Олекси Логвиненка (1984) 4 страница

Одне слово, так я й вирішив зробити. Вернувся до себе в кімнату і ввімкнув світло, щоб спакувати речі. Власне, в мене майже все вже було спаковане. А каналія Стредлейтер навіть не прокинувся. Я закурив, одягся і склав обидва свої саквояжі. На це пішло хвилини зо дві. Пакуватись я добре навчився.

Тільки один раз у мене трохи защеміло серце, коли я стояв над саквояжами. Це "коли довелося ховати оті нові-повісінькі ковзани, що їх мати прислала мені майже напередодні. Через них у мене й защеміло серце. Я собі уявив, як мати пішла,до спортивного магазину, як ставила продавцеві мільйон безглуздих запитань... А тут на тобі-я знов вилетів зі школи! Сумно мені стало, ох сумно. Та ще і не ті ковзани купила - я хотів бігові, а вона взяла хокейні. Але все одно стало сумно. Зі мною майже завжди так - мені дарують подарунки, а мене від них чомусь сум боре.

Спакувавшись, я полічив гроші. Не пригадую вже, скільки їх було напевне, принаймні чимало. Минулого тижня бабуся якраз підкинула переказ на кругленьку суму. В мене така бабця, що грошей не шкодує. Правда, в неї вже не всі дома,- стара ж як світ,- і вона разів чотири на рік пристає мені гроші на день народження. Та хоч я був і досить багатий, а все ж вирішив, що кілька зайвих зелених у кишені не завадять. Наперед ніхто нічого не знає. Отож пішов до Фредеріка Вудруфа - того самого, якому позичив машинку. Питаю, скільки даси за неї. Вудруф хлопець грошовитий, нівроку. А він каже - не знаю. Каже, я машинки купляти не думав. Та зрештою все ж таки купив. Вона коштувала доларів дев'яносто, а він дав мені за неї всього двадцятку. Ще й бурчав, що я його розбудив.

Коли я "вже зібрався в дорогу й узяв у руки саквояжі, [45] то затримався на хвилю біля сходів і востаннє кинув погляд на наш смердючий коридор. Мамі хотілося заплакати. Сам не знаю чому. Потім я надів мою червону мисливську шапку - по-своєму, задом наперед,- і на всю горлянку закричав:

- Добраніч, кретини!

Зуб даю, всі вони, паскуди, на поверсі попрокидалися. А я відразу вшився. Якийсь гад понакидав на сходах горіхових шкаралуп, і я ледве не скрутив собі к бісовій матері в'язів.

 

 

8

Викликати таксі було, вже пізно, і до самої станції я мусив іти пішки. Не дуже й далекий світ, проте холод стояв собачий, а брьохати по снігу не легко, та ще й кляті саквояжі по ногах щораз гуп та гуп. Але настрій у мене все ж таки піднісся - свіже повітря, і взагалі... От тільки ніс та верхня губа на холоді потерпли - то саме туди мене зацідив каналія Стредлейтер. Так розквасив об зуби губу, що торкнутися не можна було. Зате вухам було тепло, затишно. Моя нова шапка мала навушники, і я їх відкотив. А на кого я був схожий - це мені було до лампочки. Однаково кругом жодної душі. Всі давно вже давали хропака.

Мені ще й пощастило. Коли я прийшов на станцію, чекати поїзда довелося всього хвилин десять. А поки ждав, набрав у жменю снігу й умився. Бо обличчя в мене було, все ще вимурзане кров'ю.

Загалом я люблю їздити в поїзді, особливо вночі, коли в купе горить світло, а за вікном темно-темно і в вагоні розносять каву, сандвічі, журнали. Здебільшого я купляю сандвіч із шинкою і чотири-п'ять журналів. Уночі в поїзді я можу читати якусь безглузду історію в ілюстрованому журналі, й мене від неї навіть не верне з душі. Самі знаєте яку. Одну з тих, де повно жлобуватих типів з випнутою щелепою на ім'я Девід і вульгарних дівуль на ім'я Лінда чи Марсія - вони там завжди розпалюють отим триклятим Девідам люльку. Вночі в поїзді, кажу ж, я звичай по можу читати навіть таку муру. А от цього разу не міг. Просто не хотілось, і край. Сиджу собі й нічого не роблю. Тільки скинув мисливську шапку й засунув її до кишені.

