Фактори розвитку особистості

Головне завдання, яке стоїть перед педагогічною наукою і прак­тикою,- це пошук ефективних шляхів впливу на розвиток особис­тості. Віднайти ці шляхи без знання самої особистості практично неможливо. Будь-яка педагогічна дія має спиратися на знання психології людини. Тому, розглядаючи питання розвитку особис­тості, ми, звичайно ж, будемо враховувати знання тих наук, предметом вивчення яких є людина.

Особистість - це соціальний індивід, який формується в ре­зультаті засвоєння людиною суспільних форм свідомості і поведі­нки. Тобто особистість формується під впливом життя в суспільст­ві, виховання, спілкування, взаємодії.

Психологія, будучи найбільш тісно пов'язаною з педагогікою, серед психологічних властивостей особистості виділяє три найва­жливіші характеристики.

По-перше, це-стійкість її властивостей. Попри пластичність, мінливість психічних проявів особистості їй властива відносна сталість психічного складу, що дозволяє передбачати її поведінку за тих чи інших обставин.

По-друге, це - єдність особистості як тісний зв'язок і взаємоза­лежність її психічних процесів, якостей і властивостей. Особистість - єдине ціле, кожна її риса нерозривно зв'язана з іншими якостями і набуває певного значення у взаємозв'язку з ними. Наприклад, на­полегливість має позитивне значення тільки в поєднанні з високи­ми моральними якостями. Зовсім іншого змісту набуває ця риса у взаємозв'язку з егоїстичними потребами, із прагненням домогтися особистого благополуччя, не зважаючи на інтереси інших людей.

По-третє, це - активність особистості, що виявляється в різно­манітній діяльності, спрямованій на зміну, перетворення навколи­шнього світу, а також власних якостей (самовиховання).

К.К. Платонов на основі системно-діяльнісного підходу виділяє в структурі особистості такі чотири підструктури:

1) підструктура спрямованості об'єднує прагнення, бажання, інтереси, нахили, ідеали, переконання, ставлення та моральні яко­сті особистості, її самооцінку. Спрямованість особистості не має природних задатків і відображає суспільні цінності, норми та ідеа­ли. Формується вона шляхом виховання і є соціально зумовленою;

2) підструктура досвіду включає знання, навички, уміння та тички, набуті людиною. Вона формується переважно в процесі навчання, має соціально зумовлений характер;

3) підструктура форм відображення охоплює індивідуальні особливості психічних процесів особистості: відчуття, сприйман­ня, пам'яті, мислення, уяви. Розвиток цієї підструктури залежить як від вроджених факторів, так і від вправляння, тренування;

4) біологічно зумовлена підструктура: конституція тіла, влас­тивості темпераменту, статеві та вікові відмінності.

Перші три підструктури особистості, що мають соціально зумо­влений характер і розвиваються під впливом виховання, можна умовно об'єднати у дві сфери:

• мотиваційно-ціннісна сфера, яка визначає вибірковість став­лень і спрямованість активності особистості: потреби, почуття, цін­ності, переконання, ідеали, риси характеру (власне підструктура спрямованості);

• інструментальна сфера, яка визначає ефективність діяльності особистості: знання, уміння, навички, здібності, особливості пізнавальних процесів (сприймання, уяви, пам'яті, мислення), тобто 2 і З підструктури за К.К.Платоновим.

У зв'язку з тим, що розвиток цих сфер характеризується специ­фічними особливостями, у педагогіці виділяють два великі розділи: теорію виховання і теорію навчання (дидактику). У першому розглядаються завдання, принципи, форми і методи виховання мотиваційно-ціннісної, в другому - інструментальної сфер особис­тості.

Розвиток - розгорнутий у часі процес кількісних і якісних змін в організмі та психіці людини, її мисленні, почуттях і поведінці, що є результатом біологічних процесів в організмі та впливів навко­лишнього середовища.

