Особистість на життєвому шляху

 

Кожна особистість є творцем власної історії, "головним режисером" тієї величної та унікальної вистави, якою є життя. Людина залежить від власного минулого, що безпосередньо впливає на сьогодення; вона залежить і від ставлення до майбутнього, від сподівань, бажань, мрій, очікувань. Уявлення про минуле, теперішнє і майбутнє переживаються одночасно і визначають поведінку людини всі разом.

Людина - це далеко не тільки організм, який розвивається за певною усталеною програмою. Вона має свою власну історію, яку сама створює, за яку несе персональну відповідальність. Вона веде себе вперед, видозмінює, формує. Інколи цю історію дуже хочеться переписати, забути, почати спочатку. Зрідка життєвий шлях, який вже позаду, задовольняє, не викликаючи щонайменших сумнівів. З віком людина поступово починає усвідомлювати власну роль у побудові життя в цілому, стає все відповідальнішою і зрілішою.

Психологічна наука сьогодні оперує кількома термінами для характеристики індивідуального розвитку. Найчастіше вживається таке поняття, як онтогенез.

Онтогенез є індивідуальним розвитком людини як організму із закладеною у ньому філогенетичною програмою. Цією програмою визначається нормальна тривалість життя, послідовна зміна вікових стадій, вирішальних моментів цілісності людського організму: зачаття, народження, дозрівання, зрілості, старіння, старості.

Час життя визначає насамперед інтервал від народження до смерті, тривалість, протяжність існування. Це хронологічні рамки життя, від яких залежать, наприклад, співіснування поколінь, тривалість первинної соціалізації дітей тощо.

Життєвий цикл передбачає, що плин життя має певні закономірності. Його етапи, котрі мають назву віків, циклічно повторюються. Особистість засвоює нові соціальні ролі, виконує їх все більш досконало, щоб поступово залишити. Всі ці цикли сімейних, батьківських, професійних ролей пізніше повторюють нащадки. Зміна поколінь у суспільстві також відбувається циклічно: молодші спочатку вчаться у дорослих, згодом активно і самостійно діють поруч із ними, потім у свою чергу соціалізують нове покоління.

Індивідуальна біографія настільки складна, що її досить умовно можна розчленувати на окремі цикли. Підпорядкувати життя якомусь окремому ритмові майже неможливо. У кожної людини, крім визначеної траєкторії розвитку завжди є також чернетки, гіпотези, варіації і незаплановані імпровізації.

Життєвий шлях особистості включає життєвий цикл індивіда, а життєвий цикл у свою чергу включає онтогенез.

Життєвий шлях завжди переживається як відкритий, незавершений, і не лише тому, що нікому не відомо, коли і як він скінчиться. Адже навіть факт фізичної смерті не є для особистості останньою крапкою. Живуть нащадки, продовжуються справи, залишаються думки, твори, відкриття. Близькі люди подумки звертаються за порадами, спілкуються, залишають померлого у своєму життєвому просторі, серед живих. Його постать продовжує впливати на оточення, інколи цей вплив навіть посилюється після фізичної кончини.

У людини є стійка потреба у таких самопроявах, які були б водночас якомога більш вільними, незалежними від зовнішніх обставин і досконалими, довершеними, вичерпаними. Людина шукає таких форм активності, котрі надавали б їй можливість якомога більшої самореалізації, розкриття своїх сутнісних сил.

Життя детермінується різними часами, що задають різну ритміку життєвих процесів. Людина не може не підпорядковуватись закономірностям і часу біологічного, і часу геологічного, і часу астрономічного, і багатьох інших. І все ж особистість як вища інтегративна система створює єдину системну хроноструктуру.

За певних життєвих обставин, спровокованих гострими переживаннями, хронічними внутрішніми конфліктами, тяжкими захворюваннями, психологічний час особистості за своїми характеристиками починає наближуватись до часу біологічного, втрачаючи чітку лінійність, підпорядковуючись психофізіологічним ритмам, набираючи ситуативного масштабу та польової орієнтації.

