Економічна думка середньовіччя

Як уже згадувалося, економічна думка середньовіччя значною мірою  опиралася на праці Аристотеля, зокрема на положення, які одержали назву "догми Аристотеля". Це вплив видно й в економічних поглядах найбільшого мислителя середніх століть Ф. Аквінського (1225-1274).[1]

Нагадаю, що Аристотель схвально ставився до того виду господарювання, що зводився до придбання благ для будинку й держави. Ця природна (на думку Аристотеля) господарська діяльність, що одержала, із часів Ксенофонта, назва "економіка", включала й обмін у межах, потрібних для задоволення розумних особистих потреб. У той же час діяльність, спрямовану на збагачення, тобто діяльність торгово-лихварського капіталу, Аристотель характеризував як протиприродну, назвавши її "хрематистикой".

Слідом за Аристотелем, Ф. Аквінський розвиває думку про природність натурального господарства й у зв'язку із цим робить розподіл багатства на природне (продукти натурального господарства) і штучне (золото й срібло). Останнє, по думці Ф. Аквінського, не робить людини щасливим і придбання такого багатства не може бути метою, тому що остання повинна складатися в "моральному вдосконаленні". Це переконання випливає з ідеології християнства, де економічні інтереси повинні бути підлеглі справжній справі життя - порятунку душі. У середньовічній теорії немає місця такої економічної діяльності, що не пов'язана з моральною метою. І тому на кожному кроці існують обмеження, заборони, попередження не дозволяти економічним інтересам втручатися в серйозні справи.[4]

Відповідно до догм Аристотеля й традиціями католицької церкви, Ф.Аквінський засуджував лихварство, називаючи його "ганебним ремеслом". Він писав, що, даючи гроші в ріст, кредитори, прагнучи представити угоду чесної, вимагають відсоток як плату за час, надаваний їм позичальникові. Однак час - це загальне благо, дане Богом усім рівною мірою. Таким чином, лихвар обманює не тільки ближнього, але й Бога, за дарунок якого він вимагає винагороди. Серед середньовічних філософів загальним було переконання, що лихварі неварті чесного імені й зайві для суспільства, тому що не доставляють йому необхідних для життя предметів. Однак відносно торгівлі середньовічні схоласти, у тому числі й Ф.Аквінський, уважали, що вона являє собою заняття законне, оскільки розходження в природних багатствах різних країн свідчить про те, що вона передбачена Провидінням. Торговельний прибуток сама по собі не вносить нічого порочного в економічне життя й може бути використана для чесної мети. До того ж прибуток може бути платою за працю, якщо відбувся продаж речі, "зміненої до кращого". Але в той же час торгівля - це небезпечна справа (у плані спокуси) і людина повинен бути впевнений у тім, що займається нею заради загальної користі й що прибуток, що він витягає, не перевищує справедливої оплати його праці.

Цікавий у Ф. Аквінського й погляд на приватну власність і проблему справедливості. Як відомо, у раннім християнстві ідея рівності втілилася в ідеї відмови від приватної власності, усуспільнення майна й у твердженні загального обов'язку трудитися. Відповідно до давніх традицій християнства праця у Ф. Аквінського одержав позитивну оцінку як необхідний для життя, рятування від ледарства, зміцнення моральності. У той же час, слідом за Аристотелем, Ф.Аквінський відкидає ідею про рівнозначність всіх видів праці, розглядаючи фізичну працю як рабське заняття. Значні труднощі виникають із проблемою виправдання приватної власності. Відходячи від ідей раннього християнства, мислителі середньовіччя затверджують, що приватна власність необхідна, принаймні, у цьому недосконалому світі. Коли добро належить окремим людям - люди більше працюють і менше сперечаються. Тому необхідно терпіти існування приватної власності як поступку людської слабості, але в теж час сама по собі вона аж ніяк не бажана. Панувала думка, принаймні в області нормативної етики, що майно, навіть у найкращому випадку, являє собою деякий тягар. При цьому воно повинне бути добуте законним шляхом, належати як можна більшому числу людей і давати засобу для допомоги бедным. Користуватися ним потрібно по можливості спільно. Його власники повинні бути готові ділитися з тими, хто в нестатку, навіть якщо нестаток їх не досягає вбогості. Філософським обґрунтуванням цих положень є: ідея справедливого Бога й ідея обмеженості кількості матеріальних благ. Остання своїми коріннями йде в язичество, до пануючим у період розпаду родового життя поданням, що надмірно щасливий з або мисливець - чаклун і злодій. Якщо хтось одержав кращий урожай, виходить, він украв його в сусіда й цей урожай - "парфумів урожай". Тут ми бачимо ідею замкнутого всесвіту з постійної, що не змінюється сумою благ. Звідси й бажання нарівно розділити, внаслідок чого в усіх буде все необхідне й ні в кого не буде надлишку. Слід зазначити, що це не тільки область нормативної етики: добродійність у середні століття була величезна, але як марнотратна, настільки й безрезультатна.[3]

Неприйняття надмірного багатства зв'язує середньовічних схоластів не тільки з Аристотелем, але й із Платоном. В останнього метою ідеальної держави є "вигнання неблагородної пристрасті до наживи", оскільки саме надлишок породжує такі огидні якості, як лінь і жадібність. І саме від давньогрецьких мислителів у середньовічну схоластику ввійшло переконання, що стати дуже богатым, залишаючись доброчесним - неможливо. На думку Платона, усякий прибавочний продукт варто з як підрив громадського порядку, як крадіжку. При цьому в першу чергу зменшується не сума суспільного добробуту, а сума суспільної чесноти. Фраза здасться дивної, якщо не взяти до уваги, що мислителів Древньої Греції хвилювали в першу чергу питання етики, а не економічної ефективності. Як затверджував К. Маркс, в "древніх" ви не знайдете міркувань про тім яка форма власності найбільш ефективна. Їх цікавить питання, яка форма власності дає суспільству найкращих громадян.