Як правило, ці зміни прогресують і накопичуються, приводячи до посилення організації й ускладнення функцій. Наприклад, навіть недосвідчений спостерігач помітить, що моторний розвиток дитини починається з безладного руху руками і ногами. Незабаром дитина вже прагне щось схопити, тягнеться до предметів, учиться пересува­тися поповзом і, нарешті, робить перший крок. Використання сим­волів, особливо слів,— переломний момент на шляху до читання, лічби, якісного ускладнення мислення. Розвиток останнього йде від здатності дитини впізнавати конкретні предмети до уміння підлітка формулювати складні поняття і мислити абстрактними категоріями.

Деякі процеси розвитку, такі як пренатальний ріст плоду, носять переважно біологічний характер, у той час, як інші відбуваються, головним чином, під впливом навколишнього середовища. Яскра­вими прикладами такого впливу можуть служити вивчення чужої мови під час перебування за кордоном або засвоєння мовної манери й артикуляції членів родини, в якій живе людина. Однак розвиток особистості здебільшого не вкладається в жодну з цих двох категорій, оскільки передбачає взаємодію біологічного і соціального. Всередині останнього особлива роль належить вихованню. Педагогіка як наука про виховання має чітко уявляти можливості та межі його дії на розвиток особистості. Але, щоб визначити ці межі, необхідно з'ясувати характер і міру впливу й інших, більш широких факторів, які детермінують розвиток людини.

Більшість сучасних дослідників схиляється до думки, що процес і результати людського розвитку детермінуються спільним впливом трьох генеральних факторів - спадковості, середовища (стихійного та організованого) й активності самої людини.

Розглянемо детальніше вплив кожного із названих факторів.

Роль спадковості в розвитку особистості

Необхідною передумовою розвитку особистості є відповідна біологічна, генетично зумовлена організація нервової системи, яка Є результатом всієї попередньої еволюції людини. Новонародже­ний не з'являється на світ з осмисленим сприйманням, пам'яттю, мисленням й іншими психічними процесами. Однак його психіка і іс є чистою дошкою. Дитина народжується з певними передумо­вами психічного розвитку, які отримує по спадковості.

Під спадковістю розуміється передача від батьків до дітей пе­вних природних якостей і психічних особливостей.

Біологічна спадковість зумовлена генами, локалізованими в хромосомах - специфічних структурах ядра клітини. Вона визна­чає будову та розміри тіла, у тому числі мозку, стадії дозрівання організму, біологічні і деякі психічні якості. Успадковують від народження: морфологічно-функціональну будову тіла (тип консти­туції, зовнішній вигляд, колір очей, волосся, шкіри, статеві властивості, групу крові, деякі хвороби); тип центральної нервової системи, властивості темпераменту (силу, рухливість, врівноваже­ність, лабільність, активність, екстраверсію, інтроверсію, реактив­ність тощо), анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, аналізаторів, задатки (музикальний слух, гостроту зору, розрізнення кольорів і відтінків), на основі яких розвиваються різноманітні здібності та якості.

Дитина народжується не лише із задатками, але й з відносно сформованими психічними процесами: здатністю відчувати вплив середовища (тепло, холод, дотик, біль, смак, запах), переживати емоції задоволення і незадоволення.

Генетично запрограмованим є також дозрівання організму, у ході якого змінюються анатомо-фізіологічні системи (нервова, ендокринна, дихальна, травлення та інші). Внаслідок дозрівання відбувається, наприклад, моторний розвиток у дитинстві чи роз­виток вторинних статевих ознак у підлітковому віці. Відповідно до сучасних досліджень дозрівання організму завершується до 25 років, але деякі фізіологічні процеси в головному мозку (пов'язані з мисленням, пізнанням нового, творчістю) розвиваються впродовж усього життя.

Існують різноманітні точки зору на біологічне успадкування рис характеру. Дослідження, проведені на близнюках, доводять, що емоційна стабільність, екстраверсія, альтруїзм, сором'язливість і боязкість значною мірою залежать від спадковості. До інших особистісних рис, що теж мають помірно виражений генетичний компонент, належать відчуженість, агресивність, прагнення до досягнень, лідерство.

