Христос - жертва умилостивлення

 

Апостол Павло вчить, що Бог-Отець послав Сина свого, "щоб Ним поєднати з Собою все, примиривши через Нього, кров’ю хреста Його, і земне, і небесне" (Кол.1: 20). І в іншому посланні пише, що в Христі "ми маємо відкуплення, прощення гріхів, через багатство благодаті Його" (Еф.1: 7). У своїй заключній частині Послання до Євреїв є найбільш цілісним і послідовним вченням про подвиг Спасителя як про спокутну жертву. Тут прямо сказано, що Син Божий як первосвященик Нового Завіту приніс найкращу жертву для спокутування людей - "ні з кров'ю козлів та телят, але з власною кров’ю увійшов до святині й здобув вічне відкуплення" (Євр.9: 12). Продовжуючи порівняння страдницького подвигу Ісуса Христа зі старозавітним іудейським (єврейським) служінням, апостол Павло називає Сина Божого "жертвою" (Євр.7: 27, 9: 28, 10: 12), говорить про "примирення за гріхи" (2: 17), про "вічному спокуту від злочинів" (9: 12, 9: 15). Подібними висловами зображується рятівна жертва Христа та в інших посланнях апостола Павла [78], зустрічається в посланнях апостола Петра [79] і апостола Іоанна Богослова [80], в Новому завіті [81].

Незважаючи на єдність апостолів в зображенні хресного страждання Христа як спокутної або помилуваної жертви за гріхи людей, а також на переважання подібної термінології в працях святих отців, ставлення до нього у деяких сучасних богословів великою мірою критичне. З метою обґрунтування неприйняття образу викупної жертви часто наводяться слова святителя Григорія Богослова: "Кому і для чого пролита за нас ця велика і преславна Кров Бога, і Архієрея, і Жертви? Ми були під владою лукавого, продані у гріх, пошкоджені сластолюбством, яке купили собі. А якщо ціна спокути дається не кому іншому, як тільки тому, Хто все вміщає у владі Своїй, питаю: кому і з якої причини принесена така ціна? Якщо лукавому, то як це образливо! Розбійник отримує не тільки від Бога, але й Самого Бога; за свої муки бере таку безмірну плату, що за неї справедливо було помилувати нас! А якщо Отцю, то, по-перше, яким чином? Не у Нього ми були в полоні. А по-друге, з якої причини Кров Єдинородного приємна Отцю, Який не прийняв й Ісака, принесеного батьком, але замінив жертвоприношення, замість словесної жертви давши барана"? [82].

Проте дані міркування найвідомішого вчителя Церкви не можуть бути достатньою підставою для заперечення образів спокути. До наведеної цитаті святителя Григорія Богослова можна підібрати безліч протилежних за змістом висловлювань, як у його власних працях, так і в інших святих отців. Святитель Григорій, по суті, не заперечує тут вчення про жертву, а застерігає інших простаків, схильних до спрощеного і буквального розуміння спокутування, наче якоїсь торгової акції. Насправді, ідея викупної жертви є найважливішою в спектрі прообразів Священного писання. Вона дуже природна та зрозуміла для людського сприйняття, і не тільки в "темному" минулому, а й для сучасної людини, і тому має важливе наукове та релігійне значення. Із слів апостола Павла про Христову жертву зовсім не випливає, що саме кров і плоть Сина у власному розумінні стали помилуваною жертвою Отцю. Жертва Сина Божого тут - вільна воля Його, віддана під абсолютною, найчистіший і бездоганний послух волі Отця, а також безмірна любов сини, що зреалізувалася в непорочному проходженні славного шляху вірності й послуху "навіть до смерті, і смерті хресній" (Фил.2: 8).

