Створення політичних партій і рухів

 

У березні 1990 р. була скасована стаття 6 Конституції СРСР про керівну роль КПРС в суспільстві. До цього часу в країні вже діяли численні політичні організації. Скасування статті 6 стала стимулом виникнення нових партій і рухів. Чільне місце серед них займали організації демократичної орієнтації-Селянська, Аграрна, Народна партії Росії, Республіканська партія Російської Федерації, Демократична партія Росії та ін У своїх програмах вони виступали за демократичну державу, за проведення економічних і політичних реформ. Багато партій визнавали необхідність створення змішаної економіки, але розходилися у виборі шляхів для її формування. Керівники більшості нових організацій вважали необхідним для виходу з кризи здійснити необхідні реорганізації зверху.
Розкол у рядах КПРС привів до виникнення декількох партій соціалістичної (комуністичної) орієнтації. Помітну роль у політичному житті країни з перших днів створення грали Комуністична партія РРФСР (КПРФ) і Російська партія комуністів (РПК). Оформилася Російська комуністична робітнича партія (РКРП). На початковому етапі діяльності всі вони бачили своє головне завдання у поверненні до комуністичної ідеології (з урахуванням що відбулися в країні змін), а також у посиленні ролі держави в економічному житті.

Почали діяти партії соціал-демократичного спрямування. За відродження національної самосвідомості і сильної держави-але в різних формах-виступали партії та рухи національно-патріотичної орієнтації (Республіканська народна партія Росії та ін.)

 

Час існування багатьох партій виявилося коротким, вони розпадалися, зливалися з іншими організаціями. Виникали нові політичні групи і блоки, і всі вони брали активну участь у суспільному житті СРСР. У центрі політичної боротьби за владу на рубежі 80-90-х років опинилися партії комуністичної та ліберальної орієнтації. До кінця 80-х років намітився розкол серед прихильників реформаторського курсу М. С. Горбачова.Значною мірою цьому сприяло погіршення економічної ситуації в СРСР. Група політичних радикалів виступила з вимогою поглиблення політичної реформи, активного впровадження в життя ідей приватної власності та багатопартійності.

 

Економічна реформа

 

Перші роки «перебудови» мало торкнулися існуючу економічну систему.
У 1987 р. була прийнята програма економічної реформи. Головна її спрямованість полягала в переході від переважно адміністративних до економічних методів управління виробництвом. Але істоти адміністративно-командної системи реформа не торкалася. Приймалися законодавчі акти з метою вдосконалення управління економікою. Скасовувалися деякі міністерства і відомства, розширювалася самостійність підприємств. Незважаючи на всі вжиті заходи, планові завдання в галузі народного господарства не виконувалися за більшістю показників. Більш того, посилилася брак продовольства і товарів народного споживання. Зріс бюджетний дефіцит, що почасти сприяло і скорочення надходжень від експорту нафти.

 

В кінці 80-х років більшість економістів, господарників, партійних керівників визнали необхідність широкого розвитку ринкових відносин. I З'їзд народних депутатів СРСР ухвалив почати перехід до нової моделі економічного розвитку. В якості її складових частин рекомендувалися: скорочення державного втручання в управління народним господарством, оновлення відносин власності і становлення ринку. Про доцільність розвитку ринкової економіки, конкуренції і підприємництва говорилося в рішеннях ХХУШ з'їзду КПРС (липень 1990 р.).

 

На шляху до ринкової економіки. На рубежі 80-90-х років були дозволені індивідуальна трудова діяльність та створення кооперативів з виробництва декількох видів товарів. Широкими правами наділялися підприємства (Закон про державне підприємство, 1987 р.). На центральні планують організації покладалися обов'язки з визначення контрольних цифр господарського розвитку і розмірів державного замовлення.Підприємства отримали можливість продавати самостійно надпланову продукцію.

Однак відсутність в економіці ринкових механізмів створювало труднощі на шляху реалізації цього положення. Був прийнятий Закон «Про загальні засади підприємництва в СРСР». Він повинен був сприяти формуванню економічних і правових умов для розвитку приватного підприємництва. На це були спрямовані і реорганізація банківської системи, створення комерційних і кооперативних банків. Розширилося залучення в економіку іноземних інвестицій, створювалися спільні із зарубіжними фірмами підприємства.

 

Відбулися зміни в організації сільськогосподарського виробництва. З'явилися фермерські та особисті селянські господарства. До кінця 1990 р. в країні налічувалося близько 50 тис. фермерських господарств, в яких вироблялося близько 1% всієї сільськогосподарської продукції. Недержавний сектор - в колективах і приватних формах-отримував все більш широке розповсюдження в економіці.
Економічна реформа не покращила стану справ у народному господарстві. У 1989-1990 рр.. різко скоротилися темпи зростання виробництва промислової продукції (див. табл. 1).

 

Таблиця 1

Збільшувалися розміри дефіциту держбюджету, зростало безробіття. На початку 1990 р. чисельність безробітних в країні становила (за офіційними даними) 6 млн. чоловік [1, 131].

 

Антикризові програми

 

Влітку 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла постанову «Про концепцію переходу до регульованої ринкової економіки». Слідом за тим кілька груп знаних економістів і господарників розробили проекти програм, які отримали назву антикризових. Ці програми представляли собою альтернативні плани переходу до ринкової економіки. Авторами однієї з них-«Програма 500 днів»-була група економістів на чолі з С. С. Шаталіним і Г. А. Явлінським. Програма передбачала децентралізацію економіки, переведення підприємств на оренду і приватизацію. Намічалися зняття державного контролю за цінами і допущення регульованою безробіття. Програма, на думку її укладачів, дозволила б протягом 500 днів вивести країну з економічної кризи. Однак для реалізації був вибраний більш помірний план, розробка якого велася під керівництвом директора Інституту економіки АН СРСР Л. І. Абалкін. Участь у роботі над програмою брав глава уряду М. І. Рижков. Програма Н. І. Рижкова-Л. І. Абалкін передбачала збереження на більш тривалий термін державного сектора в економіці, а також контроль з боку держави над складним приватним сектором.

Політика реформування економіки мала значні соціально-економічні витрати. Різко скоротилося виробництво як промислової, але і сільськогосподарської продукції. Зменшилися реальні доходи більшості населення. Залишалися невирішеними багато соціальних проблем, в тому числі житлова, продовольча, екологічна. Загострення проблем праці і побуту викликало різні форми соціального протесту. В кінці 80-х років хвиля страйків охопила шахти Кузбасу, а потім Донецького вугільного басейну. Тільки в Донбасі в боротьбу за свої права вступили понад 300 тис. шахтарів.

 

Різноманіття форм власності призвело до появи нових соціальних категорій населення. Виникли соціальні групи, які володіють засобами виробництва: члени коопераагівов та особи, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю. Сформувався соціальний шар громадян, які володіють значними фінансами (банкіри).