2020-05-25
138І – рання творчість (1838-1843 рр.). Романтичний період.
Основні мотиви: сирітство й соціальна нерівність («Тяжко-важко всвіті жити»), трагічна доля жінки-покритки й розбещеність панів («Катерина», «Мар’яна-черниця»), тема героїчного минулого країни («Іван Підкова», «До Основ’яненка», «Тарасова ніч», «Гайдамаки», «Гамалія»), тема ролі поета в суспільному житті («Думи мої»).
ІІ – період «Трьох літ» (1843-1847 рр.).
Першим твором нового періоду стала «Тризна».
Основні мотиви: громадянського обов’язку перед рідним краєм, засудження зради інтересів народу, прихований заклик до захисту країни («Чигрине, Чигрине», «Невольник», «Великий льох», «Холодний яр»), уславлення жінки-матері («Наймичка»), відтворення історичних подій («Сліпий»).
Найвагоміші твори цього періоду: поеми «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим …», вірш «Заповіт», історична драма «Назар Стодоля».
Період «Трьох літ» завершується віршем під такою ж назвою.
Метод: критичний реалізм, зброя – сатира.
Образ сови в Шевченковій поезії – символ туги, мудрості й гніву.
|
|
|
ІІІ – період «Невольнича поезія» (1847-1857 рр.).
Цикл «В казематі», що є своєрідним прологом до «невольничої» лірики Шевченка, складається з 13 віршів. Згодом поет додав до циклу ще дві поезії.
Основні мотиви: суму й самотності ліричного героя («Не спалося, аніч, як море»), викриття зла, солдатчини («Рано-вранці новобранці»), уболівання за горем знедолених («Ой одна я, одна»), оспівування рідної природи й праці селян («Садок вишневий коло хати»).
Тематично невольнича поезія Шевченка – це автобіографічні та соціально-побутові твори («Думи мої, думи мої, ви мої єдині», «Не гріє сонце на чужині», «Немає гірше, як в неволі», І виріс я на чужині і сивію в чужому краю», «В неволі, в самоті», «Лічу в неволі дні і ночі» тощо).
ІV– творчість після заслання (1857-1861 рр.).
Основні мотиви: показ народного гніву, осуд неправди, уболівання за долю пригніченого народу, розвінчання міфу про доброго царя, заперечення самодержавства й кріпацтва, мрії про нове суспільство.
Твори: «Неофіти», «Юродивий», «Я не нездужаю нівроку», «Світе ясний! Світе тихий!», «Ісаія. Глава 35».
| Дайте відповіді на питання § На які періоди ділять літературознавці творчість Тараса Григоровича Шевченка? § Які основні ознаки кожного з періодів? § У який період, на вашу думку, посилилися тираноборчі мотиви? § Чим період ранньої творчості відрізняється від наступних? § Які пекучі проблеми свого часу порушив Великий Кобзар у своїх поезіях? |
| Прочитайте! |
Причинна
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
|
|
|
В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає:
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з'їли, –
Така його доля.
Дарма щоніч дівчинонька
Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав'яже,
Не на ліжко – в домовину
Сиротою ляже!
Така її доля... О боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки;
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,
Бо люде чужії її засміють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до бога – милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напува,
Чи, може, з другою, другую кохає,
її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила. Другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», – каже думка, жалю завдає.
О боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!
Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши вітер чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк – з Дніпра повиринали
Малії діти, сміючись.
«Ходімо гріться! – закричали. –
Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь:
З осоки коси, бо дівчата).
«Чи всі ви тута? – кличе мати.
Ходім шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:
Ух! ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,
Посвіти нам... Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
Ух! ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».
Зареготались нехрещені...
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба... нічичирк...
Схаменулись нехреіцені,
Дивляться – мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гіллячці
Стала... в серце коле!
Подивилась на всі боки
Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На її уроду...
Треті півні: кукуріку! –
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко –
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля,
Що не лічить, чи довго жить...
Знать, добре заснула.
|
|
|
А тим часом із діброви
Козак виїжджає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
«Ізнемігся, товаришу!
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не мені, другому...
Швидше, коню, швидше, коню,
Поспішай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, –
Коло серця козацького
Як гадина в’ється.
«Ось і дуб той кучерявий...
