Державна політика на валютному ринку

 

Державна політика на валютному ринку проявляється, в першу чергу, через регулювання валютного курсу.

Валютно-курсова політика центрального банку держави є складовою частиною його грошово-кредитної політики, а отже, і загальної державної макроекономічної політики. Напрям зміни валютного курсу національної грошової одиниці впливає на результати економічної діяльності та виконання боргових зобов’язань.

Завданням валютно-курсової політики держави є забезпечення стабільної зовнішньої купівельної спроможності національних грошей. Це виражається в підтримці стабільного валютного курсу національної грошової одиниці держави.

Основою стабільності національної грошової одиниці є забезпечення на валютних ринках відповідності між пропозицією та попитом на валюту.

Проведення валютно-курсової політики має такі складові, як:

1. режим курсоутворення;

2. підтримка валютних резервів центрального банку на рівні, необхідному для забезпечення стабільності національної валюти;

3. зміна ставки рефінансування та норм обов’язкового резервування коштів, залучених банківською системою, проведення центральним банком депозитних операцій та випуск ним власних цінних паперів;

4. здійснення заходів валютного регулювання і валютного контролю;

5. операції на відкритому ринку.

Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика. Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.

Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищення дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів з країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація - зниження та підвищення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю національних валют (про що вже згадувалося).

Питання про визначення оптимального режиму валютного курсу національної грошової одиниці ¾ складне і надзвичайно відповідальне для центрального банку. Особливі труднощі при його вирішенні івиникають у країнах з перехідною економікою. Вони пов¢язані, з екномічною нестабільністю та відсутністю стійкості грошово-кредитної системи.

 

14. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів

 

Модель, відповідно до якої почав складатися ринок цінних паперів в Україні, має універсальні та особливі риси. Перше - вона включає ряд елементів, що характерні РЦП інших країн (законодавче регулювання РЦП, закріплення переліку цінних паперів, та т.п.); друге - існують відмінності, що притаманні, головним чином, лише українському ринку (перевага первинного ринку, невелика питома вага акціонерного ринку, державні та місцеві боргові цінні папери, забезпечення майбутніх доходів, випуск емітентами своїх акцій, самокотирування ЦП, інформованість інвесторів, Комісія із цінних паперів та фондового ринку).

Українська модель РЦП сприйняли багато універсальних рис, найбільш важливі з них наступні.

1. Законодавче регулювання РЦП.

Законодавче регулювання є більш стабільним, так як про­цедура зміни та відміни законодавчих положень, звичайно, є більш важкою та повільною порівняно із процедурами відміни чи доповнення актів виконавчої влади. З метою упорядкування фондового ринку та підвищення дисциплінованості його учасників, підтримки довіри до фондового ринку та його динамічного розвитку держава здійснює регулювання РЦП.

Державне регулювання фондового ринку здійснюється шляхом прийняття законодавчих та інших нормативних актів, ліцензування та контролю за діяльністю фондового ринку. З метою забезпе­чення єдиної державної політики в цій сфері створений спеціальний державний орган - Комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Система регулювання повинна виконувати наступні функції: визначення ключових напрямів фондового ринку і ролі учасників цього ринку; створення для учасників ринку сприятливого зако­нодавчого та регулюючого оточення; створення перепон та вста­новлення відповідальності за дії, які можуть призвести до дезор­ганізації ринку, його руйнування, недоброякісної конкуренції й обману інвесторів, маніпуляцією цінами та шахрайству з фінансовими ресурсами, в тому числі з довірчих операцій.

2. Законодавче закріплення списку цінних паперів. В законах, що регулюють РЦП, визначають перелік цінних паперів, які визнаються правом даної конкретної країни у вигляді цінних паперів.

В Україні існує вичерпний список ЦП, до якого входять: акції, облігації внутрішньої державної та місцевої позики, об­лігації підприємств, казначейські зобов'язання, депозитні сертифікати, векселі та приватизаційні цінні папери.

3. Державне регулювання випуску ЦП й інформація про ці випуски. Законодавство України, як і законодавства інших країн, покладає на інституційних емітентів, які випускають акції та облігації у відкритий обіг, зобов'язання зареєструвати випуск цінних паперів та інформацію про випуск у певних державних органах.

Державне регулювання випуску цінних паперів виконує функцію захисту інтересів інвесторів та інших учасників РЦП. Вона, відомо, з однієї сторони сприяє тому, що на РЦП у віль­ному обігу не з'являються сумнівні грошові інструменти, а з другого - сприяє тому, щоб інвестори могли приймати на РЦП зважені рішення.

Встановлення режиму державної реєстрації відкритих випусків акцій та облігацій переслідує мету забезпечення цілісності ринкових взаємовідносин, підвищення довіри до РЦП зі сторони реальних та потенційних його учасників.

4. Публікація емітентом річних звітів. Інституційні емітенти, акції яких знаходяться у відкритому обігу на РЦП, зобов'язані, згідно із законодавством України, опубліковувати річні звіти про результати своєї господарської діяльності та фінансового стану. Ця інформація доводиться до відома акціонерів та потенційних інвесторів для того, щоб вони мали змогу приймати рішення стосовно покупки чи продажу акцій.

Сьогодні головним регулятором с Державна комісія цінних паперів та фондового ринку. Пройшов розподіл повноважень із ФДМУ, підписано угоду про спільну діяльність із регулювання ринку цінних паперів та обмін інформацією з НБУ.

