double arrow

Олекси Логвиненка (1984) 5 страница


Одне слово, Фібі саме та людина, з якою завжди хочеться поговорити по телефону. Але я дуже потерпав, що трубку [58] візьмуть батько чи мати і довідаються, що я в Нью-Йорку, вилетів з Пенсі, і взагалі. Отож я тільки перевдяг сорочку, прибравсь і спустився ліфтом у вестибюль - поглянути, що там діється.

Але у вестибюлі майже нікого не було, крім кількох типів, схожих на сутенерів, та кількох блондинок, схожих на повій. Зате з «Лавандової зали» долинала танцювальна музика, і я рушив туди. Людей було не багато, але стіл мені дали однаково занюханий - аж у кутку. Треба було кинути офіціантові на лапу. Слухайте, у цьому Нью-Йорку все роблять гроші, серйозно кажу.

Оркестр був задрипаний. Бадді Зінгера. Хоч вуха затикай - тільки не від музики, а від гуркоту. До того ж моїх однолітків у. залі майже не було. Як казати правду, їх там узагалі не було. Куди не глянеш - самі підстаркуваті піжони зі своїми фіфами. Лише за сусіднім столиком публіка була зовсім інша. За сусіднім столиком сиділи три дівки, років по тридцять чи десь так. Всі як одна досить потворні, і по їхніх, капелюшках зразу було видно, що вони не з Нью-Йорка. Але одна з них, білява, була не така вже й страшна. Вона була навіть нічогенька, ота білява, і я почав уже кидати на неї багатозначні погляди. Але в цю хвилину до мене підійшов офіціант. Я замовив віскі з содовою і сказав, щоб він їх не зливав. Я не говорив, а строчив, бо коли почнеш тицятись-мицятись, вони подумають, що тобі ще нема двадцяти одного, і нічого хмільного не дадуть. Проте з тим офіціантом мені все одно не пощастило.




- Вибачте, сер,- каже,- але чи немає при вас якого-небудь посвідчення, що ви - повнолітній? Може, права на водіння машини?

Я глипнув на нього крижаним поглядом, так ніби він смертельно мене образив, і питаю:

- Хіба я схожий на такого, якому немає двадцяти одного?

- Вибачте, сер, але в нас свої...

- Добре, добре,- кажу. Іди ти, думаю...- Принесіть кока-коли.

Тільки-но він одійшов, як я знов покликав його до себе.

- Ви б не могли хлюпнути туди хоч трошки рому або чогось такого? - питаю. Питаю так ввічливо, привітно.- Бо кругом усі вже напідпитку, а я ще й не нюхав. Може, ви б хлюпнули мені хоч трошки рому або чогось такого?

- Вибачте, сер, не можу,- відповів офіціант і вшився.

Та я на нього не образився. Адже його виженуть з роботи, [59] якщо він подасть спиртне неповнолітньому. А я ж, хай йому грець, і був той самий неповнолітній!

Сиджу я і знов кидаю оком на тих трьох відьмочок за сусіднім столиком. Власне, на оту біляву. На інших двох можна було поквапитись хіба з великої нужди. Однак я не витріщався на них, мов з голодного краю. Просто зміряв усіх трьох таким холодним, крижаним поглядом. І все. Але ж вони, помітивши це, заходилися хихотіти, мов пришелепуваті. Видно, подумали, що я ще зелений для цього діла. Я так розлютився на них - жах! Ніби я зібрався з котроюсь одружуватись абощо! Треба було б зневажливо зиркнути в їхній бік, і квит, та мені, на жаль, дуже кортіло потанцювати. Іноді на мене находить велике бажання потанцювати, і того разу найшло. Отож нахиляюсь я раптом до них і кажу:



- Чи не бажаєте потанцювати, дівчатка?

Я спитав не грубо, ні - навпаки, навіть дуже чемно. Але тим дурепам, дідько б їх ухопив, і це здалося смішним. Хихотять, і край. Якісь малахольні, слово честі!

- Ходімо! - кажу.- Я танцюватиму з вами по черзі, гаразд? То як, домовились? Ходімо! - Мені справді кортіло потанцювати.