Безумовно, цілковитого злиття біологічного і психологічного часів не відбувається, адже психологічний час все ж таки залишається певною мірою і формою перетворення часу соціального.

У психологічному часі здійснюється своєрідний складний синтез біологічного й соціального часів, в яких розгортається людське життя. Навіть набираючи властивостей часу соціального, психологічний час, вочевидь, не має жорсткої єдиної спрямованості, яку має час історії, час культури. Не має він і цілковитої незворотності. Ми завжди повертаємось на круги своя, ми воліємо розпочати все спочатку, ми віримо, що можна себе обдурити і жити паралельно у різних ціннісних вимірах вдома і на роботі, з друзями і коханими.

Психологічний час є досить асиметричним щодо подій минулого, теперішнього і майбутнього, оскільки перебуває під безпосереднім впливом емоційного життя особистості. Завдяки почуттям виникають певні бажання, прагнення, смисли, встановлюються часові орієнтири. Цей плин емоцій лише на перший погляд виглядає хаотичним. Насправді емоційна сфера, з якою так люблять працювати психотерапевти, підпорядковується певним закономірностям, детермінуючи у свою чергу особистісну світобудову.

Буває, людина живе якийсь час, цілком поринувши у минуле, розчиняючись у спогадах. Потім настає інший період, і вона, як у юнацькі роки, опиняється у полоні майбутнього, лише плануючи, мріючи, сподіваючись, прогнозуючи. А згодом вона ж починає відчувати кожну мить сьогодення, кожне враження, кожну думку, які допомагають їй жити "тут і тепер", не оглядаючись і не стаючи навшпиньки.

Готовність до сприймання власного особистісного становлення, розквіту та згасання у всій його неминучості, суперечливості і нерівномірності нікому не дається "від бога". Без постійного співвіднесення сьогоднішнього життя з пройденим, пережитим, без спроб зазирнути у майбутнє людина є беззбройною перед кожною черговою напастю. Лише усвідомлене ставлення до часу власного життя стимулює пошук конструктивних виходів із кризових ситуацій.

У залежності від того, як людина на певних етапах життя ущільнює, розширює, звужує, прискорює або вповільнює перебіг власного психологічного часу, вона по-різному бачить довколишній світ і саму себе, перебуває з цим світом у згоді або конфронтації, приймає власну індивідуальність або заперечує її, прагне самовдосконалення або видобуває дедалі складніші психологічні захисти.

Досягнення особистісної гармонії передбачає співрозмірність психологічного і метричного віку, своєчасність включення в особистісний час і часу індивіда, і соціально-історичного часу особи. Міра авторства життєвого шляху є показником творення дедалі гармонійнішої особистісно-часової структури.

Для людини реальністю є також час її покоління, класу, нації, держави. Мають певний статус і час існування конкретної родини, і час, що фіксується у родословній. Кожен знає, як може актуалізуватись час, що його пережито спільно у студентські роки, в армії або під час перебування у школі.

Що ж таке психологічний вік? Невже дійсно можна бути набагато молодшим або старшим за свій реальний, паспортний вік? Або навіть раптово помолодіти?

Психологічний вік не є віком біологічним, він майже ніколи повністю не збігається з віком паспортним, метричним, акушерським. Це ставлення людини до себе крізь призму психологічного часу, це задоволеність або незадоволеність собою на тих відтинках життєвого шляху, які вже перейдено.

По-своєму сприймаючи плин часу і власний розвиток у ньому, людина неминуче забарвлює цим сприйняттям все, що її оточує. Коли психологічний вік менший, ніж паспортний, тоді і весь світ навколо динамічніший, яскравіший, несподіваніший.

Якщо, навпаки, людина відчуває себе старшою за свої роки, для неї тьмяніють барви, звужуються перспективи, нуднішим, банальнішим стає повсякденне існування. Навіть миттєві, пов'язані з хворобою, стресом, утомою викривлення психологічного часу воднораз накладають свій відбиток на самооцінку, рівень домагань, ставлення до інших тощо.