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, боже!»
Кличе її та цілує...
Ні, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене із тобою?»
Зареготавсь, розігнався –
Та в дуб головою!
Ідуть дівчата в поле жати
Та, знай, співають ідучи:
Як проводжала сина мати,
Як бивсь татарин уночі.
Ідуть – під дубом зелененьким
Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький
Козак та дівчина лежить.
Цікаві (нігде правди діти)
Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий, –
З переполоху ну втікать!
Збиралися подруженьки,
Слізоньки втирають;
Збиралися товариші
Та ями копають;
Прийшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слід, по закону.
Насипали край дороги
Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито?
Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.
Прилітає зозуленька
Над ними кувати;
Прилітає соловейко
Щоніч щебетати;
Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть.
[1837, С.-Петербург]
| Інформаційний блок |
Тема: розповідь про вірне кохання, розлуку і трагічну смерть закоханих.
Ідея: возвеличення щирого почуття кохання й водночас засудження жорстокого та злого світу, де неможливо зберегти сильні, чисті, справжні почуття.
Основна думка: людина, яка здатна сильно й істинно проявляти кохання, відданість, вірність, приречена на трагічний кінець.
Жанр: романтична балада.
| Запишіть до літературознавчого словничка |
| Балада –це невеликий віршований ліро-епічний, драматично напружений твір з казково-фантастичним чи історико-легендарним сюжетом, побутовим чи героїчним змістом. Великий Кобзар – автор оригінальних балад «Причинна», «Тополя», «Утоплена», «Русалка», «Лілея» тощо. Для них характерне поєднання ліричного струменя з епічною розповіддю. |
|
|
|
| Зверніть увагу! |
Автор, реформуючи цей жанр, змінює традиційну ідейно-тематичну структуру твору: поряд із елементами фантастичного зображено реальних людей, їх реальні дії. Значно розширені межі поетики твору, більше використано засобів художньої виразності. Тому припускають, що «Причинна» за жанровою специфікою дуже близька до соціально-побутової поеми.
| Запам’ятайте! |
Віршуваннятвору: «Причинна» близька до народних пісень із погляду ритміки вірша. Поет вільно володіє коломийковим ритмом (4 + 4 + 6 складів з цезурою (паузою) після восьмого складу: В таку добу під горою, / Біля того гаю…), силабічним і тонічним віршем. При зміні настрою і характеру розповіді він змінює і ритмічну структуру вірша. Чотиристопний ямб на початку балади («Реве та стогне …») змінюється далі коломийковим розміром («В таку добу під горою …»), а потім амфібрахієм («Така її доля …»), потім знову ямбом, коломийковим ритмом і т.д.
Поет глибоко і тонко відчував залежність мелодійності поезії від її змісту.
|
| Зверніть увагу! |
Особливості назви твору: Причинна – жінка, яка втратила психічну рівновагу внаслідок того, що їй, за давніми народними уявленнями, «щось пороблено», в даному разі – ворожкою.
| Пригадайте! |
Сюжет твору простий, дуже близький до народної творчості. Молода дівчина покохала козака, а той поїхав на чужину й довго не вертався. На її думку, хлопець загинув. Але героїня-сирота настільки сильно переживає цю розлуку й чекання, що стає «причинною», втрачає розум. Винними в цьому вважаються «злі люди» (ворожка, яка зачарувала дівчину, щоб та менше тужила).
Дівчина, зачарована, уночі гуляє берегом Дніпра («Реве та стогне Дніпр широкий») і оплакує смерть свого коханого.
У сюжет твору майстерно вплетені психологізовані пейзажні картини. Природа наче ілюструє, відгукується на зміни настрою героїні балади. Із води виходять на місяці погрітись русалоньки – то нехрещені діти й дівчата. Вони побачили сновиду, яка на дубі виглядала коханого, почекали, коли та спуститься і залоскотали її насмерть. Аж на світанку повертається коханий козак, він бачить під дубом дівчину свою мертву й вбиває себе. Люди їх знаходять і ховають.
|
| Запам’ятайте! |
Композиція твору
Експозиція: пролог, знайомство з дівчиною, яка під впливом ворожіння стала причинною.
Зав’язка: очікування героїнею коханого козака, що обіцяв повернутися до неї з походу.
