Стислий переказ усмішки «Моя автобіографія»

ПЛАН ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Остап Вишня.Біографія письменника.

2. Трагічна творча доля українського гумориста, велика популярність і значення його усмішок у 1920-ті роки.

3. Оптимізм, любов до природи, людини, м’який гумор як риси індивідуального почерку Остапа Вишні.

Теорія літератури: усмішка.

Практичне заняття.

1. Проаналізувати усмішки, художні засоби (портрет, пейзаж, засоби характеротворення, використання народних прикмет, прислів’їв, приказок).

2. Порівняти мисливські усмішки з пейзажними описами в інших творах.

 

НАВЧАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ ДО ЗАНЯТТЯ

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) – український сатирик та гуморист, перекладач, журналіст. Остап Вишня – автор усмішок, гуморесок, фейлетонів, політичних памфлетів, літературно-мистецьких нарисів, рецензій. За життя письменника було видано більше 100 збірок («Мисливські усмішки», «Вишневі усмішки» (сільські, закордонні, кооперативні, театральні) та ін.), деякі з яких перевидавалися.

 Його називали «королем українського тиражу», бо своїми творами захоплював широке коло читачів.

Увів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав усмішкою.

У 1920-х рр. Остап Вишня видав цілу низку популярних збірок усмішок:

1924 р. — «Вишневі усмішки (сільські)»;

1925 р. — «Вишневі усмішки кримські»;

1926 р. — «Українізуємось», «Вишневі усмішки кооперативні»;

1927 р. — «Вишневі усмішки театральні»;

1930 р. — «Вишневі усмішки закордонні;.

Побачило світ чотиритомне «Зібрання усмішок» (1928, 1930).

Новому жанру Остап Вишня дав таке жартівливе означення: «Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся! Через те й усмішки».

Остап Вишня активно розвивав жанрові різновиди усмішки: усмішка-пародія, усмішка-жарт, усмішка-нарис, усмішка-мініатюра, усмішка-реп’яшок тощо.

«Мені нове життя усміхається. І я йому усміхаюсь! Через те й усмішка!» (Остап Вишня).

Вершиною розвитку жанру вважаються «Мисливські усмішки», які Максим Рильський назвав «ліричною поезією в прозі».

Як мудрий знавець природи й співець її щедротного світу, постає Остап Вишня в усмішках власне мисливських — про перебування людини на полюванні, риболовлі, допитливість і вміння пізнавати звички й характери «мешканців» лісу, степів, річок, озер. Поетичний лад усмішок обумовлений тим, що в них діє спостережливий, багатий душею оповідач, якому притаманне чуття прекрасного і який уміє скористатися народним колоритним словом, знає численні «бувальщини» з мисливського побуту. Цим пояснюється й гумор мисливських усмішок, багатих на всілякі пригоди, пов’язані з невдачами полювальників і кепкуванням над ними рідних і знайомих. В усмішках панує атмосфера поетичності, ліризму.

Герой «Мисливських усмішок», який є й оповідачем, — трохи хитрий, трохи дивакуватий у своєму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця або лисиці, у поверненні додому — здебільшого без здобичі або й без рушниці чи шапки. Але завжди він іронічний до себе, доброзичливий і наївний, як дитина. І головне для нього — не трофей, а спілкування з природою.

Художні компоненти «Мисливських усмішок»: дотеп, анекдот, пейзаж, портрет, пісня, авторський ліричний відступ, порівняння, епітети, персоніфікація, гіпербола.

Усмішки «Відкриття охоти», «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ружжо», «Дикий кабан, або вепр», «Екіпіровка мисливця», «Як варити і їсти суп із дикої качки», «Сом» — ось далеко не повний перелік кращих творів цього циклу.

 «Мисливські усмішки» — яскрава сторінка не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, а й у всій українській сатирично-гумористичній літературі.

Особливості творчого стилю Остапа Вишні:

 – герой більшості творів – простий трудівник-життєлюб, мудрий і дотепний, нещадний до злодіїв та ворогів;

 – тематика творів пов’язана із злободенними проблемами часу:

§ українське село у віковічних злиднях;

§ доля інших народів (наприклад, кримських татар);

§ розвиток української культури (література і театр);

§ потяг неосвічених людей до нового життя;

§ партійна ідеологія;

§ проблеми розвитку національної мови;

§ відродження національної гідності українського народу;

§ природа як джерело краси і натхнення тощо;

 – багатство відтінків у змалюванні образів;

 – соковитий народний гумор;

 – дотепність;

 – правдиво змальовані характери персонажів;

 – один із основних засобів характеристики персонажів – колоритні діалоги;

 – застосування прийому зіставлення та поєднання в межах одного твору різних лексичних «шарів» і стилів – побутового і політичного, літературного і ділового, високого й буденного; –

 – використання пейзажів;

 – посилена увага до окремих деталей, їх обігрування.