Людина може бути біологічно вже немолодою, а психологічно ще й досі інфантильною, або, навпаки, у досить молоді роки дивувати оточуючих професійною, громадянською, особистісною зрілістю. Як відомо, біологічний, соціальний та психологічний розвиток відбуваються досить гетерохронно, але це далеко не єдина причина такого незбігу людських віків.

Від чого насамперед залежить психологічний вік людини? Дослідження доводять, що головне - це кількість і якість значущих подій, що їх людина переживає протягом певного вікового етапу. Це оцінка своєї ролі у тому, що відбувалося. Це рівень самореалізованості, усвідомлення якого далеко не завжди буває об'єктивним.

Існує такий експериментальний прийом визначення задоволеності людини своїм життям. Її запитують, чи подобається їй власне ім'я і сьогоднішній вік, чи хотіла б вона стати старшою або молодшою. Якщо вік та ім'я подобаються, можна вважати, що людина задоволена своїм життям в цілому, якщо ж ні, не все гаразд "у датському королівстві".

Коли життєва криза наближується, людині не хочеться залишатися у теперішньому стані, вона вважає цей віковий етап далеко не найкращим. А більш-менш гармонійний стан, який свідчить про віддаленість від кризи, сприяє прийняттю власного віку. Тоді не активізується потреба повернутися у власне дитинство, що залишило по собі приємні спогади.

Вирішальне значення для переживання психологічного віку має міра власної самореалізації. Якщо людина вважає, що її плани, прогнози, мрії здійснюються, що вона вже встигла достатнім чином себе проявити, що вже має суттєві досягнення, які вона раніше пов'язувала саме з цим віковим етапом, якщо вона вірить у власні сили, її психологічний вік не буде суттєво відрізнятися від віку реального, фактичного.

Якщо ж для особистості суб'єктивно ще все попереду, якщо вона вважає, що для самореалізації ще буде час, її психологічний вік буде меншим за паспортний. У ситуації, коли здається, що всі найголовніші події вже відбулися, що ніякої значущої самореалізації у майбутньому не передбачається, найкраще вже у минулому, психологічний вік обов'язково виявиться набагато більшим за вік фактичний.

Як частка суспільства, сучасник епохи, представник покоління кожен із нас певним чином включає до власної історії сторінки історії людства, великий спектр соціально-історичних ритмів. Традиції, звичаї, обряди, ритуали, що виникають у певному суспільстві та залишаються після його зміни, стосуються всіх проявів людської діяльності, спілкування, поведінки. Час культури - це час дуже тривалий, і позбавити себе його впливу неможливо, як неможливо й відокремити своє життя від життя держави, народу, генерації.

Життєвий шлях не є лише траєкторією приватного життя окремої особистості. Він окреслює й творчий внесок кожної людини в історію суспільства. Є люди, які віддзеркалюють цінності й ідеали покоління, до якого належать. Мало хто свого часу міг передбачити, що четвірка ліверпульських хлопців, назвавших себе "Бітлз", стане символом покоління шестидесятих, але це трапилось і залишилось в історії.

Ми всі впливаємо на хід суспільно-політичних подій. Так звана середня, пересічна людина, розгортаючи свій невигадливий життєвий шлях, накладає на сучасні їй історичні події печатку власних думок, зацікавлень, рішень, вольових і неусвідомлюваних імпульсів. Життєвий шлях завжди поєднує біографічне й історичне.

Людина не може залишатися байдужою до власного життя. Вона переживає все, що стає складовими частинами її біографії, як трагедію, драму, комедію, фарс. Тональність її загального ставлення до життя є досить стійкою, хоч і залежить від вікового етапу чи життєвих обставин, стану здоров'я або рівня задоволеності собою.

У кризовій життєвій ситуації, перед лицем страшної небезпеки людина здатна побачити, відчути все своє життя загалом, від початку до передбачуваного кінця, до фіналу. Вона миттєво підбиває підсумки пройденого шляху, осягаючи перспективи. Минуле, теперішнє і майбутнє взаємопроникають, і час життя стає доступним для огляду в усіх своїх аспектах.

