Скласти опорний конспект

УКРАИНСКИЙ ЯЗЫК И ЛИТЕРАТУРА

УРОК №49

Дата: 14.05.2020

ТЕМА: «Поглиблення і систематизація найважливіших відомостей з основних розділів науки про мову. Фонетика. Орфоепія. Дотримання найважливіших орфоепічних норм української літературної мови .»

◊   Пояснення вчителя.

    Літературна мова – це найдосконаліша форма загальнонародної мови, яка відзначається високим ступенем нормативності. Цим літературна мова протиставляється іншим різновидам національної мови – діалектам, жаргонам, просторіччю, які мають обмежену сферу вживання.

    Існують такі різновиди мовних норм: фонетичні, лексико-фразеологічні, морфологічні, орфографічні, синтаксичні, пунктуаційні, стилістичні.

    Орфоепічна норма – це мовна норма у сфері вимови й наголосу: ходжу (не хожу), Інцидент (не і нциНдент), одинАдцять (не одИнадцять); чимало пам’ятОк (не пАм’яток). Орфоепічні норми складаються історично разом із формуванням національної мови, коли в життя суспільства збільшується питома вага усного мовлення. Володіння орфоепічними нормами сприяє швидшому порозумінню людей.

◊   Правильно вимовити слова.

    Пояснити особливості вимови кожного з них.

    Крило, межа, голубка, веселка, зимівля, казка, стежка, джміль, дзвін, сміється, змагаєшся, лисичці, мишці, боротьба, косьба, вокзал, зшити, зціплювач, розступитися, розмежувати, розставити, щасливий, проїзний піщаний.

    Прочитати речення, дотримуючи орфоепічних норм.

    Життя біжить, як музика дзвенить. (Нар. творч.) Життя – як вокзал. Хтось приїжджає, хтось від’їжджає. (Л. Костенко.) Гілки дерев чорніють, наче ґрати. (О. Грязнов.)

    Пояснити особливості вимови виділених слів.

    Я віддався моїм серцем, щоб спізнати мудрість, спізнати глупоту й безумство, і я довідався, що все це марнота і гонитва за вітром, бо у великій мудрості – велика журба, хто додає знання, додає страждання. (Екклезіаст, 1: 17 – 18). Допоки й світ – живе він боротьбою: як не сусідом, то сама з собою людина б’ється, як із кимсь чужим. (М. Карпенко.)

    Виписати слова, в яких є звуки [дж], [дз], [дз’]. Правильно вимовити ці слова. Назвати в кожному з них звуки та букви.

    Відтоптався джміль на конюшні і медові відспівав жнива. (Л. Талалай.) Розквітлої медунки кущик бджолу ліловим цвітом вабить. (Л. Камінецький.) І тьмяним золотом уже ренети спілі видзвонюють у київських садах. (Н.Кащук.) Така дзвінка глибінь блакитні, мов розмальована емаль… (В.Кобилянський.) Лезом точеним біля річки передзвонює осока. (Д.Кононенко.) Листя передзвін стих, подаленів. (Я. Лесів.) Джерело в піску степовім не озветься срібним словом. (Л. Боровиковський.) Дзижчить літак – розгублений комар, комаха їх величності висот. (В. Коротич.) Поганий дзиґар одне показує, а інше б’є. Порожній посуд здаля дзвенить. (Нар. творч.)

◊   Подані пари слів увести до самостійно складених речень.   

Відомість (документ) – відомість (звістка); похідний (інвентар) – похідний (слово); прострочити (платіж) – прострочити (спідницю); лікарський халат(- лікарський (рослини).

Домашнє завдання. Записати 7 речень фонетичною транскрипцією (на вибір).

 

 

УКРАИНСКИЙ ЯЗЫК И ЛИТЕРАТУРА

УРОК №50

Дата: 14.05.2020

ТЕМА: «Літературний процес ІІ половини ХХ століття (загальний огляд). В.Симоненко, Л.Костенко, Д.Павличко, М.Вінграновський.»

Скласти опорний конспект.

        1956р. відбувся ХХ з’їзд компартії, на якому було розгвинчено культ особи Сталіна.

   Починалася «ера переляку». Хроніка літературно-мистецького процесу 60-80-х років засвідчує строкатість і нерівність розвитку української культури, а водночас і її невід‘ємність від загально людської культурної спільності.