Всевидячому Богові не треба випробовувати нічого, і сама любов Сина Божого не вимагає випробування, бо це любов Бога - у всьому безмежно досконалого і незмінного. Необхідність пройти Ісусу Христу цим тяжким шляхом, пов’язаним з найбільшими стражданнями і смертю, була викликана причиною всебічного гріховного розтління людства, жахливого віддалення людини від Господа. Святитель Афанасій Александрійський, пояснюючи вчення апостола Павла про Христову жертву, каже, що "Слово Боже прийшло особисто, тому що Він тільки один є образом Отця, Хто міг би відновити людину, створену за Його образом. Від самого початку Він не був причетний до смерті та тління. І щоб здійснити це відновлення, Він прийняв людське тіло, щоб у ньому розгромити смерть одного разу для всіх, аби люди могли оновитися згідно з Його образом. Образу Отця тільки було достатньо для цього". [83]

Чи йому, всемогутньому Творцю та Промислителю світу, не личила всяка слава, честь і поклоніння? Возлюблені чада не тільки не віддали Йому честь, але відкинули та засудили на ганебну страту. І замість гніву та покарання боговідступного людства, втягнутого у немислимі гріхи, нездатного віддавати славу своєму Творцеві, Син Божий, ціною неймовірних страждань і пролиття Своєї пречистої крові, приніс людству найсвітліший образ перемоги над гріхом і смертю. Для порятунку заблукалих чад Господь найбільш наочним і незаперечним способом об’явив Свою безмежну любов, показав найвищий зразок духовно-моральної краси і досконалості. У тому й полягає головне значення подвигу Ісуса Христа, що Він Собою відкрив людям єдиний і найкращий шлях порятунку, пройшовши ним Сам. Іншого шляху позбавити людство від смерті не було, і крім святого і непорочного Посланника Бога, ніхто на землі не міг би дарувати людям позбавлення.

У Посланні до євреїв святий апостол Павло пише, що належало Ісусу Христу "по благодаті Божій смерть скуштувати за всіх" (Євр.2: 9). Отже, поразка Ісуса Христа через страждання та смерть була не так через людське свавілля, скільки добровільно і самовладно сприйняті Ним через дію Святого Духа. Святитель Афанасій Александрійський вчить, що "Його тіло не було для Нього обмеженням, а інструментом, щоб Йому бути і в ньому, і у всьому, і поза всім, перебуваючи тільки в Отці. В один і той же час, на диво, як Людина він жив людським життям, і як Слово, Він вміщував життя всесвіту, і як Син, Він був у постійному союзі з Отцем". [84]

Від початку до кінця Син Божий залишався повним володарем Свого життя: "Ніхто не відбирає його від мене, а я Сам віддаю його. Маю владу віддати його, й маю владу прийняти його знову. Я цю заповідь взяв від Свого Отця" (Ів.10: 18). Добровільно зазнавши тяжких мук, Він чесно і до кінця випив смертну чашу, яка була приготована людству, яке було у безвиході і могло загинути. За цей подвиг був по достоїнству "за смертні муки увінчаний славою й честю" (Євр.2: 9). Він примирив Бога та людину, повернув людській природі синівську гідність, відкрив шлях в серця людей Своєму благоволінню. Він засяяв у темряві безглуздя та згубної суєти людського життя, дарував людям реальну надію, "яка для душі є ніби безпечний і міцний якір, і входить за заслону, куди, як предтеча, за нас увійшов Ісус Христос, ставши навіки Первосвящеником за чином Мелхиседека" (Євр.6: 19 - 20). Тобто серце, що звернене до істини та праведно прагне до Бога, відкрилося для сприйняття благодаті.