Здатність наскрізного бачення власного життєвого шляху, здатність відчуття тієї головної мелодії, яка і складає особистість, є тим психологічним механізмом, котрий регулює плин суб'єктивного часу, допомагаючи визначити нові життєві траєкторії.

Існують різні форми побудови життєвого шляху, різні способи його планування. Всіх людей умовно можна поділити на дві великі групи: первинну і вторинну - примарну і секондарну. Примарна особистість живе у теперішньому, постійно оновлюючись разом із ним. Вона планує недалеке майбутнє, прагнучи досягнення швидких результатів. Ця людина легко погоджується і легко заспокоюється, постійно шукаючи чогось нового, якихось змін. На відміну від неї секондарна особистість є людиною звичок, усталених норм. Приглушуючи значення теперішнього, вона дорожить спогадами, стабільна у своїх почуттях, довго перебуває під впливом одного враження і тому не потребує постійного пошуку нових переживань.

Якщо користуватись позначеннями американських дослідників У.Томаса і Ф.Знанецкі, примарну особистість можна назвати "богемною", а секондарну - "обивателем". Цим двом типам протиставляється третій - "творчий", який орієнтується не на зовнішні зміни, а на власні плани, задуми, програми [1, с.49].

Виходячи з таких усталених індивідуальних особливостей людини, як властивості її нервової системи, характеристики темпераменту, Б.І.Цуканов пропонує такі форми прогнозування власного життя (1992).

Холероїди націлені у майбутнє, а до минулого байдужі. Вони живуть у гострому дефіциті часу, котрий, як їм здається, біжить дуже швидко. Сангвіноїдів майбутнє вабить своєю новизною, цікавими подіями, а минуле, як вони кажуть, "все одно не повернеш". Меланхолоїди мають тяжіння до минулого. Майбутнє викликає у них тривогу, страхи, "не несе нічого приємного". Часу їм вистачає, навіть здається, що час взагалі стоїть нерухомо. Дуже прив'язані до минулого і флегматоїди, воно для них є надійною основою життя. Часу їм вистачає з верхом, навіть є зайвий час, що плине спокійно й рівномірно.

На межі сангвіноїдної та меланхолоїдної груп знаходиться так званий "рівноважний тип", який живе переважно у теперішньому часі, не відчуваючи дефіциту часу для себе у житті. Цей тип вважає, що "у минулому не все приємно, а у майбутньому не все відомо, сьогодення ж триває все життя".

Протягом життя форми інтерпретації світу змінюються, інколи кардинально, різко, коли людина переживає кризу, частіше - еволюційно, майже непомітно. На кожному віковому етапі людина сприймає власні ідеалізовані моделі світу як реальні і мотивує свої вчинки згідно з цими моделями. Метаморфози, що трапляються з такими уявлюваними світами, є й метаморфозами життєвого шляху.

Психологічний час певним чином викривлює об'єктивну дійсність, забарвлюючи її у значущі кольори. Він є не нейтральним, а пристрасним відображенням, відображенням, що має яскраву суб'єктивну валентність. Ми створюємо свій життєвий світ у відповідності до своїх переживань. Найважливішим диференціюючим аспектом є значення, що його ми надаємо різним складовим довкілля, узгоджуючи їх з нашими індивідуальними перспективами.

У здорової, самоактуалізованої, гармонійної особистості минуле, теперішнє і майбутнє співіснують у цілісності, єдності, взаємодії. Людина не відмовляється від власної історії, інтегрує минулий досвід, залишаючи його своїм, знаючи йому ціну. В опануванні минулого, на думку А.Бергсона, і лежить ключ до свободи і духовної творчості [1, с.52]. Тварини не в змозі "пережити" себе у часі, усвідомити своє минуле.

Всі ми живемо водночас у різних рядах послідовних подій, як зауважував П.Фресс у роботі "Психологія часу". І всі ці ряди послідовних подій мають власний порядок і інтервали. Існує низка подій родинного життя із шлюбами, народженнями, кончинами, розлученнями; ланка подій професійного життя, що включає отримання освіти, працевлаштування, кар'єрні переміщення, керівні посади, звільнення, вихід на пенсію; ланцюг подій політичних, що їх переживає країна. Психологічний час має безліч часових координат, які не співпадають одна з одною.