Кульмінація: смерть героїв.
Розв’язка: епілог (поховання закоханих).
Прочитайте тексти, у яких подається аналіз балади «Причинна» з різних ракурсів. Перекажіть, додавши до даних матеріалів результати власних спостережень, приклади та/або інформацію з додаткових джерел.
Ідейно-художній аналіз
У баладі виявилося багатство поетичної мови Т. Шевченка, різноманітність художніх засобів, зокрема ритміки вірша. Для зображення у творі явищ дійсності автор широко використав народнопісенні засоби, зокрема епітети фольклорного походження: «синє море», «біле тіло», «козаченько молоденький», «біле личко», «гай темний», «Дніпро широкий», «чисте поле», «дуб кучерявий» та ін. Зустрічаються також фольклорного походження пестливі назви: «козаченько», «русалонька», «слізоньки», «дівчинонька» та порівняння: «з уст – ні пари», «кругом, як в усі, все мовчить». Усе це свідчить про те, що поет широко і творчо використав скарби живої розмовної української мови.
Новаторство твору
Новим у жанрі балади були ліричні відступи, у яких Т. Шевченко виявив своє ставлення до героїв твору, до зображуваних подій. Українська поезія до митця не зазнала такої безпосередності почуттів, щирості, непідробленості, такого яскравого вираження народних уявлень. Поет не тільки співчуває скривдженим, але й заступається за них, викликає глибоке співчуття до них у читачів.
Фантастичне поруч із реальним
У баладі «Причинна» є явища реальні та фантастичні. Твір споріднюється не з фантастикою поетів-романтиків, відірваною від життя, а з фантастикою фольклорною, народною, яку так майстерно ще до Шевченка використовував у своїй творчості Микола Гоголь. Так, з води серед ночі виходять русалки – і тут потрібна не вітряна ніч, а навпаки, спокійна, місячна, така, яка буває в «русалчин тиждень», коли літо вступає у свої права, а земля і вода набувають найбільшої сили і все навкруги – гаї, луки, поля – буйно зеленіє. За народною уявою, русалки– це дівчата або молоді жінки, котрі під час купання втопилися. Утоплениці-русалки на віки вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані з прозорого кришталю. Місяць і зорі викликають русалок з води. З тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, вони виходять на берег. Русалки не мають на собі одягу, вони голі, у них біле й знекровлене тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибінь. На голові у кожної русалки – вінок з осоки, і тільки в старшої, царівни, вінок з водяних лілій. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, той, як зачарований, підійде близько до русалок, а русалки тоді заманять його до себе, візьмуть у своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно. З дерев русалки найбільше люблять клен і дуб. Гойдаючись на гіллі, русалки часом розважаються, вони розмотують на деревах нитки, що їх крадуть у тих жінок, котрі заснули без молитви. Серед русалок є й лоскотниці – це душі дівчат, що померли зимою, вони з’являються на полях і до смерті залоскочуть дівчат і хлопців, якщо ті потраплять до них. Також вважають, що русалки – померлі нехрещені діти.
|
| Прочитайте! |
Наймичка
Пролог
У неділю вранці-рано
Поле вкрилося туманом.
У тумані на могилі,
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.
Щось до лона пригортає
Та з туманом розмовляє:
– Ой, тумане, тумане,
Мій латаний талане!
Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку!
Сховай тільки в полі,
Щоб ніхто не знав, не бачив
Моєї недолі!..
Я не одна: єсть у мене
І батько і мати...
Єсть у мене... туманочку,
Туманочку, брате!!.
Дитя моє, мій синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину.
Чужі люди хреститимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть... Дитя моє!
Я була багата...
Не лай мене! Молитимусь,
Із самого неба
Долю виплачу сльозами
І пошлю до тебе! –
Пішла полем, ридаючи,
В тумані ховалась
Та крізь сльози тихесенько
Про вдову співала,
Як удова в Дунаєві
Синів поховала:
«Ой у полі могила;
Там удова ходила, –
Там ходила, гуляла,
Трути-зілля шукала.
Трути-зілля не найшла,
Та синів двох привела,
В китаєчку повила
І на Дунай однесла:
– Тихий, тихий Дунай!
Моїх діток забавляй.
Ти, жовтесенький пісок,
Нагодуй моїх діток!