Перебуваючи в гріховний пітьмі, не могла людина сама виправдатися перед Богом. Але душа, що мала в собі подих Творця, в особі праведників мучилася від цієї безвиході, що дуже добре відображено в багатьох псалмах Давида, в пророчих писаннях. Відчуваючи себе в рабстві гріха, кращі представники людства усвідомлювали, що тільки Господь може визволити їх, бо ніхто з людей не міг досягти істинної праведності перед Богом. "Слово Боже живе та дієве, гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до поділу душі й духа, суглобів та мозку, та судить думки та наміри серця" (Євр.4: 12). Тому колись молив Бога цар Давид: "Не входь в суд з рабом Твоїм, бо не виправдається перед Тобою жоден з живучих" (Пс.142: 2). Так була випробувана синівська любов праведного Іова, яка, коли звалилися на нього нещастя, вирвалася з його серця криком: "Немає між нами посередника, що поклав би на обох нас свою руку" (Іов.9: 33). Але далі Іов пророчо додає: "Я знаю, що той що викупив мене живий, і в останній день Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається" (Іов. 19: 25). Страждали не тільки люди, але й усе створіння, як пише апостол у Посланні до Римлян: "з надією очікує об’явлення синів Божих" (Рим.8: 19), тому що проклята земля за гріх Адама, і "все створіння разом стогне й мучиться донині" (Рим.8: 22) і чекає на викуплення.

Приниження і гріховне руйнування первозданної природи людини, втрата нею честі царя і владики усілякого земного створіння були нестерпні люблячому Творцеві. Але Бог при створенні удостоїв людину Своїм Образом і дарував її волі повну свободу вибору. Зцілення людини неможливо до тих пір, поки вона сама добровільно і охоче не відмовиться від своєї свободи робити зло. Потрібно було привести її до усвідомлення необхідності для свого ж блага принести в жертву Богу всі свої думки та прагнення душі, підпорядкувати свою облудну і темну "правду", тобто свою самотність, істинній правді, що стала чужою людській душі.

Довготривалий і величний шлях до спасіння людства, поступово створений люблячим Творцем, почався з обрання Авраама, утвердився в Мойсеєвому законі, увінчався з’явленням Ісуса Христа. Закон Мойсея поклав початок зціленню людської душі. Він не врятував її від гріха, але показав людську неміч, нездатність самостійно протистояти владі смерті. Саме тому апостол Павло назвав його законом, що "веде дітей до Христа". Старозавітне богослужіння було побудовано на дарах і жертвоприношеннях, і це було знаменням необхідності всебічного жертовного принесення людиною своєї заблукалої душі у всіх її бажаннях єдиній правді Божій.

Статут вимагав різних жертв. Були приношення мирні, жертви всеспалення за гріх, повинності, посвячення, викупу, очищення, перших плодів та інші. "Так майже все за Законом кров’ю очищується, а без пролиття крові не буває відпущення" (Євр.9: 22), - пише апостол. Але запитаємо себе, кому ж приносилися ці жертви насправді? Невже ці жертви були потрібні Богові? Але Бог не має потреби ні в чому, і жертви нічого не могли додати до Його доброти. Символізуючи очищення й освячення, ці жертви в кінцевому підсумку мали принципово морально-повчальне значення для тих, хто їх приносить. Необхідність жертви за гріхи показує, що гріх пов’язаний зі стражданням, з пролиттям крові та смертю. Хоча тварина гине, але у людини залишається враження, що причиною пролиття крові стало її нечестя. Народжується почуття відрази до гріха, пізнається його неприпустимість, присутнє відчуття болю, відчувається протиприродність.

Жертви є й одкровенням любові Божої до грішника, бо по справедливості він повинен бути покараний - і, відповідно величі небесної слави Владики - смертю. Але замість нього "карається" жертва, а винний прощається, залишається живий. Принесення перших початків від здобуття вчило тому, що власно все перше та найкраще приноситься Богові. І ця вимога багато чому навчила людину. Вона засвоювала істину, що справжнім джерелом її благополуччя є Бог, і треба бути вдячним Творцеві за всі видимі і приховані Його благодіяння. Жертва початків привчала до необхідності і природності внутрішньої посвяти всіх справ і турбот боголюбивої душі своєму небесному Отцю.

