Поняття цивільних процесуальних правовідносин

ПЛАН

Вступ.......................................................................................................................ст.2

1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин................................. ст.6

2. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин …………………...…………………………………..………....ст.13

2.1. Норма цивільного процесуального права як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин……………………………………..ст.14

2.3. Процесуальна правосуб’єктність як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин………………………….……………….…….ст. 16

2.3. Юридичні факти…………………………………………...….……………ст.19

3. Елементи цивільних процесуальних правовідносин..……………...…ст..22

3.1. Зміст цивільних процесуальних правовідносин…………………...…….ст.24

3.2. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин……………….…….ст.26

3.2.1. Суб’єкти, які здійснюють правосуддя в його різних формах…………ст.29

3.2.2. Особи, які беруть участь у справі……………………………………….ст.31

3.2.3. Особи, які залучаються до справи для сприяння у здійсненні правосуддя………………………………………………………………..……..ст.34

3.3. Об’єкт цивільних процесуальних правовідносин………………………..ст.37

Висновок ……...………………………………………………………………...ст.38

Список використаної літератури

ВСТУП

На сучасному етапі розвитку України і в умовах розбудови правової держави визначальним є затвердження законності, верховенства права, правопорядку, дотримання прав і свобод громадян, їх рівності перед законом. Конституція України закріплює і гарантує право людини і громадянина на судовий захист (ст. 55). При розгляді і вирішенні цивільних справ між судом і іншими учасниками процесу виникають суспільні відносини, які будучи врегульовані нормами цивільного процесуального права стають цивільно - процесуальними відносинами.

В теорії цивільного процесуального права багато уваги приділено визначенню поняття правовідносин, їх змісту, структури, детально охарактеризовані їх суб’єкти, співвідношення з матеріальними правовідносинами. Така увага до проблеми цивільних процесуальних правовідносин обумовлена їх значенням і роллю в контексті проведення судово – правової реформи на Україні. Вивчення цивільних процесуальних відносин на сучасному етапі розвитку судочинства та теорії цивільного процесу залишається актуальним, оскільки це полегшує науковий пошук рекомендацій щодо вдосконалення процесуального законодавства та практики його застосування, дає можливість дослідити механізм впливу права на врегульовані суспільні відносини, пізнати правову дійсність, виявити прогалини та колізії в цивільному процесуальному законодавстві та запропонувати шляхи вдосконалення форм та методів правового регулювання.

Будучи однією із центральних в правознавстві, проблемі правовідносин приділено багато уваги в загальній теорії права, в галузевих юридичних науках а також в теорії цивільного процесуального права. Зокрема слід зазначити праці Комарова В.В.Михеенко М.М.,Радченко П.І., Треушнікова М.К., Штефана М.Й., Шакарян М.С., Щеглова В.Н., Чечиної М.А. та інших. Але в той же час досліджуючи і аналізуючи теоретичні джерела можна дійти до висновку про різноманітність підходів і поглядів щодо визначення самого поняття цивільних процесуальних відносин, їх структури, суб’єктного складу та інше.

Поняття цивільних процесуальних відносин було введено німецьким процесуалістом Оскаром Бюловим у другій половині XIX століття. Цивільне процесуальне відношення він визначав як відношення цивільно – правового характеру в якому права мають сторонни, а обов’язки – суд. Цивільний процес при цьому розглядався як єдине правовідношення з кількома суб’єктами який розвивався поступово, по сходинкам – стадіям. Бюловська теорія цивільного процеса як правовідношення протягом багатьох років була основною теорією науки процесуального права.

В дореволюційний період теорія Бюлова мала як прихільників, так і супротивників. Самим відомим послідовником Бюлова був А.Х. Гольмстен, який розробив і адаптував цю теорію відповідно до російського процесуального права. З критикою бюловського напрямку і обгрунтуванням теорії владного відношення як предмета цивільного процесуального права виступив російський вчений Г.А. Нефедьев. З появою його праць розвиток російської процесуальної науки та вчень про цивільне процесуальне відношення відбувається в осередку постійних дискусій між прибічниками і противниками теорії Бюлова.

Починаючи з 20-х років і майже до кінця 40-х, самостійних досліджень відносно цивільних процесуальних відносин не здійснювалось. Пояснювалось це насамперед тим, що в процесі революційних перетворень у сфері судочинства дана тема була віднесена до категорії „малоактуальних„ і відсутність будь – яких проблем з цього питання розглядалось навіть як досягнення науки цивільного процесуального права. Неактуальність теорії цивільних процесуальних правовідносин відповідала науковій ідеї про те що цивільний процес розглядався лише як чисто технічна діяльність, де не можуть існувати правові відносини.

