Батьківські стосунки і психологічні проблеми у вихованні дітей

Формування особи людини відбувається не в ідеальних умовах. Якими б хорошими людьми не були батьки подружжя, вони мають ті або інші недоліки характеру і стилю поведінки, які так чи інакше можуть передаватися дітям в процесі сімейного спілкування, впливу, наслідування, тобто не шляхом генетичної спадковості, а через механізми соціального спадкоємства. Соціалізація і виховання в сім'ї розуміються нами як стихійне і часто неусвідомлене наслідування або запозичення манер, поглядів, установок батьків.

На виробництві діяльність батьків підкоряється системі формальних і неформальних групових норм, правил пристойності, етикету і так далі Зовні поведінка батьків може бути цілком соціально прийнятним, оскільки воно підкоряється існуючій моралі, правилам і нормам взаємин. Проте зовнішня соціальна форма поведінки подружжя може різко розходитися з дійсними їх якостями і властивостями. Вона, тобто форма поведінки, є ролевою, заданою поведінкою в тому або іншому колективі або малій групі. Службові ролі і обов'язки задають певний стандарт поведінки. Множинність ролей, які виконують батьки в суспільстві (керівник групи, член партбюро, уболівальник, рибалка, керівник семінару, відрядження, глядач, учасник спортивних змагань і так далі і т. п.), накладають на Їх поведінку особливі риси. Проте сімейна поведінка батьків значно відрізняється від всіх інших ролей і типів поведінки в інших ситуаціях. Ця поведінка менше всього задана зовнішніми стандартами, зразками, моделями, обов'язковими нормами і правилами поведінки і найбільш адекватно психологічної суті батьків.

Тому поведінка батьків в сім'ї інколи виходить з-під самоконтролю і тоді, коли поряд з ними знаходяться діти. І ці дефекти поведінки батьків, дефекти їх власного виховання, недоліки характеру так чи інакше уловлюватимуться і сприйматимуться дітьми. Досвід сімейних взаимоотношений—и позитивні, і негативні моменти — стає вирішальним для людини, коли він зачинає будувати свою сім'ю. Тому не випадково, за спостереженнями деяких психологів, велика частка щасливих браків полягає вихідцями з благополучних, щасливих сімей.

Значний вплив на особу дитяти надає стиль його взаємин з батьками,который лише частково обумовлений їх соціальним положенням.

Існує декілька щодо автономних психологічних механізмів, за допомогою яких батьки впливають на своїх дітей. По-перше, підкріплення: заохочуючи поведінку, яку дорослі вважають за правильне, і караючи за порушення встановлених правил, батьки упроваджують в свідомість дитяти певну систему норм, дотримання яких поступово ставати для дитяти звичкою і внутрішньою потребою. По-друге, ідентифікація: дитя наслідує батькам, орієнтується на їх приклад, прагне стати таким же, як вони. По-третє, розуміння: знаючи внутрішній світ дитяти і чуйно відгукуючись на його проблеми, батьки тим самим формують його самосвідомість і комунікативні якості.

Сімейна соціалізація не зводитися до безпосередньої «парної» взаємодії дитяті з батьками. Так, ефект ідентифікації може бути нейтралізований зустрічною ролевим взаємодоповненням: наприклад, в сім'ї, де обидва батько уміють дуже добре вести господарство, дитя може і не виробити цих здібностей, оскільки, хоча у нього перед очима гарний зразок, сім'я не потребує прояву цих якостей; навпаки, в сім'ї, де мати безгосподарна, цю роль може узяти на себе старша дочка. Не менш важливий механізм психологічної протидії: хлопець, свободу якого жорстко обмежують, може виробити підвищену тягу до самостійності, а той, кому всі дозволяють, вирости залежним. Тому конкретні властивості особи дитяти в принципі не виводяться ні з властивостей його батьків (ні по схожості, ні по контрасту), ні з окремо узятих методів виховання

Разом з тим вельми важливі емоційний тон сімейних взаємин і переважаючий в сім'ї тип контролю і дисципліни.

Емоційний тон стосунків між батьками і дітьми психологи представляють у вигляді шкали, на одному полюсі якої коштують максимально близькі, теплі, доброзичливі стосунки (батьківська любов), а на іншому - далекі, холодні і ворожі. У першому випадку основними засобами виховання є увага і заохочення, в другому - строгість і покарання. Безліч досліджень доводять переваги першого підходу. Дитя, позбавлене сильних і недвозначних доказів батьківської любові, має менше шансів на високу самоповагу, теплі і дружні стосунки з іншими людьми і стійкий позитивний образ «Я». Вивчення хлопців і дорослих, страждаючих психофізіологічними і психосоматичними порушеннями, невротичними розладами, труднощами в спілкуванні, розумовій діяльності або навчанні, показує, що всі ці явища значно частіше спостерігаються біля тих, кому в дитинстві бракувало батьківська увага і тепло. Недоброзичливість або неувага з боку батьків викликає неусвідомлену взаємну ворожість у дітей. Ця ворожість може виявлятися як явно, по відношенню до самих батьків, так і скрито.

