Проблема дитинства у період Середньовіччя та Відродження

Середні віки в історії людської культури оцінювали по-різному: то як період глибокого занепаду цивілізації, то як період становлення доброчинностей. Гуманісти, які вивчали класичну культуру, негативно оцінювали епоху, що охоплює аж десять століть. Період із IV до XV ст. кваліфікувався як час варварства і темряви [13, 38].

В історії Західної цивілізації кожному із етапів притаманне своє особливе ставлення до дітей, до виховної практики, до дитинства та сім’ї взагалі. Що стосується середньовіччя, то багато років у наукових дослідженнях його характеризували, як період занепаду цивілізації, і тільки в другій половині ХХ ст. ця точка зору змінилася [2, 35].

Нині історики вважають, що перехід від античності до Середньовіччя був результатом тривалого процесу еволюції, у цілому - позитивного, хоча він і позначений рядом жорстких і кричущих фактів. Французький медієвіст Жак Ле Гофф у своїй праці «Народження Європи» стверджує: «Час (IV-XV ст.) був ключовим для розвитку Європи, і з усіх складових європейської спадщини, яка сьогодні має значення і буде не менш важливою в майбутньому, середньовічна складова - найбільш значуща» [13, 38].

Аналізуючи дитинство середньовіччя, насамперед слід зазначити, що для людини того часу особа, сім’я і пов’язане з нею приватне життя мали другорядне значення, все існування набувало публічного характеру. Без усякого інтересу епоха середньовіччя сприймала невід’ємний атрибут сімейного життя - дітей.

Не випадково у цей час збереглось багато античних підходів, які мали антипедоцентичну спрямованість. Так, християнство спробувало боротися з практикою відкритого вбивства новонароджених, що було вельми популярним у Стародавній Греції і Римі. А ось звичай підкидати дітей поширювався і надалі, тільки форми його трохи видозмінилися: дітей продавали, посилали годувальницям (наприклад, у Франції навіть у 1900 р. близько 90% новонароджених відправляли в сільську місцевість), влаштовували підмайстрами і прикажчиками, пажами при дворі. Малюків виганяли із сім’ї, віддаючи в монастир, відправляючи в подорож і паломництво.

Звичайно ж, практикувалося і, так би мовити, традиційне підкидання. Наприклад, у Флоренції половину дітей після народження підкидали в сирітські будинки аж до ХІХ ст. При цьому, якщо немовляті щастило, і воно доживало до п’яти років, то сім’я могла забрати його назад. Існувала також практика й сексуального насильства. Лише в ХІІІ ст. з’являються перші виступи церковних моралістів проти сексуальних домагань відносно дітей з боку батьків, нянь і сусідів.

Поаналізувавши велику кулькусть документів, Л. де Моз зробив висновок про вчинення наруги над дитиною в ті часи. Але, на нашу думку, для пояснення ситуації більш зрозумілою є точка зору інших дослідників, які стверджують, що для людей того часу типовою була проста байдужість, відсутність будь-яких емоційних реакцій у дорослих щодо дітей. Не стільки жорстокість, на якій наголошував Л. де Моз, скільки неуцтво, бідність призводили до масової наруги над дітьми [2, 36].

Відомий у Європі дослідник проблеми дитинства, автор праці «Історія дитинства у призмі століть: суспільна історія сімейного життя» Ф. Арє’с вважає, що в середні віки між дорослим і дитиною не було особливих відмінностей. Не тільки трактування поняття дитинства в сучасному значенні, а й виявлення загального інтересу до цього періоду життя не були характерними для західноєвропейської культури аж до Нового часу. Формування сучасного образу дитини, стверджує він, належить до XVII-XVIII ст., коли світ дитинства і життя дорослих мали вже чіткі відмінності і перший почали визнавати як соціальну і психологічну цінність. «Тривалість дитинства була зведена до найбільш тендітного періоду, коли маленька дитина не може обходитися без сторонньої допомоги; дуже рано, тільки що фізично окріпнувши, дитина зливається з дорослим, розділяючи з ними працю та гру. З маленького дитяти вона зразу ж ставала молодим дорослим, минаючи різні етапи юності…».

За визначенням французького дослідника, у Середньовіччі не існувало окремого світу дитинства. Дитину розглядали як «маленьку людину», тому тотожність була в усьому: вона мала доступ майже до всіх аспектів життя дорослих, жила їхнім життям [13, 38]. Діти носили одяг своїх батьків, грали в ті самі ігри, що і їхні батьки і точно таким самим способом, як і їхніх батьків, дітей середньовіччя судили, вішали. У суспільстві того періоду семирічний хлопчик розглядався як чоловік, здатний до всього, крім кохання та війни [2,36].