І раптом у Трентоні заходить якась дама й сідає поруч зі мною. Вагон, вважайте, порожній,- година ж бо пізня,- і взагалі, але їй конче треба вмоститися біля мене, ні на [46] яке інше вільне місце,- вона тягла в собою отакенний чемоданисько, а я сидів зразу біля дверей. Дивлюсь, загороджує вона тим чемоданиськом увесь прохід, щоб кондуктор чи хто-небудь інший дав через нього сторчака. Дама, видно, їхала з якогось бенкету абощо - на сукні в неї були пришпилені орхідеї. Я б дав їй років сорок - сорок п'ять, але виглядала вона люксусово. Я взагалі перед жінками вмираю. Серйозно кажу. Ні, не в тому розумінні, що волочуся за ними і т. ін., хоч вони справді мене приваблюють. Просто жінки мені подобаються. І завжди вони загороджують своїми гемонськими чемоданами прохід! Одне слово, сидимо ми, коли це дама й каже:

- Даруйте, здається, це у вас наліпка школи в Пенсі? - І дивиться на мої саквояжі, що лежать угорі, в багажній сітці.

- Так,- відповідаю.

Вона не помилилася. На одному з моїх саквояжів справді була ота клята шкільна наліпка. Теж знайшов красу, нічого не скажеш!

- О, то ви вчитеся в Пенсі? - каже дама. А голос приємний. Такий добре звучить по телефону. І чого в біса вона не возить з собою телефону?

- Ага,- кажу,- вчуся.

- О, це ж чудово! То, може, ви знаєте мого сина? Ернеста Морроу. Він теж у Пенсі.

- Аякже, знаю. Ми в одному класі.

її синочок, щоб ви знали,- найбільший лайнюк, який лишень коли-небудь учився в тій смердючій школі. Після душу той гад щоразу виходив у коридор і ляскав усіх підряд по заду мокрим рушником. Тепер ви розумієте, що то був за тип?

- О, це ж чудово! - вигукнула дама. Але так невимушено, щиро. Просто вона була мила жінка.- Я розкажу Ернестові, як ми з вами зустрілися. Дозвольте запитати, любий, як вас звати?

- Рудольф Шмідт,- кажу. Не хотілося ж розповідати їй усю свою біографію. А Рудольфом Шмідтом звали двірника в нашому корпусі.

- Вам подобається в Пенсі? - питає вона.

- У Пенсі? Ну, там непогано. Не рай, звісно, але й не гірше, ніж в інших школах. Є навіть досить пристойні вчителі.

- Ернест просто в захваті від школи!

- Так, я знаю,- кажу. Ну, тут я й почав чіпляти їй локшину на вуха: - Він у вас швидко звикає до людей. [47]

Серйозно. Я хочу сказати, йому завжди дуже легко з людьми.

- Правда? Ви так гадаєте? - питав вона. Видно, їй було страх як цікаво.

- Кому - Ернестові? Ну звісно! - кажу. Потім дивлюсь - моя дама стягає рукавички. Слухайте, та в- неї ж усі пальці в камінцях!

- У мене щойно задерся ніготь, як я вилазила з таксі,- каже вона. А сама дивиться на мене й усміхається. Страшенно мила в неї усмішка. Серйозно. Більшість людей взагалі не вміють усміхатися або як усміхнуться, то хоч стій, хоч падай.- Ми з батьком часом тривожимося за Ернеста,- провадить вона.- Іноді нам здається, що він не дуже товариський.

- Що ви маєте на увазі?

- Розумієте, Ернест дуже вразливий хлопчик. Він, власне, ніколи ні з ким не дружив. Мабуть, він ставиться до всього куди поважніше, ніж належить ставитись у його

віці.

Вразливий хлопчик! Слухайте, я мало не гигнув! Той субчик Морроу такий самий вразливий, як унітаз.

Я зміряв даму поглядом. На дурепу, думаю собі, не схожа. Подивишся отак на неї, то може скластися враження, що вона добре розуміє, який паскуда її синочок. Та хіба їх збагнеш, цих матерів. Вони всі трохи схиблені. Але мати каналії Морроу мені сподобалася. Дуже приємна жінка.

- Сигаретку не бажаєте? - питаю. Вона роззирнулася довкола.

- Мені здається, в цьому вагоні не курять, Рудольфе,- відповідає.

«Рудольфе»! їй-богу, вмерти можна.

- Байдуже,- кажу.- Можна покурити, поки не знімуть ґвалт.

Вона взяла в мене сигарету, і я дав їй припалити.

