Контексті стратегії уряду

 

В економіці України після тривалого періоду радикальних реформ, помилок, криз і пошуків шляхів їх подолання настав період стабілізації.

Національні та зарубіжні фахівці, спостерігаючи зростання за основними макроекономічними показниками, констатують сталість позитивних процесів. Ці досягнення є результатом спільних дій державних діячів, політиків, усього українського народу.

Сьогодні треба діяти так, щоб зберегти наступність перспективних економічних тенденцій, щоб ці досягнення стали більш відчутними для кожної людини, яка живе в Україні, щоб швидше розвивалася виробнича сфера, поліпшувався стан справ у сферах освіти, послуг, охорони здоров'я тощо. Ще у 2000 р. було вжито рішучих заходів щодо подолання бідності. З того часу зроблено чимало. За 2000-2003 рр. середньомісячна заробітна плата в Україні зросла більш як удвічі, на багатьох підприємствах цей показник перевищує 1000 грн. Але це тільки перші кроки. На даному етапі пріоритетом є розвиток середнього класу як основа розвитку суспільства. У надзвичайно складних, кризових умовах, які мали місце в історії нашої Батьківщини, українці неодноразово доводили здатність долати їх і виходити переможцями. В Україні живе красивий, працелюбний, талановитий народ, якому треба дати можливість повністю розкрити свій потенціал. У сфері бізнесу це передбачає, насамперед, необхідність підтримання ініціативи, а також забезпечення прозорості та стабільності ділового середовища.

Ринок с найкращим інститутом щодо розвитку конкуренції та створення на її основі найкращих і найдешевших товарів і послуг. Підкреслимо - на основі конкуренції! Тобто треба створити умови для цієї конкуренції, але не руйнуючи нанівець і не відкидаючи здобутки минулого, не закриваючи очі на напрацювання інших країн, а використовуючи позитивний досвід щодо цього.

Питання глибокого системного трансформування в Україні не зводиться до створення приватно-монополістичної структури економіки, де панують тільки ринкові інститути. Історичний, економічний і соціальний аспекти трансформаційних змін від директивної економіки до змішаної передбачають співіснування методів ринкового й державного регулювання в їх взаємодоповнюючій взаємодії. І чим довшим був період адміністративно-командного господарювання, тим складнішим є період трансформаційних змін, оскільки за своєю суттю це зміни суспільної свідомості. За одну ніч можна змінити офіційні правила шляхом прийняття політичних рішень і видання відповідних юридичних актів, але перешкодою до їх втілення у життя стануть неофіційні обмеження, пов'язані із звичаями, традиціями та стереотипами сприйняття і поведінки. Ці фактори набагато менше піддаються впливові регуляторних механізмів, а тому їх трансформування вимагає розробки довгострокової цілеспрямованої політики.

Українське, суспільство вже виросло з гасла «чим менше держави, тим краще», яке протягом тривалого періоду використовувалося руйнівникам української державності для маніпулювання суспільною свідомістю. Наразі є розуміння необхідності посиленню дієздатності держави, але не шляхом реанімування адміністративно-командної системи, а через оптимізацію системи та механізмів державного впливу.

Отже, існує нагальна потреба визначити те місце, яке належить державі щодо безпосередньої участі у виробництві товарів, робіт і послуг з метою підтримання пропорції, які є необхідними для розширеного суспільного відтворення, а також встановити, завдяки яким механізмам вона може здійснювати свій вплив, розумно регулюючи, спрямовуючи, підтримуючи та стимулюючи. Так ринок є потужним рушієм розвитку економіки, але він не здатний вирішити всього комплексу проблем суспільства. Навіть у країнах із сталими ринковими відносинами ринок неодноразово демонстрував, що він не є ідеальним механізмом регулювання економічної діяльності. Тому для розв'язання питань, які не можуть бути вирішені за допомогою виключно ринкових механізмів, є необхідним втручання держави, тобто розробка державної політики трансформування форм і відносин власності має виходити з усвідомлення необхідності розумного поєднання, механізмів державного й приватного впливу на створення умов суспільного відтворення. На даному етапі це означає, насамперед, необхідність чіткого структурування виробничого сектора (адже саме він забезпечує економічне підґрунтя розвитку суспільства) за ступенем, рівнем і формою державного впливу на роботу підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, і підприємств-монополістів. Основна проблема, яка має вирішуватися паралельно, - це пошук матеріальних і фінансових ресурсів для виробничих фондів підприємств і забезпечення подальшого зростанні ВВП, адже йдеться про виведення з кризового (явного або прихованого) стану основних галузей промисловості.

