Новаторство Бернарда Шоу в царині «Tеатру ідей»

Джордж Бернард Шоу - видатний англійський драматург, критик, романіст і громадянський діяч, був ще одним представником «нової драми» наприкінці XIX - першої половини XX століття. Натхнений новаторством Г. Ібсена, він створив власну, цілком оригінальну театральну естетику - інтелектуальний проблемний реалістичний театр. Одним з улюблених засобів впливу Шоу на свідомість своїх читачів та глядачів був парадокс. Письменник мав на меті змусити людину по-новому неупереджено поглянути на традиційні цінності, звільнити її від влади застарілих стереотипів. Саме з цих причин Шоу віддавав перевагу «відкритим», незавершеним закінченням, які не усували проблем, що розглядались у п’єсах, а навпаки, ставили нові.

Бернард Шоу увійшов в літературу зрілою людиною. Його першими творами були газетні статті, критичні праці з питань музики,. На ниві красного письменства він дебютував п’ятьма романами, які, однак, не принесли йому успіху. Значною подією в історії театрального мистецтва Англії і всіє Європи було видання критичного нарису «Квінтесенція і псенізму».

Як випливає із назви нарису, його центральна тема - суть театральної революції Г. Ібсена. вибір такої теми не був випадковим. Шоу свідомо намагався привернути увагу до постаті норвезького митця, аби сприяти радикальному оновленню англійського театру, де переважали водевілі, дешеві мелодрами чи розважальні «добре зроблені» п’єси В. Сарду або Е. Скріба. Спробуємо узагальнити, в чому полягає його новаторство у царині театру.

Театр для Шоу - засіб виховання свідомості людей, але здійснюється це виховання не розтлумачення готових істин, а постановкою проблем. П’єса повинна мати «відкриту» кінцівку, спонукати читача до відповіді на поставленні запитання. Сучасна драма, продовжує Шоу, обов’язково повинна бути з дискусією, а не будуватись на емоційній ситуації. Під «дискусією» він розумів насамперед ідейний конфлікт, наявність у п’єсі носіїв протилежних, але однаково добре обґрунтованих поглядів.

П’єса мусить бути «фабрикою думки», «пробудженням сумління», сутичкою ідей, а не сценами життя чи картинами переживань. Тому Шоу надавав перевагу створенню не типів,а образів, підпорядкованих сутичці ідей. Саме в цьому конфлікті протилежних думок і слід шукати джерело драматичного. Шоу фактично відмовився від традиційної структури п’єси: зав’язка - розвиток дії - розв’язка. Натомість він запропонував інший варіант: зав’язка - розвиток дії - дискусія, тобто весь перебіг подій повинен готувати фінальну розмову-суперечку, упродовж якої головна проблема п’єси не розв’язується, а, навпаки, ще більше загострюється. Конфлікт ідеї формує сюжет не тільки п’єси-дискусії, а й п’єси-притчі і трагікомедії.

Ще один засіб загострення проблеми, який Шоу теж проголосив відкриттям Ібсена, - повне змішування комедії і трагедії. Сучасна п’єса може бути тільки трагікомедією, причому, як комедія, так і трагедія виконують зовсім інші завдання, ніж це було раніше. Трагедія «більш не залякує», не намагається підкорити емоції глядача жахливими чи катастрофічними подіями заради досягнення очищення. Комедія більше не повчає, розважаючи, не виправляє звичаї, сміючись, а обидві вони мають іншу мету - поставити глядача перед проблемою.

Шоу-новатор усунув бар’єри між театром і політикою, між театром і публіцистикою. Його сатиричні п’єси - грізна зброя в його боротьбі за власні ідеали. Вони також є дуже оригінальними, звичайно ж, парадоксальним засобом пропаганди і агітації [Образцова А.Г. Бернард Шоу и европейская театральная культура на рубеже ХІХ-ХХ веков. - М.: Наука, 1974. - с. 65 - 82.].

Розділ IV. Сучасна англійська драма

З початком 20 ст. у Англії став відчуватися вплив Ібсена і «вільних» театрів, що відкрилися на континенті. За влучним зауваженням Бернарда Шоу, англійський театр завжди відставав років на сорок від свого часу.

У напрямку, що отримав назву «Нова драма», охоплення дійсності було незрівнянно більш широким. Так, Д.Голсуорсі в п'єсі «Срібна коробка» (1906) представив гострий соціальний конфлікт між багатими і бідними, оголив судові зловживання, а в п'єсі «Справедливість» (1910) вивів на сцені в'язницю. У перше десятиліття XX століття Шоу був уже широко відомий, але касовий успіх прийшов до нього лише з постановкою «Першої п'єси Фанні» (1911), а повсюдне визнання - після «Святої Іоанни» (1924). Пізніше його п'єси все більше нагадували п'єси-дискусії, практично позбавлені сюжету [Хорол В.О. Зарубіжний прогресивний театр сьогодні. - К.: 1963. - с. 35 - 37.].

У 1950-1960-і роки цілющий струмінь в англійську прозаїчну драму вніс Джон Осборн, голова напряму, що отримав назву «розсерджені молоді люди». Найвідоміша п'єса Осборна «Oзирнися у гніві» (1956) викликала бурхливу реакцію глядачів, які звикли до салонних комедій і відновленої класики. Осборн кинув виклик англійській театральній традиції, зробивши головного героя «Озирнись у гніві» вихідцем з робочого середовища; його приклад наслідували Шила Ділені і А.Уескер.

У 1960-1970-ті роки найбільш впливовим драматургом англійського театру був Гарольд Пінтер. У його п'єсах однаково важливо те, що говорять і роблять персонажі, і те, про що вони замовчують і чого воліють не вчиняти. Створюючи двозначні і непередбачувані ситуації, Пінтер заклав сценічну традицію, в якій життя розглядається як загадковий хепенінг, а не дохідлива, ясна історія [ Шестаков Д.П. Современная английская драма: Осборновцы. М., 1968. - с. 87 - 89.].

Цю традицію довів до формальної досконалості Ейкборн, найплідніший англійський драматург. Він зруйнував традиційну лінійну дію: так, в кожній п'єсі трилогії Норманські завоювання (1973) дія відбувається в той же час і з тими ж персонажами, що і в двох інших п'єсах, але місцем дії стають різні кімнати заміського будинку; в результаті один і той ж день показаний під різними кутами зору, що виключає однозначне трактування подій [Аникст А.А. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956-1975. - с. 124 - 126.].