Кінець кінцем білява встала,- і дурному ж було видно, що я звертався переважно до неї,- і ми пішли танцювати. А ті двоє страховиськ затіпалися, наче в істериці. Мабуть, мені справді добряче прикрутило, коли вже я з такими зв'язався.

Одначе я не пошкодував. Слухайте, ох і танцювала ж ота білява! Рідко мені доводилося з такою танцювати. Буває, подивишся отак на дівчину - дурепа дурепою, а вийде танцювати - богиня. А часом трапиться дівчина й розумна, а запросиш до танцю - або всю дорогу тягне тебе за собою, або танцює так, що краще вже сидіти з нею за столиком та дудлити.

- А ви класно танцюєте,- кажу я білявій.- Вам треба на сцену. Серйозно. Якось я танцював з однією з театру, але у вас виходить удвічі краще. Ви коли-небудь чули про Марко й Міранду?

- Га? - питає. Вона навіть не слухала мене. Весь час крутила головою на всі боки.



- Кажу, ви чули коли-небудь про Марко й Міранду?

- Не знаю. Ні. Не знаю.

- Це така танцювальна пара. Міранда, звісно, танцювати вміє, але щоб дуже здорово, то ні. Робить усе як треба, [60] а проте не дуже здорово. Знаєте, коли дівчина показує в. танцях високий клас?

- Що кажете? - перепитує білява. Вона взагалі мене не слухала. її цікавило те, що діялося довкола.

- Кажу, знаєте, коли дівчина показує в танцях високий клас?

- А-а...

- Ось бачите: поклав я руку вам на талію. І коли я під рукою нічого не відчуваю - ні спини, ні того, що нижче, ні як ви переставляєте ноги, нічого,- виходить, ви показуєте високий клас.

Але вона не слухала. Тоді я теж вирішив її проігнорувати. Танцюємо собі й обоє мовчимо. Боже, але ж як та дурепа танцювала! Бадді Зінгер зі своєю задрипаною гопкомпанією саме шкварив «І тільки це одне» - таку річ не вдавалося спаскудити навіть їм. Шикарна музична. Танцював я просто, без вихилясів - ненавиджу, коли хлопці починають, бува, під музику викаблучуватись,- але біляву добряче викрутив, і вона прекрасно слухалась. Сміх, та й годі. Я собі гадав, що їй теж приємно танцювати, поки вона, дурепа, не бовкнула:

- А ми з дівчатами вчора ввечері бачили Пітера Лорре! Кіноактора. Живого! Він купляв газету. Ото клас!

- Пощастило вам,- кажу.- Оце пощастило! Це ж треба!

Ну, хіба не ідіотка! Але ж як танцювала! Я не стримавсь і цьомкнув її, дурепу, в маківку - самі знаєте, як це,- туди, де проділ. А вона ще, й губу закопилила!

- Еге, а це що таке? - питає.

- Нічого. Це я так. Ви чудово танцюєте,- кажу.- У мене є менша сестричка, ходить ще тільки в четвертий клас-То ви танцюєте майже так само, як вона, а її, каналію, не переплюне ніхто на цілому світі.

- Як ви зі мною розмовляєте?

Чи ба яка леді знайшлася! Королева, трясця твоїй матері! ;>

- А звідки ви, дівчата, приїхали? - питаю. Мовчить, не обзивається. Тільки очима водить - мабуть, виглядає свого Пітера Лорре.

- Звідки ви, дівчата, приїхали? - питаю вдруге.

- Га?

- Звідки ви, дівчата, приїхали? Можете не відповідати якщо не хочете. Будь ласка, не завдавайте собі клопоту.

- Із Сіетла, штат Вашінгтон,- промовила вона. Послугу мені, бачте, зробила! [61]

- З вас прекрасний співрозмовник,- кажу.- Ви про це знаєте?

- Га?

Та ну тебе, думаю, надто це кругло для твоєї квадратної голови.

- Хочете потанцювати джіттербаг, коли заграє швидка музика? Тільки щоб не вихилятися і не скакати, а просто спокійно й приємно потанцювати. Коли заграє швидка музика, всі посідають, крім отих підстаркуватих пузатих піжонів, і місця нам вистачить. Домовились?