За різними оцінками, для гарантування стабільного економічного зростання Україні необхідно забезпечити приплив інвестицій у мінімальному обсягу 60 млрд. грн. Невідповідність чинних норм національного законодавства міжнародним стереотипам, фіскальна спрямованість податкової системи, невідпрацьованість її стимулюючої функції, недосконалість системи кредитування суб'єктів підприємницької діяльності тощо у контексті політичної неузгодженості сприяють скоріше приховуванню доходів і тінізації економіки, ніж залатуванню цієї «інвестиційної дірки». Як наслідок, весь тягар інвестиційного забезпечення змушена нести приватизація.

Слід визнати, що для багатьох країн світу приватизація була й залишається засобом вирішення політичних проблем, зменшення навантаження на державний бюджет, зняття тягаря одноособової відповідальності держави за управління «монстрами» індустрії та інвестування державних підприємств за рахунок приватного сектора.

Звертаючись до класичного прикладу приватизації у Великобританії, слід підкреслити, що вона вирішувала завдання подолання інфляції та створення процвітаючої ринкової економіки, а також передбачала досягнення чотирьох цілей:

1. Пожвавлення конкуренції. Колишній міністр фінансів Дж. Мор зазначав: «Довгостроковий успіх програми приватизації залежатиме від того, наскільки вона пожвавить конкуренцію. Якщо ж цього не відбудеться, то історичну можливість буде втрачено».

2. Стимулювання дій менеджменту для підвищення ефективності виробництва.

3. Формування нового ешелону акціонерів, які поповнять електорат консерваторів. М. Тетчер заявляла: «Ми маємо сформувати суспільну думку, що придбання капіталу - це справа кожного».

4. Скорочення видаткової частини бюджету. Ця мета не визначалась урядом як основна, проте, на думку багатьох аналітиків, виявилася пріоритетною. За 1979-1985 рр. від продажу акцій державних корпорацій уряд одержав 7 млрд. фунтів стерлінгів. Спеціалісти вважають, що без цього макроекономічна стратегія Великобританії вимагала б збільшення ставок оподаткування або скорочення видатків на соціальні потреби. За 1979-1988 рр. до приватного сектора перейшло 600 тис. робочих місць, а частка державних підприємств у загальному обсягу виробництва знизилася з 10,5% до 6,5%.

Але слід наголосити на політичній складовій цього процесу, адже у Великобританії питання націоналізації та приватизації з 1945 р. стали основою для політичних дебатів лейбористів і консерваторів. Кожного разу, коли до влади приходила та чи інша політична сила, знаходилася безліч аргументів «за» приватизацію або «проти» неї. Але кожного разу проводилася послідовна політика, яка забезпечувала позитивні зрушення в економіці суспільства.

Так ось він, той камінь спотикання, який не дає нам вирішити питання щодо визначення межі, до якої слід приватизувати і з якої починати управляти! Це той камінь, який не дозволяє вирішити питання щодо створення ефективної системи управління об'єктами державної власності та сформувати дійову організаційно-правову структуру управління державними корпоративними правами. Це той камінь, який не дозволяє створити й законодавчо закріпити правила гри у нових умовах господарювання.

Назва цього каменю - політична гіпоплазія нашого суспільства і, відповідно, представника його інтересів - парламенту. Адже це навіть не сюжет з відомої байки про лебедя, рака й щуку. Неконструктивна структуризація цього органу ніколи не дасть йому можливості вчасно ухвалити достатньо ефективні для впровадження рішення або закон, а особливо - у сфері власності. Але це вже питання політичної реформи.