І скупай, і сповий,
І собою укрий!»
І
Був собі дід та баба.
З давнього давна, у гаї над ставом
Удвох собі на хуторі жили,
Як діточок двоє,
Усюди обоє.
Ще змалечку удвох ягнята пасли,
А потім побралися,
Худоби діждалися, –
Придбали хутір, став і млин.
Садок у гаї розвели
І пасіку чималу –
Всього надбали.
Та діточок у їх бігма,
А смерть з косою за плечима.
Хто ж їх старість привітає,
За дитину стане?
Хто заплаче, поховає,
Хто душу спом’яне?
Хто поживе добро чесно
В добрую годину
І згадає, дякуючи,
Як своя дитина?..
Тяжко дітей годувати
У безверхій хаті,
А ще гірше старітися
У білих палатах,
Старітися, умирати,
Добро покидати
Чужим людям, чужим дітям
На сміх, на розтрату!
II
І дід і баба у неділю
На призьбі вдвох собі сиділи
Гарненько, в білих сорочках.
Сіяло сонце; в небесах
Ані хмариночки; та тихо
Та любо, як у раї.
Сховалося у серці лихо, –
Як звір у темнім гаї.
В такім раї чого б, бачся,
Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хаті?
Чи вчорашнє, задавлене
Знов поворушилось?
Чи ще тільки заклюнулось
І рай запалило?
Не знаю, що і після чого
Старі сумують. Може, вже
Оце збираються до бога,
Та хто в далекую дорогу
Їм добре коней запряже?
– А хто нас, Насте, поховає,
Як помремо? – Сама не знаю!
Я все оце міркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокі зостарілись...
Кому понадбали
Добра сього?.. – Стривай лишень!
Чи чуєш? Щось плаче
За ворітьми, мов дитина!
Побіжім лиш... Бачиш –
Я вгадував, що щось буде! –
І разом схопились,
Та до воріт... Прибігають –
Мовчки зупинились.
Перед самим перелазом
Дитина сповита –
Та й не туго й новенькою
Свитиною вкрита.
Бо то мати сповивала –
І літом укрила
Останньою свитиною!..
Дивились, молились
Старі мої. А сердешне
Неначе благає:
Випручало рученята
Й до їх простягає
Манюсінькі... і замовкло,
Неначе не плаче,
Тільки пхика.
– А що, Насте?
Я й казав... От бачиш!
От і талан, от і доля,
І не одинокі!
Бери ж лишень та сповивай...
Ач, яке, нівроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище... –
Чудно якось
Діється між нами!
Один сина проклинає,
З хати виганяє,
Другий свічечку, сердешний,
Потом заробляє
Та, ридаючи, становить
Перед образами –
Нема дітей!.. Чудно якось
Діється між нами!
III
Аж три пари на радощах
Кумів назбирали
Та ввечері й охрестили,
І Марком назвали.
Росте Марко; старі мої
Не знають, де діти,
Де посадить, де положить
І що з ним робити.
Минає рік. Росте Марко –
І дійна корова
У розкоші купається.
Аж ось чорноброва
Та молода, білолиця
Прийшла молодиця
На той хутір благодатний
У найми проситься.
– А що ж, каже, возьмім, Насте!
– Возьмімо, Трохиме,
Бо ми старі, нездужаєм,
Та таки й дитина.
Хоч воно вже й підросло,
Та все ж таки треба
Коло його піклуватись.
– Та воно-то треба,
Бо я й свою вже часточку
Прожив, слава богу, –
Підтоптався. Так що ж тепер,
Що візьмеш, небого?
За рік, чи як? – А що дасте.
– Е, ні! Треба знати,
Треба, дочко, лічить плату,
Зароблену плату.
Бо сказано: хто не лічить,
То той і не має.
Так отак хіба, небого:
Ні ти нас не знаєш,
Ні ми тебе; а поживеш,
Роздивишся в хаті,
Та й ми тебе побачимо –
Отоді й за плату.
Чи так, дочко? – Добре, дядьку.
– Просимо ж у хату. –
Поєднались. Молодиця
Рада та весела;
Ніби з паном повінчалась,
Закупила села!
