Діалектичний характер сонетної форми

Класичний сонет

Порівняно невелика кількість так званих твердих форм – суворо канонізованих і стійких строфічних комбінацій існує серед величезної розмаїтості поетичних творів різних жанрів. По популярності і поширеності жодна з твердих форм – італійські і французькі (середніх століть) тріолет, віріле, секстина, іранська газель, чи танка з японської поезії – не зрівняється із сонетом.

З'явившись приблизно на початку XIII ст. в Італії (сонет – від італ. Sonet (пісенька), в основі слово Son (звук)), цей жанр дуже швидко набув канонічних правил, сформульовані в 1332 р. падуанським юристом Антоніо да Темпо, які пізніше неодноразово уточнювалися й ставали жорсткішими.

Найбільш стійкі структурні ознаки класичного сонета:

• стабільний обсяг – 14 рядків;

• чітке членування на чотири строфи: два чотиривірші (катрена) і два тривірші (терцети);

• роблячи повторюваність рим – у катренах звичайно дві рими чотири рази, у терцетах три рими двічі чи дві рими тричі);

• стійка система римування – більш краща "французька" послідовність: abba abba ccd eed (чи ccd ede), "італійська": abab abab cdc dcd (чи cde cde);

• постійний розмір – звичайно це найбільш розповсюджений у національній поезії розмір: п'яти- чи шестистопний ямб у російській, німецькій, голландській, скандинавській поезії; п'ятистопний – в англійській; одиннадцятискладний вірш – в Італії, Іспанії і Португалії; так називаний олександрійський вірш – дванадцятискладний з цезурою посередині – у класичному французькому сонеті.

Крім того сонетний канон містить ще і деякі інші більш-менш універсальні вимоги:

• кожна з чотирьох частин (катренів і терцетів) повинна володіти, як правило, внутрішньою синтаксичною закінченістю і цілісністю;

• катрени і терцети розрізняються інтонаційно – на зміну наспівності перших приходить динамічність і експресія других;

• рими переважно повинні бути точними і дзвінкими, причому рекомендується регулярна зміна чоловічих рим (з наголосом на останньому складі);

• украй небажане повторення в тексті однакових слів (за винятком союзів, займенників та ін.), якщо це не продиктовано свідомим задумом автора.

Тематика сонетів вкрай різноманітна – людина з її діяннями, почуттями і духовним світом; природа, яка її оточує; вираження внутрішнього світу людини через образи природи; суспільство в якому існує особистість. Сонетна форма однаково успішно використовується в любовно-психологічній і філософської, в описовій, пейзажній, політичній ліриці. Через неї прекрасно передаються як ніжні почуття, так і гнівний пафос, гостра сатира. І все-таки специфіка форми насамперед обумовлена універсальною пристосованістю до передачі відчуття діалектики буття.

У роботі Іоганнеса Р. Бехера "Філософія сонета, чи Маленькі наставляння по сонету" найбільше докладно розкрите й обґрунтоване визначення сонета як діалектичного жанру.

На думку Бехера, сонет відбиває основні етапи діалектичного руху життя, почуття чи думки від тези, через антитезис до синтезу (положення – протилежність – зняття протилежностей).

У класичній формі сонету перший катрен містить тезу, другий – антитезис, терцети (секстет) – синтез. Але "відносини між положенням і протилежністю бувають винятково складними, і, можливо, на перший погляд – непомітними, так само як і зняття обох протилежностей у заключній частині".3       

Всі основні вимоги сонетного канону міцно зв'язані з діалектичним характером цієї поетичної форми і виникли в пошуках найбільш зробленого способу втілити діалектичний зміст. Проте способи передачі форм руху людської думки, що реалізують її внутрішню діалектику, нескінченно різноманітні в сонеті. Сонетний канон не настільки нерухомий, як це може показатися з першого погляду. До неканонічних форм сонета відносяться, наприклад "хвостаті сонети" (сонети з кодою – додатковим віршем, одним чи декількома терцетами), "перекинутий сонет" – починається терцетами і завершується катренами, "безголовий сонет" – відсутній перший катрен, "кульгавої сонет" – четверті вірші катренів коротше інших і т.п.

 

Шекспірівський сонет

Сама історія сонетної форми глибоко діалектична: внутрішня стабільність і стійкість канону сполучається з постійним його рухом і удосконалюванням.

"Шекспірівський" сонет дотепер багато словників відносять до жанру сонета умовно, називаючи англійським римуванням. Хоча перші англійські поети, які зацікавилися цим жанром, ймовірно, і не усвідомлювали, що зухвало порушують сонетний канон.

Поети Томас Уайєт і Генрі Говард, граф Серрей, створювали свої сонети в 1530 роках. Безсумнівно, що стимулом для них послужило знайомство із сонетами Петрарки і його італійських послідовників. Крім того, вони неодноразово бували у Франції. Таким чином, їх сонети будувалися за схемою: abba abba cdd cee. Але в перших виданнях розбивка на катрени і терцети найчастіше не позначалася, тому незабаром ця схема стала сприйматися як сполучення трьох катренів і двовірша: abba abba cddc ee. Серрей робить ще один крок у порушення класичного канону – у дванадцятьох із шістнадцяти сонетів він розбиває вірш на три чотиривірші з перехресною римою і заключне двовірша з парною римою: abab cdcd efef gg, тобто не обмежується секстетом, як французькі поети й Уайет, але перебудовує всю структуру сонета.

