2020-04-20
63
Система естетичних і духовних відносин
Усе те, що називається в естетиці естетичними відносинами, обертається навколо одного питання - що є краса? Гегель узагалі обмежував предмет естетики прекрасним у мистецтві. Краса - становий хребет усіх естетичних відносин. Природно, що ми розглядатимемо тут цю проблему лише в рамках і завданнях, що мають відношення до теми реальності людини в цивілізаційному та культурному просторі.
Є безліч відповідей на питання, що таке краса. Усі їх можна умовно розподілити на два роди відповідей: краса, властива природі (знамениті „природники") і краса, властива соціуму (не менш знамениті „громадські дослідники"). На Сході говорять: „У пустелі краси немає - краса в душі араба". Якщо суворо дотримуватися цієї східної мудрості, то ми ніколи не зрозуміємо, що таке краса, ми прийдемо до естетичного релятивізму, коли кожен кулик вважатиме гарним саме своє болото. Таке розуміння краси виправдує будь-яке неподобство, стирає грань між прекрасним і потворним. Не менш безнадійною справою виявляється шукання краси в природі. Такі агукання вимагають аналізу, а всякий аналіз призводить до того, що краса сиплеться, як пісок крізь пальці кожного, хто хоче взяти в руки й „пощупати красу". Красу можна тільки відчути. Краса - це почуття краси, що викликає в людини й внутрішньо, і зовні цілу гаму позитивних емоцій і почуттів. Під позитивним ми в цьому випадку розуміємо все те, що сприяє самозбереженню й саморозвитку людини й людського в ній. Нам здається, що краса як почуття, як відчуття виникає внаслідок Зустрічі. Якщо світ створений, і Творець побачив, створивши цей світ, що це добре (Красиво!?), і якщо ми носимо в собі образ Творця, то виникає можливість Зустрічі, можливість упізнавання людиною в навколишньому світі божественного. Зустрічатися з красою людині треба досить обачно, оскільки краса може нести в собі зовсім іншу суть - „краса суєтна".
Треба пам'ятати, що справжня краса „дарована Богом тваринним істотам для того, щоб, бачачи її, ми свій дух зводили до пізнання Творця". Ця радість упізнавання і є те прекрасне почуття, що в естетиці називається красою.
Найважливіше в цьому почутті полягає в тім, що це почуття, почуття краси, абсолютно безкорисливе, позаутилітарне, позапрагматичне. Ми розглядаємо натюрморт, написаний голландським майстром, зовсім не для того, щоб за ним скласти рецепт для куховарської книги, та й навряд чи нормальній людині спаде на думку ілюструвати куховарську книгу як втілення утилітарності репродукціями великих голландських або українських майсірів живопису. Метою тут є переживання відчуття краси як такої. Емоції, пов'язані з красою, - спочатку тільки побічний результат звичайного, ми б навіть сказали, вульгарного, процесу слухання або бачення. Але поступово ці побічні результати накопичуються й стають головними. Людина починає бачити в речах засіб отримання емоцій і почуттів краси. Таким чином, алгоритм краси як особливий алгоритм активного буття внутрішньої й зовнішньої людини з мети, якою вона з'являється людині в просторі цивілізації, перетворюється в засіб. На гребені переживань краси людина рве свою утилітарну залежність від речей, знаходить здатність милуватися світом безкорисливо. У цьому, якщо хочете, практичне значення естетичних відносин, сама їх суть. Звичайно, тут треба зробити низку істотних застережень. По-перше, коли ми найчастіше говоримо про практичне значення естетичних переживань, то міркуємо, виходячи з логіки цивілізації. Насправді, переживання краси є радість упізнавання, радість збігу божественного в людині з божественним у світі. Це те саме, що радість дитини щойно купленому велосипеду. Радість від краси є радість відчуття світу, спорідненого з тобою, відчуття світу, як дому, відчуття радості людини, яка знову повернулася в рідний дім після тривалої відсутності: це - мій рідний дім! Ще раз наголосимо, що це відчуття є природним для людини, і тому воно абсолютно безкорисливе, як безкорисливе відчуття людиною свого устрою: ми так влаштовані, це є природна даність.
По-друге, відчуття краси притупляється багатьма обставинами, головними з яких є цивілізаційні імпульси, що намагаються зважити красу на ціннісних терезах гривень, рублів або доларів. Цивілізація не терпить такої властивості людини, як уміння насолоджуватися безкорисливо, як насолоджується мати видом свого дитяти, як радіє дитина, яка побачила свою матір. Цивілізація намагається відразу ж довідатися про ціну такої радості. І таке питання відразу вбиває красу. Тому що, як говорив Рабіндранат Тагор: „Якщо ми почнемо аналізувати статую, то одержимо глину й не пізнаємо радості скульптора, який створив її'. У прагненні зберегти радість від зустрічі з красою людина розвиває в собі цілу гаму естетичних почуттів, які в естетиці позначаються як прекрасне - потворне, трагічне - комічне, піднесене - низинне й так далі. Але все, що пов'язане з переживанням і трагічного, і комічного, втрачає зміст у відсутності краси.