Курити їй личило. Вона затягалась, але не ковтала жадібно дим, як це звичайно роблять жінки в її віці. У ній було стільки шарму! І жіночої привабливості, якщо вже хочете знати правду.

Потім вона якось дивно подивилася на мене.

- Якщо не помиляюсь, у вас із носа йде кров, любий,- раптом каже вона.

- Це мене сніжкою,- кажу.- Як лід, твердою такою. Я, мабуть, розповів би їй усю правду, тільки ж довго довелося б говорити. Але вона мені подобалась. Я вже навіть трохи шкодував, що назвався Рудольфом Шмідтом. [48]

- Так, як каналію Ерні,- кажу,- в нас у школі нікого не люблять. Ви про це знаєте?

- Ні, не знаю!

Я кивнув головою.

- Мало хто з нас збагнув його відразу. Цікавий хлопець. Правда, багато в чому дивакуватий. Ви розумієте, що я маю на увазі? Взяти хоча б те, як я з ним познайомився., Коли я з ним познайомився, то спершу подумав, що він трохи задавака. Ось що я був подумав. Та Ерні не задавака. Просто він дуже своєрідний хлопець, і щоб його взнати, потрібен час.

Місіс Морроу слухала мене й мовчала. Та побачили б ви її обличчя! Вона, каналія, як сиділа, так і вклякла. Матері всі такі - їм нічого не треба, тільки розповідай, яка цяця в них синочок.

А я розходився - плету таке, що й на вуха не налізе.

- Він розказував вам про вибори? - питаю.- Про вибори в класі?

Вона похитала головою. Бачу, я вже геть забив їй баки. Не брешу.

- Багато хлопців хотіли вибрати каналію Ерні старостою класу. Власне, всі були в один голос за нього. Бо ніхто, крім Ерні, з тим ділом, вважайте, не впорався б,- правлю я. Слухайте, я таке молов! - Але вибрали зовсім іншого - Гаррі Фенсера. І тільки через те, що Ерні не схотів, щоб ми його висували. Бо він у вас страшенно сором'язливий, скромний і взагалі. Взяв і відмовився... Слухайте, він справді дуже сором'язливий. Ви б спробували якось його відучити.-Я подивився їй в очі.- Невже Ерні вам нічого не казав?

- Ні слова.

Я кивнув головою:

- Це на нього й схоже. Ерні про таке не говоритиме. Це єдина його вада: він надто сором'язливий і скромний. Ви таки спробуйте з ним побалакати - чого він так соромиться?

Цієї миті ввійшов кондуктор перевірити в місіс Морроу квиток. Якби не він, я базікав би ще довго. Та я радий, що трапилася нагода побазікати. Бо такі субчики, як Морроу, тільки й дивляться, щоб потягти вас іззаду мокрим рушником - їм аби зробити кому-небудь боляче. Такі не лише змалку паскуди, вони зостаються паскудами все життя. Та після того, що я наплів місіс Морроу, вона, зуб даю, бачитиме в своєму синочкові такого собі сором'язливого, скромного хлопчика, який навіть не схотів, щоб його вибрали [49] старостою класу. А чом би їй, каналії, так і не думати? Матерів ніхто не знає. В такому ділі вони мало що тямлять.

- Може, бажаєте коктейль? - питаю. Я сам був не від • того, щоб випити коктейль.- Тут є вагон із баром. Ходімо?

- Хіба вам уже дозволяють замовляти спиртне, любий? - питає місіс Морроу. Але зовсім не ущипливо. Надто вона мила жінка, щоб розмовляти ущипливо.

- Ну, взагалі, звісно, не дозволяють, але я високий на зріст, і мені звичайно дають,- кажу.- До того ж у мене вже чимало сивини.- Я повернув голову й показав їй своє сиве волосся.

Тут їй, каналії, і мову одібрало!

- Ходімо! Чому ви не бажаєте підтримати мені компанію? - питаю. Я так хотів піти з нею в бар!

- Та ні, мабуть, таки не варто,- каже вона.- Я дуже. вам вдячна, любий, але краще не треба. Та й бар уже, певно, зачинений. Уже дуже пізно, ви ж бо знаєте.

Вона мала рацію. Я геть забув, котра година. І раптом місіс Морроу зводить на мене погляд і питав про те, чого я так боявся:

- Ернест писав, що приїде додому в середу. Що різдвяні канікули починаються в середу. Сподіваюсь, у вас ніхто не захворів і вас не викликали терміново додому?