Дослідники прагнуть також виявити генетичну схильність до психічних захворювань, алкоголізму, агресивної поведінки і навіть скоєння злочинів. Утім, незважаючи на наявність подібних зв'язків у багатьох сферах людської поведінки, учені усвідомлюють, що практично неможливо відокремити ефекти впливу середовища від ефектів спадковості.

Становлення особистості в процесі соціалізації

Розвиток людини відбувається в певному середовищі. Вона розвивається в контексті своєї сім'ї, соціального і національного оточення. На особистість впливають однолітки, родичі й інші дорослі, з якими вона спілкується, а також релігійні організації, школа і групи, до яких вона належить. На людину впливають засоби інформації, культурне середовище, в якому вона росте, події, що відбуваються в світі. Вона значною мірою є продуктом суспіль­ства і довколишніх умов життя.

Входження індивіда в соціальні стосунки, яке здійснюється шля­хом засвоєння соціального досвіду і його відтворення у діяльності та спілкуванні, називається соціалізацією. Завдяки соціалізації індивід стає членом суспільства: засвоює необхідні знання, уміння, погляди, життєві цінності, соціальні ролі, тобто набуває здатності спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми. Соціалізація триває протягом всього життя, допомагаючи людям знайти душевний комфорт і почувати себе повноправними членами суспільства чи нашої культурної групи всередині суспільства.

Роль виховання у розвитку особистості

На відміну від стихійних соціальних впливів на особистість, виховання - це спеціально організований суспільний процес, спря­мований на розвиток у неї певних цінностей, потреб, рис харак­теру, знань, умінь, навичок і здібностей. Будучи цілеспрямованим фактором розвитку особистості, виховання повинно враховувати вилив спадковості та стихійного середовища.

Ефективність виховного впливу полягає в його цілеспрямова­ності, систематичності, кваліфікованому керівництві. Виховання підпорядковує розвиток людини певній меті. Цілеспрямований і систематичний вплив педагогів приводить до формування зазда­легідь запроектованих якостей особистості, які інакше не виникли б. Одне з найважливіших завдань виховання -розвиток індивідуа­льних особливостей людини, її здібностей, нахилів та обдарувань. Роль виховання у розвитку особистості оцінюється по-різному, причому діапазон думок досить широкий - від твердження про його повну неспроможність і безсилість (при несприятливій спадковості і поганому впливові середовища) до визнання його єдиним засобом зміни людської природи. Істина, як звичайно, знаходиться між крайнощами.

Для порівняння наведемо декілька думок про значення виховання у розвитку особистості.

«Виховання може все» (К.А.Гельвецій).

«Виховання може зробити багато що, але воно не всесильне. За допо­могою щеплень можна змусити дику яблуню давати садові яблука, апе ніяке мистецтво садівника не в змозі примусити її родити жолуді» (В.Г.Бєлінський).

«Усі ми народжуємося милими, чистими і безпосередніми: тому ми повинні бути виховані, щоб стати повноцінними членами суспільства» (Джудіт Мартін).

«Від усякого виховання, друже мій, рятуйся на всіх вітрилах» (Воль­тер).

«Виховання означає насильство, придушення дитини, що грунтуєть­ся на страхові й підпорядкуванні чужим нормативним уявленням. Це спосіб маніпуляції, який передбачає, що дорослий краще знає, що «на­справді» потрібно дитині, що їй корисно, а що ні» (Г. фон Шенебек).

Аналіз різних підходів до розуміння сутності виховання та його ролі в розвитку особистості дає підстави виділити дві основні концепції виховання: технократичну і натуралістичну.

