Грунтово-рослинний покрив та тваринний світ

 

Родючі чорноземні ґрунти становлять велике природне багатство області. В поєднанні з м’яким кліматом і рівнинною поверхнею вони створюють сприятливі умови для заселення земель Придніпров’я і розвитку сільського господарства.

Д.Я. Яворницький писав про багатство земель, які заселили запорізькі козаки: «Родючисть землі запорізьких козаків, звичайно, багато в чому залежала насамперед від її ґрунту: в північній частині земля запорізьких вольностей складалася з соковитого чорнозему від 4 вершків до ½ аршина, в низовинах від 2 до 3 аршинів завглибшки, який щороку угноювала густа і висока трава…; у південній і особливо у східній частині земля запорозьких козаків складалася з незначного шару чорнозему з піщаним та глинисто-солонцюватим підґрунтям, крім похилих місць поблизу річкових долин і балок, де ґрунт вважався достатньо доброякісним.

Земля в цій околиці – південній окраїні запорізьких вольностей – за винятком піщаних кіс поблизу рік, кучугур та кам’яних берегів, загалом чорна згори на два фути й нижче, волога, а нижче двох футів глиниста, жовтувата, і вся здатна плодоносити…» [32]

Ґрунти сучасної території Дніпропетровської області утворилися в умовах помірно посушливого клімату і степової рослинності на карбонатному лесі. Переважаючими ґрунтами в області є звичайні та південні чорноземи. Зустрічаються чорноземно-піщані, дерново-піщані, чорноземно-лучні, солонцюваті ґрунти й розбиті піски, які покривають незначні площі території.

Найбільш поширені чорноземи звичайні середньогумусні важкосуглинкові і чорноземи звичайні малогумусні важкосуглинкові. Перший вид чорноземів дуже поширений на всьому лівобережжі області. На правобережжі південною межею їх поширення є лінія П’ятихатки – Солоне. Чорноземи звичайні малогумусні поширені на правобережжі по лінії Інгулець-Апостолове-Марганець.

Звичайні чорноземи мають добре виражену зернисту структуру. Вони дость стійкі при розмиванні їх водою. Завдяки зернистій структурі чорноземи звичайні мають хорошу водопроникність, достатню волого- і повітроємкість, провітрюваність, що в свою чергу зумовлює їх хороший водний, повітряний і тепловий режим.

Потужність гумусного і перехідного горизонтів звичайних чорноземів у центральній частині області (Синельниківський район) досягає 100см. На півночі їх потужність дещо збільшується, а на південь – навпаки, зменшується. Кількість гумусу в цих ґрунтах 6-7, іноді 8-9%.

Чорноземи південні важкосуглинкові займають крайній південь правобережжя області південніше від ліній Інгулець – Апостолове – Марганець. Характерною ознакою цієї різновидності чорноземних ґрунтів є незначна потужність горизонту проникнення гумусу (50-60 см), що є результатом незначної кількості опадів (до 400мм). Кількість гумусу в них досягає 5%. На відміну від звичайних чорноземів, чорноземи південні не мають достатньої зернистої структури.

В долинах Орелі, Самари і Вовчої, вздовж західного схилу Приорельського плато поширені чорноземно-лучні солонцюваті й солончакуваті легко- і важкосуглинкові ґрунти. Вміст гумусу в них досягає 6%.

Фізичні якості чорноземно-лучних ґрунтів сприятливі для вирощування всіх сільськогосподарських культур.

На Орельсько-Самарській низовині, в пониззі Самари поширені чорноземно-пісчані й дерново-пісчані ґрунти. Вздовж лівого берега Дніпра від Верхньодніпровська до Дніпропетровська і в басейні Вовчої трапляються малозадерновані й розбиті піски.

З ґрунтами тісно пов’язаний рослинний і тваринний світ Придніпров’я.

Дніпропетровська область розташована в двох підзонах справжнього степу: все лівобережжя і бальша частина правобережжя знаходяться в підзоні разнотравно-типчаково-ковилового степу, крайній південний захід правобережжя – в підзоні типчаково-ковилового степу.

