Розділ ІІ. Англійська драма епохи Відродження

Вступ

 

Драматургія (від др.-гр. Δραματουργία - твір або постановка драматичних творів) - теорія та мистецтво побудови драматичного твору, а також сюжетно - образна концепція такого твору.

Розуміння основних елементів драматичного твору і принципів драматургії історично мінливі. Драма трактувалася як дія, що відбувається (a не вже вчинилося) при взаємодії характеру і зовнішнього становища дійових осіб.

Темою дослідження є саме англійська драматургія, яка з моменту її зародження і по сьогоднішній день викликає неабиякий інтерес в наукових, літературних та мистецтвознавчих колах, що потребує її глибинного науково-теоретичного аналізу.

Об'єктом даного дослідження є новаторські внески драматургів від зародження драми і до сьогодні.

Головна мета цієї курсової роботи - простежити історію розвитку англійської драматургії з моменту її зародження до сучасності, та її специфічні особливості.

Неабияка популярність театру сьогодні зумовила актуальність даної роботи. Результати дослідження можна використовувати на лекціях із зарубіжної літератури, при вивченні англійської драматургії.

Поставлена мета обумовила вирішення цілого ряду задач, а саме:

· дослідити соціально-історичні умови зародження англійської драми;

·   дослідити і проаналізувати форми англійської драми середніх віків, а саме: пантоміму, міракль, мораліте;

·   дослідити розвиток і особливості англійської драми епохи Відродження та творчість таких її представників: Дж. Вебстера, Б.Джонсона, В. Шекспіра;

·   дослідити розвиток і особливості англійської драми вікторіанської епохи та творчість таких її представників Т. Робертсона, О. Уайльда, Б. Шоу;

·   дослідити розвиток і особливості сучасної англійської драми взагалі та музичний театр Е. Л. Вебера.

Поставлені задачі зумовили наступну структуру курсової роботи, яка складається зі: вступу, основної частини, що в свою чергу складається з чотирьох розділів, висновку та списку використаної літератури.

Розділ І. Форми англійської драми середніх віків

Соціально-історичні умови зародження англійської драми

 

Англійська драма зародилася в надрах середньовічної культури, в церковних обрядах, і була спочатку символічною пантомімою, що ілюструє літургію й прикрашає пасхальну і різдвяну служби. Потім пантоміма стала супроводжуватися латинським текстом. Літургійна драма, яка гралася служниками церкви, до 10 ст. розпалася на ряд вистав, які відтворювали головні події християнського календаря. Поступово драма полишила церковні приміщення, вийшла на міські площі, в виставах стали брати участь актори, а місцева мова поступово витіснила латину. Тип драми, що розігрувалася мирянами, отримав назву міракль (драматичні сценки, що зображають дива, вчинені святими). Дещо пізніше виник ще один тип драми - мораліте, середньовічна алегорія з персоніфікованими гріхом і чесністю, які борються за людську душу [ Шестаков Д.П. Современная английская драма: Осборновцы. М., 1968. - с. 7 - 8.].

 

Пантоміма

 

Пантоміма (від грец. Παντόμῑμος - мімічний актор) - вид сценічного мистецтва, в якому художній образ створюється за допомогою міміки, жестів, пластики тіла тощо.

Витоки пантоміми сходять до язичницьких релігійних ритуалів, до мистецтва давньогрецьких мімів. Як вид театру з'явилася в Римській імперії в епоху Августа. У середньовіччя в Англії пантоміма була заборонена церквою, але продовжувала жити в мистецтві мандрівних мімів, гистріонів, жонглерів, блазнів і менестрелів. Розцвіла в 16 - 18 ст. в імпровізаційній комедії дель арте, театрі бродячих італійських акторів, які включали у вистави безсловесну інтермедію. Першою пантомімою стала побутова (любовна) мелодрама, арлекінада. В 18 - 19 ст. арлекінада перетворилася в улюблений жанр французького балаганного театру.