Вживання парних рим наприкінці сонета і перехресних рим у катренах дослідники пояснюють впливом англійської балади, а також почасти тим, що англійська мова відносно бідна на рими. До того ж, наявність "сонетного ключа" (заключного двовірша з парною римою) відповідало смакам англійських поетів, їхній пристрасті до епіграматичної завершеності вірша.

Рука Шекспіра зробила нормою те, що було тільки боязкою спробою в його попередників. Той тип сонета, що ввів в англійську поезію Серрей, одержав назву "шекспірівського" і після Шекспіра став національним англійським варіантом канону.

4. Образно-тематичний аналіз циклу “Сонети”

 

Як вже було згадано вище, Шекспірові належить цикл із 154 сонетів, опублікований (без відома і згоди автора) у 1609 р., але написаний, очевидно, ще в 1590-х роках (у всякому разі, вже в 1598 р. у друці промайнуло повідомлення про його "солодкаві сонети, відомих близьким друзям") і який виявився одним із самих блискучих зразків західноєвропейської лірики епохи Відродження.

Ставши популярною серед англійських поетів, сонетна форма під пером Шекспіра заблищала новими гранями, вмістивши в себе обширну гаму почуттів і думок – від інтимних переживань до глибоких філософських роздумів і узагальнень. Дослідники давно звернули увагу на тісний зв'язок сонетів і драматургії Шекспіра. Цей зв'язок виявляється не тільки в органічному сплаві ліричного елементу з трагічним, але й у тому, що ідеї пристрасті, які одухотворяють шекспірівські трагедії, живуть і в його сонетах.

Так само, як у трагедіях, Шекспір торкається в сонетах коріння проблеми буття, яке хвилювали людство, веде мову про щастя і сенс життя, про співвідношення часу і вічності, про тлінність людської краси і її величі, про мистецтво, здатне перебороти невблаганний біг часу, про високу місію поета.

Вічна невичерпна тема любові, одна з центральних у сонетах, тісно переплетена з темою дружби. У любові і дружбі поет знаходить справжнє джерело творчого натхнення незалежно від того, чи приносять вони йому радість і блаженство чи ж муки ревнощів, сум, щиросердечні сумніви.

Тематично весь цикл прийнятий поділяти на дві групи: вважається, що перша (1 – 126) звернена до друга поета, друга (127 – 154) – до його коханої – "смаглявої леді". Вірш, який розмежовує ці дві групи (можливо, саме в силу своєї особливої ролі в загальному ряді), строго говорячи, сонетом не є: у ньому лише 12 рядків і суміжне розташування рим.

 

Лейтмотив уболівання про тлінність усього земного, проходячий через весь цикл, чітко усвідомлювана поетом недосконалість світу не порушує гармонійність його світовідчування. Ілюзія загробного блаженства далека йому – людське безсмертя він бачить у славі і потомстві, радячи другу побачити свою молодість відродженим в дітях.

У літературі Відродження тема дружби, особливо чоловічої, займає важливе місце: вона розглядається як вищий прояв людяності. У такій дружбі гармонійно сполучаються веління розуму з щиросердечною схильністю, вільною від почуттєвого початку.

Не менш значні сонети, присвячені улюбленій. Її образ підкреслено нетрадиційний. Якщо в сонетах Петрарки і його англійських послідовників (петраркистів) звичайно оспівувалася золотоволося ангелоподібна красуня, горда і недоступна, то Шекспір, навпроти, присвячує ревниві докори смаглявій брюнетці – непослідовній, яка кориться тільки голосу пристрасті. 

Шекспір писав свої сонети в перший період творчості, коли ще зберігав віру в торжество гуманістичних ідеалів. Навіть розпач у відомому 66-м сонеті знаходить оптимістичний вихід у "сонетному ключі". Любов і дружба поки виступають, як у "Ромео і Джульєтті", силоміць, які утворджують гармонію протилежностей. Розрив Гамлета з Офелією, як і розірваність свідомості, втілена в принці датському. Пройде кілька років – і перемога гуманістичного ідеалу відсунеться для Шекспіра в далеке майбутнє.

Саме примітне в сонетах Шекспіра – постійне відчуття внутрішньої суперечливості людського почуття: те, що є джерелом найвищого блаженства, неминуче породжують страждання і біль, і навпаки, у тяжких муках народжується щастя.

Це протиборство почуттів самим природним образом, якою б складною не була метафорична система Шекспіра, укладається в сонетну форму, якій діалектичність характерна "від природи".     

Висновки

Отже, на прикладі “Сонетів” Шекспіра, які є невід'ємною частиною і, по-моєму, досить яскравим зразком його творчості, можна прийти до наступних висновків:

1) Зміни, розвинуті й закріплені Шекспіром у національному англійському варіанті сонетного канону, названого “шекспірівським”, не без підстави дозволяють вважати його “Сонети”, як частину творчості, вершиною англійського Відродження.

2) Традиції загальноєвропейської ренесансної культури, обумовлені як відродженням античного способу мислення і відчуттям того, що є при цьому підсумком розвитку середньовічної культури, створили умови для появи видатних творчих особистостей, якою, безсумнівно, є В. Шекспір. Образно-тематична система і сама форма його “Сонетів” відбивають антропоцентричне мислення цього періоду, на основі новоєвропейської діалектики розкриваючи складний внутрішній світ великого поета, блискуче втілюючи його творчий задум. Таким чином, творчість В. Шекспіра можна вважати вищим синтезом традицій загальноєвропейської ренесансної культури. 

3) Сама історія сонетної форми глибоко діалектична: внутрішня стабільність і стійкість канону сполучається з постійним його рухом і удосконалюванням. "Шекспірівський" сонет дотепер багато словників відносять до жанру сонета умовно, називаючи англійським римуванням. Хоча перші англійські поети, які зацікавилися цим жанром, ймовірно, і не усвідомлювали, що зухвало порушують сонетний канон. Вживання парних рим наприкінці сонета і перехресних рим у катренах дослідники пояснюють впливом англійської балади, а також почасти тим, що англійська мова відносно бідна на рими. До того ж, наявність "сонетного ключа" (заключного двовірша з парною римою) відповідало смакам англійських поетів, їхній пристрасті до епіграматичної завершеності вірша.

Шекспір завжди був чуйний до запитів і інтересів свого часу. Його драматургія свідчить про це з достатньою ясністю. Коли написання сонетів стало модою, Шекспір також звернувся до цієї поетичної форми.

За те, що "Сонети" були створені між 1592-1598 роками, говорить також їхня стильова близькість до інших добутків, написаним Шекспіром у ці роки. Ряд тим і мотивів "Сонетів" перегукується з деякими строфами його поем "Венера й Адоніс" (1593) і "Лукреция" (1594). Виявлено подібність між поетичними вираженнями, образами і порівняннями, що зустрічаються в "Сонетах" і в драматичних добутках, написаних Шекспіром у ці роки. Особливо наочні паралелі між "Сонетами" і окремими місцями таких п'єс, як "Два веронца", "Марні зусилля любові", "Ромео і Джульетта", що були створені Шекспіром у 1594-1595 роках.

Але хоча основна маса сонетів була написана між 1592 і 1598 роками, не виключена можливість, що окремі вірші, що ввійшли в збірник, були створені раніш, а інші - пізніше цього років.

У звичаї поетів епохи Відродження було писати сонети так, щоб вони складалися в цикли, внутрішньо зв'язані з визначеною темою і ліричним сюжетом. "Сонети" Шекспіра близькі до цього.

В основному "Сонети" складаються в ліричну повість про жагучу дружбу поета з прекрасним юнаком і не менш жагучої любові до некрасивого, але чарівній жінці.

Рука Шекспіра зробила нормою те, що було тільки боязкою спробою в його попередників. Той тип сонета, що ввів в англійську поезію Серрей, одержав назву "шекспірівського" і після Шекспіра став національним англійським варіантом канону.

 

Список використаної літератури

1. Аникст А.А. Поеми, сонети і вірші Шекспіра - М.: Книга, 1974

2. Аникст А.А. Шекспір: ремесло драматурга. - М.: Сов.письменник, 1974

3. Барг М.А. Шекспир и история. М.: «Наука», 1976.- С. 199

4. Гарін И.И. Шекспір Вільям, про нього. Художня література. Харків: Гариниздат, 1998

5. Літературна енциклопедія. – М., 1994.

6. Донская Е. Некоторые особенности языка и стиля сонетов Шекспира //Шекспировские чтения. 1984- Л.:Наука, 1986.-С.240-252.

7. Матвеева Л. Сонеты Шекспира // Литература (Прил. к газ «Первое сентября»). — 1997. — №3.

8. Плошенко В. Шекспир. Сонет 66: Урок литературы в 9 классе // Литература (Прил. к газ. «Первое сентября»). — 2000. — №3.

9. Українська і зарубіжна культура / За ред. І.Є.Козира. – К. 2000.

10. Всесвітня літ. в середн. навч. закл України. – К., 1999. - №4. – С.24-25

11. Шестаков В. Мий Шекспір. Гуманістичні теми у творчості Шекспіра. - М.: Слов'ян.діалог, 1998.

12. Літературознавчий словник-довідник. – К.: Академія, 1997. – С.648-650

13. Шекспір В. Вибрані твори. – В 2-х книгах. – К., 1998.

14. Шекспир В. Сонеты. – М., 2001.

15. Штейн А.Л. Вільям Шекспір: Життя і творчість. - М.: Ин-т иностр.яз. (Гаудеамус), 1996

3 Бехер И.Р. Философия сонета, или Маленькие наставления по сонету// Вопроси литератури. 1965. №10. С.194.