Українська література група 12 – ПК – 19 29.04.2020

Тема: Значення художньої спадщини письменника..

Мета: ознайомити учнів із творчим шляхом письменника; вдосконалювати навички проблемного аналізу художнього твору та аналізу образів – персонажів, навички пошукової діяльності, самостійної роботи з додатковою літературою; вміння вести дискусію; розвивати мислення.

Тип уроку: вивчення нової теми.

Микола Малахута як творча особистість передусім тонкий лірик, знавець найбільших глибин психології людської душі. Його поезія надзвичайно експресивна. Широкий спектр емоцій, настроїв, переживань органічно поєднується в ній з філософською заглибленістю в сенс людського буття, залюбленістю в природу своєї землі, її красу та ніжність. За роки творчої діяльності поет видав понад два десятки поетичних книжок: „Зозулинці” (1969), „Балада про зустріч” (1976), „Мужня доброта” (1977), „Проводи травня”(1981), „Запас молодості” (1991), „Вечірня зоря без матері” (1995), „Ранній птах” (1998), „Пізньої осені радість Моя” (1998), „Вість” (1998), „Усмішка ластівки” (1999), „Голуб мого дитинства” (1999), „Поезії цього року” (1999), „З десяти книг” (1999), „Вона” (2000), „Дух” (2000), „Воля” (2000), „І так же душа залюбитись успіла” (2000), „Найвибраніше” (2000), „Так сяє образу душа” (2000), „Підсвічу сивиною — аж диво в очах” (2001), „Пісня в сірій шинелі” (2001), „Надвечірній романс” (2001), „З двадцяти книг” (2001) та ін., писав прозу, публіцистику, друкувався в журналах, альманахах, колективних збірках.

До чого б не торкалося перо Миколи Малахути, те завжди постає в якомусь незвичному ракурсі, проявляє себе іншою іпостассю. І це ознака справжньої поезії. Візьмемо, для прикладу, вірш „Урок географії” з першої книжки 1969 року „Зозулинці”. Там тим предметом, навколо якого обертається лірична думка автора, є звичайний шкільний глобус, котрий розумом старого вчителя географії розкриває дитині цілий світ, а тема „Німеччина”, що вивчається на уроці, приносить у душі хлопчиків і дівчат не лише красу Гарца, Ельби та Рейну, класичні витвори Гете та Шіллера, чарівну музику Баха, а згадки про фашистські злочини Дахау, через пекло якого пройшов учитель.

Умовність — глобус слухає розповідь старого вчителя на уроці географії — потрібна автору лише для акцентування уваги на головному: славетна історія та культура Німеччини, її неповторні ландшафти, прорізані оспіваними багатьма поетами Ельбою та Рейном, не можуть бути відповідальними за злочини німецького фашизму перед світовою цивілізацією. І тільки промовиста деталь — „та, що з Дахау, сивина” вказує, наскільки важко давалося ліричному героєві поезії бути об'єктивним при висвітленні теми „Німеччина” на уроці в повоєнній українській школі, коли навкруги ще жили ті, для кого війна була не далека історія, а реальність, яку вони пережили, вистраждали, пройшовши фронти, оточення, фашистські концтабори, знемагаючи від тяжкої, без свят і вихідних, праці в тилу, та й у родинах учнів було чимало таких, хто зазнав горя і втрат. До речі, цей вірш свого часу вульгарно-соціологічною критикою оцінювався як претензійний, надуманий, у якому вражає несмак.

Тема війни є наскрізною в творчості Миколи Малахути з першої його збірки, де було надруковано вірші „Обеліски”, „Мій давній боле, мій дитячий болю...”, „Балада про зустріч”, „Батько”, „Білий світ вибирав я з маминого усміху”, „З дитинства”, „З осінню на світанку стежкою іду...”, „Спить село...”. Час від часу оживає вона в його ліриці й пізніше, адже інакше не могло й бути: поет добре пам'ятає своє безрадісне воєнне дитинство, тим більше, що війна забрала в нього навіки батька, на якого він марно чекає, побоюючись, що той не впізнає хлопчика, який встиг підрости за час розлуки:

Давно закінчилась війна —

Не верне батька лиш вона.

Сиджу ось під грозою миру,

Вже літо ниньки — не весна,

І я, нівроку, так вже виріс:

Як прийде тато — не впізна.

1967 року написано вірш „Батько”, пронизаний щемким почуттям любові до того, хто давно „лежить у слов'янській землі” і з ким герой прагне зустрітися хоча б в уяві, біжучи „крізь простір і час” назустріч, і ніколи не може здійснити свою мрію:

Ми весь час біжимо один одному назустріч,

Ми будемо поспішати на зустріч весь час

І так ніколи уже й не зустрінемось...

Тема війни в сконденсованому вигляді через показ останніх хвилин життя героя постає в „Баладі про Івана Молибогу” І 1969) „з нашого таки села”. Герой цього твору — Іван Молибога — молодий і завзятий, вісімнадцять метрів біг уперед у тяжкому бою з кулею в серці, проганяючи ворога зі своєї землі:

На вісімнадцятому метрі спіткнувся

на кулі і впав.

І горить-палахкоче у столиці на могилі

Невідомого солдата —

Навіки Вічний вогонь.

І досі ніхто не знає,

Що то-

Іван Молибога,

Іван Молибога.

Ліричний герой Миколи Малахути багатовекторний і багатовимірний. Він може стати мудрим столітнім дідом і палким юнаком, що пізнав щастя першого кохання, перетворитися на красиву жінку чи уявити себе на мить реальною історичною особою. Однак завжди для нього характерним є закоріненість у рідній землі, її традиціях, звичаях, природі. Досить часто такі герої постають інтертекстуальними: через алюзії, перегуки, ремінісценції, варіації Микола Малахута ніби зв'язує їхній духовний простір з попередниками і сучасниками — Шиллером і Гете, Пушкіним і Міцкевичем, Шевченком і Франком, Малишком і Олійником, Симоненком і Стусом. Так, наприклад, поезія „Соняшники” чимось невидимим, на підсвідомому рівні перегукується зі сценою смерті діда в „Зачарованій Десні” Олександра Довженка чи з віршем Бориса Олійника „Пісня про матір”:

Посіяла людям

літа свої літечка житом,

Прибрала планету,

послала стежкам споришу,

Навчила дітей

як на землі по совісті жити,

Зітхнула полегко —

і тихо пішла за межу.

Герой вірша Миколи Малахути, старий Онисько, прощається з життям:

Помирав дід Онисько...

— Пусти, — хрипів, — мене, бабо Уляно,

Не хочу помирати лежма,