І у хаті, і на дворі,
І коло скотини –
Увечері, і вдосвіта;
А коло дитини –
Так і пада, ніби мати,
В будень і в неділю
Головоньку йому змиє
Й сорочечку білу
Що день божий, надіває;
Грається співає,
Робить возики; а в свято –
То й з рук не спускає.
Дивуються старі мої
Та моляться богу...
А наймичка невсипуща
Щовечір, небога,
Свою долю проклинає,
Тяжко, важко плаче;
І ніхто того не чує,
Не знає й не бачить,
Опріч Марка маленького.
Так воно не знає,
Чого наймичка сльозами
Його умиває.
Не зна Марко, чого вона
Так його цілує,
Сама не з’їсть і не доп’є –
Його нагодує.
Не зна Марко. Як в колисці
Часом серед ночі
Прокинеться, ворухнеться, –
То вона вже скочить,
І укриє, й перехрестить,
Тихо заколише –
Вона чує з тії хати,
Як дитина дише.
Вранці Марко до наймички
Ручки простягає
І мамою невсипущу
Ганну величає...
Не зна Марко. Росте собі,
Росте, виростає.
IV
Чимало літ перевернулось,
Води чимало утекло.
І в хутір лихо завернуло,
І сльоз чимало принесло.
Бабусю Настю поховали
І ледве, ледве одволали
Трохима діда. Прогуло
Прокляте лихо та й заснуло –
На хутір знову благодать
З-за гаю темного вернулась
До діда в хату спочивать.
Уже Марко чумакує
І восени не почує
Ні під хатою, ні в хаті, —
Кого-небудь треба сватать!
– Кого ж би тут? – старий дума
І просить поради
У наймички. А наймичка
До царівни б рада
Слать старости: – Треба Марка
Самого спитати.
– Добре, дочко, спитаємо
Та й будемо сватать. –
Розпитали, порадились,
Та й за старостами
Пішов Марко. Вернулися
Люди з рушниками,
З святим хлібом обміненим.
Панну у жупані,
Таку кралю висватали,
Що хоч за гетьмана,
То не сором. Отаке-то
Диво запопали.
– Спасибі вам! – старий каже. –
Тепер, щоб ви знали,
Треба краю доводити,
Коли й де вінчати,
Та й весілля. Та ще ось що:
Хто в нас буде мати?
Не дожила моя Настя!.. –
Та й заливсь сльозами.
А наймичка у порогу
Вхопилась руками
За одвірок та й зомліла.
Тихо стало в хаті;
Тільки наймичка шептала:
– Мати... мати... мати...
V
Через тиждень молодиці
Коровай місили
На хуторі. Старий батько
З усієї сили
З молодицями танцює,
Та двір вимітає,
Та прохожих, проїжджачих
У двір закликає,
Та вареною частує,
На весілля просить.
Знай бігає – а самого
Ледве ноги носять.
Скрізь гармидер та реготня,
В хаті і надворі.
І жолоби викотили
З нової комори.
Скрізь порання: печуть, варять,
Вимітають, миють...
Та все чужі. Де ж наймичка?
На прощу у Київ
Пішла Ганна. Благав старий,
А Марко аж плакав,
Щоб була вона за матір.
– Ні, Марку! Ніяко
Мені матір’ю сидіти:
То багаті люди,
А я наймичка... Ще й з тебе
Сміятися будуть. –
Нехай бог вам помагає!
Піду помолюся.
Усім святим у Києві,
Та й знову вернуся
В вашу хату, як приймете.
Поки маю сили,
Трудитимусь... – Чистим серцем
Поблагословила
Свого Марка... Заплакала
Й пішла за ворота.
Розвернулося весілля,
Музикам робота –
І підковам. Вареною
Столи й лави миють.
А наймичка шкандибає,
Поспішає в Київ.
Прийшла в Київ – не спочила,
У міщанки стала,
Найнялася носить воду,
Бо грошей не стало
На молебствіє Варварі.
Носила, носила,
Кіп із вісім заробила
Й Маркові купила
Святу шапочку в пещерах
У Йвана святого,
Щоб голова не боліла
В Марка молодого.
І перстеник у Варвари
Невістці достала,
І, всім святим поклонившись,
Додому верталась.
Вернулася. Катерина
І Марко зустріли
За ворітьми, ввели в хату
Й за стіл посадили;
Напували й годували,
Про Київ питали,
І в кімнаті Катерина
Одпочить послала.
