Розмаїття методологічних течій в сучасній західній педагогіці вищої школи

Різноманітність зовнішніх форм організації вищої освіти та її технологій в сучасних розвинених державах доповнюється відсутністю єдиних методологічних підходів до розуміння мети, внутрішнього змісту та завдань процесу навчання та виховання студентів. Підгрунттям національних методологічних концепцій навчання та виховання в вищій школі є відповідні філософські концепції. Це перш за все прагматизм, біхевіоризм, екзистенціалізм, психоаналіз, персоналізм, сцієнтизм, когнітивізм.

Виникнення концепцій прагматиської філософії освіти сходить до Джона Дьюї (1859 – 1952). За його визначенням, пізнання є інструментом для пристосування людини к середовищу. (тому його концепцію ще називають інструменталізмом). Наука, мораль є технічними засобами "інженерного мистецтва", спрямованого на вдосконалення суспільства. Прагматизм орієнтується на вивчення психічних вподобань особистості, того, як вони впливають на світогляд і поведінку людини. Особа вибирає із розмаїття можливостей ту, яка підказана їй ситуацією і забезпечує задоволення її бажань, тобто є корисною для індивідуума. Орієнтацію на об’єктивну необхідність Дьюї розглядає як фаталізм та обмеження свободи особистості. Тобто від звісного марксистського підходу прагматизм відрізняється саме протиставленням об’єктивної необхідності, як руйнуючої, суб’єктивної необхідності, в сфері якої й здійснюється саморозвій та самоствердження особистості.

Вдосконалення характеру взаємодії між особистістю та середовищем забезпечується за рахунок вдосконалення системи виховання. Виховання, за концепцією Дьюї, є головним фактором суспільного розвитку, інструментом формування демократії, провідним елементом всього соціального життя.

Методологічний підхід до навчання та виховання людини з боку теорії біхевіоризму характеризується виділенням завдань з вивчення реальної і безпосередньої поведінки людей. Вивчення змісту свідомості за цім підхідом не веде до об’єктивного пізнання людини як реальної істоти. (Є. Торндайк, Уотсон. Скіннер) Тому навчання спирається на вивчення діяльності людей і є засвоєнням її способів. На сучасному етапі розвитку біхевіористичної теорії (К. Халл, Е. Толмен) ці ідеї доповнюються орієнтацією на вивчення також і пізнавальних та мотивуючих факторів в процесі діяльності людини.

Методологічний підхід до вивчення людини, який є притаманним екзистенціалізму (К. Ясперс, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Тілліх), ґрунтується на специфічному відображенені світу та місця людини в цьому світі. Людина є істотою, яка випадково “закинута” у всесвіт. Випадковість існування веде до формування у індивідуума фрагментарної, “випадкової” свідомості. Але для людини є можливим і інше, “справжнє” буття, у якому особа досягає свободи свого духу і признає неможливість відчуження свободи іншої людини. Саме в сприянні фомуванню такого типу свідомості і полягає мета та завдання будь якого навчання та виховання.

За поглядами психоаналізу, складний характер сучасного суспільства, розмаїття та зіткнення людських індивідуальних і соціальних, матеріальних і духовних, фізіологічних і моральних потреб веде до виникнення неврівноваженого, невротичного типу сучасної людини. Тому головною метою в усій системі формування людини є виявлення неусвідомлюваних причин неврозів, внаслідок чого здійснюється контроль, опанування поведінкою і розвиток особистості. Без подолання невротизму неможливо не тільки успішне навчання у будь-якому віці, але й взагалі нормальне життя в умовах постійних соціальних контактів з іншими людьми та соціальними інститутами, яки ставлять до кожної людини свої вимоги, які вона не завжди здатна виконати.. З.Фрейд вперше виявив систему багаторівневих взаємодій форм позасвідомої регуляції людської діяльності. Його послідовниками на протязі 20-го століття опрацьовані ефективні методики інтроспективного дослідження сфери позасвідомого. Психоаналітичне пізнання та самопізнання людини постає умовою її продуктивного навчання на будь-якому віковому ступені. А головним ефектом психоаналітичного занурення в тайни позасвідомого є гармонізація особистості, досягнення ній психічної та соціальної врівноваженості, відчуття сенсу свого буття, щастя. А.Адлер опрацював методику досліджування комплексів непівноцінності та надпівноцінності, К.Г.Юнг – систем архетипів колективного без свідомого, О.Ранк – первісної травми народження, Е.Берн – сфери позасвідомих настанов інтерактивної соціальної поведінки і т.д.

Педагогічна методологія персоналізму зорієнтована на пробудження особистісного начала в людині – того, що існує “по тій бік слів та систем”. Більшість напрямків сучасного персоналізму в свої філософсько-антропологічні та соціально-педагогічні концепції включають ідею Бога. "...Особистість є первісною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а весь світ є виявленням творчої активності верховної особистості – бога" [7, 489].

Засновник цієї течії Ф.Шлейермахер (Германія, 1799). Течія має десятки послідовників в різних странах на протязі 19 і 20 століть: Н.А. Бердяєв, Л. Шестов, Н.О. Лосский (Россія); М. Шелер (Германія); Б.П. Боун, Дж. Ройс, Дж. Хаунсон, Р.Т. Флюеллінг (США); П. Ландсберг, П. Рікьор, Е. Муньє, Ж. Лакруа (Франція). Для всіх варіантів персоналист ських концепцій є характерним ствердження рівної природної та соціальної цінності кожної окремої особистості, її волі, свідомості, інтенцій самовиявлення. Будь – яка система педагогічних теорій та реальної діяльності повинна бути орієнтованою на усвідомлювання людиною цього принципу. Персоналізм протистоїть жорсткому детермінізму, вченню про фатальну об’єктивну необхідність, яке є властивим механістичному матеріалізму та сцієнтизму.

Соцієнтична (від лат. scientia – наука) методологія вищої освіти характерна для тих її напрямків, які орієнтовані на вищі шари суспільства, які прагнуть до елітарної освіти, що є однією з гарантій соціальної успішності та забезпечення привілейованого положення в соціальній ієрархії. Прихильники цієї концепції (Дж.Гелбрейт, Д.Белл, США) стверджують, що навчання є перш за все засвоєння наукових знань та оволодіння технікою наукового мислення та наукового дослідження всесвіту. Орієнтованими на сцієнтичні цінності є течії технократичної філософії та неопозитивізму. Наука і техніка за їх поглядами концентрують в себе вищі цінності сучасного суспільства.

Когнітивизм - методологічна течія в вивченні та навчанні людини, яка виникла в 40-х роках 20-го століття (У.Найссер, А.Г.Рейнольдс, П.В.Флагг, Н.Хомський та ін.). Основу її теорії складає вимога вивчати особистість з погляду організації пізнавальних структур, якими вона володіє та користується в своїй практичної діяльності. Один із теоретиків когнітивизму Дж Келлі (США, 1905 – 1966) є засновником теорії “особистісних конструктів”. За його ствердженням, головним є те, якими засобами володіє і користується людина в процесі дослідження світу і прогнозування майбутніх подій. Образ світу створюється на базі індивідуальних понятійних шкал, за допомогою яких оцінюється подібність та відмінність між окремими речами (добрий – злий). Шкали індивідуумів є конструктами, на яких будуються гіпотези про устрій світу. Зрозуміло, що сутність навчання та виховання людини уявляється як процес постійного оволодіння все новими і новими конструктами різноманітних форм людської діяльності. І навчання, і виховання, таким чином, здійснюються на протязі всього життя.