Місіс Морроу виглядала справді занепокоєно. Вона питала не просто з цікавості, це зразу було видно.

- Ні, вдома всі здорові,- кажу.- А от зі мною не все гаразд. Я мушу лягати на операцію.

- Що ви кажете. От шкода!

Їй таки було мене шкода. Я вже й сам шкодував, що бовкнув дурницю, та було пізно.

- Нічого серйозного. Невеличка пухлина на мозку.

- Який жах! - Місіс Морроу навіть затулила долонею рота.

- Та пусте! Я скоро вичухаюсь. Пухлина не глибоко, майже зверху. І зовсім невеличка. Хвилини дві - і її видалять.

Потім я взявся вивчати розклад руху поїздів, який знайшовсь у мене в кишені. Просто щоб більше не брехати. Бо я вже як почну, як розохочусь, годинами не можу спинитися. Правду кажу. Годинами.

Після того ми вже майже не розмовляли. Місіс Морроу заходилася читати свій «Вог», а я задививсь у вікно.

В Ньюарку вона зійшла. На прощання побажала мені щасливої операції і т. ін. Вона й далі називала мене Рудольфом. Потім ще запросила приїздити влітку до Ерні в Глостер, у штаті Массачусетс. Ми живемо, каже, на самому березі, і тенісний корт є тощо, але я їй подякував і відповів, що їду з бабусею в Південну Америку. Це вже була чистісінька брехня, бо моя бабуся майже з дому не виходить, хіба іноді на денну виставу в театр. Та я однаково не поїхав би до того собаки Морроу, ні за що в світі, навіть якби іншої ради не було.

 

 

9

У Нью-Йорку я зійшов з поїзда на Пенсільванському. вокзалі й відразу рушив до телефонної будки. Дай, думаю, кому-небудь дзенькну. Саквояжі я поставив біля будки - так, щоб були на видноті. Та коли я причинив за собою двері, то збагнув, що дзвонити мені нема кому. Д. Б., мій брат, був у Голлівуді. Сестричка Фібі годині о дев'ятій лягала спати - їй теж уже не подзвониш. Сама Фібі не мала б, звісно, нічого проти, якби я її розбудив, але ж трубку, на жаль, узяла б не вона. Трубку взяли б або батько, або мати. Отже, варіант відпадав. Я ще подумав, чи не зателефонувати матері Джейн Галлахер - спитати, коли у Джейн канікули, але потім мені перехотілося. Та й пізнувато вже було. Тоді я вирішив подзвонити Саллі Гейс - своїй дівчині, з якою я досить частенько зустрічався; я знав, що в неї вже канікули, вона ще написала мені отого довжелезного й дурного листа і запросила до себе на святвечір - допомогти прибирати ялинку. Але я побоявся, що трубку візьме її мати. А та знала мою матір, і я собі уявив, як вона, каналія, прожогом хапає трубку і дзвонить моїй матері, що я в Нью-Йорку. Та й узагалі я не був у захваті від перспективи побалакати по телефону з місіс Гейс. Якось вона заявила Саллі, що я, мовляв, неприкаяний. Каже, неприкаяний і не має в житті мети. Потім я хотів був дзенькнути Карлові Льюсу- одному кадрові, з яким я вчився в Гутонській школі. Але я його недолюблював. Кінець кінцем я взагалі нікому не подзвонив, простовбичивши біля телефону хвилин двадцять чи десь так, вийшов з будки. Я взяв саквояжі, дійшов підземним переходом до зупинки таксі й сів у машину.

Я такий з біса неуважний, що назвав водієві - просто за звичкою - домашню адресу! Геть забув, що зібрався ж окопатися в готелі й пересидіти кілька днів, доки почнуться [51] канікули. Я згадав про, це, аж коли ми проїхали вже половину Центрального парку. Тоді я й кажу:

- Знаєте що, ви б не.повернули, коли можна буде, на-вад? Я дав вам не ту адресу. Мені треба до центру.

Та водій мій був теж не в тім'я битий.

- Тут я не можу повернути назад, приятелю,- каже.- Тут однобічний рух. Доведеться тепер їхати аж до Дев'яностої.

Сперечатися я бажання не мав.