У житті кожної людини бувають періоди, наповнені подіями, коли вона живе напружено, інтенсивно, багато у чому змінюючи звичні стереотипи, випробовуючи нові ритми. Такі періоди змінюються смугами відносного штилю, майже цілковитого спокою, коли нічого нового не відбувається, і здається, ніби час зупинився.

Деякі особистості не можуть витримувати суцільний спокій. Таке життя здається їм невиразним, безбарвним, монотонним. Вони нудьгують без несподіванок, шукають пригод, провокують виникнення будь-яких, аби подій. Інші люди, навпаки, вважають за щастя хоч трохи пожити спокійно, без змін. Саме так вони відпочивають, набираються сил, тільки у такій обстановці спроможні на творчі вияви.

Для особистості важливо бачити актуальні міжподієві зв'язки, щоб переживати власну інтегрованість у психологічному часі. Знаючи про причини сьогоднішніх подій, відчуваючи їх зв'язок з подіями, що переживалися у минулому, та з цілями, які наближують майбутнє, людина здійснює часову особистісну інтеграцію. Саме тому так важливо знати, діагностувати ймовірність, кількість, відносну тривалість актуальних зв'язків між подіями.

Масштаб події визначається впливом, який ця подія в уявленні людини має на життя в цілому, на головні сфери самопрояву.

Недарма А.Адлер акцентує увагу на перших подіях, які людина запам'ятовує у своєму житті. Події, зафіксовані в пам`яті з дитинства, залишаються дуже близькими головним життєвим інтересам і уподобанням. Знаючи зміст цих подій, ми інколи можемо уявити собі загальну ціль і стиль життя. Згадуючи перші події, їх учасників, певну атмосферу, свої враження, людина несвідомо говорить про своє особистісне спрямування, про життєві цілі сьогодення, показує своє ставлення до оточуючих [3, с.98].

Людина переживає цінність окремої події в її безпосередньому зв'язку з минулим і майбутнім. Всі події, враження, бажання, очікування поєднуються в цілісну картину теперішнього життя, осяяну особливим змістом того, що вже відбулося чи ще передбачається.

Кожна мить потенційно несе у собі можливості розширення до меж людського життя, тому що час життя ніколи не буває векторно спрямованим від минулого у майбутнє. Теперішня подія буде залишатися теперішньою доти, доки вона буде залишатися особистісно значущою, дійсно актуальною. Щоб стати минувшою, ця подія повинна втратити свою сучасну, гостру значущість, змінити модальність.

Ми навіть собі не уявляємо, якою мірою наше майбутнє впливає на сьогодення, як очікування успіху чи поразки, одужання чи ще страшнішого діагнозу неусвідомлено підштовхує до вибору способу дії. Наші сни, фантазії, про які ніхто не здогадується, потаємні мрії, мінливі уявлення - все це поволі готує грунт для вибору того чи того варіанту розвитку, допомагає або заважає розірвати замкнене коло батьківського сценарію.

До найвідоміших форм самопрогнозування відносять мрії, передчуття, надії, часовий кругозір, життєві цілі і життєву програму.

Соціальна ситуація розвитку дитини до року є ситуацією нерозривної єдності дитини і дорослого, ситуацією "ми". В такому емоційному комфорті провідною діяльністю є емоційно безпосереднє спілкування, під час якого дорослий формує у дитини потребу в іншій людині.

Наприкінці першого року життя виникає нова кризова ситуація. Дитина раптово починає виявляти неслухняність, що здається навмисною. Її протиставлення себе дорослому інколи відбувається дуже яскраво, інтенсивно, сильно. Обов'язково виникають елементи регресії, тобто тимчасового повернення до минулих стадій розвитку. Дитина може відмовитись ходити, якщо вже ходила, чи перестати вимовляти ті окремі слова, які вже знала.

