Принципи зовнішньої політики

Реалізація мети зовнішньої політики будь-якої держави заснована на певних принципах. Своє втілення принципи зовнішньої політики дістають у міждержавних угодах. Основним міжнародно-правовим документом сучасності, у якому сформульовані принципи міжнародного права й передбачені заходи їх дотримання, є прийнятий у 1945 р. 50-ма державами світу Статут Організації Об’єднаних Націй. Найважливіші принципи сучасної зовнішньої політики викладені в „Декларації про принципи міжнародного права”. Утвердженню сучасних принципів у практиці міжнародного спілкування сприяли наступні документи Генеральної Асамблеї ООН: „Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам” (1960 р.), „Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” (1981 р.) та інші. Важливу роль у розвитку головних принципів, наповненні їх новим змістом відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.). Конкретизації та визначенню процедур здійснення принципів зовнішньої політики значною мірою сприяють двосторонні угоди держав про співпрацю. При здійсненні зовнішньої політики держави керуються схваленими світовим співтовариством принципами, до яких відносяться: мирне співіснування, суверенність, рівноправність держав, рівноправність народів та їх права на самостійне визначення своєї долі, незастосування сили або загрози силою, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання міжнародних зобов'язань, всезагальна повага прав людини та її основних свобод, пріоритет загальнолюдських цінностей.

Принцип мирного співіснування. Основна ідея принципу полягає в тому, що держави зобов’язані підтримувати мир на земній кулі, виявляти толерантність одна щодо одної, розвивати співробітництво без огляду на належність до різних цивілізацій, політичних, економічних і соціальних систем та на рівень розвитку. Цей принцип проголошує право народів жити у безпечному, справедливому й демократичному світі, створює нормативну модель світового порядку, за якою не повинно бути місця насиллю й гнобленню народів у будь-якій формі.

Принцип незастосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах – це загальна вимога, на якій ґрунтується Статут ООН: „Усі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою та її застосування як проти територіальної недоторканності й політичної незалежності будь-якої держави, так і якось інакше”. Статут ООН визнає правомірність застосування сили лише у двох випадках: для самооборони, якщо стався збройний напад на державу (ст. 51), і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії (статті 39 і 42). Принцип незастосування сили вимагає від держав утримуватися від силових методів, пропаганди агресії та війни у зовнішній політиці. Агресивну війну оголошено міжнародним злочином, що тягне міжнародно-правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб.

Принцип суверенної рівності держав. Соціальною аксіомою є те, що домо­витись можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях сторін немає рівності, то вони ґрунтуються не на угодах, а на відвертому або прихованому підпорядкуванні. Декларація про принципи міжнародного права проголошує, що всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного чи іншого характеру, що для всіх країн існує однаковий обов’язок виконувати повністю і сумлінно їх міжнародні зобов’язання й жити в мирі з іншими державами; що всі країни рівноправно зацікавлені у розв’язанні загальнолюдських проблем, створенні всеохоплюючої системи міжнародної безпеки, колективної відповідальності держав перед людством.

Принцип непорушності державних кордонів полягає у міжнародно-правовому визнанні існуючих кордонів, у відмові від будь-яких зазіхань на них. Цей принцип є підставою для заперечення територіальної експансії у будь-якій формі. Принцип територіальної цілісності виключає насильне загарбання або зміну приналежності іноземних територій, а також забороняє протиправне використання іноземних територій або завдання їм шкоди.

Принцип невтручання у внутрішні справи Статут ООН накладає на всі держави зобов’язання не втручатися безпосередньо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, що належать до внутрішньої компетенції іншої країни.

Принцип поважання прав людини та її свобод як одного з основних принципів зовнішньої політики будь-якої держави. Цей принцип має загальне міжнародно-правове зобов’язання для всіх держав незалежно від їх політичних, економічних, соціальних систем та рівня розвитку поважати й дотримуватись прав людини та свобод усіх індивідів незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо.

Принцип взаємного інтересу Принцип балансу сил і формула розвитку держав шляхом обмеження інтересів інших країн і народів у сучасному світі втрачають сенс. На зміну концепції балансу сил іде концепція балансу інтересів у зовнішній політиці держав.

Принцип пріоритету загальнолюдських цінностей над вузько націоналістичними любої держави.

Принцип відповідності нормам міжнародного права.

В Конституції України визначаються наступні задачі зовнішньої політики держави (ст. 18):

v забезпечення національних інтересів держави;

v захист прав і інтересів громадян України за кордоном;

v створення необхідних умов для соціально-економічного розвитку держави.

Сучасні держави, виходячи з того, яку вони проводять зовнішню політику, можна віднести до таких груп:

1. Держави з нейтральним курсом зовнішньої політики: не є членами воєнно-політичних союзів і на своїй території не мають воєнних баз інших держав (Швеція, Швейцарія, Фінляндія).

2. Держави, які входять в систему воєнно-політичних союзів, або пов’язані воєнно-політичними погодженнями між собою (держави НАТО).

3. Держави, зовнішня політика яких в значній мірі зорієнтована на відношення у середині певного регіону (більшість держав Африки).

4. Держави, зовнішня політика яких знаходиться в стадії розвитку (держави із СРСР).

5. Держави, які мають територіальні претензії до інших держав (Японія, Ізраїль, Китай).

6. Група держав, у зовнішній політиці яких проглядається релігійний фактор (Палестина, Афганістан, Іран, Ірак).