В описі порядку всеспалень часто зустрічаються слова про "приємні пахощі", яке "відчував Господь" (Бут.8: 21, Вих.29: 18, 25, 41 та ін.) Але, зрозуміло, ці слова не можна розуміти буквально. Криваві жертви, принесені людьми за законом, ні в якому разі не були "змилостовленням" Бога, тому що Бог незмінний і не має потреби в жертвах. Про це чітко сказано в словах 49-го псалма: "Якби був Я голодний, то не сказав би тобі, бо Мій всесвіт і все, що наповнює його. Хіба ж Я їм м’ясо телят чи п’ю кров козлів? Принеси в жертву Богу подяку і виконуй свої обітниці Всевишньому" (Пс.49: 12). Тому правильно буде вважати, що "любі пахощі", про який йдеться у Старому Завіті, це, звичайно, не запах спаленого лою, а духовні "пахощі" слухняності, людської віри і надії на Бога. Цей знак до вподоби Богові, коли всяке звернення до Нього є законним, здійснюється через посередницьке служіння священиків, яке було центром і основою моральності ізраїльського народу.

У десятому розділі апостол пише: "Неможливо, щоб кров биків та козлів знищували гріхи" (Євр.10: 4), тому Новий Завіт скасував закон, "бо закон нічого не вдосконалив" (Євр.7: 19). Однак було б нерозважливо абсолютно заперечувати позитивну дію закону на духовно-моральний стан нащадків Якова. Сорокарічна подорож пустелею під керівництвом Мойсеєвого закону змінило суспільство синів Якова. Свідчив по натхненню Божому корисливий пророк Валаам: "Як гарні намети твої, Якове, оселі твої, Ізраїлю! Стеляться вони як долини, як сади понад річкою, як дерева алое, насаджені Господом, як кедри понад водами; поллється вода з відер його а насіння його буде як великі води, перевершить Агага цар його та піднесеться царство його" (Чис.24: 4-7). І багато років Ізраїль набирав силу та розквітав під управлінням закону.

Найбільшого розквіту старозавітний Ізраїль досяг за царів Давида і Соломона. Але вже в кінці царювання Соломона знову почала порушуватися точність і строгість виконання закону. З того часу Ізраїль став швидко занепадати, і вже пророк Ісая каже боговідступному суспільству слова Господні: "Для чого Мені безліч жертв ваших? - говорить Господь. Я пересичений спаленнями баранів і жиром ситих телят, і крові биків та овець,і козлів не хочу" (Іс.1: 11). І в Посланні до євреїв апостол вказує на це: "Тому Христос, входячи в світ, говорить: Жертв й приношень Ти не захотів, але тіло Мені приготував" (Євр.10: 5). Бог послав Сина Свого до людей з великої милості до них, послав, щоб жертовною смертю Свого людського єства Він викупив людей з рабства диявола.

Як уже було сказано в попередньому розділі, вся цінність жертви Христа в тому й полягала, що він, будучи в людській плоті, постраждав найвищою мірою природним чином, не даючи собі ніякої переваги, не зробивши у своєму земному житті ні єдиного гріха і нічим не давши приводу до свого осуду. Від Різдва до поховання Він сяяв невидимим світлом бездоганної праведності, інакше Його страждання не стали б рятівними для людини. У абсолютній відданості Батькові Він був слухняний до смерті, не допустивши Собі ні тіні спротиву або нарікання у прийнятті з волі Отця найгіркішої чаші страждань. Цю непорочність Спасителя показав євангеліст Іоанн Богослов, навівши слова Спасителя перед самими Його стражданнями: "Бо йде князь світу цього, а в Мені не має нічого" (Іоан.14: 30). До припинення або ослаблення смертної муки схиляв Його сатана устами архієреїв і книжників, які, насміхаючись над страждаючим Христом, кричали Йому: "Спаси Себе Самого; якщо Ти Син Божий, зійди з хреста" (Матф.27: 40). Але Син Божий не похитнувся, залишився вірним до кінця і здобув перемогу.