Що ж, на відміну від Великобританії, метою приватизації в Україні, як і в інших постсоціалістичних і пострадянських державах, було трансформування відносин власності. Відродження на українському просторі відносин, основою яких є власність, забезпечувалося за допомогою ряду ідеологічних, економічних і політичних факторів впливу на суспільну свідомість. Сьогодні вже можна говорити про значні здобутки саме у цій тонкій сфері, і, констатуючи факт зламу стереотипів, переконань і звичок українського суспільства щодо відносин власності, слід підкреслити величезну роль державної політики стосовно приватизації майна державних підприємств.

В Україні приватизація як соціально-економічний проект макроекономічного трансформування і політичний проект зламу стереотипів, переконань і звичок щодо ринку та формування світогляду приватного власника здійснювалася з початку 90-х років XX ст. й відбувалася у чотирьох напрямах:

1) сертифікатної приватизації, що дозволила закласти стартові умови для наступних перетворень;

2) оренди з викупом, яка сприяла пробудженню ініціативи трудових колективів;

3) закріплення за державою переліку об'єктів, які підлягають приватизації, що вирішувало питання розмежування сфер впливу приватного капіталу як рушія ринкових перетворень і держави як гаранта забезпечення економічної безпеки країни та соціальної стабільності у суспільстві;

4) малої приватизації, що зняла проблему дефіциту на споживчому ринку.

Ці процеси вимагали створення відповідної інституціонально-організаційної бази та формування правового поля, яке встановлювало правила гри для нових учасників відносин власності. Крок за кроком долаючи опір прихильників старої системи господарювання, у 2000 р. Україна перейшла до великої приватизації за грошові кошти.

Тепер уже немає сумнівів щодо правильності обраного шляху, проте є розуміння величезної відповідальності за перетворення, адже приватизуються підприємства, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, а також підприємства-монополісти (зокрема, ті, що належать до сфери природних державних монополій). Це особлива сфера, яка вимагає ретельних розрахунків, виваженого індивідуального підходу й, безперечно, своєчасних узгоджених рішень. Такі підприємства визначались окремою групою ще на початку ринкових перетворень у Державній програмі приватизації 1992 р., їх перелік коригується з урахуванням особливостей економічного, політичного й соціального становища країни. Нині цей перелік включає трохи більше, ніж 1000 підприємств. Постановою Кабінету Міністрів України від 15 травня 2003 р. № 695 визначено критерії віднесення підприємств до таких, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави або займають монопольне становище на загальнодержавному ринку товарів, робіт і послуг.

Особливості приватизації вказаних підприємств визначаються Державною програмою приватизації на 2000-2002 роки, яка діятиме до прийняття нової програми приватизації. Зокрема, згідно з чинною програмою, рішення про реструктуризацію та умови приватизації підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, приймається за погодженням з Кабінетом Міністрів України, а для учасників конкурсів і відкритих торгів з продажу контрольного пакета акцій Фондом державного майна України встановлюються кваліфікаційні вимоги, що відповідають цілям і пріоритетам приватизації. При цьому «покупцем контрольного пакета акцій може бути тільки промисловий інвестор».

Проект Державної програми приватизації на 2004-2006 роки не містить положень щодо приватизації із залученням промислового інвестора. Це зумовлює необхідність ретельної підготовки конкурсів з продажу гігантів вітчизняної індустрії, врахування їх особливостей та значущості у масштабах регіонів і країни в цілому, встановлення додаткових вимог до прозорості та підвищення контролю за ходом їх приватизації. Проектом, зокрема, передбачаються оприлюднення інформації, яка характеризує фінансово-економічний стан унітарних підприємств, розміщення її разом з анкетою вивчення попиту на об'єкт приватизації, яку потенціальний покупець після заповнення і зазначення прийнятного для нього способу приватизації направляє до Фонду державного майна України у вказаний у публікації строк. Передбачається відсічення покупців від участі у конкурсах або відкритих торгах, якщо надана ними інформація не дозволяє встановити суб'єктів господарювання, що контролюватимуть господарське товариство, яке має стратегічне значення для економіки та безпеки держави, після його приватизації.

Важливість кроків, які робляться сьогодні на приватизаційному просторі, зумовлює й масштабність підходів до формулювання мети, пріоритетів та основних завдань такого величезної значущості програмного документа, яким є проект Державної програми приватизації на 2004-2006 роки. Вони визначаються у контексті стратегії розбудови економічно незалежної державі з високим рівнем соціальної захищеності всіх верств населення.