- Про мене,- каже.- Чуєте, а скільки вам років? Це запитання мене чомусь роздратувало.

- Прокляття! - кажу.- Навіщо все псувати? Дванадцять мені, чорт забирай, це я тільки вигнався такий, як тичка.

- Слухайте, я ж вам уже казала: не люблю я, коли зі мною отак балакають. А балакатимете так і далі, то піду й сяду коло дівчат, щоб ви знали.

В цю хвилину оркестр заграв швидку музику, і я, мов ненормальний, почав вибачатися: Вона пішла танцювати зі мною джіттербаг - і так легко, гарно, без ніяких вихилясів. Танцювати вона справді вміла. Партнера відчувала на раз. А коли крутилася, попеня в неї так мило тряслося - просто чудо. Я від неї аж млів. Серйозно кажу. Мало не закохався, поки танцювали. Ось що з нами діють дівчата. Щоразу, як тільки вона зробить що-небудь миле,- хай там у ній нічого особливого й нема чи й узагалі дурна аж світиться,- ти вже, вважай, уклепався і не знаєш, на якому тепер світі. Дідько б їх ухопив, цих дівчат. З розуму можуть звести. Слово честі.

До свого столика ті три мене не запросили - темнота, що з них візьмеш,- та я сів і сам. Біляву, з якою я танцював, звали Берніс Крабс чи Кребс. А тих двох страшненьких - Марті та Лаверна. Я назвався Джімом Стілом - просто задля сміху. Потім спробував завести з ними інтелектуальну розмову. Виявилось - пустий номер. їх і кийком не примусиш розмовляти. Хтозна навіть, котра з трьох була найдурніша. І всі тільки те й робили, що на всі боки крутили головою - так ніби ждали цілого гурту кінозірок, які ось-ось мали гунути до зали. Думали, видно, що ті кляті кінозірки, як приїздять до Нью-Йорка, цілі вечори просиджують у «Лавандовій залі», а не в «Сторк-клубі» чи в «Ель-Марокко»! Добрих півгодини вхекав, поки витяг із них, що вони роблять у своєму чортовому Сіетлі. Виявляється, всі три працюють в одній страховій конторі. Я спитав тих дуреп, чи їм там подобається. Думаєте, вдалося почути розумну відповідь? Я гадав, ті дві потвори, Марті й Лаверна,- рідні сестри, але вони так образилися, коли я спитав. І не дивно: ні тій, ні тій не хотілося ж бути схожою на другу,- воно й зрозуміло! - проте все це було дуже кумедно.

Я потанцював по черзі з усіма трьома. Одна з тих двох страшненьких, Лаверна, танцювала не так уже й погано, зате ж друга, каналія Марті,- здохнути можна! У мене було таке враження, ніби я тягаю за собою по залі статую Свободи. Щоб не сконати від нудьги, тягаючи її, треба було придумати хоч якусь розвагу. Отож я й сказав їй, нібито в кінці зали щойно угледів Гаррі Купера, кіноактора.

- Де?! - стрепенулася вона. І так розхвилювалася - жах.- Де ж він?

- Ет, проґавили! Тільки що вийшов. Чого ж ви зразу не подивились, як я вам сказав?

А вона й танцювати кинула - стоїть, визирає через голови, чи не видно кіноактора!

- От не талан! - зітхнула. Трохи не плаче, сердешна, до того я її довів. Серйозно. Мені зробилося страшенно шкода, що я так її піддурив. Є люди, яких не можна дурити, хоч вони цього й заслуговують.

Але найсмішніше сталося" потім. Коли ми повернулися до столика, каналія Марті сказала подругам, що тут, мовляв, хвилину тому був Гері Купер. Слухайте, ті дві, Лаверна й Берніс, трохи не наклали на себе рук, як почули цю новину! Розхвилювались, усе допитуються в Марті, чи вона бачила його, і т. ін. А та каналія, Марті, й відповідає - атож, мовляв, загледіла, тільки мигцем. Це мене просто вбило.