Так кожен з нас починав колись робити свої перші кроки до самостійності, так ми демонстрували своє бажання бути зрозумілими, так прокидалася далеко неусвідомлювана потреба у свободі. Новоутвореннями цієї кризи є афективно заряджені уявлення, що мотивують поведінку навіть усупереч впливам середовища. Тепер просто нав'язати дитині свою волю неможливо, оскільки індивідуальне життя стає вже не таким дифузним, як спочатку, і можна побачити перші прояви суб'єктності.

До 1,5 років дитина обирає для себе загальну довіру або недовіру до світу. Як зауважує автор популярної епігенетичної теорії Е.Еріксон, довіра є дуже важливою якістю, і людина може підживлюватись все життя з джерела надії замість криниці суму. Довіра є основою для формування позитивного самовідчуття, бажання йти назустріч новому, засвоювати новий досвід, нові форми активності [3, с.99].

До наступної кризи людина переживає важливий етап відкриттів і перемог. Вона починає по-справжньому говорити, ходити, її провідну діяльність називають предметно-інструментальною, оскільки інтенсивності знайомства з зовнішньою дійсністю можна позаздрити. Сходи прагнуть, щоб по них спускалися; двері хочуть, щоб їх відчиняли; кожна річ не залишає дитину байдужою, притягуючи або відштовхуючи. Виникає самосвідомість, формується образ "Я".

Далі переживається знаменна криза трьох років, серед симптомів якої найчастіше називають негативізм, упертість, норовливість, свавільність, знецінення дорослих, протести, бунти, прагнення до деспотизму. Ще недавно спокійна, слухняна дитина стає незрозумілою, строптивою, злою, нещасною. Вона відмовляється робити навіть те, що завжди робила із задоволенням. Завойовуючи власну свободу, без якої розвиток особистості взагалі неможливий, дитина демонструє свою неслухняність, навіть на шкоду власним бажанням.

Якщо раніше дитина чекала передусім розуміння з боку дорослого, тепер вона хоче, щоб признали її незалежність, самостійність, яку вона ще не може адекватно проявити. Такий тягар важковиховуваності лягає передусім на батьків, які не вміють швидко перебудувати свої взаємини з маленьким деспотом, не завжди розуміють, як важливо прислухатись до цього маніфесту самостійності.

Інколи доросла людина не вміє у слушних ситуаціях відмовляти, казати спокійно і твердо "ні". Можливо, ще під час переживання кризи трьох років вона зіткнулася з батьківським рішенням рішуче подолати вередливість раз і назавжди, і тоді ж у відповідь сформувала стійкі психологічні захисти, позбутися яких дуже важко. Як під час попередньої кризи могло виникнути негативне новоутворення, що його можна назвати недовірою до світу, так і зараз замість почуття автономії може сформуватись невпевненість у собі, зайва сором'язливість.

Дошкільне дитинство є періодом панування ігрової діяльності, в якій дитина розв'язує головну суперечність минулої кризи, стаючи самостійною, моделюючи людські взаємини, виходячи за межі сімейного кола у світ дорослих людей. Образ "Я" у самосвідомості стає центром всесвіту, критерієм всіх оцінкових суджень. Перша свідома брехня знаменує дитяче бажання встановити певну дистанцію між собою і оточуючими, сховатися від зацікавлених очей світу, як формулює дослідник цієї проблеми Беккер. Головним новоутворенням стає перший абрис майбутнього світогляду: все, що дитину оточує, у тому числі природа, є результатом людської діяльності.

У шість - сім років розгортається нова криза. Дитина втрачає колишню простоту і безпосередність, єдність внутрішнього і зовнішнього, таку характерну для щирого, відкритого дошкільника, який що переживає, те й демонструє. Тепер дитина ніби відкриває для себе власні емоції: не тільки гнівається, а й спостерігає, як вона це робить; не лише сміється, а й намагається побачити себе іншими очима.