«Уявіть собі неозорий простір, вкритий строкатим килимом різноманітних квітів, які то утворюють складну мозаїку химерного сплетіння, то являють собою окремі плями синього, жовтого, червоного, білого відтінків; часом рослинний покрив такий барвистий, такий яскравий і строкатий, що починає рябіти в очах, і погляд шукає заспокоєння в далекій лінії горизонту, де тут і там видніються горбочки, могили або де далеко за балкою вирізьбляється темна пляма кучерявих дібров… Жаркого червнего дня повітря напоєне безугавним дзижчанням сили-силенної бджіл та інших комах, що налітають на квіти.»

Так писав про українські степи відомий їх знавець професор В.В.Альохін.

Ельзаський художник кінця XVIII ст.Жан-Анрі Мюнц майстерно змальовував буйну рослинність степів, хмари орлів, яструбів, шулік, що чигали на необачних зайців, байбаків, ховрахів, котрими були переповнені степи. [30]

Людина при господарському освоєнні ґрунтів і рослинності степу докорінно змінила їх природний розвиток. Тепер степи розорані і являють собою сільськогосподарські угіддя.

Різнотравно-ковилово-типчакова рослинність залишилась тільки на схилах балок, у перелісках і на деяких ділянках вододілів, де ґрунти мало придатні під ріллю. Такі невеликі ділянки цілини збереглися в Царичанському, Васильківському, Павлоградському, Петропавлівському та деяких інших районах області.

Для степу різнотравно-ковилово-типчакової підзони з різнотрав’я найбільш характерними представниками є: дика головчаста, полуніці зелені, земляний горіх, шавлія поникла, подорожник, волошки, крупка весняна, вероніка весняна, кермек та багато інших.

Із злакових найбільш поширені: ковила пірчаста, ковила волосиста, типчак, тонконіг вузьколистий, стоколос прямий, стоколос безостий, пирій повзучий та інші. Поряд з різнотрав’ям і злаковими поширені бобові: конюшина альпійська і гірська, вика вузьколиста, люцерна серповидна і хмелевидна, рокитник тощо. [6]

На вододілах, на схилах балок, ярів і річкових долин ростуть чагарникові та чагарничкові: мигдаль степовий, дереза, шипшина, терен та інші.

Для підзони ковилово-типчакового степу найбільш характерними представниками рослинного світу є дерновинні злаки, як-то: типчак, ковила пірчаста, ковила волосиста, тонконіг лучний, стоколос, пирій та інші. Різнотрав’я представлене в основному кермеком, бедринцем. З ефемерів слід назвати степові тюльпани, зірочки.

Характерною ознакою представників рослинного світу степу є їх пристосованість до умов сухого степового клімату.

В заплавах Самари і Вовчої збереглися солонцево-солончакуваті і солончакові луки. Ліси на території області ростуть вздовж річок, на схилах річкових долин, балок, ярів, на піщаних ґрунтах. Вони становлять 3,5% від усієї площі області і займають 152,4 тис.га. Вони поділяються на байрачні, заплавні, штучні. Найбільш відомі лісові масиви природного походження – Самарський бір і Дібровський ліс.

В журналі «Архіви України» від 1991 року приводяться цікаві факти щодо ставлення козаків до рідної природи, в тому числі і до лісів: «Як свідчать документи Коша Нової Запорізької Січі, питання охорони природи не були чужими для наших предків. У першу чергу це стосувалося лісів, яких на Запорожжі, або, як тоді казали, у Вольностях Війська Запорізького, було не багато, що характерно для степової України. Ліси займали незначну частину території, за даними Д.Яворницького – близько 8%, а головним чином по долинах річок – Дніпра, Орелі, Самари, Самоткані, Вовчої, а також у низинах по берегам менших рік, озер, лиманів, на дніпровських островах, у байраках і плавнях. Запорожці особливо цінували самарські ліси, відомі у документах під назвою «Самарська Товща», що були знамениті своїми дубами, які в обхваті досягали семи метрів.» [14]

Ліси давали козакам притулок, забезпечували продуктами харчування, давали будівельний матеріал. Військова та господарська діяльність запорожців – спорудження укріплень, заснування хуторів, зимівників, слобід – також вимагала дерева, як будівельного так і для опалення.