Отже, в загальній картині середньовіччя, як, утім, і в епоху античності, дитинство було абсолютно невидимим, непомітним і повністю німим [2, 37].

Надзвичайно цікавою та інформаційною для дослідників дитинства є праця А.Л. Ястребицької «Західна Європа ХІ-ХІІ століть. Епоха, побут, костюм». Як стверджує авторка, у науковій літературі проблемі середньовічного дитинства присвячено недостатню кількість праць, чого не можна сказати про художню літературу та образотворче мистецтво. Завдяки глибшій християнізації суспільної моралі в XVII ст. дитина посідає привілейовані місця на мистецьких полотнах у жанрових сценах. З’являється велика кількість загальноприйнятих дитячих сюжетів: уроки малювання чи читання, діти, що граються. Зображення дитини однієї з’являється на портретах лише в ХVII ст., прикладом є картини таких майстрів, як Рубене, Ван Дейк та інших.

У надгробних барельєфах дитина починає фігурувати досить пізно, у XVI ст. Цікавим є той факт, що зображення спершу з’являється не на дитячій могилі чи на могилі батьків, а на могилі вчителя. Дитина в певному значенні залишалась анонімною.

Автор монографії «Життя і смерть в середні віки» Ю.Л. Безсмертний стверджує, що успадковані традиції минулого відігравали важливу роль у формуванні стереотипів ставлення до дитини в той час. У вченнях авторитетних ранніх християнських ортодоксів - Августина, Григорія Великого, Ісидора Севільського часто наводиться суворе осудження дитячої природи. Дитина грішна від природи; її вередливість, непосидючість, непередбачуваність поведінки є наслідком і підтвердженням її гріховності, навіть перший крик новонародженого не що інше, як крик «визволеної злоби», відгук первородного гріха, що тяжіє над кожною людиною і дитиною [13, 39]. П’єр де Берулл, французький священик, з цього приводу писав: «Дитинство, після смерті, є наймерзеннішим і найбільш нещасним станом людини» [2, 37]. Такі погляди, вважає дослідник, пов’язані з трактуванням шлюбу, в якому рання церква насамперед бачила продовження первородного гріха. Не дивно, що і дитяча доля розглядалась під цим кутом зору. Вважалось, що в дитині присутня помста за гріхи батьків. Народження в шлюбі не хлопчика, а дівчинки трактувалась церквою як кара батьків за порушення сексуального табу чи інших церковних приписів. Поява на світ слабких, хворих чи калічних дітей сприймалась як відплата за гріховність пращурів, зокрема, не тільки в ранньому середньовіччі, а й значно пізніше. Відповідно до цього погляду дитина не сприймалась як самоцінність, а лише як засіб «нагороди» чи «покарання» її батьків. Тому не дивно, що прояви безпечності і навіть жорстокості батьків до дітей зафіксовано в багатьох ранньосередньовічних пам’ятках. У них констатуються зумисне вбивство новонароджених, недбалість, що призводила до нещасних випадків, відсутність необхідного догляду за дітьми, підкидання дітей [13, 39].

В одній із протестантських проповідей, датованих 1520 р., пастор повчав своїх прихожан: «Серця немовлят схильні до подружньої зради, хіті, брудних бажань, до сварок, убивства, пияцтва, обжерливості, вони наповнені гнівом, суперництвом і ненавистю». Таким чином, дитина розглядалася як свавільне створіння, яке в своїх устремліннях і вадах нічим не відрізняється від дорослого, вона грішна з моменту свого народження, вона грішна «a priori».

Визнаючи правильним і бажаним милостиве ставлення до всього, православна людина зокрема, а християнин взагалі, аналогічне ставлення до дітей вбачали в побоях, у дитячому страху, у позбавленні дітей волі.

Таким чином, у контексті середньовічної традиції побої не були великим приниженням дитячої особистості. У них знаходило свій прояв ставлення до гріховної плоті як такої. Вважалося, що через її впокорення і катування відбувається зцілення душі. Більше того, в умовах життя того часу, необхідно було виховувати терпимість до болю і тілесних випробувань.

Додержуючись таких приписів, люди минулого щиро вірили, що єдиний спосіб упоратися із «цими впертими істотами - дітьми» - встановити ряд правил і суворо їх дотримуватися. Навіть крихітні немовлята, що порушили їх, ризикували дістати тяжку покару. Одна з матусь тієї епохи вважала: «Ближче до року дітей необхідно навчити страху перед різкою і тихому плачу!» [2, 39].