Перемога Його була неминуча, бо за промислом творилася Його ж благодатним творчим мистецтвом. Цим анітрохи не применшується її значення для людини, тому що це була справжня та надзвичайно важка перемога, і тим більшої слави Він удостоївся. Пророкуючи Христову перемогу, старозавітний пророк Осія вигукує від імені Господа: "Від влади пекла Я викуплю їх, від смерті врятую їх. Смерте! Де твоє жало? Пекло! Де твоя перемога?" (Ос.13: 14). Так виглядає справа Христа як справа Бога і Творця всесвіту. Для людини ж Він став викупом, жертвою, бо люди не працювали і не брали участі в творенні свого порятунку, він цілком належить Богові, як акт божественної любові. Для Христа не треба було б доводити Свою відданість Отцю таким страшним способом, але від імені всіх людей, як представник роду людського, Він, невинний, постраждав за винних.

Необхідно додати, що образ жертви, мабуть, найбільш доречний і природний в християнській вірі. Найважливіша якість християнства - це любов до ближнього. "Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх" (Іоан.15: 13), - заповідав Господь учням. Люди, неосвічені Духом Христовим, злякано борсаються у своїх бажаннях і не можуть знайти душі спокою, бо множать ворожнечу та недовіру один до одного, віддаляються від істинної любові, яка не буває без жертви. Господь приніс порятунок від цієї суєти, навчаючи людей: "Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим" (Мф.11: 29). Яке ж це ярмо? Це ярмо жертовної любові до ближнього.

Господь повелів безвідмовно давати тому, хто просить, не вимагати від того, хто взяв у борг, пройти разом поприще з тим, хто пропонує і т.д. Що означають ці вимоги Євангелія, як не жертовність? Таким чином, вчення Христа є за своєю суттю постійною готовністю до жертви заради Євангелія. Безкорисливе і нелицемірне служіння любові до ближнього є основоположним принципом християнського життя. Істинність любові засвідчується жертвою, тому реальність любові людини до Христа в житті постійно випробовується хрестом послуху духу Євангелія. Без несення свого хреста неможливо і слідування за Христом, і наперсний хрестик, якого носять усі християни, є символом жертви, для якої покликані всі християни.

Висновки

 

Пришестя у світ Сина Божого було та залишається для людства великою та незбагненною таємницею. Над її вирішенням з перших століть християнства працювали багато святі отці та великі богослови Церкви. Вони залишили людству дорогоцінну духовну спадщину, що містить глибокі та ґрунтовні міркування про другу Особу Святої Трійці. Тим не менш, деякі важливі питання христології досі залишаються не до кінця дозволеними в догматичної системі православного церковного віровчення та тому залишають місце для ухилень від істини. Про недостатню розробку окремих понять і визначень у цій галузі свідчать, зокрема, існуючі серед сучасних богословів розбіжності у вченні про Боговтілення.

1. Протиставляючи Сина Божого ангелам, апостол Павло привів цілий ряд переконливих свідчень Святого Письма, що підтверджують незаперечну перевагу Ісуса Христа над створеними істотами безтілесного світу, підтвердив істинність Боговтілення, розкрив багато важливих властивостей втілення Бога.

Таким чином, наведені вище слова Христа - "що бачить Мене бачить Того, Хто послав Мене" - підтвердилися всіма справами Спасителя і відображають єдність духовних властивостей людства і божества єдиної Іпостасі Сина, як би прикрите плотським "образом раба". І, підбиваючи підсумок міркуванням, говоримо, що воістину у Христі втілився Бог, і божественна слава Отця належить Йому і як здійсненого Богу, і як здійсненого Людині; але краса і слава цієї досконалості духовна, і зрима лише розумним, духовно освіченим поглядом.

2. На підставі власних міркувань щодо природу Ісуса Христа, можна стверджувати те, що для християн смерть втратила своє значення, перестала бути тим жахом, який тримав людину в покорі дияволові. Сенс життя перенесений в століття майбутній. Голгофська перемога Ісуса Христа над смертю, освятила світ преславним воскресінням, позбавила сили влада гріха, стала образом перемоги над усіма проявами смерті. Нею люди отримали щось набагато цінніше і вельми важливе, ніж нескінченна життя тіла - духовне безсмертя. Своєю смертю Ісус Христос дарував людині життя, преодолевающую смерть, і наполегливо закликає до неї, бо перемога над смертю відбувається на землі. Про це серцеве нагадує апостол Павло в багатьох місцях свого послання до євреїв, знову і знову.

