Протиріччя між методом і системою у філософії Гегеля

 

Усякий розвиток протікає, відповідно до Гегеля, за певною схемою: твердження, заперечення цього твердження (антитезис) і, нарешті, заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). У синтезі як би приміряться між собою теза й антитезис, з яких виникає новий якісний стан. Однак не слід думати, що в цьому третьому моменті повністю знищені два перших. Гегелівське зняття означає в такій же мері подолання, у якій і збереження тези й антитезису, але збереження в деякому вищому, що гармонізує єдності. Кожне поняття, а стало бути, і кожне явище в природі, суспільстві й духовному житті людини проходить, по Гегелю, такий потрійний цикл розвитку - твердження, заперечення й заперечення заперечення, або нового твердження, досягши якого весь процес відтворюється знову, але на більше високому рівні; і так доти, поки не буде отриманий вищий синтез. Як приклад діалектичного циклу Гегель приводив бруньку рослини: ”Брунька зникає, коли розпускається квітка, і можна було б сказати, що вона спростовується квіткою; точно так само з появою плода квітка зізнається помилковим наявним буттям рослини, а в якості його істини замість квітки виступає плід. Ці форми не тільки розрізняються між собою, але й витісняють один одного як несумісні. Однак їхня текуча природа робить їх у той же час моментами органічної єдності, у якому вони не тільки не суперечать один одному, але один так само необхідний, як й іншої; і тільки ця однакова необхідність і становить життя цілого".

Рис. 3. Протилежності (за Гегелем)

 

Гегель розробляв діалектику як філософську науку, що узагальнює всю історію пізнання й досліджує найбільш загальні закономірності розвитку об'єктивної дійсності. Особливо ж Гегель прагнув досліджувати й всебічно обґрунтувати найважливіші принципи діалектичного способу мислення, у корені протилежного метафізиці. Піддавши глибокій і ґрунтовній критиці метафізичний метод, Гегель сформулював, правда в ідеалістичній формі, закони й категорії діалектики.

Своєрідним введенням у гегелівську систему є ”Феноменологія духу” (1807), одна з найбільш складних і найбільш сенсовних робіт німецького філософа. У ній він ставить завдання подолання точки зору індивідуальної свідомості, для якого, по його твердженню, тільки й існує протилежність суб'єкта й об'єкта. Зняти цю протилежність можна лише шляхом поступального розвитку свідомості, у ході якого індивідуальна свідомість проходить весь той шлях, всі ті етапи, які пройшло людство протягом своєї історії. При цьому Гегель дає філософську інтерпретацію всього того багатства історичного знання яким володів сам. Тим самим Гегель пропонує як би сходи, піднімаючись по який кожна окрема людина прилучається до духовного досвіду, накопиченому людством, прилучається до всесвітньої культури й піднімається з погляду повсякденної свідомості до точки зору філософської. На вершині цих сходів будь-який індивід у стані, на думку Гегеля, подивитися на мир і на себе з погляду світової історії, що завершилася, ”світового духу”, для якого більше немає протилежності суб'єкта й об'єкта, ”свідомості" й ”предмета", а є абсолютна тотожність, тотожність мислення й буття.

Досягши абсолютної тотожності, філософія залишає точку зору повсякденної свідомості й тільки тепер попадає у свою справжню стихію - стихію чистого мислення, де, по Гегелю, всі визначення думки розгортаються з її самої. Це - сфера логіки, де протікає нічим суб'єктивно не замутнене життя поняття.

В ”Науці логіки” (1812-16) Гегель ставив своїм завданням показати саморух поняття. Він говорив, що треба зайняти таку позицію стосовно поняття, коли суб'єкт повністю усувається, не втручається в рух понять, його завдання - тільки спостерігати за поняттям, надавши йому самостійно здійснювати своє життя. При цьому спостерігач-філософ зауважує, що в кожного поняття є своя однобічність, у силу якої воно виявляється кінцевим й у якості такого з необхідністю знищує себе, переходячи у свою протилежність. При цьому істотно мати на увазі, що кожне з понять виявляється однобічним саме в тім відношенні, у якому й виявляється його сутність; точніше, його сутність й є ця сама однобічність. Звідси ясно, що в кожного поняття - своя однобічність, цілком конкретна; саме тому кожне поняття переходить не в усі інші поняття, а у своє інше. Це останнє знов-таки виявляє свою кінцівку, а тому переходить у свою протилежність, і так доти, поки не буде досягнутий вищий синтез, не буде знайдена ”абсолютна й повна істина, що мислить саме себе ідея".

Весь шлях саморуху поняття здійснюється діалектичним шляхом. Укладена в кожнім понятті ”заперечність”, що саме й становить його обмеженість, однобічність, виявляється пружиною саморозвитку цього поняття. Поки поняття не досягне вищого пункту - абсолютної ідеї, доти кожна із щаблів його розвитку дає тільки відносну, не повну істину.

Діалектичний метод Гегеля вступає в протиріччя з вимогою системи, що обов'язково повинна бути завершена, а це значить, що абсолютна істина повинна бути зрештою досягнута. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток усього людства, у якій досягнута абсолютна істина.

Висновки

 

Гегелівський діалектичний метод носив революційний характер, тоді як система Гегеля, що припускає досягнення абсолютної істини, виявилася консервативною.

Заслуга Гегеля полягає в тому, що він розвив діалектичний метод розуміння світу. Гегель розробив питання взаємозв'язку, руху, розвитку й перетворення кількісних змін в якісні, питання природи теоретичного мислення, про логічних формах і категоріях, у яких здійснюється це теоретичне мислення.

Великий внесок зроблений Гегелем у розумінні методу науки. Метод, відповідно до Гегеля, - це не сукупність штучних прийомів винайдених людиною, вона є щось, що не залежить від предмета дослідження. Метод - відбиття реального зв'язку, руху, розвитку явищ об'єктивного світу.

Гегель показав, що пізнання є історичний процес. Тому істина - це не готовий результат пізнання, назавжди даний, вона постійно розвивається; логічні форми, у яких розвивається істина, мають об'єктивний характер.

Ним були написані “Народна релігія й християнство", “Життя Ісуса", “Феноменологія духу", “Наука логіки”

Вихідний пункт гегелівської філософської системи - ідеалістичне ототожнення мислення й буття, відомість всіх процесів до процесу мислення.

Основні частини філософської системи Гегеля - логіка, філософія природи й філософія духу, до якої безпосередньо примикають філософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії.

Вчення Гегеля має і певні недоліки:

панлогізм, тобто панування логічних конструкцій над усім і всіляким змістом реальності;

намагання підпорядкувати одиничне, індивідуальне загальному;

телеологізм, тобто розгляд історії як такої, що йде до завершення через виконання призначеної їй мети.

Список літератури

 

1. Білодід Ю.М. Філософія: український світоглядний акцент. - К., 2006. - 356 с.

2. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій.3-тє видання, перероблене і доповнене. - Львів, 2004. - 528 с.

3. Подольська Є.А. Філософія. - К., 2006. - 706 с.

4. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред.А.М. Прохоров. - 4-е изд. - М.: Сов. энциклопедия, 1986. - 621 с.

5. Гегель. Феноменологія духу. Переклад з німецької. - К.: Основи, 2004. - 548 с.

6. Самбор М. Теоретико-правові уявлення інтересу в "філософії права" Г. В.Ф. Гегеля // Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 1. - С.51-55.