Разом із фізичними катуваннями дедалі частіше починають вдаватись до психологічного тиску, тобто починається цілеспрямована дія не тільки на тіло, але й на душу дитини. Так, щоб вигнати гріх із малюка, нарівні із батогом активно застосовуються такі засоби, як закриття його в темній комірці, позбавлення їжі на кілька днів. Прикладом є те, як на особливість свого будинку звертає увагу своєї матері 5-річний француз: «Він абсолютно нам не підходить - тут немає темної комірки! Куди ж ти будеш мене ховати, коли я завиню!». Таким чином, у дитячому сприйнятті світу утвердилися неминучість і законність покарання.

Для контролю дитячої поведінки використовувалися також всілякі зловісні фігури. Якщо ти неслухняне дитя, то тебе може проковтнути вовк нереальних розмірів або ти потрапиш до лап Синьої Бороди, сажотрус пролізе в димар і вночі тебе вкраде.

До всього цього треба додати картину Страшного Суду або Пекла, що постійно переслідувала дітей в усіх церковних книгах. Справедливості заради треба зазначити, що «цільовою аудиторією» таких страшилок були не тільки діти. Усе доросле населення того часу жило в постійному страху [2, 40].

Ці приклади є свідченням загальної нерозвиненості батьківських почуттів. Дитинство - це перехідний період, зосереджувати увагу на якому не було прийнято. Сприймання дитини було поверхневим, особливі в перші роки її життя. Якщо вона вмирала, що траплялось досить часто (адже дитяча смертність була великою), то невдовзі на її місці з’являлась інша. Дитинство було радше етичним (причому негативним) поняттям, а не часовим, тому, наприклад, слово «дитина» - kint у середньовічній Німеччині було синонімом поняття «дурень» [13, 40].

Отже, ми бачимо, що аж до XVII ст. виховним ідеалом Європи, а також Америки був ідеал старозавітний, суворий, такий, що вилучав самостійність і свободу дитячої особистості, повністю підпорядковував дітей волі батьківській і не хотів навіть знати і зважати на цілком природні потреби дітей у грі, сміхові, веселощах. Страх дитячої непокори проникає в усі педагогічні настанови.

Таке ставлення до дитини стало головним лейтмотивом епохи середньовіччя. Та для відтворення якнайповнішої картини середньовічного дитинства слід звернути увагу на виклад фактів протилежного характеру.

Ґрунтуючись на новозавітних закликах любові і милосердя, деякі церковники подавали голос «проти» масової практики покарань, час від часу в Середньовіччі лунали голоси, що проповідували чистоту дитячої душі і уважне до неї ставлення. Наприклад, той же Блаженний Августин, чия інтерпретація ідеї первородного гріха зіграла «злий жарт» із середньовічною дитиною, говорив про необхідність створення в школах сприятливої атмосфери для навчання, він же виступав проти звичаю, за яким дитину били батогом, якщо та умудрилася пробігти між двома мужами, що прогулюються.

У ХІ ст. викладач соборної школи в Льєжі Екберт доводив, що тілесні покарання не просто завдають шкоди здоров’ю дітей, а й ставлять під загрозу її життя. Побої, стверджував він, не сприяють розвитку розуму.

Більше того, уже в ХІІ ст. з’являються перші спроби якщо не спростувати, то пом’якшити ідею первородного гріха. Пьєр Абеляр у одному зі своїх трактатів висловлює думку про те, що навряд чи нехрещене немовля потрапляє в пекло [2, 41].

Таким чином, можна підсумувати, що до XVIII ст. панувала середньовічна концепція дитинства, яка коливалась між двома крайнощами: дитина як провідник диявольських сил, і вона ж, дитина, як провідник божественного. Поведінка вихователів, віруючих у гріховність, відрізняється від дорослих, які вірували у невинність свого дитяти. Для масової педагогічної основоположною стала ідея початкової гріховності дитячої душі. Звідки й така дуже поширена практика фізичних покарань і психологічного тиску на дитину [2, 42].

У часи середньовіччя та відродження суспільство не пов’язувало своє майбутнє з дітьми, воно підлягало зовсім іншим закономірностям. У суспільстві цього часу домінували тенденції прискореного дорослішання дітей, скорочення цього періоду їхнього життя й раннього включення дитини в доросле життя. Відповідно перед дитиною стояло завдання перемогти в собі дитину й стати дорослим [2, 40].

Жак Ле Гофф вважає, що ця епоха, як і середньовічна концепція дитинства «сповнена хитань і максималізму, теорій, які зосереджуються на одному аспекті, на одному підході до дитини…» [13, 41].