– За що вони мене люблять?
За що поважають?
О боже мій милосердний,
Може, вони знають...
Може, вони догадались...
Ні, не догадались –
Вони добрі... – І наймичка
Тяжко заридала.
VI
Тричі крига замерзала,
Тричі розтавала,
Тричі наймичку у Київ
Катря провожала,
Так, як матір. І в четвертий
Провела небогу
Аж у поле, до могили,
І молила бога,
Щоб швиденько верталася,
Бо без неї в хаті
Якось сумно – ніби мати
Покинула хату.
Після пречистої в неділю,
Та після першої, Трохим
Старий сидів в сорочці білій,
В брилі, на призьбі. Перед ним
З собакою онучок грався,
А внучка в юпку одяглась
У Катрину і ніби йшла
До діда в гості. Засміявсь
Старий і внучку привітав,
Неначе справді молодицю:
– А де ж ти діла паляницю?
Чи, може, в лісі хто одняв?
Чи попросту – забула взяти?
Чи, може, ще й не напекла?
Е, сором, сором! Лепська мати! –
Аж зирк – і наймичка ввійшла
На двір. Старий побіг стрічати
З онуками свою Ганну...
– А Марко в дорозі? –
Ганна діда питалася.
– В дорозі ще й досі.
– А я ледве додибала
До вашої хати,
Не хотілось на чужині
Одній умирати.
Коли б Марка діждатися...
Так щось тяжко стало! —
І внучатам із клуночка
Гостинці виймала –
І хрестики, й дукачики,
Й намиста разочок
Яриночці, і червоний
З фольги образочок,
А Карпові соловейка
Та коників пару,
І четвертий уже перстень
Святої Варвари
Катерині. А дідові
Із воску святого
Три свічечки; а Маркові
І собі нічого
Не принесла, не купила,
Бо грошей нестало,
А заробить не здужала.
– А ось ще осталось
Півбубличка! — Й по шматочку
Дітям розділила.
VII
Ввійшла в хату. Катерина
Їй ноги умила
Й полуднувать посадила.
Не пила й не їла
Стара Ганна. – Катерино!
Коли в нас неділя? –
– Післязавтра. – Треба буде
Акафіст найняти
Миколаєві святому
Й на часточку дати;
Бо щось Марко забарився...
Може, де в дорозі
Занедужав, сохрань боже! —
Й покапали сльози
З старих очей замучених,
Ледве, ледве встала
Із-за стола. – Катерино!
Не та вже я стала:
Зледащіла, не здужаю
І на ноги встати.
Тяжко, Катре, умирати
В чужій теплій хаті.
Занедужала небога.
Уже й причащали,
Й малосвятіє служили, –
Ні, не помагало!
Старий Трохим по надвір'ю,
Мов убитий, ходить.
Катерина ж з болящої
І очей не зводить.
Катерина коло неї
І днює й ночує.
А тимчасом сичі вночі
Недобре віщують —
На коморі. Болящая
Щодень, що година
Ледве чути питається:
– Доню Катерино!
Чи ще Марко не приїхав?
Ох, якби я знала,
Що діждуся, що побачу,
То ще б підождала.
VIII
Іде Марко з чумаками;
Ідучи співає.
Не поспіша до господи –
Воли попасає.
Везе Марко Катерині
Сукна дорогого,
«А батькові шитий пояс
Шовку червоного.
А наймичці на очіпок
Парчі золотої
І червону добру хустку
З білою габою.
А діточкам черевички,
Фіг та винограду.
А всім вкупі – червоного
Вина з Цареграду
Відер з троє у барилі,
І кав'яру з Дону, –
Всього везе, та не знає,
Що діється дома.
Іде Марко, не журиться.
Прийшов – слава богу!
І ворота одчиняє,
І молиться богу...
– Чи чуєш ти, Катерино?
Біжи зустрічати!
Уже прийшов.
Біжи швидше,
Швидше веди в хату!..
Слава тобі, Христе боже!
Насилу діждала! —
І «отче наш» тихо... тихо,
Мов крізь сон, читала.
Старий воли випрягає,
Занози ховає
Мережані. А Катруся
Марка оглядає.
– А де ж Ганна, Катерино?
