Характеристика героя-оповідача й Панни

ПЛАН ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Новела “Момент”. Поєднання в ній реалістичного змалювання дійсності і філософського підтексту (плинність життя, щастя людини, мить – частинка вічності тощо).

2. Образ Панни – втілення ідеї вічної жіночності, краси.

3. Імпресіонізм новели.

4. Значення літературно-художньої спадщини В.Винниченка.

Теорія літератури: неореалізм, психологічна драма.

Практичне заняття:

1. Розкрити філософський підтекст новели “Момент”.

2. Схарактеризувати образ Панни, роль героя-оповідача.

3. Аргументовано передати власні роздуми, судження про миттєве і вічне, сенс життя, щастя людини.

4. Розкрити імпресіоністичну поетику твору.

5. Висловити свої судження про актуальність для нашого часу порушених письменником проблем, аргументувати їх прикладами з тексту.

6. Робота з допоміжними літературно-критичними статтями, довідниками і словниками. Означити місце В.Винниченка в українській та світовій літературах.

НАВЧАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ ДО УРОКУ

Видатний філософ Зигмунд Фрейд, досліджуючи світ людських почуттів, однозначно сформулював основне питання буття і дав таку ж однозначну, прямолінійну відповідь: «Що вони [люди] вимагають від життя і чого прагнуть у цьому житті? Навряд чи можуть бути сумніви при відповіді на це питання. Вони борються за щастя, вони хочуть стати щасливими і залишитися в цьому стані». Найприродніше до щастя йти біологічним шляхом — він найближчий до первісних витоків людини. Тим більше, природний світ, проходячи життєвий, фізіологічний цикл, включає в себе й момент щастя. Це народження, розвиток, розквіт і продовження себе в дітях, у новому житті.

Для героя новели В. Винниченка «Момент» це звичайна істина. Її підтвердження він знаходить щомиті, споглядаючи розкіш весняного дня: «Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілувалося. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого».

Проблему щастя, розуміння цього поняття різними людьми, його складові ми разом із В. Винниченком будемо досліджувати на сьогоднішньому уроці.

Один із відомих філософів стверджує: «Відчуття щастя приходить не із заспокоєння волі, а з могутнього зусилля волі, що наростає й наростає, із напруження всіх сил». Героїня Винниченкового твору напругою всіх сил долає загрозу смерті і саме це сприймається нею як щастя: «Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя».

v А що є щастям для героя-оповідача, для кожного з нас?

v Яка роль мистецтва у визначенні людиною поняття «щастя»?

ЗАПИС У ЗОШИТИ

— У чому особливість композиції новели? (Є обрамлення, «оповідання в оповіданні».)

— Про який час ідеться? (Перші десятиліття ХХ ст., передреволюційні події.)

— Чому в героя-оповідача немає імені? (Автор хотів зосередитися на його почуттях і переживаннях.)

— Як ви пояснюєте назву твору? Що нею хотів підкреслити автор? (Щастя — мить, момент, і ним треба дорожити.)

Наша прапервісна субстанція в повсякденні виявляє себе з різною інтенсивністю. Тіло, «присоромлене» суспільством, відтіснене розумом на другий план, не завжди зважується «на ініціативу». Та бувають у житті такі випадки, коли природне начало, відкинувши умовності, претендує на роль провідної сили.

В оповіданні Винниченка тіло стає лідером через екстремальні обставини: за умов смертельного ризику під час нелегального переходу кордону тільки сильне, сміливе, ініціативне тіло може порятувати людину.

Тим самим з’являється можливість для реалізації того, про що тіло мріяло віддавна: сформувати потік буття, підпорядкувати собі розум і використати його можливості для досягнення найзаповітніших бажань. А вони відомі: матеріалізувати принцип задоволення, який безпосередньо співвідноситься з первісним розумінням щастя,— людина, нагадує Фрейд, прагне прибрати з життя біль, невдоволення і «пережити сильне відчуття задоволення», з яким («у вузькому розумінні слова») і співвідноситься слово «щастя».

Через увесь текст проходить сюжетна лінія переходу людської субстанції у тваринну: від граціозної лані (очі у панни спершу «як у зляканої лані») до звіра («вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким»), а потім вже й до примітивної кузьки: «Це було торжество двох великих кузьок.»

Два найпростіші створіння немовби «розчиняються» у зрідненій природі («Ліс помирився з нами.»). I «Кузьки» входять в одвічний ритм фізичного буття, у його одвічне коло, яке є «схемою зворотного руху», «вічним поверненням», яке робить можливим «стійке буття».

Попередні життєві ролі зникають, тепер їх роздає інший великий режисер — природа:

«Рішуче, я знав її,— ми десь жили разом, Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром?»

Для досягнення щастя у цьому гомогенізованому світі героям лишається зробити останній крок. Але Муся не приймає щастя як реалізацію бажань. Різке, знижуюче слово, грубість не полишають сумнівів щодо цього.