М.Акімов писав: «Крім лісів на обох берегах Дніпра такі самі ліси росли на островах ріки; усіх островів на Дніпрі в межах вольностей запорізьких налічувалося 265, і більшість із них була вкрита лісом, переважно лозою, шелюгом, рідше осокорами й ще рідше дубами.» [30]

Найбільш відомим масивом лісу заплавного типу є Самарський бір. У цьому лісі вздовж берега Самари розміщуються зарості лози трьохтичінкової, серед яких виділяються поодинокі верби. Трохи вище тягнеться дубово-сосновий ліс, який складається з дуба черешчатого, в’яза, липи, ясена, береста, ільма, клена гостролистого і польового, вільхи і сосни звичайної.

Залежно від зволоження і складу ґрунтового покриву в межах Самарського бору зустрічаються дубово-в’язові, липово-в’язові та іншого типу ліси. Чагарниковий підлісок у цьому бору складається з клену татарського, ліщини, бруслини європейської, бузини, глоду, шипшини, жостеру та інших рослин.

Для трав’янистого підліска найбільш характерними є конвалія, кропива, копитняк, кермек, папороті, комиш лісовий, фіалки, полуниці.

Другим великим масивом лісу площею понад 1,3 тис.га є Дібровський ліс на південному сході Покровського району. За складом рослинності він поділяється на Червоний бір і Чорний бір.

Чорний бір займає більш знижені і зволожені місця в закруті ріки Вовчої і складається головним чином з дуба звичайного, береста, ясена, клена, акації білої, груші та яблуні дикої, невеликого осикового гайка. Зустрічається також береза. Особливо приваблива липова частина бору. Підлісок складається з терну, шипшини, клена татарського, інших чагарників. З трав’янистих ростуть тюльпани, конвалія, суниці, кропива.

Червоний бір займає підвищені місця з піщаними ґрунтами і складається з сосни звичайної. Він чистий і світлий.

Незначні лісові масиви є по берегам Дніпра на північний захід від Дніпропетровська і на дніпровських острівцях, по берегах Орелі, Самари, Вовчої та інших місцях. Вони складаються з дуба, осики, берези, верби, береста, клена. [15]

Ліси – байраки розкидані невеличкими острівцями по всій території області, але найбільше їх у П’ятихатському районі, на південних схилах Приорельського плато (біля сіл Євецько-Миколаївки, Івано-Михайлівки, Андріївки, Василівки), на заході Синельниківського та сході Солонянського районів (вздовж Дніпра). З деревних порід у цих лісах ростуть берест, дуб, груша дика, ясен, липа, ільм, а в байраках Приорельського плато є сосна. Для підліска з кущів характерними є глід, ліщина, шипшина, терен, клен татарський і польовий. Трав’яний підлісок складається з барвінку трав’яного, дзвоників, молочаю, тонконого гайового, конвалії, копитняка європейського.

Степова зона України, в тому числі і територія сучасної Дніпропетровської області, в минулому докорінно відрізнялась від сучасної. Зовсім недавно бродили по степах Придніпров’я і Причорномор’я табуни диких степових коней – тарпанів. Основним і вирішальним фактором зникнення тарпанів було перетворення людиною цілинного степу на сільськогосподарські угіддя, а також безпосереднє знищення тарпанів.

Серед ковилового степу ще в середині XVIII ст. розгулювали численні стада антилоп-сайгаків. Заради смачного м’яса і цінної шкіри вони були об’єктом полювання. Тепер сайгаки винищені.

В дібровах, у плавнях Дніпра та інших річок області ще до середини минулого століття водились дикі кабани. Пізніше вони були частково винищені, а частково відійшли на захід, у Карпати і непрохідні ліси Полісся.

В минулому типова тварина степу – бабак тепер на території області не зустрічається зовсім.

Олень, тур, зубр і кулан, що колись були досить поширені в наших степах, винищені або відійшли в інші райони. [23]

В зоогеографічному відношенні територія Дніпропетровщини належить до складу Степової зоогеографічної округи (Центральний зоогеографічний район охоплює всю правобережну частину області, Дніпровсько-Донецький зоогеографічний район - лівобережну).