Основною метою приватизації на цей період визначено «сприяння покращенню соціально-економічного становища Україні шляхом підвищення ефективності управління та розпорядження державним майном». Реалізація такої мети вимагає концентрації обмежених ресурсів на ретельно відібраних напрямах і вкладення коштів у інноваційний розвиток підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. Проектом передбачено направлення не менш як 25% приватизаційних коштів саме на такі цілі. І хоча ця норма не с новою (майже в тому самому вигляді в 1999 р. її було введено у правове поле Указом Президента України), проте очікується, що її закріплення на рівні закону України та імперативний характер дадуть конкретні результати щодо ефективності вітчизняної економіки.

Потрібна нова державна програма приватизації, яка розставить наголоси. Потрібні зміни до законів України у зв'язку з набранням чинності Цивільним і Господарським кодексами України (які на жаль, не є зразками законотворчої діяльності, але вони існують, і треба узгоджувати їх положення з положеннями інших законодавчих актів, усувати розбіжності та прогалини). Конче потрібен закон «Про управління об'єктами державної власності», який визначить правовий статус цих об'єктів, особливості управління ними і (як ключ до розуміння того, наскільки якісно воно здійснюється) критерії оцінки ефективності управління об'єктами державної власності. Адже зрозуміло, що більшість таких об'єктів є апріорі неприбутковими, інша їх частина - неприбутковими в даних умовах, проте всі вони мають стратегічне значення, є суб'єктами природних державних монополій або підприємствами-монополістами. Звичайно, порівняно з підприємствами легкої або харчової промисловості вугільні шахти не відрізнятимуться високими мікроекономічними показниками. Проте їх продукція потрібна, та й робочі місця на них є фактором забезпечення соціальної захищеності населення. Нерентабельні, непривабливі, проте необхідні. Отже, соціальні показники тут повинні відігравати визначальну роль при оцінці ефективності. Звичайно, за умови підтримання на достатньому рівні фінансово-економічних показників. І це не остаточний список питань щодо переліку та змісту законів, які мають розглядатись і прийматися не завтра і навіть не сьогодні (коли зловживання, тінізація та безсистемність руйнують здобутки), а напередодні процесів, які вони повинні регулювати.

Згідно з Програмою діяльності Уряду у 2004 році, планується досягти зростання ВВП на 9,5%, реальної заробітної плати - більш як на 15%, підвищення мінімальної заробітної плати до 237 грн. і перевищення темпів зростання валового нагромадження основного капіталу над темпами зростання ВВП майже у 2 рази. Погашення заборгованості із заробітної плати, пільгові та компенсаційні виплати, утримування рівня інфляції та стабільної гривні - ці та інші результати можуть бути досягнуті тільки за умови політичної далекоглядності й соціальної стабільності. Останнє значною мірою залежить від чіткої роботи суб'єктів господарювання, які належать до сфери впливу держави, та великого бізнесу, який взяв на себе відповідальність за функціонування місто- і системо-утворюючих підприємств. У ВАТ «Дніпровський металургійний комбінат імені Ф. Е. Дзержинського» чисельність працюючих становить 19505 чол., на «Павлоградвугіллі» - 34920, на «Укррудпромі» - 36113, на «Криворіжсталі» - 55732, а в «Укртелекомі» - 121419 чол. І ці робочі місця є джерелом матеріального забезпечення та соціальної захищеності для працівників та їх сімей. Безперечно, жодні перетворення не можуть бути визнані доцільними, якщо вони погіршують соціально-економічне становище країни, регіону, окремої людини. Тому приватизація як потужний державноуправлінський механізм вимагає ретельних розрахунків і виважених рішень а отже - інтелекту й професіоналізму, політичної далекоглядності та економічної обґрунтованості. Цього вимагає статус підприємств, які є учасниками процесу. Це продиктовано необхідністю й потребами майбутнього. Отже, на нинішньому етапі трансформаційних перетворень політика держави щодо приватизації стратегічних підприємств визначає майбутнє нації.