Новий спосіб життя, пов'язаний зі школою, суттєво впливає на перебіг кризи. Відбувається переоцінка цінностей, формується нове ставлення до світу, зростає довільна регуляція поведінки. Серед головних симптомів цієї кризи слід назвати втрату безпосередності і манірність. Дорослому здається, що дитина щось із себе вдає, щось приховує, душа її залишається закритою навіть для найближчого оточення. Коли їй погано, вона намагається це не показати, замикається і стає некерованою.

Важливо не допускати формування у дитини почуття провини за необачну допитливість, оскільки провина може залишитися на довгі роки, стимулюючи, підживлюючи не досить позитивне ставлення до себе, підтримуючи зовсім не конструктивну самозасуджуючу свідомість.

Молодший шкільний вік є віком, коли дуже важливими стають взаємини з однолітками, значущою - позиція "Я як усі". Дитина вивчає правила, норми, орієнтується у своїй поведінці на зовнішні оцінки. Ставлення до себе залежить від того, яким чином складаються стосунки з товаришами.

Наступна криза - це криза підліткового віку. Цю криза недарма вважають найгострішою серед криз. Відбувається потужна ендокринна перебудова організму, тіло виходить з-під контролю, людину несподівано охоплюють архаїчні емоційні стани, які майже не контролюються. Навчання погіршується, працездатність знижується, інтереси згасають, негативізм по відношенню до старших не знає меж.

Внутрішні драми, що їх переживає підліток, часто набагато складніші, ніж зовнішні конфлікти, яких також чимало. Внутрішній світ з його глибинами стає реальністю, яка важливіша за все інше. Повсякчас виникають все нові й нові проблеми, які треба вирішувати самому, наодинці з собою. Ця криза є кризою самоусвідомлення, коли людина набуває почуття власної індивідуальності.

Підлітковий вік можна порівняти з епохою хаосу, як підкреслював відомий дослідник цієї проблеми С.Холл, епохою, коли тваринні, напівварварські тенденції стикаються з вимогами соціуму. Бунтівне отроцтво є віком домінування надмірної активності аж до цілковитого виснаження, божевільної веселості - до глибокого суму, упевненості у собі, що переходить у хворобливу сором'язливість, егоїзму, який змінюється альтруїстичними проявами, потягу до спілкування, що переходить у бажання бути наодинці із собою, чутливості, яка непомітно стає апатією [3, с.100].

Негативна фаза кризового періоду закінчується із завершенням тілесного дозрівання. Виникають нові джерела радості - це й пригоди, і мистецтво, і щоденники, і вірші, і нескінченні розмови з найближчим товаришем, проникнення у життєвий світ іншого, і мрії, значення яких важко переоцінити. В цей час відбувається вибір між почуттям визначеності власного "Я", формуванням так званої его-ідентичності та почуттям дифузії, розмитості, невизначеності ролей. Якщо відчувається рольова сплутаність, можливі регресія на інфантильний рівень розвитку, зростання тривожності, страху перед спілкуванням, протилежною статтю, ворожість до суспільних вимог.

Закінчення школи є подією, що для багатьох юнаків стає стартовою для переживання чергової вікової кризи - кризи початку, коли відбувається пересаджування коренів на самостійний грунт.

Експериментально доведено, що саме в юнацтві фіксуються найнижча задоволеність смислом життя, найгостріша невпевненість у собі, переживається тяжкий стан загальної невизначеності. Людина опиняється на порозі нового, самостійного життя, відчуває незвичний тягар відповідальності за кожний свій крок, хоче зрозуміти своє призначення, відчути, куди саме слід рухатись, що робити.

Приблизно у 23 роки настає час для нової кризи. Людина обирає між "Я"-реальним і "Я"- ідеальним себе реальну. Вона вже не задовольняється мріями, фантазуваннями, їй треба діяти, активно шукати шлях до чогось унікального, неповторного, своєрідного.

Головне завдання - це побудова "плану на все життя", і це планування відбувається з максималістських позицій. Професія, сім'я, друзі, кохана людина - всі повинні бути найкращими, такими, яких ще ні в кого і ніколи не було. Майбутнє не страшить, розмаїття перспектив здається велетенським. Повсякденні турботи про чоловіка, жінку, маленьких дітей стають героїчною повсякденністю. Жадоба життя живить не зовсім реалістичний оптимізм.