Емоційний тон сімейного виховання існує не сам по собі, а у зв'язку з певним типом контролю і дисципліни, направлених на формування відповідних рис вдачі. Різні способи батьківського контролю також можна представити у вигляді шкали, на одному полюсі якої висока активність, самостійність і ініціатива дитяти, а на іншому - пасивність, залежність, сліпа слухняність.

За цими типами стосунки коштує не лише розподіл влади, але і різний напрям внутрішньо сімейної комунікації: у одних випадках комунікація направлена переважно або виключно від батьків до дитяти, в інших - від дитяти до батьків.

Зрозуміло, способи ухвалення рішень в більшості сімей варіюють залежно від предмету: у одних питаннях старшокласники мають майже повну самостійність, в інших (наприклад, у фінансових) - право вирішувати залишається за батьками. Крім того, батьки не завжди практикують один і той же стиль дисципліни: батьки, як правило, сприймаються хлопцями і насправді бувають жорсткішими і авторитарними, чим матери, так що спільний сімейний стиль певною мірою компромісний. Батько і мати можуть взаємно доповнювати, а можуть і підривати вплив один одного.

Якнайкращі взаємини старшокласників з батьками складаються зазвичай тоді, коли батьки дотримуються демократичного стилю виховання. Цей стиль найбільшою мірою сприяє вихованню самостійності, активності, ініціативи і соціальної відповідальності. Поведінка дитяти прямує в цьому випадку послідовно і разом з тим гнучко і раціонально: батько завжди пояснює мотиви своїх вимог і заохочує їх обговорення підлітком; влада використовується лише в міру необхідності; у дитяті цінуватися як слухняність, так і незалежність; батько встановлює правила і твердо проводить їх в життя, але не вважає себе за непогрішимого; він прислухається до думок дитяти, але не виходить тільки з його бажань.

Крайні типи стосунків, все одно, чи йдуть вони у бік авторитарності або ліберальної всетерпимості, дають погані результати. Авторитарний стиль викликає у дітей відчуження від батьків, відчуття своєї незначності і небажання в сім'ї. Батьківські вимоги, якщо вони здаються необґрунтованими, викликають або протест і агресію, або звичну апатію і пасивність. Перегин убік всетерпимості викликає у підлітка відчуття, що батькам немає до нього поділа. Крім того, пасивні, незацікавлені батьки не можуть бути предметом наслідування і ідентифікації, а інші впливи - школи, однолітків, засобів масової комунікації - часто не можуть заповнити цей пропуск, залишаючи дитяти без належного керівництва і орієнтації на складному і змінному світі. Ослаблення батьківського початку, як і його гіпертрофія, сприяє формуванню особи із слабким «Я».

Висновок

Чому такі живучі авторитарні методи? По-перше, така традиція. Ставши дорослим, люди часто відтворюють те, що з ними самими проробляли батьки, навіть якщо вони пам'ятають, як важко їм доводилося. По-друге, характер сімейного виховання дуже тісно пов'язаний із стилем суспільних стосунків взагалі: сімейний авторитаризм відображає і підкріплює командно-адміністративний стиль, укорінений на виробництві і в суспільному житті. По-третє, люди несвідомо зганяють на дітях свої службові неприємності, роздратування, що виникає в чергах, переповненому транспорті і тому подібне По-четверте, низький рівень педагогічної культури, переконаність в тому, що кращий спосіб дозволу будь-яких конфліктних ситуацій - сила.

Але якщо з маленькими дітьми авторитарність ще «минає», то тепер вона неминуче породжує конфлікти, причому доводиться платити і по старих, давно забутих рахунках.

Як ні великий вплив батьків на формування особи, пік його доводиться не на перехідний вік, а на перші роки життя. До старших класів стиль взаємин з батьками давно вже склався, і «відмінити» ефект минулого досвіду неможливо.

Щоб зрозуміти взаємини старшокласника з батьками, необхідно знати, як міняються з віком функції цих стосунків і пов'язані з ними уявленнями. У очах дитяти мати і отець виступають в декількох «іпостасях»: як джерело емоційного тепла і підтримка, без якої дитя відчуває себе беззахисним і безпорадним; як влада, директивна інстанція, розпорядник благ, покарань і заохочень; як зразок, приклад для наслідування, втілення мудрості і кращих людських якостей; як старший друг і порадник, якому можна довірити все.

Співвідношення цих функцій і психологічна значущість кожній з них з віком міняється.

У основі емоційної прихильності дитяти до батьків спочатку лежить залежність від них. У міру зростання самостійності, особливо в перехідному віці, така залежність зачинає дитяти обтяжувати. Дуже погано, коли йому не вистачає батьківської любові. Але є цілком достовірні психологічні дані про те, що надлишок емоційного тепла теж шкідливий як для хлопчиків, так і для дівчаток. Він утрудняє формування у них внутрішньої анатомії і породжує стійку потребу в опіці, залежність як рису вдачі. Дуже затишне батьківське гніздо не стимулює пташеняти, що виросло, до вильоту в суперечливий і складний дорослий світ.

Сімейна діагностика – це оцінка сімейної системи з погляду порушень наслідком яких є соматичні або невротичні порушення у кого те з членів сім'ї. Є різні способи діагностики проектні, бланкові, ігрові і ін. Є різні напрями в сімейній терапії (стратегічна, структурна, динамічна, поведінкова і так далі) і кожне з них має свої підходи до діагностики сім'ї.