У театрі нового часу пантоміма вперше з'явилася у вигляді театралізованого балету (пантоміма Д.Вівера в театрі «Друрі-Лейн» у Лондоні, 1702). Протягом 18 ст. існувала в театрах як інтермедії в антрактах трагедій і комедій, ставши фундаментом водевілю. В 1750 пантоміма стала складовою частиною драматичного балету Ж. Ж. Новера.

Етапним у розвитку пантоміми стала творчість Ж. Г. Б. Дебюро в паризькому театрі «Фонамбюль» (1819), коли він вивів на підмостки П'єро, який став класичним персонажем пантоміми, а Дебюро поклав початок ліричній поетичній пантомімі.

Наприкінці 19 ст. пантоміма розвивається в європейських мюзик-холах і театрах мініатюр як окремі естрадні номери. В 20 ст. зародилася марсельська школа пантоміми на чолі з Л.Руффом. В Англії в трупі Ф. Карно вперше виступив Ч. Чаплін. У Німеччині пантомімою займався М. Рейнхардт [Мокульский С.С. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956. с. 434 - 446]

Зліт пантоміми в другій половині 1950-х пов'язаний з появою безпредметної пантоміми на основі спадщини Дебюро. В 1933 Ж-Л.Барро став використати пластику як самодостатню мову. М. Марсо винайшов маску клоуна Біпа. Сучасний мім досконало володіє тілом і знає мову балету, він акробат, жонглер, драматичний артист.

Різновиди пантомім в Англії:

Пантоміма може розігруватися як одним актором, так і колективом акторів із декораціями і сценарієм. Крім того розрізняють такі різновиди:

танцювальна - відбулася з культури первісного суспільства, збереглася в танцях багатьох народів;

класична - з видовищ древньої Греції й Рима, з'єднує дію, музику, вірші;

акробатична - прийшла зі східного театру, сполучається зі стрибками, жонглюванням;

ексцентрична - будується на комічній ситуації з використанням гротескового реквізиту.

Два останніх види пантоміми активно використаються в цирку, існують також такі види циркових пантомім як батальна, зоопантоміма, пригодницька й водяна феєрія зі сценічними ефектами й масовими сценами [Мокульский С.С. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956. с. 31 - 33.].

 

Міракль

 

Міракль (фр. miracle, від лат. miracylum - чудо) - один із жанрів середньовічної релігійно-повчальної драми, за основу якої бралися розповіді про «чуда», здійснені Богородицею.

Сюжети запозичувалися з житій, апокрифів, східних переказів тощо. Незважаючи на таку природу жанру, в ньому певною мірою відбивалися зміни в житті і свідомості народу: в міраклях згодом вносилися авантюрно-розважальні, побутові мотиви, пов'язані з життям осіб, яким являлося чудо.

Міраклі складалися з гімнів на честь святих і з читання їх житія в церкві. Латинські міраклі здебільшого складалися (у рифмованих віршах) і розігрувалися студентами та молодими кліриками напередодні свята святому. Є ряд таких міраклей, де головною дійовою особою є Святий Микола Чудотворець, і чотири з них приписуються Гіларі, учневі Абеляра (XII століття); в деяких зустрічаються приспіви французькою мовою. [Мокульский С.С. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956. с. 26-29.].

Елементи поетики міракля спостерігаються в драматургії символізму, що було типовим проявом жанротворчої функції незвичайного, таємничого в сюжеті драматичного твору.