- Гаразд,- відповідаю. І раптом мені блиснула ідея.- Слухайте,- кажу,- а ви чули про-отих качок на озері, яке зразу біля Південних воріт до парку? На отому невеличкому ставочку. Часом не знаєте, куди вони діваються, оті качки, коли озеро замерзає? Може, випадково знаєте? - Я звісно, розумів: шансів, що він про це знає, один із мільйона.

Водій обернувсь і зміряв мене таким поглядом, ніби я - ненормальний.

- Ти що, старий,- каже,- смієшся з мене?

- Ні, просто мені цікаво, та й годі.

Він не сказав більш нічого, тож і я замовк. Коли ми виїхали з парку біля Дев'яностої вулиці, водій нарешті озвався: -. - Гаразд, старий, то куди тепер?

- Розумієте,- кажу,- не хочеться зупинятись у якому-небудь готелі на Іст-Сайді - тут мене можуть побачити знайомі. Я подорожую інкогніто.- Не можу терпіти заяложених і дурнуватих фраз на зразок «подорожую інкогніто», але з дурнями тільки так, по-дурному, й доводиться розмовляти.- Часом не знаєте, який оркестр грає у «Тафті» або в «Нью-Йоркському»?

- Уявлення не маю, приятелю.

- Що ж, тоді підкиньте мене до «Едмонта»,- кажу.- А ви не хочете по дорозі де-небудь зупинитись і випити зі мною коктейль? Угощаю! Грошей у мене слава богу.

- Не можу, приятелю. Вибачай.

Ох і компаньйончик мені попався! Серйозний чоловік.

Ми приїхали до «Едмонта», і я взяв номер. У таксі я натяг свою червону мисливську шапку - просто так, задля хохми,- але у вестибюлі скинув її. Ще, майнуло в голові, люди подумають, ніби я псих абощо. Сміх, та й годі! Тоді я ще й не здогадувався, що в тому клятому готелі аж кишіло всілякої потолочі та придурків. Одне слово, псих па психові.

Номер мені попався зачуханий, з вікна ніякого дідька не видно, крім заднього фасаду цього самого готелю. Та все, це пусте. Коли на серці так гидосно, видами з вікна не перебираєш. Коридорний, що провів мене в кімнату, мав років шістдесят п'ять, як не більше,- дід, та й годі! Від його вигляду на душі стало ще тяжче, ніж від номера. Це був один із тих голомозих типів, що зализують свої три волосини з одного боку лисини на другий. А я б краще вже лисий ходив, ніж отак зачісуватись. Ото роботу знайшов! Скоро вже сімдесят стукне, а він тягає чужі чемодани та жде, ще йому тицьнуть чайові! Мабуть, на розум він не багатий, що правда, то правда, але взагалі це жахливо.

Коли старий пішов, я, не роздягаючись, у пальті, трохи постояв біля вікна. Однаково робити було нічого. Якби ви тільки знали, що діялося за вікнами навпроти! Там навіть не завдавали собі клопоту запнути штори. Один тип - сивоволосий, на вигляд навіть досить солідний, у самих трусах - виробляв таке, що не повірите, коли розкажу. Спершу він _ поставив на ліжко чемодан. А тоді дістав звідти жіночий одяг і вбрався в нього! Справжнісінький жіночий одяг - шовкові панчохи, туфлі на високих підборах, бюстгальтер і такий корсет, що на ньому теліпаються якісь підв'язки. І нарешті нацупив на себе оту вузьку чорну сукню. Вечірню сукню, їй-богу, не брешу! Вбрався - і ну дефілювати по кімнаті, тільки не йшов, а плив - точнісінько, як ото дама, ще й сигаретку закурив, та все поглядає на себе в дзеркало. А в номері більш ні душі. Якщо, правда, ніхто не сидів у ванній - цього вже мені не було видно. Коли дивлюсь - а в тому вікні, що на поверх вище, чоловік і жінка бризкають одне на одного з рота водою! Може, то була й не вода, а віскі з содовою - адже я не бачив, що в них у склянках. Одне слово, набирає спершу він повен рот та як цвіркне на неї! А тоді вона на нього, і так по черзі, трясця їхній матері! Ви б на них тільки поглянули! І регочуть до упаду, так наче нічого смішнішого зроду не бачили. Той готель був просто напханий психами, серйозно кажу. Я був там, мабуть, єдиним нормальним типом, а це не так уже й багато. Ледве не вдарив телеграму каналії Стредлейтерові, щоб той першим поїздом виїздив до Нью-Йорка. В цьому готелі він був би справжнім королем.

Але найгірше те, що від такої гидоти не можеш відвести очей, навіть коли дивитися й не хочеш. Бо, скажімо, та ціна, якій він бризкав межи очі водою, була досить-таки нічогенька. Ось у чому велика моя біда. В душі я, певно, найбільший сексуальний маніяк на світі. Іноді на думку [53] спадає жахлива бридота, яку б я міг зробити, коли б трапилася нагода. Мені навіть здається, що це, може, й досить приємно, хоч і гидко, коли ви з дівчиною обоє напідпитку й узагалі, а тоді заходитеся бризкати одне одному в обличчя водою або там чим... Та, по правді, все те мені не до вподоби. Як добре подумати, то це просто огидно. Я так гадаю: якщо тобі не подобається дівчина по-справжньому, то нема чого з нею дурня корчити, а коли вона тобі подобається, то подобається і її обличчя, а коли подобається її обличчя, то нічого виробляти з ним казна-що - наприклад, цвіркати в нього водою або там чим. Немає нічого гіршого, коли отака мерзота іноді дуже тішить людей. А втім, від самих дівчат теж добра не жди, коли намагаєшся не робити дурниць, щоб не зіпсувати чогось справді хорошого. Років два тому я теж мав одну знайому. То вона була ще гірша за мене. Слухайте, от розпусниця! І все ж якийсь час ми з нею навіть досить весело розважалися, хоч це й гидко. Взагалі я в сексуальних справах не багато тямлю. Там сам чорт ніколи не добере, що й до чого. Я весь час даю собі слово чогось не робити, а тоді відразу його й ламаю. Торік, наприклад, твердо вирішив не волочитися за дівчатами, від яких мені з душі верне. І того ж таки тижня - та де, сказати щиро, того ж таки дня! - сам і порушив це правило. Цілий вечір прообіймався та процілувався з однією дурепою,- звали її Анна-Луїза Шерман. Ні, секс для мене - китайська грамота. Слово честі.

Стоячи край вікна, я почав думати, як би його зателефонувати каналії Джейн - тобто як замовити міжміську розмову просто з Б. М., де вона вчилася, а не дзвонити її матері й не питати, коли Джейн приїде. Власне, дзвонити дівчатам у школу пізно ввечері не дозволялося, але я все добре обміркував. Коли там візьмуть трубку, я скажу, що телефонує її дядько. Мовляв, її тітка попала в автомобільну аварію й розбилася на смерть, і мені треба терміново поговорити з Джейн. Думаю, такий номер пройшов би. І не подзвонив я тільки через те, що був не в гуморі. А коли ти не в гуморі, то нічого путнього не зробиш.

Перегодя я сів у крісло й висмалив кілька сигарет підряд. Ніде правди діти: з голови не йшли кляті жінки. І раптом на думку спала ідея! Я дістав гаманця й почав шукати адресу, яку мені дав один кадр - ми з ним познайомилися влітку на вечірці, він учився в університетському коледжі у Прінстоні. Нарешті я знайшов той папірець. У гаманці він геть витерся, пожовк, але дещо прочитати на ньому ще можна було. Там була адреса однієї кралі - не те що справжньої [54] повії, але, як сказав той студіозус, при нагоді вона не відмовить. Якось він привів був її в Прінстон на танці, і його через неї трохи не вигнали з коледжу. Як виявилось, раніше вона виступала в кабаре із стриптизом, чи щось таке Одне слово, взяв я трубку й набрав номер. Звали її Фей Кевендіш, а жила вона в готелі «Стенфорд Армз» на розі Шістдесят п'ятої і Бродвею. Певно, якийсь глухий закутень. Спершу я подумав був, що її нема вдома абощо. Ніхто не відповідав. Потім, чую, хтось таки взяв трубку.

- Алло! - гукаю. Говорити я намагався басом, щоб вона не здогадалася, скільки мені років. А взагалі голос у мене й так досить низький.

- Алло! - відповів жіночий голос. Щоб дуже привітно, то ні.

- Міс Фей Кевендіш?

- Хто дзвонить? Кому це заманулося будити мене серед ночі, прокляття!

Я трохи аж злякався.

- Я, звичайно, розумію, вже пізнувато,- кажу їй таким дорослим-дорослим голосом.- Вибачте, але мені дуже захотілося почути ваш голос, поговорити з вами...- І все це з біса статечно, поважно. Слово честі!

- Хто це дзвонить? - питає вона.

- Розумієте, ви мене не знаєте, але я - товариш Едді Бердселла. Він сказав, що коли я буду в Нью-Йорку, то ми з вами неодмінно повинні зустрітися і випити коктейль-два.

- Хто-хто сказав? Чий ви товариш?

Слухайте, та вона ж справжня тигра!, Не говорить, а ричить на мене в трубку.

- Едмунда Бердселла. Едді Бердселла,- кажу. Я не міг пригадати, як його, і каналію, звали - Едмунд чи Едвард. Я ж бо його тільки один раз і бачив - на отій ідіотській вечірці.

- Не знаю я ніякого Едді, приятелю! І якщо ви гадаєте, що мені дуже приємно схоплюватися серед ночі...

- Таж Едді Бердселла! Із Прінстоиа! - кажу.

Вона проказала кілька разів прізвище - видно, перебирала в пам'яті своїх знайомих:

- Бердселл. Бердселл... Із Прінстона... З Прінстонського коледжу?

- Ну звісно!

- Ви з Прінстонського коледжу?

- Ага,- кажу.- Майже.

- А-а... То як там Едді? - питає вона.- Ну й час люди вибирають, щоб подзвонити, хай бог милує! [55]

- Непогано. Просив переказати вам вітання.

- Дякую. Вітайте і його від мене,-каже.-Славний хлопець. Що він тепер робить? - Чую, вона вже забалакала привітніше, каналія.

- Та самі знаєте, те саме,- кажу. Звідки мені в біса відомо, що він там робить?! Я того кадра до пуття й не пригадував. Навіть не був певен, чи він ще вчився в Прінстоні.- Слухайте,- кажу,- може, ми з вами зустрінемось, вип'ємо десь коктейль?

- А ви, до речі, хоч уявляєте собі, котра година? -відповідає вона.- І взагалі, дозвольте запитати, як вас звуть? - Вона раптом заговорила з англійською вимовою.- Щось надто вже молодий у вас голос.

Я засміявся.

- Дякую за комплімент,- кажу. Та так чемно - вмерти можна! - Звуть мене Голден Колфілд.- Треба було б назватись якось інакше, але я не зметикував.

- Ну гаразд, містере Колф. Але я не маю моди бігати на побачення серед ночі. Я ж бо працюю.

- Завтра неділя,- нагадав я.

- То й що? Все одно мені треба добре виспатись. Самі розумієте.

- А я думав, ми з вами зустрінемось, вип'ємо хоч по коктейлю... Ще ж не дуже й пізно.

- Дуже мило з вашого боку,- каже вона.- Звідки ви дзвоните. Де ви?

- Хто -я? У телефонній будці.

- А-а,- мовила вона. Потім замовкла. Довго мовчала.- Ви знаєте, містере Колф, мені страшенно хотілося б якось із вами зустрітися. Ви справляєте приємне враження. Люди з таким, як у вас, голосом, симпатичні. Але сьогодні вже пізно.

- То я б міг прийти до вас.

- О, іншим разом я б цю ідею назвала грандіозною! Мені було б дуже приємно, якби ви завітали до мене на коктейль, але моя сусідка в кімнаті саме захворіла. Цілу ніч не могла очей склепити. Оце тільки-тільки заснула. Правду кажу.

- А-а... Шкода!

- Де ви зупинились? Може, ми б зустрілися на коктейль завтра?

- Завтра в мене нічого не вийде,- кажу.- Я можу тільки сьогодні.- От придурок! Смикнув же мене чорт за язик!

- А-а... Страшенно шкода.

- Я перекажу Едді від вас вітання. [56]

- Правда, перекажете? Сподіваюся, ви приємно проведете час у Нью-Йорку. Грандіозне місто.

- Так, я знаю. Дякую. На добраніч.- І поклав трубку. Слухайте, я сам, йолоп, усе зіпсував! Треба ж було бодай домовитися пригостити її коктейлем абощо.

 

 

10

Час був іще дитячий - вже добре не пригадую, котра саме година, але принаймні не дуже пізно. А я страх як не люблю вкладатися спати, коли ще навіть не відчуваю втоми. Отож порозкривав я свої саквояжі, дістав свіжу сорочку, пішов у ванну, помивсь і переодягся. Зійду, думаю, вниз, погляну, що в біса діється в тій «Лавандовій залі». У готелі був нічний клуб - «Лавандова зала» називався.