3. У цьому розділі можна побачити, що Господь повелів хто просить безвідмовно давати, від який захопив у борг не вимагати назад, що пропонує пройти разом терені пройти з ним два і т.д. Що означають ці вимоги Євангелія, що не жертовність? Таким чином, вчення Христа є за своєю суттю постійною готовністю до жертви заради Євангелія. Безкорисливе та нелицемірне служіння любові до ближнього є основоположним принципом християнського життя. Істинність любові свідчить жертвою, тому реальність любові людини до Ісуса Христа в житті щогодини випробовується хрестом слухняності духу Євангелія. Без несення свого хреста неможливо й слідування за Христом, і наперсний хрестик, ношений усіма християнами, є символом жертви, до котрої покликані всі християни.

4. Завдання богословських досліджень не зводиться до раціонального пояснення умосяжних властивостей Божества. Вона більш полягає у спробі духовного зближення з Богом, в прагненні максимально явити людському розуму безмірну божественну благодать. Справжнім богослов'ям можна назвати тільки те вчення, яке дано дією благодаті Святого Духа. Воно чуже мертвого раціоналізму сухих логічних конструкцій, бо походить не від начитаності, немає від самодостатніх зусиль людського розуму, але виливається з боголюбивого серця, сповненого божественним вогнем Христової любові. Таким є богослов'я апостола Павла. Головною ідеєю, суттю, всіх послань апостола Павла є розкриття та прославляння дивовижної краси і святості Творця всесвіту. Сила його богословської думки відбувається не від надлишку знань, а від чистоти прагнення гарячого серця, якому в нагороду дано було благодатне пізнання Бога. Сам апостол Павло свідчив про себе, що вчення своє прийняв "не від людини, але відкриттям Ісуса Христа".

Послання апостола Павла до євреїв - це смілива спроба розкрити велич слави та безмежну любов Творця до тварі, розповісти про втіленої божественної любові - Сина Божого Ісуса Христа, про славну жертву Його, про терпіння і перемозі Його над смертю. Святитель Іоанн Златоуст у своїх бесідах на послання до євреїв, захоплюючись дивовижною точності виразів апостола, вигукує: "О, мудрість апостольська! Або краще сказати, потрібно дивуватися тут не мудрості Павла, але благодаті Духа, бо він говорив оце не від власного розуму, і не від себе промовив таку премудрість, але від божественної сили такі вислови".

5. У порівнянні з величезним масштабом істин і понять, що розглядаються в посланні до євреїв, апостол Павло досить небагатослівний. Але за короткими фразами його проникливих і виразних богословсько-поетичних визначень приховані глибокі і всеосяжні істини. У посланні до євреїв апостол Павло формулює вчення про Сина Божого найбільш піднесено і повно. Він часто вдається до свідчення Священного Писання, яке призводить так, що відкривається потаємний прообразний сенс Старозавітних пророцтв і псалмів Давида. У власному вченні про особистість Ісуса Христа, апостол Павло зі всією певністю показує Його як втілення Бога, що він є і в людстві Своєму істинним Сином Божим, який прийшов очистити гріхи людські. Це є головним положенням христологічного вчення апостола Павла, котре він ґрунтовно розкрив у своєму посланні. Він протиставляє Христа пророкам і ангелам, називаючи Його Творцем і Спадкоємцем творіння, а також Царем і Первосвящеником.

Апостол Павло наводить у посланні до євреїв цілий ряд переконливих доказів, що підтверджують незаперечну перевагу Ісуса Христа над створеними істотами безтілесного світу, підтверджує істинність Боговтілення, розкриває багато важливих властивості втілився Бога. За послання до євреїв, Христос прийшов увінчати справу пророків, позбавити людей від влади гріха і смерті і відкрити їм шлях до спасіння. Син Божий став посланником Бога до людей і, разом, вірним Заступником перед Богом за людство, Царем і Первосвящеником, який здобував народам землі прощення за давнє відступництво, повернув у світ милість та правду, як благодатний дар Божий.