Я пак і байдуже.
Чи не вмерла? – Ні, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходім лишень в малу хату,
Поки випрягає
Воли батько; вона тебе,
Марку, дожидає. –
Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу...
Аж злякався. Ганна шепче:
– Слава... слава богу.
Ходи сюди, не лякайся...
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати. –
Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
– Марку! Подивися,
Подивися ти на мене!
Бач, як я змарніла.
Я не Ганна, не наймичка,
Я... — Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась –
Сльози покотились.
– Прости мене. Я каралась
Весь вік в чужій хаті...
Прости мене, мій синочку!
Я... я твоя мати. –
Та й замовкла... Зомлів Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся... до матері –
А мати вже спала.
[13 листопада 1845 в Переяславі] – [1860]
|
| Інформаційний блок |
Тема: зображення важкої долі жінки-кріпачки, яка вимушена була все своє життя страждати і приховувати своє материнство.
Ідея: засудження тогочасних умов, у яких жінка відчувала себе соціально незахищеною.
Головна думка: мати – це найсвятіше, що є в кожної людини; найвища з усіх любовей – материнська; материнська любов є жертовною.
І. Франко так визначив головну ідею поеми: «Основою суспільності є сім’я – така і в такій формі, у якій вона задержалася в українських хуторах і селах, не здеморалізованих ще по сторонніми силами. Сімейне життя, патріархальне й сумирне, – то найбільша святість».
Жанр – соціально-побутова поема.
|
| Пригадайте! |
| Поема – це ліро-епічний віршований твір, у якому зображені значні події і яскраві характери, а розповідь героїв супроводжується розкриттям авторських переживань і роздумів. |
Композиція: поема поділяється на пролог і вісім частин. У перших чотирьох розповідається про молоду наймичку, решта – про її старість і смерть. Поемі властива так звана «видима» композиція. Кожний розділ твору – немовби окремий кадр, що рухає дію, сприяє розгортанню сюжету.
Експозиція – розділ І. Знайомство із старими заможними хуторянами – дідом та бабою. У них своє горе – невтішна самотня старість, бо в них немає діточок.
Зав’язка – розділ ІІ. Трохимові та Насті поталанило – вони знайшли підкинуту біля свого перелазу дитину і всиновили її. У наступних розділах розгортаються різні сюжетні перипетії. За часовими вимірами дія у творі довготривала. Відповідно до вимог жанру Т. Шевченко концентрує час, зосередивши увагу на найважливіших епізодах життя своїх героїв. Композиція поеми письменника нагадує побудову драматичного твору. У ній чітко виділяються сцени, картини, епізоди.
Як у драмі, кульмінація винесена на кінець: перед смертю Ганна відкриває синові Маркові сокровенну таємницю свого життя.
Розв’язки як окремого компонента сюжетобудови немає.
Сюжет цього твору схожий із сюжетами народних пісень і балад. У поемі розповідається про жінку-покритку, яка народила позашлюбного сина. Для того щоб сконцентрувати всю увагу читача саме на образі Ганни ні як жертви, а матері, автор не дає навіть стислої передісторії народження нею дитини, не показує винуватця її життєвої драми (на відміну від «Катерини»). У пролозі у формі народної пісні йде сповідь розчарованої, ошуканої жінки, яка не знає як далі жити, що станеться з нею і дитиною. Тепер вимушена вона покинути свої рідні місця, щоб сховатися від сорому і знущань. У частинах від І до ІV описано життя дитини й матері. Жінка підкидає дитину до воріт двох старих бездітних хуторян Насті й Трохима. Для останніх це немовля – велика радість. Вони сприймають його як дар Божий, дають йому ім’я Марко. Через деякий час у домі з’являється молодиця, яка проситься в найми. Важливим моментом у сюжеті повісті є готовність Ганни служити за будь-яку плату, але справедливий, чесний Трохим з цим не згодний, бо вміє поважати працю. Він твердо знає, що будь-яка робота має достойно оплачуватися. Наймичка несамовито працювала, у рядках поеми описано як день і ніч не відходила молодиця від Марка, робила важко й самовіддано, спокутувала чим могла свій гріх. І тільки вночі дозволяла собі плакати. З четвертої до восьмої частини Марко показаний дорослим, його мати-наймичка уже стара жінка. Марко чумакує, його прийомну матір поховали, а старий батько ледь пережив таку втрату. Перенести це нещастя йому помагала Ганна, вона весь цей час у родині, помітно, що вже давно вона стала її членом. Трохим навіть радиться з наймичкою щодо одруження Марка. Запрошеною ж матір’ю наймичка ставати відмовляється. Йде Ганна замість весілля в паломництво до Києва. Дорогою працює, а коли вертається до Марка, завжди гостинці несе всій родині. Тільки собі нічого не купує. Така самовідданість породжує і в невістки Катрі повагу до старої. Вона миє старій ноги, пропонує відпочинок і подальше спокійне життя в родині. Але Ганна продовжує спокутувати, вимолювати свій гріх: до самої смерті ходить молитися до Києва. Перед самою смертю повертається до Маркової родини. Зізнання матері – найнапруженіший момент поеми. Після розкриття таємниці Ганна помирає.