Радянська наука процесуального права почала систематично вивчати проблему цивільних процесуальних відносин в 50 роки. В цей період з’являються фундаментальні праці, в яких робиться аналіз доробок учених – процесуалістів дореволюційного періоду, враховуються досягнення загальної теорії права, суміжних юридичних наук.

 В 70-х роках в літературі відмічається зниження інтересу до цієї теми. Праці по теорії цивільних процесуальних відносин мали узагальнюючий характер. В кінці 70-х – початку 80-х років відчувалась необхідність поглибленного дослідження даної проблеми. Така необхідність була викликана тим, що по-перше двадцятирічний досвід використання цивільного процесуального законодавства вимагав упорядкування і пояснення, а зробити це поза теорією цивільних процесуальних відносин було неможливе. Друга причина полягала в тому, що в 70-х роках з’явилась велика кількість наукових робіт які розширили методологічну основу вивчення різних видів суспільних відносин, стимулювали подальший пошук і в галузі теорії цивільних процесуальних правовідносин.

Новий етап у вивченні теоретичних проблем передбачає попередній аналіз понятійно-категоріального фонду, розробленого раніше. В зв’язку з цим в теорії цивільного процесуального права з’вились різні підходи щодо розуміння цивільних процесуальних правовідносин, їх структури, об’єкту.

 В теорії цивільного процесуального права спірним є питання відносно поняття цивільних процесуальних правовідносин: чи це одне правовідношення чи система правовідношень, а якщо система, то з яких правовідносин вона складається? Серед різноманітних напрямків можна виділити три основних. Представники першого напрямку вважають, що в цивільному процесі виникає одне, багатосуб’єктнє правовідношення яке має складну структуру Прихільники іншого напрямку стверджують, що в процесі розгляду справи виникає ціла система самостійних відносин. А прибічники третього напрямку обрали комбінований варіант розглядаючи процес і як єдине цивільне процесуальне правовідношення, і як систему процесуальних відносин          Розглядаючи основні підходи до визначення цивільних процесуальних правовідносин не слід їх відокремлювати, оскільки тільки в своїй єдності вони дають цілісне уявлення про дане поняття. Їх не слід протиставляти, вони взаємодоповнюючі.

Дослідження проблеми процесуальної правовідносини, її складових є базою для розробки інших проблем цивільного процесуального права. Можна сказати, що майже всі теоретичні розробки процесуальної науки будуються на базі дослідження питань процесуальних відносин.

Отже, дослідження історії виникнення і розвитку цивільних процесуальних відносин дозволяє зробити висновок, що вони розвивались поступово від постановки проблеми, її аргументації до детального вивчення і аналізу конкретних питань, їх складових, особливо в сфері визначення поняття, її специфіки. Виникнувши в кінці ХІХ століття, отримавши потужний розвиток у радянські часи, дана проблема не вичерпана. Необхідне подальше дослідження цивільних процесуальних правовідносин як вида суспільних відносин у нерозривному зв’язку з особливостями норм цивільного процесуального права.

 Цивільні процесуальні правовідносини не слід вивчати тільки в аспекті теоретичних положень. Вони є механізмом застосування норм цивільного процесуального права при здійсненні правосуддя, сприяючи утвердженню режима законності і правопорядку.

ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

 Цивільні процесуальні правовідносини являють собою один з найважливіших інститутів цивільного процесу, оскільки вони охоплюють весь процес розгляду цивільних справ від моменту їхнього порушення і до виконання судових рішень. В науці цивільного процесуального права існують різні судження про те, що слід розуміти під цивільними процесуальними відносинами. Ці судження у своїй основі відбивають стан проблеми правовідносин у загальній теорії права.

Більшість процесуалістів, виходячи з того, що предметом регулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини, вважають, що цивільні процесуальні правовідносини - це суспільні відносини, урегульовані нормами цивільного процесуального права[1]. Є думка, що цивільні процесуальні правовідносини виникають з метою врегулювання інших, фактичних суспільних відносин.

Так, В. П. Мозолін зазначав, що в результаті правового регулювання відбувається не „перетворення” одних відносин на інші, а виникнення нових, таких, що раніше не існували, ідеологічних відносин - правових, які не пригнічують собою інші відносини, а тільки закріплюють їх[2].

Порівняння названих підходів приводить до висновку, що в їх основі лежать різні погляди на питання про співвідношення правової норми, правових та суспільних відносин.

Як відомо, суспільні відносини – це різноманітні зв’язки, що виникли між соціальними групами, класами, націями. Таким чином, головною специфічною особливістю суспільних відносин є їх зв’язок з соціальною діяльністю.

Наведені судження примушують при науковому підході до проблеми виходити з того, що цивільні процесуальні правовідносини, як і правовідносини взагалі, повинні бути результатом діяльності. Однак практична правова діяльність не має і не може мати свого самостійного предмета, немає такого предметного змісту, який би давав їй можливість існувати поза іншими суспільними відносинами.

Оскільки практично правова діяльність не має свого власного предметного змісту, то правові відносини – це суспільні відносини, урегульовані правом. В результаті правової регламентації нових відносин не виникає, бо правовідносини поза конкретними суспільними відносинами існувати не можуть. Таким чином, називаючи відносини правовими, ми перш за все, даємо не змістовну, а функціональну характеристику відносин, тобто вказуємо, що на них мала вплив правова дія, впорядкування.

Отже, все це дозволяє констатувати, що цивільні процесуальні правовідносини – це суспільні відносини, які регулюються нормами цивільного процесуального права. Разом з тим такий підхід до поняття цивільних процесуальних правовідносин, їх характеристики не може бути повним. Він тільки вказує механізм реалізації права через правовідносини. Однак, крім цього, важливо визначити, хто є носієм суб’єктивного права, визначити місце та час виникнення та виконання прав та обов’язків для конкретних осіб. Дійсно, будь-які правовідносини, в тому числі і цивільно-процесуальні, фіксують коло осіб, на які поширюється дія правових норм, закріплюють конкретну поведінку, яка повинна бути чи може бути здійснена, суб’єктивні права та обов’язки суб’єктів.

Таке трактування правовідносин відображає той факт, що предметом безпосереднього правового регулювання є суспільні відносини, визначеного виду. Вирішальна риса правовідносин полягає в тому, що вони виражають індивідуалізований суспільний зв’язок між конкретними персоніфікованими особами. Так, скажімо, цивільне процесуальне право не регулює суспільні відносини взагалі, воно діє безпосередньо на поведінку суду, сторін, третіх осіб, прокурора, інших суб’єктів у сфері цивільного судочинства. Розуміння правовідносин як конкретних відносин дозволяє глибше зрозуміти їх роль у механізмі правового регулювання. На основі правових норм повинні складатися правові зв’язки між особами, які мають індивідуалізований характер. Неврахування цього призводить, наприклад, до формулювання концепції, яка зводить правоохоронну діяльність держави до юридичних обов’язків. Внаслідок такого підходу в процесуальній літературі дискутується питання про те, перед ким суд несе обов’язок винесення рішення.

Одні автори стверджують, що винести рішення – це обов’язок суду як перед державою, так і перед сторонами. Інші доводять, що суд несе такий обов’язок лише перед державою. Деякі вважають, що суд несе обов’язок без адресата[3].

При здійсненні правосуддя суд у цивільних справах вступає у певні відносини по застосуванню норм матеріального і процесуального права з учасниками процесу. Ці відносини складаються між ними при здійсненні процесуальних дій. Вони урегульовані нормами цивільного процесуального права і мають назву цивільні процесуальні правовідносини.  Цивільне судочинство – це система цивільних процесуальних відносин і дій, які виникають у зв’язку з розглядом конкретної справи.

 Цивільні процесуальні правовідносини – досить складне за змістом юридичне поняття, яке неоднаково тлумачиться науковцями. Проте, можна виділити такі характерні ознаки цивільних процесуальних правовідносин:

1. Цивільні процесуальні правовідносини мають лише правових характер і, як правило, існують лише у правовій формі. Цим вони відрізняються від матеріально-правових правовідносин. Законодавство виділяє важливіші групи суспільних відносин і дій, які потребують впливу. У зв’язку з чим надається правова форма. Щодо процесуальних функцій правосуддя у цивільних справах, то вони не можуть існувати поза правовою формою.

2. Цивільні процесуальні правовідносини мають владний характер. Суд як орган правосуддя застосовує в межах процесуальних відносин норми права. Розпорядження суду є обов’язковими. Можна оскаржити судові рішення, але не можна їх не виконувати.