Наступну кризу пов'язують приблизно з віком Христа. Минулий ентузіазм коригується досвідом перших невдач, розчарувань, сумнівів. Людина починає потроху розуміти свої обмеження, свої реальні можливості. Вона вже вільніша від нав'язаних ззовні очікувань, що дозволяє пильніше придивлятися до власної індивідуальності. Виснажливий волюнтаризм вже не задовольняє, жорсткі самообмеження поволі зникають.

Відбувається корекція тих самих планів, що їх було безліч під час переживання попередньої кризи. Більшість з них виявилася нереалізованою, і людина відчуває, що їй конче потрібно все почати спочатку: знайти нову роботу, можливо, переїхати на якесь нове місце проживання, а можливо й розлучитися, виробити новий стиль життя.

Якщо на попередньому етапі важливо було знайти свою справу, то тепер, навіть коли не виникає потреби шукати щось зовсім нове, необхідно набрати висоти на обраній царині, а це зовсім не так легко, як колись здавалось.

Наближення до зрілості не виключає можливостей подальшого психічного розвитку. І сприймання, і інтелект можуть поліпшуватись з віком, позаяк вони багато у чому залежать від мотивації діяльності, її відповідності потребам, інтересам, ідеалам.

Зрілу особистість характеризує реалізація тих планів, що виникають. Особистісний рівень зрілості передбачає розвиток почуття власної гідності, що не заперечує визнання в іншій людині неповторної індивідуальності, самоцінності. Людина потроху навчається любити і залишатися незалежною, кохати і не обмежувати свободу коханого.

У 37-40 років розгортається криза, яку називають кризою середини життя. Це період екстраординарного зростання і внутрішніх змін, який недарма порівнюють з підлітковим віком. Його називають другим і останнім шансом зробити свою справу, проспівати свою пісню, стати глибшимим й суттєвішим. Максимальні очікування з боку соціуму поєднуються з реорганізацією особистісних рис, консолідацією інтересів, цілей і обов'язків.

Чоловікам доводиться переоцінити значення фізичної сили, а жінкам - значення привабливості. На перше місце виходить досвід, розум. Стосунки стають більш різнобічними, сексуальний компонент відходить на другий план. Важливо не дозволяти собі лише тужити за минулим. Кожний вік має свої привілеї, слід лише не ховатися від нового досвіду, розвивати у собі гнучкість, підтримувати здатність до змін.

Зріла людина потребує відчуття своєї значущості для молодших, для своїх дітей. Це вік креативності, продуктивності, генеративності, зацікавленості у навчанні молодшого покоління, оптимізації його життя. Коли криза розв'язується не дуже конструктивним чином, можна спостерігати регресію на попередні вікові стадії, наприклад, потурання власному бажанню пестити себе як малу дитину. Гостро переживаються почуття застою, збіднення особистого життя.

У похилому віці, як у дитинстві, здається, що час не належить людині. Головною життєвою метою стає бажання "спокійно дожити", або навіть "спокійно померти". Відсутність перспектив суттєво впливає на здоров'я та довголіття. Приблизно у 65 років людина переживає кризу "Я-інтеграції".

Як вважає Е.Еріксон, лише людина, яка навчилася думати про інших, адаптувалася до поразок і перемог, неминучих на життєвому шляху, здатна пережити власну цілісність, так звану "его-інтеграцію" [10, с.91]. Цей душевний стан є станом впевненості у тому, що життя мало і має сенс, що воно було єдиним і неповторним, що відбувалося все, що мало відбуватися.

Відсутність такої інтеграції переживається як депресія, туга, сум, падіння самоприйняття, самоповаги. Зростає хронічна тривожність, загострюється страх смерті, збільшується соціальна ізоляція, гостро відчувається самотність. З думками про смерть поєднується огида до минулого, і внутрішня боротьба може призвести до суїцидальних спроб, які є типовими для цього віку.