Однак, незважаючи на негативне відношення в цілому до приватної власності, торгівлі, і тим більше до відсотка, вони в реальному економічному житті існували й не зважати на це було неможливо. І виникає питання - а які в цих умовах критерії справедливості, у тому числі справедливого обміну й справедливої ціни?[2]

Ще Аристотель, на противагу тим, хто вимагав установлення майнової рівності громади вільних, висував тезу, що розподіл благ повинне будуватися на принципах справедливості, тобто "по достоїнству". Це означало, у свою чергу, справедливість існування майнової нерівності. Ідею Аристотеля сприйняв і розвив Ф.Аквінський. У його поданні суспільство мислилося як ієрархічн і станове, де здійнятися вище свого стану грішно, тому що розподіл на стани встановлено Богом. У свою чергу, приналежність до стану визначає рівень багатства, до якого повинен прагнути людина. Інакше кажучи, людині дозволено прагнути до такого багатства, яких необхідно для життя на рівні, що личить його соціальному стану. Але прагнення до більшого - це вже не заповзятливість, а жадібність, що є смертний гріх.

 Ці положення лягли в основу міркувань Ф.Аквінського про справедливу ціну. У період середньовіччя дискусія про справедливу ціну включала дві точки зору:

перша - справедлива та ціна, що забезпечує еквівалентність обміну

друга - справедлива та ціна, що забезпечує людям добробут, що личить їхньому стану. Ф.Аквінський у своїй теорії справедливої ціни увібрав обоє цих положень, розрізняючи два види справедливості в обміні. Один вид справедливості гарантує ціну "згідно речі", тобто згідно витрат праці й витрат (тут еквівалентність трактується в термінах витрат). Другий вид справедливості забезпечував більше благ тому, хто "більше значить для громадського життя". Тут еквівалентність трактується як присвоєння в обміні тієї частки благ, що відповідає достоїнству що обмінюється. Це означало, що процес ціноутворення ставився в залежність від соціального статусу учасників обміну. Захист привілеїв правлячих класів виявляється в працях Ф.Аквінського й у виправданні правомірності одержання земельної ренти, що він розглядає як продукт, створений силами природи й привласнюва тому земельним власником. Саме одержання ренти, на думку Ф.Аквінського, дає можливість обраним займатися духовною працею "в ім'я порятунку інших".[5]

Висновок

У висновку представляється цікавим простежити еволюцію поглядів на відсоток середньовічних мислителів - від повного неприйняття до часткового виправдання. Відомо з історії лихварства, що спочатку грошові або матеріальні позички бралися для непродуктивного використання, часто від "безвихідності". Ця практика панувала аж до пізнього середньовіччя. Наприклад, городянин позичав гроші, щоб не вмерти з голоду; лицар, щоб відправитися в хрестовий похід; громада, щоб побудувати храм. І вважалося несправедливим, якщо хтось робив прибуток на нещасті або благочесті інших. У той час канонічним правом визнавалися два доводи на користь стягнення відсотка: відшкодування витрат на організацію й зміст кредитних установ і відшкодування збитку внаслідок неможливості розпоряджатися відданими в позику грішми. Але цей збиток ще треба було довести. Коли ж до шістнадцятого століття продуктивне й прибуткове вкладення капіталу стало широко розповсюдженим явищем, тоді лихвареві або банкірові досить було довести торговельне або промислове його призначення, щоб мати підстави вимагати винагороди за зайнятий капітал. Підставою служила втрата кредитором можливості покористуватися з тих операцій, які могли представитися йому за час відсутності грошей. Позбавлення ймовірного прибутку вимагало винагороди, так. як порушувався основний для канонічного права принцип - еквівалентності обміну. Справді, боржник, завдяки чужому капіталу збагачувався, а кредитор, внаслідок його відсутності, терпів збиток. У силу змін, що происшли, в економічному житті, у канонічному праві в шістнадцятому столітті закріпилося виправдане стягнення відсотка. Заборонялося лише стягнення "лишку" або надприбутку лихваря, для чого встановлювався офіційний максимум позичкового відсотка. Проте, у цілому відношення до лихварства як і раніше залишалося негативним, що не дивно, з огляду на вихідні постулати християнства.

Етична спрямованість економічної думки пронизує праці всіх мислителів середньовіччя, а остаточний розрив економічних й етичних проблем пов'язаний з появою перших економічних шкіл.

Лiтература

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник для ВУЗов. – М., «ТЕИС», 1996 г.

2. Богомолов А. С. Античная философия. – М.: МГУ, 1985 г.

3. Костюк В.Н. История экономических учений. - М.: «Центр», 1997 г.

4. Мыслители Греции. От мифа к логике: Сочинения. - М.: «ЭКСМО-Пресс», 1998 г.

5. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – М.: «Центр», 1998 г.

6. Чанышев А. Н. Аристотель. – М.: «Мысль», 1981 г.