В Англію міраклі перейшли разом з нормандським завоюванням. Відомо документально (від Матвія Паризького), що на початку XII в. в Донстепле, в Бедфордширі, ставився міракль присвячений Святій Катерині, написаний вченим нормандцем Гофреєм (або Жофруа), який пізніше став абатом в монастирі Св. Альбана. В кінці XII в. Фіц-Стефен, біограф Фоми Бекета, говорить про представлення міраклей, з яких він, мабуть, виділяє драматичне зображення цілих життів мучеників. Саме в Англії, де середньовічна драма раніше всього зблизилася з життям, міраклі були в такому ходу, що Miracle-Plays зробилося загальною назвою для духовної драми. Скарги Вільяма Вадінгтона (Wilham de Wadington), в його «Керівництві про гріхи», на те, що в цих уявленнях більше скандалу, ніж повчання, вказують на силу реального елемента в міраклях кінця XIII в., що навіть розігруються кліриками [Дживелегов А., Бояджиев Г. История западно-европейского театра. М., 1991. - с. 72 - 76.].

 

Мораліте

 

Мораліте (лат. moralis - моральний) - повчальна алегорична драма, поширена в Західній Європі у 15-16 ст [Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. - К.: ВЦ «Академія», 2007. - с. 114.].

В Англії цей жанр розпочинає свій розвиток під час правління Генріха VIII Тюдора. Мораліте з’являється на основі містерій, які носять релігійний характер. Реформація церкви, здійснена Генріхом VIII, мала великий вплив на цей драматичний жанр, тому поряд із містеріями виникає ще один драматичний жанр - мораліте. Цей жанр ще називають п’єси-алегорії, або повчальні алегорії. Завдяки цьому, мораліте легше пристосовується до нових умов та є більш сценічним і зрозумілим для глядачів. Моральні повчання їм подаються у формі театральної гри. Аудиторія захоплюється новими сюжетами та новаторською подачею матеріалу. Поступово в Англії мораліте стає більш популярнішим за містерії [Дживелегов А. К. Моралите под влиянием гуманизма и реформации / А.К. Дживелегов // История английской литературы [под ред. проф. М. П. Алексеева, проф. И. И. Анисимова, проф. А. К. Дживелегова, А. А. Елистратовой]- М.-Л.: Академия наук СССР, 1943. - Т.1. - C.316-319.].

Мораліте увібрало в себе багато елементів містерій. Цей жанр має тісний зв’язок і навіть залежність від кодексу християнської моральності. Основними темами мораліте є: конфлікт між добром і злом, кожне з котрих намагається схилити людину на свій бік; так званий судний день, коли приходить день розплати за гріхи, та полеміка між Милосердям та Справедливістю. Поширеним мотивом у мораліте є прощення грішної душі, тому що всі заслуговують на небесне блаженство і навіть самі грішні мають шанс отримати його, якщо визнають свої помилки. У мораліте значна увага приділяється зображенню почуттів та рис характеру. У мораліте не просто на перший план виходить їхнє зображення, а саме ці якості людини і виступають дійовими особами. Поряд з Багатством, Бідністю, Смертю та іншими персонажами середньовічних повчань і середньовічної символіки з'являються Благочестя, Великодушність, Щедрість, Скупість, пристрасті, пороки [Андреев Н.Л. Средневековая европейская драма: происхождение и становление (Х-ХІІІвв.). - М.: Искусство, 1989. -с. 119 - 122.]

Розділ ІІ. Англійська драма епохи Відродження

 

Англійська драма Відродження виникла зі щасливого союзу двох початків - алегоричного дидактизму англійської середньовічної драми і гуманізму італійського Відродження. Цей процес завершився в два останні десятиліття 16 століття. Вже до 1588 року Єлизаветинська драма досягла повного розквіту. Зародок Єлизаветинської комедії можна бачити в інтерлюдіях - драматичних сценках, що розігрувалися на урочистих прийомах. У них чітко простежувалися фарсова, співоча і хореографічна національні традиції, а також середньовічна пристрасть до абстракції, словесної гри і каламбуру.

