Екологічне регулювання — це система активних законодавчих, адміністративних і економічних заходів і важелів впливу, які використовують державні органи різного рівня для примушування забруднювачів навколишнього середовища обмежити викиди шкідливих речовин у природні й техногенні середовища, а також для матеріального стимулювання сумлінних природокористувачів.
Важливу роль щодо цього відіграє інститут права. Основи екологічного регулювання вводяться в дію законами про охорону навколишнього природного середовища.
Для ефективного екологічного регулювання першочергове значення має вибір правильного методу та інструментарію (важелів) регулювання. На ранніх стадіях екологічного регулювання, яке виходило з ідеології стримування зростання забруднення (пасивне регулювання), застосовувались в основному адміністративно-розпорядчі (регламентаційні) інструменти, екологічні стандарти й норми, дозвільні процедури. Під час переходу до нової ідеології в політиці охорони навколишнього середовища, орієнтованої на послідовне зменшення забруднення (активне регулювання), застосовувались деякі економічні регулятори — емісійні нормативи поетапного зниження забруднення, тимчасові дозволи на викиди і т. п. У країнах з розвинутою ринковою економікою в структурі механізмів прямого регулювання (адміністративно-правового примушення) з'явились нові й перспективні як адміністративно-розпорядчі, так і економічні інструменти.
|
|
В узагальненому вигляді механізм прямого екологічного регулювання, що застосовується нині в країнах з розвинутою ринковою економікою, має такий вигляд і структуру:
1. Регуляційні інструменти
1.1. Спроби примусу:
1.1.1. Порядок обов'язкової оцінки впливу на навколишнє середовище — екологічна експертиза.
1.1.2. Прогресивні нормативи зниження рівня викидів (емісійні нормативи).
1.1.3.Економічні санкції, адміністративна, цивільно-правова та кримінальна відповідальність за невиконання вимог емісійних нормативів.
1.2. Інструменти матеріального стимулювання і підтримки:
1.2.1. Інструменти, пов'язані з природоохоронною діяльністю держави.
1.2.2. Пряме й непряме державне стимулювання підприємств.
1.2.3. Багатофункціональні системи з елементами взаємостимулювання і взаємофінансування (перерозподільні системи, порядок переуступання дозволів на забруднення).
1.3. Важелі економічного спонукання (цінове регулювання щодо товарів, виробів, продуктів):
1.3.1. Цінова диференціація.
1.3.2. Податки на вироби та продукти.
1.3.3. Заставні системи.
2. Допоміжні (нерегуляційні) засоби:
2.1. Стандарти та норми-орієнтири граничних концентрацій і викидів.
|
|
2.2. Зонування територій, плани землекористування.
2.3. Відповідальність за правопорушення екологічного характеру, порядок покриття збитків у результаті забруднення середовища. 3. Асоційовані засоби:
3.1. Адміністративні податки;
3.2. Фондостворюючі податки та платежі (на тимчасовій основі).
3.3. Порядок обов'язкового страхування екологічних ризиків (у сері управління небезпечними й токсичними речовинами.[1]
В Україні поліпшення стану природного середовища та використання природних ресурсів можливе тільки за умови державної підтримки та регулювання цих процесів, особливо в процесі формування ринкових відносин, економічної свободи й безвідповідальності господарських структур та правового нігілізму, який поки що панує у свідомості підприємців.
До важелів державного регулювання належать кадастри природних ресурсів — документи, які ухвалює законодавча влада і які призначено для забезпечення органів місцевої влади, підприємств, організацій, установ відомостями про стан природних ресурсів з метою їх раціонального використання та охорони, регулювання правових та економічних відносин, обґрунтування плати за використання.
З уже відомих і схвалених кадастрів природних ресурсів в Україні маємо Кадастр земельних ресурсів, який містить документи про правовий режим земель, їх розподіл між власниками та землекористувачами за категоріям земель, відомості про якісну характеристику й цінність земель.
Підприємства, установи та організації проводять первинний облік у галузі охорони навколишнього природного середовища і безоплатно подають відповідну інформацію органам, що ведуть Державний облік у цій галузі.
Екологічні нормативи розробляються й запроваджуються в дію Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Міністерством охорони здоров'я України та іншими вповноваженими на те державними органами.[5]
До основних важелів державного регулювання відносять також екологічне страхування; підвищені норми амортизації основних природоохоронних виробничих фондів; договори на комплексне природокористування; оренду, передачу в постійне користування природоохоронних об'єктів та ін.
В Україні існує система органів управління в галузі охорони навколишнього середовища — це юридичне самостійні державні, самоврядні й громадські інституції, уповноважені здійснювати організаційно-розпорядчі, координаційні, консультативні, організаційно-експертні, контрольні та інші функції в галузі забезпечення екологічної безпеки, ефективного використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища.
До системи органів управління в галузі охорони навколишнього середовища належать:
І. Органи загального державного управління
1. Органи центральної державної виконавчої влади:
— Кабінет Міністрів України;
— Постійна урядова комісія з питань техногенної екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій;
— Рада національної безпеки.
2. Органи державної виконавчої влади Автономної Республіки Крим:
— уряд Автономної Республіки Крим.
3. Органи місцевої державної виконавчої влади:
— обласні державні адміністрації;
— Київська міська державна адміністрація;
— Севастопольська міська державна адміністрація;
— районні державні адміністрації;
— районні в м. Києві державні адміністрації;
— районні в м. Севастополі державні адміністрації;