Послання апостола Павла до євреїв допомагає знайти відповідь на багато складних питань христологічного вчення Церкви, скласти ґрунтовне поняття про значення Боговтілення і про сенс Христової жертви. Святий апостол вчить, що Ісус Христос відкрив людям шлях порятунку та Сам пройшов цим шляхом в людській плоті. Безмірним стражданням Син Божий стежили людству примирення з Богом, що призвело до можливості повернення людям благодаті Святого Духа, необхідної для порятунку та досконалості. Своєю смертю і воскресінням Господь усунув страх смерті, показав людям, що справжній сенс земного життя людини знаходиться за її межами. Смерть втратила своє значення, перестала бути тим жахом, який тримав людину в покорі дияволові. Сенс життя перенесений в століття майбутнє. Голгофська перемога Ісуса Христа над смертю, освятила світ преславним воскресінням, позбавила сили владу гріха, стала образом перемоги над усіма проявами смерті. Нею люди отримали щось набагато цінніше і вельми важливе, ніж нескінченна життя тіла - духовне безсмертя.

Апостол Павло вчить, що головною причиною втілення Господа була любов до Свого творіння, і головною метою втілення Христа було повернення людській природі царственого достоїнства, втраченого гріхопадінням прабатьків, і через це відтворення первозданної гармонії і досконалості світу. Своїм пришестям на землю у плоті Ісус Христос заснував Собі Боголюдське царство на землі і, очоливши Святу свою Церкву, знову вручає землю в володіння відродженому людству. Своєю смертю Ісус Христос дарував людині життя, що долає смерть, і наполегливо закликав до неї, бо перемога над смертю відбувається на землі. Про це наполегливо нагадує апостол Павло в багатьох місцях свого послання до євреїв, знову та знову закликаючи не бути недбайливими, що не робити запеклими серця.

6. Аналіз послання показує нам, що воно вчить про виконання Старого Завіту в Ісусі Христі. Але виконання Старого Завіту є і проходження Старозавітного домобудівництва, - проходження, з яким пов'язано закінчення храмового ладу. Особливий наголос, з яким укладачі послання апостола Павла до євреїв говорять про проходження Старого Завіту, показує, що читачам було нелегко вмістити цю думку. Єрусалимські християни жили під покровом закону. У цьому, як ми бачили, і полягала трагедія Іудеохристиянства. Укладачі цього послання намагалися їм показати, що в Ісусі Христі прийшов кінець і храму, і закону. Але виконання закону, з яким пов'язано порятунок, має нести не горе, а радість. Для читачів послання повинно бути "словом втіхи".

Свій шлях апостол Павло завершує, засвідчивши про мученицьку смерть Ісуса Христа, котру він прийняв з радістю. Це був муж гідний наслідування. Бо хто не горить сам - не може запалити іншого. В катакомбі Домітілі збереглось одне із найстаріших відомих зображень апостола Павла - на ньому зафіксовані характерні риси його зовнішності, які в незмінному вигляді перейшли як у візантійський, так і в післявізантійський іконопис і дійшли до наших днів. Це ті характерні риси, які описує ієромонах Діонісій із Фурни в Аграфах у Інтерпретації живописного мистецтва: Павло лисий, з густою бородою, худими ногами, котрий тримає в руках 14 послань, завернутих і звязаних разом. Послання апостола Павла є квінтенсенцією його пастирської турботи - таким увіковічив його пензель художників. Можна дійсно говорити про діалектику життєвого шляху апостола Павла. Його шлях не від любові до ненависті, як це часто буває з людьми, а, навпаки, від ненависті до любові, до любові до Бога. Агапе!!! Він став вибраним сосудом Божим! І це була любов у відповідь, бо Бог полюбив апостола Павла визначально. Бо шляхи Господні є невідомі.