Необхідність реформування пенсійної системи в Україні

Ось уже протягом досить тривалого часу існуюча система пенсійного забезпечення є одним із найсерйозніших чинників напруженості в суспільстві, тут сконцентровані головні суперечності між законодавчою та виконавчою владою в соціальній сфері. Особливо посилюється значення пенсійних проблем у період передвиборних кампаній. І підстав для цього більш ніж достатньо: незадоволені і пенсіонери, і працівники, і роботодавці.

Роботодавці вважають відрахування до Пенсійного фонду (32% фонду заробітної плати) зависокими, стверджують, що саме це — основна перешкода для підвищення зарплати і виходу економіки з тіні. Ми дуже багато говоримо про необхідність залучення в українську економіку інвестицій з-за кордону. Але ж, приймаючи рішення про розміщення своїх коштів, кожен підприємець, за інших однакових умов, порівнює величину пенсійних внесків — 32% фонду оплати праці в нашій країні зі, скажімо, 16% — у Польщі, 19,5% — у Чеській Республіці чи 8,75% — у Хорватії.

Наймані працівники вважають, що їх несправедливо обдирають, оскільки сьогодні — через високі пенсійні відрахування — їм платять маленьку зарплату (та й справді, у двох третинах бідних сімей є хоча б один працюючий), а завтра, попри ці високі відрахування, платитимуть маленьку пенсію.

Люди похилого віку, котрі все своє життя тяжко працювали і чесно платили податки, справедливо ображаються на те, що держава не може забезпечити їм більш-менш пристойного рівня життя. Та й справді, 85% пенсій — за межею бідності. Особливо скривджені люди, котрі одержували відносно високу зарплату (за українськими стандартами, звісно) та, відповідно, перераховували великі суми до Пенсійного фонду, але не належать до привілейованих груп і одержують сьогодні пенсію за законом «Про пенсійне забезпечення». Якщо в середньому вихід на пенсію означає втрату приблизно двох третин доходу, то ці люди втрачають близько 90% доходу. До речі, в УРСР середня пенсія робітників та службовців становила 40% середньої зарплати, але не можна забувати про те, що колгоспники пенсійного віку одержували жалюгідні крихти, а тепер принаймні такого роду дискримінацію ліквідовано.

Вкрай низькі пенсії змушують усіх, хто має сили і може знайти робоче місце, працювати. На жаль, багато людей не з власного бажання працюють не за фахом, дуже часто в тіньовому секторі. Протягом перших десяти років після «виходу на заслужений відпочинок» працює (з урахуванням зайнятості у приватному підсобному господарстві) третина пенсіонерів.

Частка пенсії в сукупних доходах пенсіонерів скоротилася до 54%, а в сільській місцевості — до 38%. Таким чином, навіть у родинах, які складаються лише зі старих, вона перестала бути основним джерелом доходу. Нині не пенсії визначають рівень їхнього життя, а можливість отримання додаткових доходів, передусім з наявних у них ділянок землі.

Ще більше невдоволення пенсіонерів викликає те, що розмір пенсії жодним чином не залежить ані від виробничого стажу, ні від суми пенсійних внесків, зроблених протягом усього життя.

Закономірно постає запитання про причини такої ситуації. Наскільки системними є вади теперішнього пенсійного забезпечення? Як їх усунути?

Говорячи про діючу пенсійну систему нашої країни, слід насамперед підкреслити її соціальну несправедливість і фінансову уразливість.

У тих прошарках українського суспільства, які прагнуть зберегти лише солідарну пенсійну систему, побутує думка про її нібито максимальну націленість на підтримку соціально незахищених. Дозволю собі навести аргументи проти цієї тези.

Населення України помітно старше, ніж у більшості країн СНД, і приблизно відповідає європейським стандартам. Однак через значно нижчий пенсійний вік питома вага пенсіонерів у нас помітно вища, ніж у сусідніх країнах. У ряді регіонів (Вінницька, Житомирська, Чернігівська, Луганська області) на 100 працюючих їх припадає понад 70.

Пенсійний вік в Україні — майже найнижчий у світі, і, всупереч поширеній думці про надзвичайно високу смертність, жінки по досягненні 55 років живуть у нас іще в середньому 22,5 року, а чоловіки по досягненні 60 — 14,2 року. Це і є так звана середня очікувана тривалість життя при досягненні пенсійного віку.

Навіть якщо протягом найближчих років різко підвищиться народжуваність, це істотно вплине на фінансові можливості пенсійної системи лише через 25—30 років. Зниження смертності об’єктивно супроводжуватиметься поглибленням процесу старіння. Немає підстав розраховувати і на омолодження населення за рахунок припливу молоді ззовні, властивого економічно розвиненим країнам.

Таким чином, після досить нетривалого періоду (1995—2005 роки) виходу на пенсію відносно нечисельного покоління воєнних років Україна неминуче зіштовхнеться зі значним зростанням демографічного навантаження. Його пік очікується в середині століття, коли (за умови збереження нинішнього пенсійного віку) на 1000 працюючих припадатиме близько 900 пенсіонерів...

Навіть якщо вдасться мінімізувати безробіття, тобто знизити його з нинішніх 12% (за методологією Міжнародної організації праці) до близьких до природної норми 4—5%, а також практично викоренити всі наявні пільги і забезпечити дуже високий рівень сплати пенсійних внесків,— без підвищення пенсійного віку кардинально поліпшити ситуацію в рамках лише солідарної системи не видається можливим.

Однак аргументів і розрахунків спеціалістів суспільство не сприймає. Громадська думка і реакція народних депутатів не дозволяють підвищити пенсійний вік, як це зробили у зв’язку зі старінням населення практично всі країни, розпочавши реформи своїх пенсійних систем. Нам залишається лише стимулювати громадян до продовження трудової діяльності після 60 (55) років.