарантує кожному свободу, поки той не порушить закон. Правовими умовами названого суду є також: почуття законності; індивідуальна свобода; узгодженість кримінального права із суспільним сумлінням. Ці теоретичні виклади автора характеризуються достатньою ґрунтовністю і логічністю, на їх основі можна глибше зрозуміти причинність аргументів і поглядів на суд присяжних в Україні.
Дискусія стосовно компетенції суду присяжних не припинялася впродовж усього періоду його діяльності. Першим важливим їх моментом було те, що цей суд з самого початку існування не мав права розглядати справи про державні злочини. Пізніше, за Законом 12 листопада 1866 p., з юрисдикції суду вилучено справи, що стосувалися преси. Законом від 9 травня 1878 р. тимчасово забрано справи щодо злочинів проти порядку управління. Законом від 7 липня 1889 р. у суду присяжних вилучено справи про службові злочини посадових осіб. Названі вилучення зменшували кількість справ, що розглядалися судом присяжних. За підрахунками О.Бобришева-Пушкіна, на час введення судових статутів із загального числа 1536 статей Особливої частини Уложення про покарання 470 статей було у юрисдикції суду присяжних. За Законом 1889 р. даний суд мав право розглядати лише близько 300 статей. Головними аргументами потреби вилучення статей з компетенції суду присяжних були: неспроможність присяжних зрозуміти складні злочини; часте винесення щодо окремих злочинів виправ-дальних вироків; необ'єктивність розгляду справ, що стосувалися заворушень, для усунення яких начальство змушене вдаватися до надзвичайних заходів [23, с. 169].
Важливе значення щодо обмеження компетенції суду присяжних було «нерозуміння» реакційною частиною суспільства окремих його вироків. Зокрема, виправдального вироку в 1878 р. з обвинувачення В.3асулич, такого ж вироку в 1883 р. Київського окружного суду в справі М.Свиридова тощо. Нерозуміння глибинних коренів винесення присяжними зазначених вироків не лише пересічними громадянами, а й державними мужами було також причиною дискусій щодо обмеження прав присяжних — аж до створення спільної колегії коронного та присяжного суду.
Поступове обмеження компетенції та прав суду присяжних не залишилося поза увагою як вчених, так і юристів-практиків, котрі розділилися на два табори — прихильників та «реформаторів» цього суду. До прихильників, крім названих вчених, слід віднести таких відомих юристів як І. Фойницького, А. Коні, В. Спасовича, А. Лихачова та інших, їхні погляди на компетенцію і право присяжних проявлялися як на підставі аргументованої критики уже введених у дію нових положень, так і суперечок стосовно окремих теоретичних питань цього суду. Зокрема, у праці [93], виданій в Україні, проф. В. Полузанов критично аналізує погляди опонентів діяльності суду присяжних — Вальтера та Брадзького щодо місії присяжних. Перший доводив недоречність чинного законодавства, згідно з яким місія присяжних засідателів під час вирішення питання про ставлення у вину підсудному його діяння ширша від місії щодо цього питання коронних суддів; що присяжні за чинними законами мають право визнавати підсудного невинним також з інших підстав, ніж ті, які означені у кримінальному законі (ст. 92). Брадзький пропонував ввести у закон положення, яким би судді взагалі, а присяжні засідателі — особливо, не були пов'язані з причинами неможливості поставлення у вину діянь підсудному, означених у ст. 92 Уложення про покарання. Пропонувалося зазначити у законі, що за наявності у справі причин, які унеможливлюють поставлення у вину підсудному діянь, передбачених в Уложенні, суд зобов'язаний не ставити йому ці діяння у вину. Окрім того, останній може негативно вирішити питання про ставлення у вину також з інших виявлених у справі причин, які зовсім не означені законом [93, с. 33]. В.Полузанов на основі аналізу статей чинного закону логічно доводить неспроможність аргументів та шкідливість для діяльності суду присяжних як пропозицій Вальтера, так і Брадзького.
Помітною у історії змагань поглядів та відстоювання суду присяжних у XX ст. є стаття М.Чубинського [129]. У ній відображено чотири головні напрями думок стосовно цього суду: звуження компетенції суду присяжних; усунення даного суду від справ, у яких підсудний визнає свою вину; підпорядкування вердиктів присяжних контролю коронного суду; об'єднання суду присяжних і коронного в одну колегію.
Ці «реформаторські» спроби, скеровані на послаблення суду присяжних, були у полі зору державної комісії, що переглядала судові статути. На їх підтримку інколи лунали голоси. Однак у опублікованих проектах судових статутів зазначені «реформаторські» пропозиції відображення не знайшли. Автор вказує: «якби законотворці їх прийняли, то, можливо, реформа виявилася б згубною не лише для суду присяжних, а й взагалі для російського правосуддя». Але законодавець їх не прийняв. Проте у 1903 р. вийшло роз'яснення Сенату. Він заявив: присяжні не мають права виправдовувати обвинувачених, які зізналися; голови судів зобов'язані кожен раз нагадувати про це присяжним; захисники, які переконують, що за вказаних умов присяжні мають право виправдовувати підсудного, підлягають дисциплінарній відповідальності. Таке роз'яснення суперечить чинному законодавству і відкидає суд присяжних у середньовіччя.
Наукові дискусії щодо порядку формування та складу суду присяжних стосувалися наступних моментів: якісного його складу; участі адміністрації у процесі формування суду; відхилення присяжних обвинувальною і захисною сторонами. Не вдаючись у подробиці окремих аргументів, зазначимо, у результаті цих дискусій за Законом 1884 р. змінено склад комісій, які створювалися у повітах для складання списків, та право відхилення присяжних засідателів. За Законом 1887 р. для присяжних засідателів підвищено ценз — читати російською мовою (замість її знання), володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано статутами 60-х pp.[23, с. 171].
Зазначені зміни були оцінені прихильниками суду присяжних переважно негативно. Наприклад, щодо зменшення кількості відхилених засідателів (з 12 до 6 осіб), що передбачалося Законом 1884 р., то Г.Джаншієв вбачав у цьому великий крок назад руського судового законодавства^, 158]. Такого висновку він дійшов на основі аналізу європейського і американського законодавства, якими передбачалось широке право відхилення присяжних. У Америці підсудний з огляду на важливість справи міг відхилити від 10 до 20 присяжних (обвинувач — тільки 5); у Франції — від 6 до 12; у Італії — 8; а у Німеччині — від 6 до 9 осіб [57, с. 158]. Критикувався також штат комісій для формування чергових списків присяжних засідателів, який фактично був у руках адміністрації.
Аналізуючи погляди щодо судового процесу, приходимо до висновку: вони стосувалися змісту формулювання запитань для суду присяжних головою суду, його участі в управлінні перебігом процесу, ставлення до колегії, допиту підсудних тощо. Окрім того, важливе значення стосовно цього питання належало присяганню засідателів. Під впливом аргументу доцільності економії часу дана процедура стала необов'язковою для кожного окремого засідання лише на 28-му році існування суду присяжних.
Таким чином, розглянуті на підставі аналізу історичної літератури з науково-прикладних питань функціонування суду присяжних, введеного в Україні судовою реформою 1864 p., робить можливим формулювання наступних висновків. Історія суду присяжних в Україні досліджена недостатньо, що унеможливлює повне оцінення його значення в розвитку суспільства. На теренах України такий суд запровадився поетапно, нероздільно з поширенням його в Російській імперії. У процесі обгрунтування та створення статутів, що регламентували діяльність суду присяжних, визначна роль належала українцеві С.Зарудному. Головних науково-практичних проблем, щодо яких розгорнулася дискусія про шляхи розв'язання та впливу на діяльність даного суду, є п'ять. Проблеми доцільності створення та функціонування суду присяжних були у полі зору та грунтовно вирішувалися відомими юристами, які працювали в Україні. Аналіз поглядів на означені проблеми та аргументів щодо розв'язання останніх свідчить про їх багатогранність і складність. Вирішення вказаних проблем у практичній діяльності суду присяжних України характеризується частими змінами законодавчої бази, які не завжди були виправданими, нерідко зумовлювали регрес у судочинстві. Розглянуті аспекти наукових дискусій та розвитку суду присяжних в Україні переконують у наступному. Цей суд неоднозначно сприймався різними верствами суспільства, що потрібно враховувати у нинішній практиці розвитку судочинства держави.