Вульгарність віддавна пов’язується з «низом» людської істоти, з хтивістю (за І.Анненським, пошлість не знає духовних поривань, вона не має у собі Бога, у пошлості «лише одна думка — про себе, тому що вона дурнувата і вузька, і нічого, крім себе, не бачить і не розуміє»).

Це не стосується природного проекту буття. Природа сама по собі не знає вульгарності. Оцінка кузьок як «чистих циніків» — це погляд з іншого, соціалізованого світу, відголосок набутого соціального досвіду. Спотворює природний проект людина. Спалах почуттєвої любові у природі — момент, найвища точка буття. Людина перетворює свято кохання на побутовий елемент щоденного життя. Звідси рівень оцінки: «Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість».

Щоб здобути свободу (а без свободи не можна пізнати головне — Сутнісне, бо саме свобода, за Хайдеггером, бере участь у «висвітленні Сутнісного», базового начала в житті,— згадаймо початок «Моменту»: «Пахло. змістом сущого…»), треба здолати страх смерті. У цій зоні (подолання смерті людиною), очевидно, і лежить щастя:

«…відчуття щастя приходить не із заспокоєння волі, а з могутнього зусилля волі, що наростає й наростає, із напруження усіх сил».

Саме таке розуміння щастя близьке Мусі. Стверджуючи, що свідомо на смерть може піти лише той, хто жагуче любить життя («Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя»), дівчина напругою всіх сил долає загрозу смерті і саме це нею сприймається як щастя: «Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя»».

Послухаємо міркування іншого літературознавця — Тетяни Денисюк:

«У новелі «Момент» увага зосереджена на двох персонажах, які разом переживають екзистенційну межову ситуацію: реально опиняються на межі життя і смерті. Кожне слово, репліка діалогу чи внутрішній монолог сприяють глибшому розкриттю внутрішнього світу героїв і формуванню їх цілісного образу. Оповідь провадиться з позиції автора-оповідача, безпосереднього учасника події. Головна колізія твору більше психологічна, ніж подієва, оскільки межа життя і смерті проходить через душі героїв і залишає слід на подальшій долі кожного.

Внутрішній світ юнака-оповідача відзначається широтою і всеохопністю: його досвід включає минуле й сучасність, напружене індивідуальне переживання смерті та чутливість до навколишнього світу, до найменшого вияву життя. Про це свідчить характер оповіді, порівняння, які обирає для опису панни і свого почуття до неї. Чи такі деталі, як опис повітки або картина можливої смерті, яка наче взята з ліричних пісень: «Лежу в якому-небудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, де оселилась смерть. I лице моє зеленкувате, тверде. А на скелі якійсь сидять чорні, великі таємні ворони і ждуть чогось.» Ця картина показує, що в свідомості героя навіть смерть не вириває його з цілісного, всеохопного і безупинного плину життя. Смерть не є кінцем усього — навіть мертвим герой є часткою великого життя.

В одному з діалогів показана суттєва відмінність у світовідчутті юнака і дівчини: «— Ні! Ми так схожі на старців,— засміялася вона.— Так не можна. Сядьте інакше. Не так… Сховайте ноги в пшеницю.— Це жито,— для чогось поправив я.— Все одно… Ну. Так…» У цьому виявляється ставлення до навколишнього світу, зневажливо-байдуже у Мусі й шанобливе в юнака. Муся зосереджена на власних переживаннях і тому чутливіша до можливої смерті як індивідуального кінця. Перед нами два зразки світовідчуття, які представляють два типи духовної культури. Вони відрізняються уявленнями про життя і смерть. Одна з них приймає і відчуває життя цілком, в усіх формах, які існують у природі. Для юнака, носія цієї культури, немає смерті. Точніше, вона є, але вона природна складова життя, вона «оселилася» в ньому і не знищить його. У світовідчутті Мусі життя і смерть протиставлені, вони змагаються і однаково можлива перемога кожного з них. Життя не є всеохопним природним потоком. Воно поділене на високе, духовне і низьке, буденне. Перемога життя можлива в духовній сфері, задля піднесення якої іноді необхідна реальна смерть. «Наше. наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати». Муся любить життя, але вкладає в це слово трохи інший сенс, ніж юнак.

Переживши разом екзистенційну межову ситуацію, вони збагатили себе досвідом іншого. Муся відчула «вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна».» Юнак пізнав справжній страх смерті, а потім інший, незнаний до того досвід життя і щастя в образі, в пам’яті. Саме тому він зміг відпустити Мусю: «Наді мною синіло небо, і сонце палило мою непокриту похилену голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни».

Сюжет цього твору побудований на казково-міфологічному мотиві перетинання межі, який несе в собі значення ініціації — здобуття нового досвіду і в такий спосіб переходу в новий стан, стан духовно багатшої людини».

ХАРАКТЕРИСТИКА ГЕРОЯ-ОПОВІДАЧА Й ПАННИ

(ЗАПИС У ЗОШИТИ)

Панна — втілення ідеї вічної жіночності, краси.