          Постановою Ради Міністрів УРСР від 50/05/61 р. запроваджено Державну премію ім. Т.Г.Шевченка. Нетривале послаблення режимного тиску в першій половині 60-х р. призвело до загального позитивного зрушення в культурному житті України. Частішають декади і тижні української літератури.

       60-ті роки - час виникнення нових продуктивних тенденцій в літературному процесі, піднесення загально-художнього, інтелектуально-філософського рівня в мистецтві, час творчого оновлення, третього цвітіння старших майстрів пера, приходу нової хвилі в поезії, прозі критиці.

У чому полягає феномен поезії шістдесятників?

        У світовій літературі та літературі українській у цей час відбувається поворот до естетичного критерію творчості як основного. Чергова криза суспільної свідомості породжує нові оригінальні ідіостильові осмислення традиційних глобальних тем: гуманізації життя в усіх аспектах, національної гідності, свідомості, самореалізації людини у праці і творчості, війни і миру, екологічної безпеки людства.

      До шістдесятників відносять Ліну Костенко, М. Вінграновського, І. Калинця, В.Стуса, І. Драча, Д. Павличка, В. Симоненка, І. Світличного та ін.

   Соціальний пафос поезії, її гуманістичний характер не були новаторськими досягненнями шістдесятників, адже ці риси є наскрізними у світовій поезії. Новаторство полягало в тому, що доля окремої людини розгортається у планетарному масштабі, досягаючи рівня світових драм і шекспірівських трагедій. Пошуки спиралися на традиції й української, і світової культури. Автори при цьому намагалися надати нової сили вічним образам і сюжетам. Прикметною ознакою цієї поезії стає авторська присутність у творах.

Може бути, що мене не буде,

Перебутній час я перебув,

Але будуть світанкові губи

Цілувати землю молоду М. Вінграновський

«Вони повернули втрачену вагомість словам і поняттям, заставили людей знову повірити у реальність духовного світу. Це був справжній подвиг: в атмосфері тотального зневір’я у щось повірити. І запалити вірою інших» (Валентин Мороз).

      У посмертно надрукованому вірші Володимира Висоцького безжально зірвано маску благопристойних пояснень феномену масового «осліплення» в ці роки, роки навіть не поклоніння сильній особистості, а лицемірного славослів’я або зверхньої терпимості до посередності:

   Все частіше читаємо заклики шістдесятників до пересічених громадян – піднімати голову, не схибити зі шляху, вчитися відстоювати власну думку тощо. Але, на жаль, «переробити», «перевиховати» залякану роками людину - надто складна справа.

     У творчості Ліни Костенко звучить сила, воля і загроза: «Жити хочеш – в землю дивися. Очей зухвалих не піднімай» (Василіск з поеми «Мандрівками серця»).

   Не судилося Василю Симоненку довгого життя. Може, лише третину відміряв свого шляху, багато чого не встиг, багато лишилося по той бік трагічної межі…

     Пропонується студенту заздалегідь підготувати доповідь про життєвий шлях Симоненка.

      Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935р. в селянській сім’ї в Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним, зростав Василь без батька, який залишив сім’ю. Мати тяжко працювала, заробляючи горьований шматок хліба. Допомагали дідусь і бабуся:

В мене була лиш мати
Та був іще сивий дід, -
Нікому не мовив “тату”
І вірив, що так і слід, -

так згадував майбутній поет у поезії “З дитинства”. Його дитячі враження лягли в основу багатьох поезій. І коли у вірші “Жорна” згадує, як “материнські руки тягли за ручку камінь без кінця”, то і його дитячим рукам випало молоти на жорнах борошно на хліб насущний…

    Бабуся і дідусь дуже любили свого кмітливого внука. Їхню любов та турботу пам’ятав Василь до останніх днів свого короткого життя. Може і не дивно, що дідова смерть глибоко потрясла тодішнього восьмикласника, викликала більші роздуми про суть життя, які згодом вилилися у вірші “Дід умер” та оповідання “Дума про діда”. Так само вірш “Баба Онися” присвячений легкій життєвій долі постової бабусі (вони з дідом Федором втратили трьох синів і всю любов до дітей перенесли до внука). Від матері, Ганни Федорівни, та від діда Федора малий Василько брав перші уроки життя, уроки доброти, любові, невтолиму жагу знань. Дід був неписьменним, не ходив до школи, але самостійно навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле.