Крім комедії англійська драматургія збагатилася ще одним, специфічно місцевим жанром - історичною хронікою, що служила цілям освіти і патріотичної пропаганди через постійну загрозу іспанського вторгнення. Страшні наслідки суспільних потрясінь відтворила друга, більш значна тетралогія Шекспіра з часів правління Річарда II, Генріха IV і його героїчного сина, принца Гаррі. Основні теми єлизаветинської трагедії прийшли в неї з хронік. Але якщо автори хронік спиралися на політичні наслідки пихи і злодіянь державних чоловіків, то авторів трагедій більш цікавили моральні аспекти паплюження чесноти [Бояджиев Г.Н. История зарубежного театра, М.: Просвещение, 1971. - с. 65 - 66.].

У більшості єлизаветинських комедій на рівних присутні високий комізм і низьке комікування, витончений гумор і грубий фарс, романтизм і реалізм.

Початок золотої ери єлизаветинської драми позначила «Іспанська трагедія» Томаса Кіда (The Spanish Tragedy, бл. 1588). Ця яскрава мелодрама ввела в англійський побут «трагедію помсти». Особливий внесок Марлоу в англійську драму - його «потужний рядок», вміле, гнучке використання білого вірша. Вперше у Англії з'явився драматург, який створив власну сценічну мову. [Бабенко В.Г. Драматургия современной Англии. - М.: Высшая школа, 1988. - с. 46 - 47.].

 На рубежі століть Англію роздирали політичні, релігійні і класові протиріччя, і драматургія відобразила ці потрясіння. Театри при Єлизаветі брали різнорідну публіку, a тепер грали для обраної аудиторії. В залежності від того, писав драматург для публічних театрів або для приватних, які відвідувало панство, він змінював тематику і стиль своїх п'єс. Відповідно змінилася художня установка. Намітилася в серйозній драмі тенденція до аналізу та до роз'їдаючої рефлексії, яка перетворила історичну п'єсу з яскравої військової хроніки у біографічне дослідження або повчальну історію.[Мокульский С.С. История западноевропейского театра. - М.: Искусство, 1956. - с. 93 - 94].

В цей сумний і жорстокий час розвинувся жанр трагікомедії розрахований в основному на аристократичну аудиторію, в цьому жанрі писали постійні співавтори Ф. Бомонт і Д. Флетчер.

Останні роки Відродження відзначені занепадом драматургії. Театр все більше ставав схожим на придворну розвагу. Драматурги змушені були запозичувати сюжети у своїх попередників або просто переписувати старі п'єси, даючи їм нове життя. [Луначевский А.В. О театре и драматургии. Избр. статьи. В 2-х т. - М.: Искусство, 1958. - с. 116 - 118.].

Хоча комедія Реставрації значно перевершувала за художніми якостями трагедію того часу, пальму першості сучасники віддавали трагедії, в ієрархії культурних цінностей поступалася лише епічній поемі. Принципи героїчної трагедії сформулював Д.Драйден в численних передмовах, епілогах і «Досвіді про драматичної поезії» (1668) і творчо втілив їх у трагедії «Всі за кохання» (1677) за мотивами шекспірівського Антонія і Клеопатри. На відміну від Шекспіра, який зосередився на любовній пристрасті і спробах героїв реалізувати себе в ній, Драйден надавав перевагу дії пристрасті на характер і долю головного героя.

До 1700, у зв'язку з поверненням в театр глядача із середнього класу, який вимагав на сцені урочистості традиційних чеснот, посилилася критика аморальності і непристойності у виставах. Переважаючими жанрами стали сентиментальна комедія і міщанська драма.

В кінці 18 ст. як і раніше користувалася попитом сентиментальна, чутлива драма. Однак у 1770 з'явилися два драматурга, які на час зуміли повернути англійську комедію в життєдайне русло, прокладене в епоху Реставрації: Олівер Голдсміт і Р. Б. Шерідан, обидва ірландці за походженням, створили ряд комедій положень. Зберігши придбання нового часy- великодушного, доброчесного героя - і уникнувши цинізму і непристойностей комедії Реставрації, вони викликали добрий сміх веселою чехардою обставин. [Шестаков Д.П. Современная английская драма: Осборновцы. М., 1968. - с. 48 - 61.].