По-третє, переживання краси має ще один „практичний", з позиції цивілізації, зміст. За законами краси поети й художники будують особливий світ - світ літератури й мистецтва. Через цей світ пролягає найпряміший шлях до зустрічі з красою. „Краса мистецтва є красою, породженою й відродженою на ґрунті духу". Створення художніх творів підкоряється власним законам. Досвід такого створення відбито в естетичних роботах про композицію, художній літературній критиці й у безлічі інших подібних робіт. Здебільшого ці роботи мають значення тільки для, так би мовити, внутрішнього користування. Дуже рідко можна знайти таку роботу, що виступила б посередником між людиною й світом мистецтва. Світ літератури й мистецтва вимагає безпосередньої фізичної присутності людини в цьому світі. І, у кінцевому підсумку, відчуття краси є тією границею, за якою розрізняються світ літератури й мистецтва, як реальний світ, як одна з фундаментальних складових культури, і світ віртуальний, у якому краса ніби тільки присутня. Входження у світ краси й формування безкорисливості як природного стану людини відбувається раніше й без книг з естетики. Воно починається з вироблення в дитини вміння радіти, причому, радіти не тільки прянику або відсутності батога, але й тому, що ніяк не пов'язане з біологічними потребами людини. Це починається, наприклад, з похвали дитини за те, що вона чимось дорогим для неї поділилась з іншим. Постійне відчуття безкорисливості є важкий тягар, особливо коли людина постійно занурена в тісноту цивілізаційних відносин, у реальність, де люди постійно штовхаються ліктями. Тому естетичні почуття мають потребу в постійній підтримці своєї форми й розвитку, інакше естетичні почуття можуть зовсім атрофуватися. Є дивний документ: наприкінці свого життя Чарльз Дарвін в автобіографії пише про те, що він зовсім втратив здатність одержувати насолоду від літератури й музики. І раптом разюче визнання: „Я почуваюсь зовсім нещасною людиною. Якби мені вдалося заново прожити життя, я хоча б годину на день залишав для занять музикою й читання віршів". Чому людина, втрачаючи здатність до сприйняття літератури й мистецтва, втрачає відчуття щастя? Тому що щастя - такий стан реальності людини, який є зворотним боком краси. Це моральне відчуття насолоди від того, що даєш можливість насолоджуватися іншому. Це безкорислива насолода. Тому людина, щоб не перетворитися в нещасну людину, повинна, говорячи мовою спортсменів, підтримувати свою душу в гарній естетичній формі. Це можливо при постійному входженні у світ літератури й мистецтва. Література й мистецтво змушують людину співпереживати, ставити себе на місце героїв і відчувати те, що переживають літературні герої. „Над вимислом слізьми обіллюся" (О.С. Пушкін). Твори літератури й мистецтва, про що б вони не були, є завжди розповідь про людину, і перш за все, про внутрішню людину. Тому їх не можна розглядати, як підручники з історії, класової свідомості, як засоби піару. Вони повинні оцінюватися в іншому вимірі, вимірі культури: добра - зла, краси - потворного. Тому накопичений людством досвід створення естетичних цінностей збільшує можливість людини зберегти й примножити людське в ній. Так, напевно, і варто розуміти відомі слова „краса врятує світ". Входження у світ літератури й мистецтва повинне бути всерйоз, до появи сліз. Ці сльози Аристотель називав катарсисом, тобто очищенням, очищенням душі. Усі люди знають, що треба підтримувати в чистоті своє тіло, тіло зовнішньої людини, але ще більше ретельного туалету потребує наша душа, наша внутрішня людина. І тут не обійтися легким обмиванням кінчиків пальців. Очищення душі вимагає напруження внутрішніх сил. Діяти за принципом „я читатиму не для того, щоб переживати, я дивитимусь тільки те, що змусить мене відволікатися від життя, забути життя" - означає діяти за принципом „відвернуся я від світу". Від світу, що створив Творець й у якому присутнє божественне. Міркувати так означає відвернутися від краси, повернутися в той бік, де її немає й не може бути.
Таким чином, галузь естетичного в усіх її сферах і проявах постає частиною культурного простору, у якому генералізується весь комплекс некорисливих взаємин людини зі світом. Таких взаємин, в основі яких лежить радість відчуття своєї споконвічної причетності до вічного, гармонійної прихильності до нього, гармонійної вписаності в нього.
