double arrow

Панпсихізм Олексія Козлова


 

Олексій Козлов - нешлюбний син поміщика та кріпачки, він після закінчення Московського університету зацікавився лиш проблемами політекономії та філології. Згодом пережив захоплення соціалізмом Фур'е та Леру. До філософії виявив інтерес порівняно пізно. Вже в сорокалітньому віці О. Козлов знайомиться з ідеями А. Шопенгауера, Е. Гартмана й під їх впливом починає активно вивчати філософію. З 1876 р. по 1886 р. він викладе на кафедрі філософії Київського Університету. У Києві він 1880 р. захистив магістерську дисертацію «Метод і спрямування філософії Платона», 1884 — докторську «Генезис теорії простору і часу у Канта». Тут він видає свої твори, серед яких головними були «Своє слово», «Філософські етюди», «Філософія як наука» та ін.

Власну філософську систему, яку він назвав «панпсихізм», О. Козлов будує, спираючись на ідеї монадології Лейбниця і одного із значних на той час послідовників Лейбниця німецького філософа, що працював професором Дерптського університету, Тейхмюллера. За суттю своєю ця філософія є однією з модифікацій персоналізму, досить поширеного напряму новітньої філософії, що виходить з визнання особистості первинною творчою ре­альністю і вищою духовною цінністю, а увесь світ розглядає як вияв творчої активності вищої особи — Бога.




В позитивізмі для О.Козлова принципово неприйнятним є заперечення філософії, зміст якої розпорошується між окремими науками. Натомість він виходить з переконання, що філософія є самостійною галуззю знання, яка має власний предмет І метод дослідження. Філософія, твердить він, є наука про світ, його пізнання і його ставлення до суб'єкта пізнання. На відміну від конкретних наук, у кожної з яких є особливий предмет дослідження, філософія аналізує загальні начала та форми всякого знання, вона розв'язує питання про предмет знання взагалі, виявляючи те, що об'єднує всі конкретні науки.

В чому ж суть погляду на світ, що обґрунтовується у філософії «панпсихізму» О. Козлова? Буття, вважає він, є нічим іншим як сукупністю станів свідомості суб'єкта, «Я». Буття включає три компоненти: субстанцію, її діяльність і зміст цієї діяльності. У попередній Історії філософії окремі системи зосереджували увагу лише на одному з цих компонентів. Так, Парменід розглядає лише субстанцію, Платон — зміст діяльності, Фіхте — тільки діяльність. Проблема в тому, щоб усвідомити буття як поняття, що об'єднує знання про всі його компоненти, зрозуміти світ як систему взаємодіючих субстанцій, що існує в свідомості суб'єкта, що пізнає. Матеріальний світ, простір і час не є якоюсь реальністю самі яо собі. Це лише знаки духовних субстанцій, як єдиного в собі сущого буття. Світоустрій загалом є системою дедалі більшої складності та інтенсивності взаємодії духовних субстанцій, які прагнуть близькості до Бога, що виступає верховною субстанцією, тілом якої є увесь світ.



Виходячи з цього, процес пізнання О. Козлов інтерпретує в дусі крайнього суб'єктивізму. «Пізнання, — пояснює він, — справді існує лише і винятково в голові, в духові, в свідомості індивідуальної особи».

 

Праці О.М. Гілярова

 

Цю саму тенденцію репрезентують погляди ще одного із значних представників тогочасної професійної філософії — О.М. Гілярова (1855 — 1938 рр.).

Син відомого російського публіциста і філософа, професора Московської духовної академії М.П. Гілярова-Платонова, Олексій Микитович Гіляров із 1891 р. посідав посаду професора на кафедрі філософії Київського університету. З цього часу життя його безпосередньо пов'язане з Києвом. 1922 р. Гілярова обирають академіком Української Академії Наук. На той час він у наукових колах був визнаний як глибокий вчений, талановитий історик філософії, історик культури, філософ, що розробив досить цілісний світогляд, обґрунтуванню якого було присвячено велику кількість праць, що виходили із 80-х років XIX ст. й аж до 20-х років XX ст. Але процеси, що протікають протягом 20 — 30-х років XX ст. в Україні, не обминули і його. Наприкінці життєвого шляху Гіляров починає публікувати працю «Схема історії філософії в освітленні історичного матеріалізму» (поча­ток її було надруковано у «Записках соціально-економічного відділу Української АН». — Т. 2 — 6. — К., 1926 — 1927 рр.), де, «відповідаючи на соціальне замовлення», здійснює спробу переглянути власне розуміння природи філософії відповідно до матеріалістичної доктрини. Спроба була явно не вдалою і засвідчувала хіба що трагічну долю, яка судилася серйозному вченому, що жив і працював у тогочасній Радянській Україні.