Поки міняв сорочку, ледве втримався, щоб не дзенькнути сестричці. Так кортіло побалакати по телефону з Фібі! Побалакати з розумною людиною. Але ризикувати не хотілося. Як-не-як вона ще мала, вже, певно, спить і не підбіжить, звісно, до телефону. Правда, якщо відповість батько або мати, трубку можна буде покласти, але з цього ^однаково не буде діла. Бо вони здогадаються, що то я. Мати завжди здогадується, коли я дзвоню. У неї шосте чуття. Але ж так кортіло хоч трохи побазікати з каналією Фібі!

Ви б на неї тільки поглянули! Такої славної, такої кмітливої дівчинки ви зроду не бачили. От уже тямуха! Уявляєте, відколи пішла до школи,, носить самі відмінні оцінки. Якщо казати правду, то в усій сім'ї тільки я такий дубоголовий. Д. Б., старший брат,- письменник, Аллі - той брат, що помер, я вам про нього вже розповідав,- узагалі був просто-таки чародій. Тільки я справжній тупак. Та побачили б ви нашу Фібі! Волосся майже таке саме руде, як в Аллі, а влітку його ще й коротко підстригають. Улітку Фібі зачісує волосся за вуха. Вушка в неї такі невеличкі, просто чудо. А взимку їй відпускають коси. Іноді мати їх заплітає, іноді - ні. Але все одно дуже гарно. Фібі ще тільки Десять років..Худа, як я, але не худюща, а саме така, як треба для роликових ковзанів. Якось я дивився на неї з (вікна, коли вона йшла через П'яту авеню до парку, і раптом подумав: «Яка ж бо Фібі худенька - якраз для роликових ковзанів!» Вона б вам сподобалась. їй, каналії, лише натякни - одразу збагне, що ти хочеш сказати. Фібі можна брати з собою куди завгодно. Поведеш її, наприклад, на поганий фільм - вона відразу зрозуміє, що фільм поганий. [57]

Поведеш на пристойний-зрозуміє, що фільм пристойний. Одного разу ми з Д. Б. взяли Фібі на оту французьку картину «Пекарева жінка» - там грає Ремю. Вона просто нетямилася від захвату. Але улюблений її фільм - «Тридцять дев'ять східців», з Робертом Донатом. Фібі знає весь той клятий фільм напам'ять - я брав її на нього разів десять. Приміром, коли каналія Донат утікає від фараонів і приходить на-шотландську ферму, Фібі на всю залу каже в один голос із тим шотландцем на екрані: «Ви їсте оселедці?» Всю їхню розмову напам'ять знає, мала каналія! А коли отой професор - насправді він німецький шпигун - показує Робертові Донату мізинець, на якому бракує суглоба, каналія Фібі ще раніше підносить у темряві свій мізинець і тицяє його просто мені під ніс. Метикувате дівча. Вона б вам сподобалася. Погано тільки, що іноді Фібі буває надто вразлива. Дуже вже вона піддається емоціям, як на свої десять років. Що правда, то правда. Крім того, весь час пише книжки. Однак жодної не дописує до кінця. Всі вони про якусь дівчинку на ім'я Гейзл Везерфілд. Тільки Фібі, каналія, пише «Гейлз». То ця її Гейзл Везерфілд - дівчинка-детектив. Сама, каналія, нібито сирота, але час від часу з'являється її батько - «високий симпатичний джентльмен років двадцяти». Вмерти можна. Оце-то Фібі, каналія! їй-богу, вона б вам сподобалася. Вона така тямуха з самих пелюшок. Коли Фібі була ще зовсім маленька, ми з Аллі часто брали її з собою до парку, особливо в неділю. Аллі мав іграшкового вітрильника, яким любив гратися в неділю, і ми завжди брали з собою Фібі. А вона, каналія, натягне білі рукавички й пливе між нами, немов справжня леді, і взагалі. Тільки-но ми з Аллі заведемо про щось балачку, а воно, чортеня, вже й нашорошить вуха. Часом і забудемо про неї - вона ж бо зовсім мала,- але Фібі скоро про себе нагадає: Перебивала нас раз у раз. Тільки що - штовх Аллі або мене й питав: «Хто-хто? Хто це сказав - Боббі чи та жінка?» Ми їй пояснимо, а вона відповість: «А-а!..» - і слухає далі. Аллі від неї теж умирав. Тобто, я- хочу сказати, він також її дуже любив. Тепер їй десять років, не дитиня вже, та однаково від неї всі вмирають - принаймні ті, хто має тяму в голові.