3. Основним змістом цивільних процесуальних правовідносин є діяльність по застосуванню норм матеріального і процесуального права.

4. Обов’язковим суб’єктом цих відносин є суд першої, апеляційної, касаційної, інстанції. Поза судовою діяльністю цивільні процесуальні правовідносини не існують.

5. Крім суду у цивільних процесуальних правовідносинах беруть участь інші суб’єкти, кількість яких залежить від конкретної справи. Найбільш це характерне для справ позовного характеру, в яких може бути декілька позивачів, відповідачів, треті особи різних видів.

6. Цивільні процесуальні правовідносини динамічні, постійно розвиваються, залежно від переходу від однієї процесуальної дії до іншої, від стадії до стадії цивільного процесу. При цьому дотримується послідовність вчинення процесуальних дій.

7. Кожен учасник цивільно-правових відносин є носієм самостійних прав і обов’язків по відношенню до суду. Суд взаємодіє з позивачем, відповідачем, представниками і т.п.

8. Системність цивільно-правових відносин. В системі основним є відношення між позивачем і відповідачем. Характерною рисою цивільних процесуальних правовідносин є їх тісний взаємний зв'язок. Вона виявляється, по-перше, у тому, що цивільно-процесуальні правовідносини по конкретній справі утворять систему тісно взаємозалежних і взаємообумовлених правовідносин. Ця система складається із сукупності самостійних правовідносин, що відрізняються один від одного за підставами виникнення, суб'єктним складом, змістом, об'єктом. Для цивільного процесу характерна наявність деякої мінімальної сукупності процесуальних правовідносин, іменованою стадією цивільного процесу (відносини з приводу порушення справи, підготовки справи до розгляду тощо). Цим вони істотно відрізняються, наприклад, від матеріальних цивільних правовідносин, які відособлені від інших. По-друге, цивільно-процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються не хаотично, не під впливом потреб їхніх учасників, але у визначеному порядку, який закріплений в законі.

Таким чином, можна зробити висновок, що цивільні процесуальні правовідносини – це виникаючі на основі норм цивільного процесуального права індивідуалізовані суспільні зв’язки між судом, що вершить правосуддя, державними виконавцями та учасниками цивільного процесу, які характеризуються наявністю юридичних прав та обов’язків, що забезпечують правильний і швидкий розгляд, вирішення цивільних справ, а також виконання винесених рішень.

У теорій цивільного процесуального права крім поняття цивільних процесуальних правовідносин довгий час дискутується питання про те, скільки правовідносин виникає в конкретній цивільній справі. Окремі процесуалісти вважають, що в цивільному процесі виникає одна єдина багатосуб’єктна правовідносина, яка розвивається під час судової діяльності. Найбільш поширена думка, що в цивільному процесі виникає система правовідносин, яка складається з правовідносин типу „суд – позивач”, „суд – відповідач” і т.п., що правовідносин в справі стільки, скільки учасників процесу.

Теорія єдиної процесуальної правовідносини безпідставна, оскільки у процесі розгляду цивільної справи ряд правовідносин, які взаємопов’язані та взаємообумовлені, хоча за своїм змістом самостійні, бо їм притаманний комплекс цивільних прав та обов’язків, специфічний склад суб’єктів, підстав і часу їх виникнення та припинення.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини завжди являють собою систему конкретних, індивідуалізованих правових зв’язків, які розвиваються під час руху цивільної справи від її виникнення й винесення рішення до перегляду незаконних постанов і виконавчого провадження.

Оскільки всі учасники цивільного процесу вступають у правовідносини, як правило, з судом, то схематично система процесуальних правовідносин в суді першої інстанції виглядає таким чином: 

 

 

Таким чином, цивільно-процесуальні правовідносини характеризуються наступними ознаками: виникають на підставі норм цивільного процесуального права в результаті їх реалізації, створюються між учасниками суспільних відносин - судом, органом судового виконання як між собою, так і окремо з кожною з осіб під час судочинства в цивільній справі; юридично закріплюють взаємну поведінку зазначених суб’єктів через їх суб’єктивні цивільні процесуальні права і обов’язки; реалізація суб’єктивних цивільних прав і виконання суб’єктивних обов’язків забезпечується заходами правового впливу - санкціями цивільного процесуального, кримінального, адміністративного примусу.