Фейлетон (від фр. «лист», «аркуш») – невеликий за обсягом жанр художньо-публіцистичної літератури злободенного змісту, який характеризують сатиричність, динамізм викладу, невимушена композиція, пародійність, застосування позалітературних жанрів тощо.

Гумореска (від лат. «волога») – невеликий віршовий, прозовий або драматичний твір з комічним сюжетом, що відрізняється від сатири легкою, жартівливою тональністю. У гуморесці сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої критики в дотепній, парадоксальній, іронічній, гротескній, пародійній формі.

ЗАПИСАТИ У ЗОШИТИ

ü Усмішка – різновид гуморески, синтез гумористичного оповідання, анекдоту і фейлетону, характеризується лаконізмом, дотепністю, обов’язковою присутністю автора, поєднанням побутових замальовок, жанрових сценок з частими авторськими відступами.

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ

ü «Моя автобіографія»

ü Жанр: гумореска

ü Композиці я твору відповідає формі ділового паперу – автобіографії.

 У «вступному» етюді-розділі автор розповідає, де й коли народився, про батьків та дідів. Другий і третій етюди присвячені етапам навчання, формування світогляду майбутнього письменника.

ü Гумореска скомпонована з окремих невеличких розділів – «фресок». Автор «вихоплює» найяскравіші епізоди, події. Це не лише життєпис, а й аналіз пережитого автором. Гострий на слово гуморист постає серйозним і вдумливим.

ü Гумореска насичена розмовною лексикою, розповідними інтонаціями. Комізм ситуації базується на контрасті. Твір вражає людяністю, щирістю,

 Максим Рильський про гумореску Остапа Вишні «Моя автобіографія»: «Тут — увесь Вишня: любов до життя, любов до людини, іронія до отого “щасливого” дитинства…»

 

ü «Сом»

ü Жанр: усмішка

ü Ідейний зміст твору. 3 великим замилуванням описує Остап Вишня природу – річку Оскіл, диких каченят: «Заплава річки Осколу, де він у’цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні…»

  Письменник з гумором розповідає неймовірні бувальщини про сомів, їхні звички, про пригоди, що трапляються з рибалками. І хоч у цих пригодах багато перебільшень, це не заважає читачеві весело сміятися й дивуватися багатству та красі природи.

 

ü Як варити і їсти суп із дикої качки

«Як варити і їсти суп із дикої качки» — одна з найдотепніших усмішок Остапа Вишні. Присвячена Максимові Рильському, близькому другові письменника. Уперше надрукована в журналі «Перець» 1945 р.

ü Побудований твір у вигляді порад молодому мисливцеві, який збирається на полювання. Твір Остапа Вишні сповнений гумору й іронічних натяків на мисливські звички. Але відчувається велика любов автора до прекрасної природи. Так, він мисливець, але найпривабливіша частина "качачого полювання" для нього — це цікаві розповіді досвідчених товаришів, мисливські побрехеньки та примовки. А суп можна зварити й з курки, купленої на базарі.

 

Стислий переказ усмішки «Моя автобіографія»

 Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати років з десять казала синові, що його «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». Ця подія відбулась 1 листопада (за ст. ст.) 1889 року, в містечку Груні Зіньківецького повіту на Полтавщині. Але насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот, де працював батько.

 Умови для розвитку були непогані, бо мама була поруч малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку.

 Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Групі.

 У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось. Письменниками так просто не стають. їх завжди супроводжують якісь, незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника..

 Однак головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа – картопля, коноплі, бур’яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала”. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю.

 Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку.

 «Як покаже, було, батько череска, або восьмерика – моментально під ліжко й тіпаюсь».

 З раннього дитинства добре запам’яталась авторові одна подія: «Упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь убік! А я лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів».

 Тоді він зрозумів що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився. Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи – не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника.

 «Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?»

 Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу…»

 До школи пішов дуже рано, не було й шести років. Коли скінчив школу, батько повіз сина в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду». Але працювати було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років.

 Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім’ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-фельдшерську школу, адже батько як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».

 Уперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво. Закінчив школу, став фельдшером. А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.

 Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. її треба було не просто читати, а знати напам’ять. Дуже любив книжки з м’якими палітурками: «їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить. Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п’ятах. А решта книг читалася нічого собі».

 У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали – фейлетони.

 1921 року працював в газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником: «Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі,- робитиму». Зробився Остапом Вишнею та й почав писати…