У технократичній концепції виховання розглядається як цілес­прямоване формування вихователем дитини відповідно до свого задуму, як різновид продуктивної діяльності, спрямованої на пере­творення, «обробку» об'єкта праці. Вихователь при цьому стає подібним до скульптора, який за допомогою певних методів і за­собів з необробленої брили творить досконалий образ, заздалегідь сформований у його уяві. Вихованець розглядається як пасивний матеріал, з якого можна «ліпити» все, що завгодно. В історичному аспекті технократична концепція виховання бере початок у погля­дах Дж.Локка, який вважав, що в людей немає ніяких вроджених ідей і їхня поведінка, думки та почуття формуються під впливом зовнішнього середовища. Пізніше цей напрямок розвивали представники біхевіористичної концепції виховання (Дж.Уотсон, В.Скінер).

Натуралістична концепція стверджує, що дитина розвивається спонтанно, сама по собі, як органічно зростає рослина. Виховання В цьому випадку трактується як догляд, сприяння, а вихователь нагадує садівника, який турботливо і обережно допомагає розвит­кові, що природно відбувається сам по собі. Основи натуралістич­ної концепції були закладені в теорії природного виховання Ж.-Ж.Руссо. Далі її розвивали романтики і реформатори педагогіки, прихильники теорії вільного виховання (Л.Толстой, К.Вентцель), педоцентристи (Дж.Дьюї, С.Френе), представники гуманістичної психології (А.Маслоу, К.Роджерс).

Обидві концепції відображають істотні аспекти виховання, але кожна окремо є однобічною. У технократичній перебільшуються можливості виховання, ігнорується активність вихованця, його спадкові особливості, задатки, психологічні закономірності розвит­ку. В свою чергу натуралістичний підхід недооцінює важливість технологічного аспекту виховання, як цілеспрямованої діяльності педагога.

Однозначно неможливо визначити, який з двох підходів ефек­тивніший. Кожен з них внутрішньо цілісний і послідовний і за певних обставин може виявитися продуктивним. Періодично одна з концепцій виходить на перший план і стає домінуючою в педаго­гічній свідомості.

 

 Роль активності в розвитку особистості

Розвиток особистості значною мірою залежить від індивідуаль­ного досвіду, якого вона набуває в процесі взаємодії з природним і соціальним оточенням. При цьому роль активності як фактору розвитку поступово зростає в процесі особистісного становлення дитини. Якщо новонароджений переважно пасивно сприймає впливи середовища, то підліток вже виявляє критичне ставлення до свого оточення, вибірково реагує на соціальні впливи і може спрямовувати власну активність на самовдосконалення.

Підкреслюючи можливу роль у становленні особистості соціального середовища, у тому числі виховання, необхідно пам'ятати, що людина-активна, діяльна істота, а не пасивний об'єкт зовнішніх впливів. Це проявляється в тому, що, по-перше, зовнішні умови життя визнача­ють розвиток особистості не прямо, а тільки через її взаємодію і і середовищем, через діяльність у цьому середовищі. Отже, коли мова йде про виховні та соціальні впливи, мається на увазі активна взаємодія людини з навколишнім середовищем, взаємодія вихова­теля і вихованця. Діяльність самої людини - неодмінна умова її розвитку. Які б прекрасні вихователі не опікувалися дитиною без власної праці вона мало чого досягне. К.Д. Ушинський зазначав, що учень повинен учитися сам. А педагог дає йому лише матеріал для навчання, керує навчальним процесом. Таким чином, при пра­вильному вихованні дитина не тільки об'єкт педагогічного впливу, а й суб'єкт, тобто активний учасник власного виховання.

По-друге, зовнішні умови і впливи завжди переломлюються через особистий життєвий досвід людини, її індивідуальні психічні особливості, її ставлення до дійсності. В цьому сенсі зовнішні впливи опосередковуються внутрішніми умовами. Тому одні й ті ж самі зовнішні умови, виховні прийоми по-різному впливають на дітей. Наприклад, по-різному сприймають похвалу зарозумілий підліток із завищеною самооцінкою і підліток з негативною самооцінкою, невпевненістю у своїх силах і можливостях.

По-третє, людина, як активна істота, може сама свідомо змінювати власну особистість. У міру психічного розвитку особистості, формування самосвідомості все більшого значення набуває самовиховання, тобто свідома діяльність, спрямована на вдосконалювання своїх якостей і здібностей.