Позитивізм та його історичні форми

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового по­зитивізму зводилася до таких засад:

- пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтер­претації;

- вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

- у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подо­лав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія».

Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представни­ками були: австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре.

Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істин­ної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. За­перечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводить­ся до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма позитивізму – неопозитивізм, який має два різно­види: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мо­ви, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму – це розвиток семантики. Цей напрям ви­значає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні ко­лізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітченштейн та ін.

Філософія психоаналізу. Фрейдизм та неофрейдизм.

Це філософський напрямок, який виник на основі вчення австрійського психіатра Зигмунда Фрейда. Досліджуючи як лікар пацієнтів, Фрейд прийшов до висновку, що значна кількість захворювань викликана свідомим інгібуванням, витісненням інстинктів, особливо найсильнішого серед них – статевого. Свідоме виступає своєрідним цензором стосовно дій несвідомого. Останнє є основою самозбереження людини як біологічного виду, тоді як свідоме є сутнісним вираженням й саме як людини. Постійна боротьба між свідомим і несвідомим е причиною нервових стресів, хвороб. Щоб запобігти цьому, слід уважно вивчити всю сукупність причин у їх взаємозв'язку і лише тоді вживати відповідних заходів до лікування неврозів. Такий підхід Фрейд назвав психоаналізом. Він приходить до висновку, що інстинкти не слід грубо гамувати силою волі, а перетворювати, спрямовувати в певну форму діяльності. Цей процес перетворення інстинктів назвав сублімацією.

Спираючись на психоаналіз З.Фрейда, його учні К.Хорні. Г.Маркузе, Е.Фромм «соціоло-гізували» вчення свого вчителя. Найбільш вдало це вдалося зробити Е.Фромму. Всі його основні праці пронизані ідеєю психоаналізу.

Психоаналіз, доповнений Марксом, принципами екзистенціалізму і релігіями Сходу, Е.Фромм називає гуманістичним психоаналізом. Основні положення гуманістичного психоаналізу такі:

§ людина відчужена від суспільства і навіть сама від себе;

§ людина людиною не народжується. Вона стає нею в процесі соціалізації;

§ наша свобода є несвободою (ми приречені на рух вперед, назад вороття немає);

§ людина може бути відносно вільною в тому випадку, коли вона реалізує 3 види свободи: економічну, інтелектуальну, моральну.

Економічна свобода – це право людини вибирати вид трудової діяльності; інтелектуальна – право прийняття рішень відповідно до своїх знань, виховання, смаків тощо; моральна – право до зміни (або збереження) своїх поглядів, уподобань, кумирів.