Об'єктивна ситуація, коли на неорганізованому ринку зосе­реджений переважний обсяг та кількість укладених угод, не дозволяє Державній комісії ефективно контролювати ринок, ство­рювати прозоре середовище для портфельних інвесторів. Тому доцільними є заходи Комісії, спрямовані на централізацію операцій із цінними паперами на організованих ринках.

 

15. Види та моделі правового регулювання фондового ринку

Правове регулювання ринку цінних паперів має на меті впорядкування всіх видів діяльності на фондовому ринку з метою узгодження інтересів усіх його суб’єктів. Правове регулювання поділяється на державне регулювання і саморегулювання. Воно є системою, що включає в себе: органи, що регулюють ринок; законодавчі та підзаконні акти; етику фондового ринку; традиції та звичаї.

Залежно від співвідношення елементів системи існують національні моделі правового регулювання ринку цінних паперів. Полярними з них є моделі, що засновані:

— на детальних правилах і процедурах, які визначені державою (США);
— наявності, крім правил і процедур, значного впливу традицій, рекомендацій тощо (Великобританія).

Концепцією функціонування та розвитку фондового ринку України передбачено, що національна система правового регулювання ринку має виконувати такі функції:

— визначення ключових напрямів фондового ринку та ролі учасників цього ринку;

— створення для учасників ринку сприятливого законодавчого та регулюючого оточення;

— створення перешкод та встановлення відповідальності за дії, які можуть призвести до дезорганізації ринку, його руйнування, недобросовісної конкуренції та омани інвесторів, маніпулювання цінами та шахрайства з фінансовими ресурсами, в тому числі по довірчих операціях».

Світові стандарти фондового ринку були розроблені «Групою Тридцяти» — недержавними експертами з організації міжнародної фінансової системи. Вони полягають у встановленні єдиних вимог щодо клірингу та розрахунків по цінних паперах. Метою стандартів є скорочення строків між укладенням угоди та її реалізацією, а також забезпечення гарантій виконання угоди. Для цього рекомендаціями «Групи Тридцяти» передбачено:
всі угоди по цінних паперах виконуються за принципом «поставка проти оплати»;

· звірка всіх умов сторонами робиться не пізніше ніж наступного дня після її укладення (Т + 1);

· угоди виконуються не пізніше ніж через два робочі дні після укладення (Т+ 3);

· грошові платежі здійснюються єдиним для всіх угод порядком;

· зберігання цінних паперів забезпечує єдиний центральний депозитарій;

· для обліку документів стосовно операцій із цінними паперами та їх нумерації використовуються стандарти Міжнародної організації стандартизації.

Головним принципом регулювання обігу цінних паперів є зіставлення всього попиту і пропонування цінних паперів незалежно від місця існування такого попиту та пропонування.
Мета регулювання досягається створенням єдиної національної системи котирування та обліку цінних паперів.

Функціонування такої системи зовсім не означає, що в країні має існувати лише одна фондова біржа, на якій котируються всі цінні папери. Наприклад, у Сполучених Штатах функціонують 7 фондових бірж і єдина система котирування полягає у тому, що відповідними цінними паперами торгують на відповідних біржах. Те саме стосується обліку і зберігання. У Франції цінні папери котируються у єдиній системі бірж, що складається з 7 фондових бірж, а зберігаються й обліковуються в єдиному національному депозитарії. Більшість країн має по одній фондовій біржі і одному національному депозитарію.

Загальна тенденція регулювання фондових ринків полягає у тому, що:

1. торгівля «з прилавка» поступово витискається, і на цей сегмент ринку переносяться правила «третього ярусу»;

2. створюється єдина (у такому чи іншому вигляді) система котирування цінних паперів;

3. функціонує єдиний національний депозитарій.

16. Задачі державного регулювання інвестиційних процесів в економіці України

 

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програмами розвитку народного господарства, республіканськими і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

Державне регулювання інвестиційної діяльності складається з управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контролю за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом прямого (адміністративно-правового):

• прийнятті законів на нормативно-правових актів;

• надання фінансової допомоги (субсидії, дотації та інше);

• встановлення державних норм та стандартів;

• антимонопольні заходи;

• регулювання участі інвестора у приватизації власності;

• обов'язкова державна експертиза;

• захист інвестицій

та непрямого втручання в інвестиційну діяльність.

• бюджетно-податкова політика

• грошово-кредитна політика;

• амортизаційна політика;

• регулювання фондового ринку;

• інноваційна політика;

• політика заохочень іноземних інвестицій та інше.

Відносини, що виникають при здійсненні інвестиційної діяльності в Україні, регулюються Законом "Про інвестиційну діяльність" та іншими законодавчими актами України. Інвестиційна діяльність суб'єктів

України за її межами регулюється законодавством іноземної держави, на території якої ця діяльність здійснюється, відповідними договорами України, а також спеціальним законодавством України.

Держава гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, дотримання прав і законних інтересів її суб'єктів. Інвестиційну діяльність держава регулює і через захист інвестицій - це комплекс організаційних, технічних та правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, досягненню цілі внесення інвестицій, ефективній діяльності об'єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на отримання прибутку (доходу) від інвестицій. З метою забезпечення сприятливого та стабільного інвестиційного клімату держава встановлює державні гарантії захисту інвестицій.