У Посланні до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році» Президент України зазначив, що «сфера приватизації залишається однією з найуразливіших з точки зору її тінізанії. Через неефективний контроль за перетворенням власності поширені механізми формування тіньового капіталу. Екстенсивна приватизація відсунула на другий план вирішення питань захисту та ефективного управління державною та комунальною власністю. Тіньовий сектор найчастіше експлуатує промислові потужності державних підприємств, зумовлюючи їх некомпенсоване прискорене зношення і позбавляючи державу відповідних доходів. Недостатньо захищені права власників та інвесторів. Унаслідок цього держава і приватні власники не отримують належних доходів від інвестованого капіталу».

З цього випливає відповідь на запитання: «Коли приватизувати?» - тільки не тоді, коли майно підприємств буде розкрадене й потенціал їх зруйновано, тобто за безцінь. а своєчасно, з урахуванням цінових тенденцій на фондових ринках (національному та зарубіжних), інвестиційних пропозицій, загального економічного контексту. Вчасно прийняте рішення про приватизацію підприємства забезпечує ефективність використання його потенціалу у постприватизаційний період, а умови договорів купівлі-продажу є впливовим фактором розвитку цього потенціалу у віддаленій перспективі.

Безперечно, приватизація є елементом управління державною власністю. Отже, якщо пропозиції щодо інвестування у розвиток виробництва, рівня соціальних гарантій, здійснення системи заходів згідно із статусом і значущістю підприємства відповідають державній стратегії розвитку регіону або країни, забезпечують зростання фінансово-економічних показників відповідного рівня і сприяють соціальній стабільності, то рішення про приватизацію має бути прийняте. Адже сьогодні йдеться про приватизацію та її наслідки не на рівні окремого підприємства, яке належить до об'єктів малої приватизації. Кошти, одержані державним бюджетом від приватизації гігантських підприємств, дозволять вирішити багато питань суспільства за умови їх розумного використання. І, як уже підкреслювалося, не остання роль у цьому має належати інвестуванню. Насамперед, воно повинне охоплювати підприємства пріоритетних галузей, а також ті, що потребують державної підтримки.

На жаль, сьогодні приватизація в Україні має фіскальну спрямованість. І хоча це дозволяє державі вирішувати багато соціальних питань (погасити заборгованість з пенсій, надати допомогу малозабезпеченим, виплатити заробітну плату працівникам бюджетної сфери тощо), проте не забезпечує залучення коштів на підприємства, які їх потребують.

Єдиний шлях, яким на нинішньому етапі у процесі приватизації забезпечується залучення інвестицій на підприємства, - встановлення обов'язкових, фіксованих державою умов конкурсів з продажу пакетів акцій підприємств-монополістів і підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. До кожного такого підприємства застосовується індивідуальний підхід. Загальний порядок суми інвестиційних надходжень на підприємства України з 1995 р. (на кінець 2003 р. ця сума становила 5286,09 млн. грн.) можна порівняти з сумою надходжень до державного бюджету від приватизації за ці самі роки.

На сьогодні основними завданнями, що ставляться у Посланні Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році» перед процесом приватизації в нашій державі, є:

- перехід до системної приватизації у стратегічно важливих галузях економіки, які критично впливають на структурні та макроекономічні процеси у масштабах країни;

- до кінця 2005 р. здійснення продажу всіх пакетів акцій розміром не менш як 50% плюс 1 акція;

- до 2008 р. завершення процесу приватизації як широкомасштабного соціально-економічного процесу перехідного етапу розвитку української економіки;

- зменшення питомої ваги державного сектора до 8-10%, що сприятиме інтенсивнішому припливу капіталу в економіку України та її зростанню.