       Ходив до школи далеко, аж за дев’ять кілометрів. “як на мої чотирнадцять років, то це не так уже й мало”, - згадує письменник в оповіданні “Дума про діда”.

       Василева учителька Уляна Миколаївна Демченко пригадувала: “А якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихла, бо підвозу ж тоді не було… І раптом на шкільному порозі з’явилася снігова баба. Це із усіх чужосельців прийшов до школи лише Василь… У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень…” Писати хлопець почав ще у шкільні роки, вміщував вірші у шкільній стіннівці.

У 1952р. Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету, де водночас із ним навчався Ю.Мушкетик, В.Шевчук, Т.Коломієць, С.Тельшок.

     Студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особистості, творчі суперечки, мрії про майбутнє. Щоб якось полегшити своє матеріальне становище, а ще, мабуть, щоб набути газетярського досвіду, практики журналістської роботи, Симоненко працює секретарем в університетській багатотиражці.

     У роки навчання В.Симоненко продовжує писати, але з друком своїх творів не поспішає. На перших курсах університету мало хто з однокурсників чув його поезії. Потів він почав активно працювати у вузівській літературній студії, де його обрали старостою.

     По закінченні університету Василь працює в газеті “Черкаська правда”, потім – у “Молоді Черкащини”, власним кореспондентом “Робітничої газети”, як журналіст, він сміливо вторгався у різні сфери життя, різко критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей.
Не втратили своєї цінності й на сього дні його статті та відгуки на літературні твори, кінофільми та театральні спектаклі.

        Друкує В.Симоненко й вірші, проте ті його твори, в яких порушувалися гострі проблеми тогочасності, висловлювалися найглибші думки, на сторінках партійно-комсомольської преси, звичайно не могли бути опубліковані. Та й ті поезії Симоненка, як і всіх шістдесятників, які були надруковані, офіційна критика всіляко намагалася притлумити, оббрехати, звинуватити їх автора у гріхах, починаючи від формалізму і кінчаючи українським буржуазним націоналізмом.

        Як відомо, напровесні 1960р. в Києві, з волі пробудженого “відлигою” юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені на горе партократам з’явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об’єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Пізніше, в літературі поетів, які належали до цього Клубу, почали називати шістдесятниками.

       Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнуча пробудити в душах ровесників і жагу до національного відродження.

   Від природи людина діла, він прагнув робити з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрацію сталінщини на рідній землі.

    Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра сала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і вишукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Корською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали своїх мерзенних злочинів.

    Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биковнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали.

          Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 р.: “Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою стаття, “Україна” знущається над моїми віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ж можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”. Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного суму!

         Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три числиці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це - усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаються верховодити на білому світі й будуть безкарно синити свої чорні справи.

       Смерть дватцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток.

       Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам… Не тільки в пору князювання “товариша” Щербицького в Україні, а навіть у роки горбачовської “перебудови” на цю тему було покладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного сектору полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому “обробили”, а точніше – прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах.

       Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилась дати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє міліціонерів, і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення. Побачивши його посвідчення, міліціонери перевезли його із залізничного вокзалу Черкас до Сміли. Коли він почав голосно протестувати,…з’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, штовхнув донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами. Коли Симоненко сказав: “Що ж ти робиш, гад?”. Отоді він почав його лупцювати. Він відчув, ніби щось обірвалося усередині…

Про це раніше знати було заборонено. Смерть Василя Симоненка була першою жертвою на шляху відродження тоталітарної системи в Україні.
Після смерті у 1964р. вийшла друга збірка поезій “ Земне тяжіння ”
У 1965р. вийшла збірка його новел “Вило з троянд ”. Через три роки по смерті вийшли “Поезії”, де вміщено вірші з попередніх збірок і ще 20 ще не опублікованих творів. А потім – мовчанка, наче й не було Симоненка і його творчості.
     Тільки у 1981 вийшла збірка “Лебеді материнства ”, а в 1984р. ще одна збірка “Поезії ”, яку видали друзі поета. В другій половині 1980-на початку 1990рр. в журналах опубліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас провісником нової доби України. Короткий спалах його життя став незгасною зіркою його поезії.

Василь Симоненко належав до поетів шістдесятників.

Домашнє завдання: скласти хронологічну таблицю життя і творчості Г.Тютюнника, прочитати новелу «Три зозулі з поклоном».