І. Франко писав: «Наймичка» – натура безмірно глибша (у порівнянні з «Катериною»), чуття у неї не тільки живе, але сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, заслонює перед нею весь світ, заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя не для хвилевої покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини». Назвавши поему «Наймичка» «безсмертним твором поетичним», Франко відзначає, що вона «належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ геніальності Шевченка».
Заповніть таблицю «Цитатна характеристика образів «Наймички».
| Образ твору | Цитата | Власні коментарі до цитат |
| Ганна | ||
| Трохим і Настя | ||
| Марко | ||
| Катерина |
| Виконайте тести |
1. Тарас Григорович Шевченко народився…
А) 10 березня 1814 року;
Б) 09 березня 1814 року;
В) 10 березня 1840 року;
Г) 09 березня 1861 року.
2. Відпускна про звільнення з кріпацтва була вручена Шевченкові …
А) 25 квітня 1838 року;
Б) 25 квітня 1837 року;
В) 20 травня 1840 року;
Г) 15 квітня 1836 року.
3. Перша редакція «Кобзаря» побачила світ…
А) 1840 року; Б) 1838 року;
В) 1837 року; Г) 1860 року.
4. Помер Т.Г. Шевченко…
А) 09 березня 1861 року;
Б) 22 травня 1861 року;
В) 10 березня 1861 року;
Г) 10 березня 1860 року.
5. До першої поетичної збірочки «Кобзар» входило…
А) дванадцять творів;
Б) двадцять творів;
В) дев’ять творів;
Г) вісім творів.
6. Правильна послідовність періодів творчості Т. Шевченка подана в рядку:
А) романтичний період – творчість періоду після заслання – період «Невольнича поезія» – період «Трьох літ».
Б) романтичний період – період «Трьох літ» – творчість періоду після заслання – період «Невольнича поезія».
В) період «Трьох літ» – романтичний період – творчість періоду після заслання – період «Невольнича поезія».
Г) романтичний період – період «Трьох літ» – період «Невольнича поезія» – творчість періоду після заслання.
7. Балада «Причинна» була написана Т. Шевченком у період…
А) романтичний;
Б) після заслання;
В) «Трьох літ»;
Г) «Невольнича поезія».
8. Поема «Наймичка» була написана Т. Шевченком у період…
А) романтичний;
Б) після заслання;
В) «Трьох літ»;
Г) «Невольнича поезія».
9. Установіть відповідність між елементом композиції твору «Причинна» й подіями.
| Елемент композиції | Подія |
| 1. Експозиція | А) Смерть героїв. |
| 2. Зав’язка | Б) Пролог, знайомство з дівчиною, яка під впливом ворожіння стала причинною. |
| 3. Кульмінація | В) Знайомство із старими заможними хуторянами. |
| 4. Розв’язка | Г) Епілог (поховання закоханих). |
| Д) Очікування героїнею коханого козака, що обіцяв повернутися до неї з походу. |
Оцінювання: кожна правильна відповідь на запитання тестового характеру
1-8 оцінюється 1 балом, 9-10 – 0,25 б. Максимальний бал – 10.
Таким чином, 1- 2 б. – оцінка «1», 3-4 б. – оцінка «2», 5-6 б. – оцінка «3», 7-8 б. – оцінка «4», 9-10 б. – оцінка «5».