Щодо Уряду України, то він планує забезпечити досягнення якісно нового рівня розвитку приватизаційних процесів. Відповідно до Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Послідовність. Ефективність. Відповідальність», з метою підвищення результативності та ефективності приватизації, а також подальшого вдосконалення механізмів її проведення Урядом вживатимуться заходи щодо:

- сприяння прийняттю Верховною Радою України нової Державної програми приватизації на 2004-2006 роки і Закону України «Про Фонд державного майна», забезпечення прозорості та ефективності приватизаційних процедур, індивідуального підходу до приватизації великих підприємств;

- ринкового трансформування основних виробничих комплексів, забезпечення всебічної передприватизаційної підготовки державних підприємств для підвищення їх інвестиційної привабливості з урахуванням завдань державної соціальної та структурної політики, а також необхідності подальшого залучення на ці підприємства ефективних власників;

- уточнення переліків ВАТ, пакети акцій яких підлягатимуть продажу відповідно до встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2004 рік» завдань щодо надходження до державного бюджету коштів від приватизації державного майна;

- подальшого скорочення кількості закріплених у державній власності пакетів акцій АТ і перелік і об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;

- забезпечення жорсткої системи протидії «тіньовій» приватизації, законодавчої та організаційної уніфікації процедур відчуження об'єктів державної власності відповідно до законодавства з питань приватизації, незалежно від правових підстав для такого відчуження (банкрутства, виконавчого провадження, податкової застави тощо);

- повернення у державну власність об'єктів, придбаних у процесі приватизації, в разі невиконання або неналежного виконання покупцями взятих на себе зобов'язань, а також захисту майнових інтересів держави на її території та за кордоном (у тому числі шляхом контролю за виконанням умов договорів купівлі-продажу державного майна його покупцями).

Отже, стратегія держави передбачає ряд послідовних заходів законодавчого, структурного та організаційного характеру. Справа за конструктивною співпрацею, адже саме вона є основною складовою успіху. Позитивним прикладом такого конструктивізму щодо прийняття рішень та їх реалізації є приватизація 2003 р., коли постійна, тісна, конструктивна взаємодія Фонду державного майна України з парламентом і Урядом за величезної підтримки з боку Президента України забезпечила успіх.

Вчасне прийняття рішень та їх професіональне впровадження - необхідні складові успіху. А за цим стоять розробка нормативно-методичних документів, розрахунки, багатоаспектний аналіз і прогнозування наслідків приватизації. Тому сьогодні вважається за доцільне більше уваги приділити підвищенню професійного рівня фахівців з фондового ринку та корпоративного управління. Великого значення треба надати підготовці й підвищенню кваліфікації вищого складу менеджменту підприємств, інженерів, економістів і галузевих спеціалістів. Спеціалісти з управління державними корпоративними правами мають здобувати повноцінну освіту, яка дозволить їм діяти за ринковими правилами на користь державі.

У списку об’єктів приватизації залишається дедалі менше підприємств, які становлять реальний інтерес для потенціальних інвесторів, а невеликі пакети господарських товариств, які управляються мажоритарними акціонерами, практично неможливо реалізувати через аукціони. Слід або за будь-яку ціну позбутися цих пакетів, або використовувати їх у якості індикаторів ефективності приватизації, або докласти зусиль до збільшення корпоративного впливу держави в суб'єктах господарювання шляхом викупу певного пакета акцій у приватних власників, у яких підприємствах держава повинна забезпечити корпоративну присутність, у якому обсягу, яка правова форма цієї присутності має бути обрана - пакет акцій певного розміру або спеціальне право держави («золота акція») - ці та інші питання потребують наукового обґрунтування.

У січні 2004 р. Рахункова палата Російської Федерації розпочала аналіз підсумків приватизації в Росії, який планують завершити у липні цього року. Він проводиться за трьома напрямами: стан економіки Росії до приватизації, у період приватизації, а також ситуація після її завершення. У першу чергу планується вивчити, наскільки були досягнуті цілі приватизації (зокрема, щодо змін у становищі робітників і персоналу приватизованих підприємств, а також ситуації у сфері зайнятості). Слід визнати, що проведення такого аналізу є далеко не зайвим кроком для виявлення «точки кипіння» відносно ефективності економіки у зазначені періоди також для України.

Шлях від стихійного ринку до цивілізованих відносин, побудованих на взаємодоповнюючій взаємодії ринкових і державних інститутів, проходить через систему підготовки спеціалістів і науково-аналітичну підтримку прийняття рішень. Останнє є рівною мірою актуальним як для формування державної політики у сфері управління об'єктами державної власності та їх приватизації або націоналізації, так і для управління окремими підприємствами[6,10-17].