Ця стаття аж ніяк не визначає місце Гілярова в історії філософії України. Його серйозним внеском в історико-філософську науку є праці про античну філософію, філософію Платона передусім. Він — автор оригінальної філософської теорії, яку називав «синехологічним спіритуалізмом» (синехологічний по-грецьки — пов'язуючий).

Філософія, на переконання О. Гілярова, не наука, а особлива духовна діяльність, що існує поряд з наукою, поезією, релігією й щільно з ними пов'язана. «Філософія, — писав він у «Вступі до філософії» (1907 р.), — є спробою створити таке цілісне світорозуміння, яке за­довольняло б усі запити нашого духу, однаково теоретичні, моральні, релігійні, естетичні; допомагало б розібратись у всіх складних питаннях життя, давало б для нього настанову». Підкреслюючи таке, смисло-життєве спрямування філософського пошуку, він вважає, що завдання філософії впродовж історії полягало у примиренні «двох начал, що вічно ворогують у нашому житті — істини розуму та істини серця». Синтез цих начал він називає «естетичним станом» чи красою. З огляду на це системою, що найбільше відповідає даному ідеалові в історії філософії, є, на думку О. Гілярова, вчення Платона, ідеї якого «понад двадцять століть становлять несвідоме розумове надбання освічених людей».

Відродити платонізм — нагальне завдання сучасного філософського пошуку. В модерній філософії до ідеалу найбільш наближена лінія, започаткована Берклі, який проголосив «цілком незаперечну» істину про те, «що ми не можемо вийти за межі духу», і розвинута Кантом. Щоправда, останній не може цілком задовольнити Гілярова — на заваді тут є проголошене Кантом вчення про «річ у собі». «Якби Кант, — пояснює О. Гіляров, — не стверджував, що існують «речі в собі», він став би на точку зору чистого спіритуалізму і був би послідовним, але тепер нам залишається визнати його вчення незадовільним».

Задовільне розв'язання філософських проблем можливе через обґрунтування ідеї про загальноєдиний духовний організм. З цієї точки зору увагу (Гілярова привертає вчення німецького фізика, психолога і філософа Густава Фехнера. Цей значний фізик і психолог, один із фундаторів психофізики, обґрунтовував свої ідеї з позиції, близької до поглядів Шеллінга. Згідно з Г.Фехнером, Всесвіт — одуховлений, а матерія — лиш тіньовий, зворотний бік психічного. Гіляров, апелюючи до цього вчення, зазначає, що незалежо від Г. Фехнера він дійшов аналогічних висновків і вважає їх єдино правильними і незаперечними.

Всесвіт, згідно з Гіляровим, це живий організм. Все розмаїття навколишньої дійсності від початку закладене у природі духу.

Першоосновою світу є свідомість. Вона не виникає і не зникає, а існує вічно. Все інше — породження свідомості. «Існує лише те, — роз'яснює О. Гіляров, — що покладається свідомістю і усвідомлюється, а те, що не покладається свідомістю і не усвідомлюється, не існує; саме поняття буття є визначенням свідомості». Якщо свідомість є основою дійсності, то сама навколо нас дійсність є ніщо інше, як знак чи символ внутрішньої духовної сутності. Природа — це символ духу, а тому, висновує він, «щоб вивчити дух, ми повинні вивчати природу, і навпаки, щоб вивчити природу, ми повинні вивчати дух».

Змістом свідомості, таким чином, є Всесвіт, бо знання про нього ми можемо одержувати лише через свідомість. Носієм свідомості є особа. Тимто Всесвіт є сукупністю осіб — носіїв індивідуальної свідомості кожного організму. В такому сенсі ми можемо говорити про наявність людських осіб, рослинних особин, особин тваринних тощо. Кожна індивідуальна свідомість обмежена і залежить від інших свідомостей. А це, стверджує Гіляров, з необхідністю змушує визнати наяйність Верховної особи — особи всесвітнього організму, що єднає індивідуальні свідомості в цілісність. Лише цій загальній свідомості властива абсолютна свобода, «а всі одиничні відомості, — роз'яснюється у «Вступі до філософії», — з усім їхнім змістом суть породження цієї всезагальної свідомості».

 







Сейчас читают про: