Но после риторических потуг

3.2. шекспірівський сонет....................................................... 31-32

4. Образно-тематичний аналіз циклу “сонети”............................33-34

Висновки..................................................................................35-36

Список використаної літератури..............................................37

 ВСТУП

Людська цивілізація винайшла не тільки письмо, але й ряд жанрів мистецтва, зокрема, букет поетичних форм, серед яких найчільніше місце займає сонет.

Сонет називають царем поезії, оскільки він, на думку дослідників, має унікальну природу тексту, поєднує гармонійно форму і зміст, чітко передає думки про світ і людину, має філософський дух в осмисленні предметів, явищ навколишньої дійсності.

Сонет появився в Італії в ХІІІ ст. Тут викристалізувалися його основні ознаки, вперше описані Антоніо да Темпо (1332). Зяпочаткував цю форму віршування Джакомо да Лентіні. Розвинули її Данте Алігієрі, Ф. Петрарка, П’єр де Ронсар (ХVІ ст.) та Вільям Шекспір (ХVІІ ст.) - видатний англійський поет, драматург, сонети якого ми поклали за мету дослідити.

Сонет - старовинна канонічна форма вірша (італ. sonetto - звучати, від suono - звук), будується з чотирнадцятьох рядків п’ятистопного ямба, хоча буває шестистопний і чотиристопний ямб. Композиційно сонет поділяється на дві частини, в першу входить вісім рядків (зав’язка), в другу - шість рядків (розв’язка). Перша частина має два чотиривірші, друга - два тривірші.

Науковці дослідили, що сонет нагадує невеличку поему, в якій проявляється ритм індивідуально завершеного твору, де відповідно до композиції зміст розгортається за схемою. Перший чотиривірш ставить тему, другий чотиривірш її поглиблює, далі перший тривірш робить злам, включаючи тему, що протилежна попередній, останній тривірш художньо розв’язує це утворене протиріччя. Це класичний варіант сонета, який об’єднаний двома римами в такому порядку: абба абба або абаб абаб, ввг дгд або ввг ддг. Можливі й інші варіанти розташування рим, все залежить від винахідливості автора, настрою та ритму образності сонета, афористичності письма.

Сонетна форма, як стверджують науковці, дуже примхлива. Вона вимагає лаконічності, огранення думки, афоризму, не можна зловживати повтореннями, струнка оповідь вимагає глибоких знань того, що взявся опоетизовувати автор.

Сонет - це фактично ліричний вірш філософського характеру. Він був зневажений класицизмом і відродився в добу романтизму, став улюбленою формою “ парнасців” (Ж. - М. де Ередіа, Ш. Леконт де Ліль) та символістів. Як дослідили літературознавці, сонет появився в українській літературі 1830 року. Це була переробка вірша Сапфо, здійснена О. Шпигоцьким. До цієї форми зверталися в різні періоди творчості А. Метлинський, М. Шашкевич, Ю. Федькович, Б. Грінченко, Леся Українка, М. Зеров, М. Рильський, Б.- І. Антонич, Є. Маланюк, А. Малишко, Д. Павличко, М. Вінграновський та багато інших поетів. Зокрема добре вивчив природу сонета І. Франко, який описав його в своєму сонеті “Голубчики, українські поети”. Він ствердив, що “Тій формі й зміст най буде відповідний, Конфлікт чуття, природи блиск погідний в двох перших строфах...”, завершення повинно бути таким, що можна назвати “гармонія любови”.

І. Франко висловився про класичний сонет. Та знаємо, що були спроби змінювати усталену форму, адже це вимога руху, оновлення в діалектиці речей, пошук кращої можливості вдосконалення форми, як наголошують дослідники. Ось наприклад, у Вільяма Шекспіра сонет має три чотиривірші та двовірш, тобто тих самих чотирнадцять рядків залишається, але їх об’єднує інший ритм й змінене римування. Останні рядки римуються, що мовби робить сонет більш зібраним, коли вкладається вся енергія думки й почуття.

Дещо іншого характеру мають сонети Миколи Зерова. Окремі він назвав сонетоїдами. Друга строфа тут має специфічне римування аабб, останні два рядки римуються, як в Шекспіра. Ще знаємо в поезії сонети “хвостаті”, коли додається п’ятнадцятий рядок (літературознавчий термін – кода), є ще безголові сонети, коли твір складається з одного чотиривірша і двох тривіршів, суцільні сонети, коли рядки тримаються на двох римах, перевернуті - коли є по одному чотиривіршеві та тривіршеві. Розширюючи можливості сонета, Д. Павличко написав білі сонети (коли відсутні рими). Існують так звані вінки сонетів, коли з останнього, магістрального, сонета починається кожен наступний сонет й таким чином утворюється вінок з п’ятнадцятьох сонетів. Вінки сонетів створили В.Брюсов, М.Жук, В.Бобинський, О.Ведміцький, Г.Плоткін, Б.Нечерда, Б.Демків, Ш.Чернявський, Я.Дорошенко, В.Колодій, інші поети.

Сонетна форма не всім поетам під силу, особливо тим, хто звик до вільного висловлювання, наприклад, до верлібру. Сонет є доступним для обраних, тих авторів, які схильні до точності, дисципліни думки, зваженої емоції. Приклад тут може бути Валерій Брюсов, який і сьогодні чарує своїми метафорами, образним мисленням читачів та науковців. Також, безперечно, великий майстер слова Шекспір, який прославився драматургією, зокрема творами “ Король Лір”, “Ромео і Джульєта”, “Макбет”, “Венера і Адоніс”, “Гамлет, принц Датський” та іншими. Сонети у нього, як зазначають дослідники, неповторні, вони ховалися в затінку основної творчості Шекспіра, бо писалися для найближчого оточення поета, були мало відомі широкому загалу шанувальників поезії. Це своєрідний ліричний щоденник, який можна назвати циклом, де автор пізнає взаємозв’язок себе і світу, ставить глибоко філософічні проблеми, чим звертає увагу на свої роздуми, пронизані переживаннями.

Світовий сонетарій сьогодні - це справжня скарбниця людського духу, боротьби за світло, за добро на землі. Сонет органічно поєднав мотиви громадянської, політичної та інтимної лірики, навічно увійшов у прогресивну літературу, завоював до себе виняткове ставлення. Про нього забували під час заворушень, революцій. Його згадували, коли душа прагнула гармонії в житті, шукаючи відповідного змісту, щоб віджила цікавість пізнання, зміцнів внутрішній світ людини. В цьому сонетарії – яскраве ім’я Шекспіра.

Досліджуючи сонетну творчість Шекспіра, намагатимемося по-новому глянути на його безцінні шедеври, проаналізувати тексти, цитуючи їх в міру потреби за вивіреним принципом тематичних груп, визначених літературознавцями, додати власні спостереження, міркування, висновки. Адже без осягнення високого світового мистецтва неможливий рух вперед, неможливе утвердження культури духу.

 1. Поезія відродження і сонетна творчість шекспіра

Поетичне дарування складало в епоху Відродження необхідну передумову для того, щоб стати драматургом. Починаючи із середніх століть, п'єси завжди писалися у віршах. Відродження тільки змінило характер віршів, якими писалися драми. Міраклі, містерії, мораліте й інтерлюдії складалися в римованих віршах, але справжньої поезії в них майже не було. Кристофер Марло перетворив драматичне мистецтво, підняв його на висоту поезії. Він відкинув риму і ввів у драму білий вірш, у якому громоподібно зазвучали великі пристрасті цього незвичайного часу. Марло звільнив драму від ланцюгів - рима сковувала драму.

Публіка йшла в театр не тільки спостерігати дію драм, але і слухати прекрасну поезію. Автори змагались між собою в красах стилю, використовуючи весь арсенал засобів образної і риторичної мови. Спільними зусиллями вони створили мову поетичної драми, далеку від повсякденної мови, тому що треба було виразити грандіозні пориви, неясні передчуття і великі ідеї, невимовні звичайними словами.

Вже в перших п'єсах Шекспіра ми зустрічаємося з ним як з поетом. Описи пейзажу, щиросердечні виливи, розповіді про минуле, вкладені у вуста діючих осіб, являють собою вірші і невеликі поеми. Персонажі п'єс говорять білими віршами, зрідка римуючи окремі рядки.

Коли Шекспір вступив на драматургічне поприще, він відразу ж показав себе майстром, чий вірш не поступався поезії Марло, Гріна й інших його безпосередніх попередників. Недарма Грін у своєму відомому відгуку про Шекспіра, що є першим літературним свідченням про великого драматурга, сварячи його "вороною-вискочкою", писав про те, що цей актор, який переодягається "у чужі пера", "думає, начебто він також здатний гриміти білим віршем", як і драматурги, що вивчили поезію в університетах.

Шекспір дійсно спочатку виряджався "у чужі пера", і стиль його перших драм показує, що він скористався поетичними відкриттями попередників. Якісь рядки в них нагадують то Марло, то Гріна, то Кіда настільки, що згодом запідозрили, начебто ранні п'єси написані не ним, а кимсь з них, а, може бути, і всіма разом. Насправді ж Шекспір просто злився з потоком поетичної драми тих років. Не тільки він схожий на Марло, чи Гріна Кіда. Вони самі, у свою чергу, багато в чому схожі один на одного.

На жаль, нічого не відомо про те, коли Шекспір почав писати вірші. Однак зовсім очевидно, що його ранні драми не були першої проби поетичного пера. Важко повірити в те, що він міг з першого разу опанувати віршем як дійсний майстер поетичної драми. Очевидно, трьом частинам "Генріха VI" передували якісь ранні поетичні твори, які не дійшли до нас.

У біографічних переказах про Шекспіра не раз зустрічаються згадування про те, що в молодості він писав вірші. Так, у відомій легенді про браконьєрство Шекспіра є зацікавлена деталь: озливши на сера Томаса Люсі, що нібито переслідував його за полювання на чужій землі, Шекспір написав на свого кривдника сатиричні віршики, які розвісив на стовпах. Браконьєрство Шекспіра, швидше за все, вигадка, але частка правди, що міститься в ній, безперечно, полягає в тому, що молодий Шекспір писав вірші.

На більш твердому ґрунті ми опиняємося тоді, коли від подібних легенд переходимо до фактів, які дозволяють з'ясувати, відкіля почався інтерес Шекспіра до поезії. З нею познайомила його "граматична" школа, у якій Шекспір учився. Тут, вивчаючи латинь, школярі читали вірші Овідія, Вергілія й інших римських поетів. Вони заучували їх напам'ять, переводили, і можна з повною впевненістю стверджувати, що школа відкрила юному Шекспірові світ поезії. Його улюбленцем став Овідій. У численних пасажах поем і п'єс Шекспіра зустрічаються прямі і непрямі відгомони творчості давньоримського поета. У цьому відношенні Шекспір мало чим відрізнявся від "університетських розумів". Якщо обсяг шкільного курсу поезії уступав університетській програмі, то особиста обдарованість Шекспіра і - ми не помилимося, сказавши це, - захоплення поезією дозволили Шекспіру спочатку наздогнати, а потім перевершити своїх більш ерудованих побратимів по перу. Він засвоїв не тільки уроки, винесені зі школи, але і все, чим була багата вітчизняна поезія від Чосера до Спенсера.

Отже, в епоху Відродження англійська драма не існувала без поезії, але існувала поезія без драми. Ми тепер називаємо Шекспіра драматургом і поетом, не роблячи розходження між цими двома поняттями. У його час це було далеко не те саме. Положення поета і драматурга в суспільній думці було різним. Якщо тепер значення Шекспіра визначається в першу чергу його великими досягненнями в драматичному мистецтві, то в очах сучасників першорядне значення мала поетичну творчість.

Сам Шекспір, наскільки ми можемо судити, не дуже високо цінував те, що писав для театру. Глухі натяки в сонетах (28 і 29) дають підставу думати, що Шекспір вважав свою роботу для театру нижчим видом діяльності. Літературна теорія епохи Відродження визнавала справді поетичними лише ті драми, які були написані відповідно до правил і за зразком Сенеки чи Плавта. Оскільки народна драма, яка ставилася в загальнодоступних театрах, цим вимогам не відповідала, вона вважалася як тако., яка стоїть поза великою літературою. Літературна теорія вважала істинно поетичними лише твори, призначені для обраної публіки, яка складається з освічених цінителів.

У ту епоху поетична творчість носила риси аристократизму. Поезія розглядалася як вільна творчість, не зв'язана з матеріальними вигодами. Характерно, що перші поети-гуманісти англійського Відродження - Уайєт, Серрей, Сидні - були аристократами. Поетична творчість була для них високим заняттям, вправою розуму, засобом вираження думок і настроїв у витонченій художній формі, і свої твори вони призначали лише для вузького кола знавців поезії. Поезія вимагала ерудиції і мала на увазі поінформованість читачів у тонкощах віршування. Потрібно було знати міфологію, стійкі поетичні символи, трактування їх різними поетами, без чого ні ідея, ні поетичні перевати твору не були ясними.

Іншими словами, відкидалася творчість, призначена для широких кіл читачів.

Від середніх століть поезія Відродження успадкувала традицію присвяти віршів високопоставленим особам. То обов'язково був який-небудь вельможа або дама серця, до яких і звертався зі своїм твором поет. Меценатство процвітало. Протектувати поетам вважалося ознакою освіченості. Оцінка поетичних створінь у відомій мірі навіть визначалася висотою положення тієї особи, якій присвячувалися вірші.

Іноді поети, які складали кружок, що групувався навколо якого-небудь вельможі, що ними опікався, суперничали в боротьбі за його симпатії. Ілюстрацією цьому можуть служити деякі сонети Шекспіра (наприклад, сонети 78-86), де він пише про поетів, що суперничають з ним:

"Я уступить соперникам готов,

Но после риторических потуг

Яснее станет правда этих слов,

Что пишет просто говорящий друг." (сонет 82)

Хоча аристократи нерідко обдаровували поетів за присвяти грошима, проте, у принципі, вважалося, що плодами поетичної творчості "не торгують". Їх можна піднести як дарунок, але не можна виносити на книжковий ринок. Однак поширення друкарства торкнулося і поезії. Стали з'являтися видання віршів. Початок цьому поклав збірник, випущений видавцем Тоттелом у 1557 році. Спочатку вигоду з цього отримували тільки друкарі і книгопродавці. Навіть ті поети, що самі публікували свої вірші, не розраховували на доход від цього. Коротше кажучи, хоча книга вже і стала ринковим товаром, поетична творчість ще не стала такою. У той час як за п'єси театри платили драматургам, прибуток від них був невеликим, але все-таки це була творчість на продаж.

Вже античність здружила поезію з філософією. Великий мислитель стародавності Аристотель указував, що задача мистецтва не обмежується зображенням дійсності, воно повинно давати осмислене відтворення її, у якому виявляться закономірності, які керують життям.

В епоху Відродження філософська традиція в поезії збереглася, набувши нову спрямованість, обумовлену духовними прагненнями, характерними для ренесансного світогляду.

У середні століття поезія, як і інші види інтелектуальної діяльності, потрапила в підпорядкування до богослов'я. Навіть любовна лірика випробувала на собі деякий вплив середньовічної схоластичної думки, що особливо помітно, наприклад, у Данте. Духовне розкріпачення, яке відбулося в епоху Відродження, позначилося і на поезії.

Боротьба земного, почуттєвого початку і духовності пронизує як філософію, так і поезію епохи Відродження. Поезія англійського Відродження шукає синтез духовного і фізичного в людині.

У найбільшого з поетів англійського Відродження - Едмунда Спенсера - боротьба земного і небесного, почуттєвого і духовного завершується перемогою саме духовного початку. Лірика й оповідальна поезія 1580-1590-х років на всі лади варіюють тематику, зв'язану з цією проблемою.

Оскільки тема любові зв'язана з питанням про природу людини, то природно, що в розгляд її входило і все те, що складає сутність життєвого процесу. Тому питання про земний і духовний початки сплітається з відношенням людини до Природи взагалі, а його життєвий шлях визначається співвідношенням з Часом. І, нарешті, філософська постановка всіх цих питань неминуче підводила і до питання про значення Смерті для буття людини. От чому в колі проблем любовної лірики епохи Відродження ми знаходимо не тільки теми Любові, але і теми Природи, Часу і Смерті.

Зміст поетичних творів розкривається не стільки в сюжеті, скільки у філолофсько-ліричних міркуваннях про Любов, Природу, Час і Смерть.

У великому світі творчості Шекспіра його поеми і сонети займають окрему область. Вони як би автономна провінція зі своїми законами і звичаями, багато в чому відрізняються від тих, які характерні драмі.

П'єси Шекспір писав для широкої публіки, для простолюду, для "юрби", впевнений, що літературної слави вони йому не принесуть. Якби його запитали, чим він може довести, що є поетом, то своїх п'єс він не навів би в підтвердження. Право на це високе звання давали тільки поетичні твори, що належали до визнаних жанрів літератури. Ось чому, видаючи поему "Венера й Адоніс", Шекспір у присвяті називає її "первістком своєї фантазії", тобто своїм першим твором. У світлі сказаного вище це означає не те, що поема була написана раніш п'єс, а лише те, що Шекспір не зараховував їх до великої літератури, датуючи свій вступ на Парнас названою поемою.

Свої сонети Шекспір оцінює так:

"Замшелый мрамор царственных могил

Исчезнет раньше этих веских слов,

В которых я твой образ сохранил.

К ним не пристанет пыль и грязь веков.

Пусть опрокинет статуи война,

Мятеж развеет каменщиков труд,

Но врезанные в память письмена

Бегущие столетья не сотрут." (сонет 55)

Однак, помилиться той, хто подумає, що Шекспір справді був такий самовпевнений. Процитований нами сонет являє собою не що інше, як варіацію на тему відомого вірша Горація, який є і пушкінський «Пам'ятник».

Композиційно поетичні твори Шекспіра підкоряються суворим законам архітектури. У них ми знаходимо точний розрахунок пропорцій. Правда, у цьому відношенні поетичні конструкції Шекспіра нагадують ні стільки класичну суворість античних форм, скільки витонченість бароко, але це скоріше відноситься до великих поем, тоді як сонети - диво суворої і чіткої архітектоніки.

Як у музичному творі, Шекспір варіює в поемі той самий мотив. Досить тільки подивитися, як він на всі лади видозмінює речі Венери, яка молить Адоніса про любов, чи скорботні голосіння Лукреції, і ми зрозуміємо, що майстерність поета в тому, щоб з однієї мелодії витягти нескінченне різноманіття варіацій.

Вірш Шекспіра мелодійний і в буквальному значенні слова. Недарма він заслужив у сучасників прізвиська "солодощавого". Шекспірівський вірш співучий, паузи і наголоси мають велике значеннєве значення, також вони важливі й у музичній партитурі вірша.

Звучання шекспірівської поезії унікальне. Звуками визначається ліричний колорит: в одному випадку гнів, пристрасть, в іншому - спокійна урівноваженість. Звичайно, і інші компоненти вірша, зокрема ритм, грають у цьому свою роль. Ритмічна майстерність Шекспіра виявляється в тому, як він зумів додати розмаїтість звучання твердій і постійній строфіці сонета.

Гармонія - ось те, що поєднує художні методи шекспірівської поезії. Враження гармонійності виходить від усіх поетичних творінь Шекспіра.

Виразні засоби шекспірівської поезії надзвичайно багаті. У них багато успадковано від усієї європейської й англійської поетичної традиції, але чимало і зовсім нового. Шекспір також виявив свою оригінальність і в багатстві нових образів, внесених ним у поезію, і в новизні трактування традиційних сюжетів. Він почав з використання звичайних для поезії Ренесансу поетичних символів. Вже до його часу нагромадилася значна кількість звичних поетичних асоціацій. Молодість уподібнюється весні чи світанку, краса - принадності квітів, зів'янення людини - осені, старезність - зимі. Стійкими були також і ознаки краси - мармурова білизна, лілейна ніжність і т.п.

Це ж коло поетичних символів ми знаходимо й у сонетах, які описують красу шляхетного юнака, якому вони присвячені. Наприклад, сонет 18: " Чи порівняю з літнім днем твої риси?..". Невблаганний хід часу і неминучість старості уподібнюються порам року (сонет 12).

Значний вплив зробив на поезію Шекспіра евфуістичний стиль Лілі. Однією з його характерних рис є поетична гра антитезами. Правда, не Лілі вигадав її, ця гра була вже в поезії Петрарки, але ймовірніше всього, що до Шекспіра цей прийом прийшов через евфуізм Лілі. Типовим прикладом цього є сонет 43:

"Смежая веки, вижу я острей.

Открыв глаза, гляжу, не замечая..."

Сплативши данину традиції, Шекспір пішов своїм шляхом. Поруч зі звичними поетичними асоціаціями ми знаходимо в нього образи і порівняння несподівані і на перший погляд непоетичні. Це образи, узяті з повсякденного життя, порівняння й уподібнення з фактами, що самі по собі нітрохи не поетичні. У сонеті 23 поет, виправдуючи, що він мовчить і не знаходить слів для вираження почуттів, уподібнює себе актору, що забув роль (цей образ нагадує нам про професію самого Шекспіра). У наступному сонеті (24) він уподібнює свої очі художнику-граверу, що на дощечці серця закріплює вигляд улюбленого сотворіння. У сонеті 30 основу образу складає судова процедура: свою пам'ять поет уподібнює сесії суду, на якій як свідків викликаються спогади, і ця процедура відтворює вигляд відсутнього друга. У сонеті 47 серце й очі укладають договір, який полягає в тому, що, коли серце жадає побачити улюбленого друга, очі дають йому цю радість, а коли очам бракує споглядання друга, серце дає очам спогади про те, який він прекрасний. У сонеті 48 любов порівнюється зі скарбом: поет не подбав замкнути його в скриньку, і злодій викрав його. У сонеті 52 інший варіант того ж порівняння: поет, як багатій, зберігає скарби своїх почуттів у скриньці й у будь-який час може відімкнути її, щоб насолодитися видовищем коштовностей, які там зберігаються. Можливо, найбільш несподіваний по прозаїчності той образ, на якому побудований сонет 143: коли в господарки тікає одна з домашніх птахів, вона опускає на землю дитину, яку тримала на руках, і починає ловити утікачку, дитина ж плаче і проситься на руки. Тут себе поет уподібнює покинутій і зарюмсаній дитині, а свою кохану, яка женеться за надією, яка тікає від неї, на інше, більше щастя, порівнює із селянкою, яка ловить домашнього птаха.

Шекспір розширює коло тем поезії, вводить у неї образи з різних областей життя і тим самим збагачує традиційні форми вірша. З часом поезія Шекспіра усе більш втрачає умовність і штучність, наближаючи до життя, і особливо ясно ми бачимо це в метафоричному багатстві його сонетів.

У поемах ще переважали розгорнуті порівняння такого типу:

"И, как орел голодный, кости, жир

И даже перья клювом все терзает

И до тех пор, пока не кончит пир,

Крылами бьет и жертву пожирает … ("Венера и Адонис")

У сонетах перевагу одержує метафора:

"То время года видишь ты во мне,

Когда один-другой багряный лист

От холода трепещет в вышине,

На хорах, где умолк веселый свист.

Во мне ты видишь тот вечерний час,

Когда поблек на западе закат

И купол неба, отнятый у нас,

Подобьем смерти - сумраком объят.

Во мне ты видишь блеск того огня,

Который гаснет в пепле прошлых дней,

И то, что жизнью было для меня,

Могилою становится моей". (73)

Багато з сонетів представляють собою або одну розгорнуту метафору, або ланцюг метафор, як у тільки що процитованому вірші, де поет уподібнює себе спочатку осені, потім сутінкам і, нарешті, догоряючому вогню.