Тваринне населення області включає більше 10 тисяч видів безхребетних, 7700 видів комах. Число рідкісних і зникаючих безхребетних досягає 1250 видів. Фауна хребетних нараховує 384 види, риби – 51 вид, земноводні – 10 видів, плазуни – 12 видів, птахи – 253 види, ссавці – 65 видів. До рідкісних і зникаючих відноситься 111 видів. [30]

Сучасна фауна області представлена головним чином степовими і деякими лісовими тваринами. З хижаків тут зустрічаються вовки, лисиці, тхори, ласиці, перев’язки, куниці лісові та барсуки.

З комахоїдних у лісових заростях живуть: бурозубка звичайна, всюди зустрічається їжак звичайний, у басейні Самари – кутора звичайна. Досить поширені рукокрилі (литючі миші): вухань звичайний, вечірниця мала і руда та інші.

Найбільш численними є гризуни: ховрах крапчастий (на правобережжі) і ховрах сірий (на лівобережжі), різні миші, хом’як, тушканчик великий, пацюк сірий, кріт, сліпак, заяць-русак. Наявність значної кількості гризунів зумовлює і велику кількість хижих птахів: лунів степових і болотяних, кібчиків, боривітрів, ясрубів.

З найхарактерніших степових птахів слід назвати насамперед дрохву, журавля, жайворонка, перепела, куріпку сіру. Проте їх залишилося мало.

У плавнях Дніпра, озерах і блюдцях Дніпровсько-Самарської низовини та в заростях річок і ставів водяться дики качки, курочки водяні, чаплі. У цих же місцях гніздиться бугай сірий і рижий. Полезахисні лісові смуги багаті на горлиць. У заростях терну і в садах живуть солов’ї, грак, ворона сіра, ластівка, горобець, шпак – звичайні жителі Дніпропетровщини.

Плазуни представлені гадюкою степовою, полозом жовтобрюхим і вужем. Є зелена і сіра ящерки.

З амфібій слід назвати жабу зелену, землянку, жабу озерну.

В ріках водиться значна кількість риби.

Перша згадка про риб річки Орелі хронологічно відноситься до XVII ст. – доби запорізького козацтва. В першій половині XVII ст. з Орелі одним закидом сітки рибалки витягали до двох тисяч рибин, кожна, щонайменше 30-35 см довжиною. Дослідження 1993 – 1998 років реєструють 31 вид риб з 9 родин: коропові (17 видів), в’юнові, окуневі, бичкові (налічують по 3 види), інші родини представлені одним видом кожна. [28] За козацької доби в Самоткані водилося стільки риби, що вона від власної кількості вимирала. Самару за величезну кількість риби і звірини козаки називали «святою рікою», а всю місцевість навколо м.Самари (Новомосковська) – «обітованною Палестиною». Раки в річці Домоткані досягали 25 см. Тому не дивно, що найбільше господарське значення для козаків у Придніпров’ї мало рибальство. [14]

Багато є також комах, які є шкідниками сільського господарства. Сарана перелітна, совка озима, жук-кузька, міль яблунева, плодожерка, квіткоїд яблуневий, хрущ, капустянка і білан капустяний – такий далеко не повний перелік шкідників сільськогосподарських культур.

Короткий огляд природних умов і природних ресурсів Дніпропетровської області показує, що вони створюють сприятливі умови для різнобічної господарської діяльності населення. Саме тому цей благодатний край активно заселявся і освоювався козаками. У найзручніших місцях понад берегами рік і річечок, на островах, у ярах, балках чи байраках вони засновували свої поселення. Не випадково, що дуже давно існує прислів’я, яке наводив у своєму творі український літописець початку XVIII ст. Григорій Грабянко, хоч і в дещо зміненому вигляді: «Де лоза – там і козак, а де байрак – там по сто і двісті козаків». [31]

Великий Луг знаходився у серці козацьких земель, які давали все, що було потрібно для життя. Лагідний клімат, родючі землі, зелений океан степових рослин, хмари птахів в піднебессі, безліч дичини, переповнені рибою озера і річки – все це сприяло швидкому заселенню цих земель козацтвом.