Бар уже зачиняли, і я хутенько замовив усім трьом по дві порції спиртного кожній, а собі - дві кока-коли. Весь їхній столик був заставлений склянками. Одна з почвар, Лаверна, одно збиткувалася наді мною за те, що я пив лише кока-колу. Почуття гумору в неї було просто вишукане. Вони з Марті пили, каналії, «Тома Коллінза» - прохолодний коктейль із льодом. І це в середині грудня, сто чортів! Не могли придумати нічого кращого. А білява, каналія Берніс, усе прикладалася до віскі з содовою. Жлуктила, як корова. І всі три знай виглядали в залі кіноакторів. Навіть одна з одною не балакали. Каналія Марті ще вряди-годи розтуляла рота. Видавала втерті, заяложені жартики, називаючи, приміром, туалет «схованкою для дівчаток», а коли отой старий, нещасний кларнетист Бадді Зінгера встав і пропищав соло кілька примітивних імпровізацій, вона заявила, [63] що він - просто «незрівнянний», а його інструмент назвала «дудочкою». Вульгарна дівка. А друга потвора, Лаверна, корчила з себе бозна-яку дотепницю. Все чіплялася до мене, щоб я подзвонив батькові й запитав, що він робить. Усе допитувалась, чи не пішов батько на побачення. Аж чотири рази запитала - чи й не дотепно! А каналія Берніс, білявка, та одно мовчала, і край. Що її не спитаю, а вона у відповідь: «Га?» Це вже аж на нерви діяло.

Подопивавши все, вони раптом підвелися й заявили, що їм пора спати. Кажуть, завтра треба вставати рано, вони йдуть на вранішню виставу мюзик-холу в Радіо-сіті. Я спробував їх трохи затримати, але марно. Так ми й попрощалися. Я ще сказав, що знайду їх у Сіетлі, якщо коли-небудь там буду. Але навряд. Тобто навряд чи я їх шукатиму.

Принесли рахунок - за все, разом з сигаретами, майже тринадцять доларів. Як на мене, дівчата могли б принаймні запропонувати самим заплатити за випите до того, як я з ними сів. Я, звісно, не дав би їм заплатити, однак принаймні запропонувати вони могли б. А втім, я не брав цього в голову. - Вони ж були такі темні та ще й в отих жалюгідних, кумедних капелюшках, і взагалі. У мене аж душа защеміла, коли я подумав, що завтра вранці їм уставати на першу виставу мюзик-холу в Радіо-сіті. Коли хто-небудь; скажімо, молода дівчина в жахливому капелюшку, їде такий світ до Нью-Йорка - з якогось там Сіетла, враг його матері,- і лише для того, щоб підхопитися вдосвіта й бігти на вранішню виставу мюзик-холу в Радіо-сіті, це мене так пригнічує, просто серце крається. Я б замовив усім трьом по сотні коктейлів кожній, аби тільки вони мені про це не розповідали були.

Я пішов із «Лавандової зали» майже одразу після дівчат. Однаково клуб зачиняли, а оркестр уже давно не грав. Це просто жахливо - сидіти в такому місці, коли ні з ким потанцювати, а клятий офіціант не подає нічого, крім кока-коли. У цілому світі нема такого нічного клубу, де можна довго висидіти, якщо тобі не дають спиртного і ти не нап'єшся. Або якщо ти без дівчини, в яку до нестями закоханий.

 

 

11

Простуючи до вестибюля, я раптом знову згадав про каналію Джейн Галлахер. Згадав - і вже не міг викинута її з голови. У вестибюлі я сів у якесь обідране, аж гидкої [64] глянути, крісло й задумався про те, як вона сиділа з Стредлейтером у машині отого покидька Еда Бенкі. І хоч я руку міг дати на відріз, що між ними нічого такого не було,- я ж бо знав Джейн як облуплену,- а викинути її з голови не міг, і край. Авжеж, я знав Джейн як облуплену. Не брешу. Вона, скажу вам, уміла не тільки в шашки, вона взагалі любила спорт, і ми, коли познайомилися, ціле літо майже щодня грали вранці в теніс, а вдень - у гольф. Помалу в нас виникли досить тісні взаємини. Я маю на увазі не інтимні взаємини, ні,- до цього, звісно, не дійшло,- просто ми весь час були одне в одного на очах. Адже щоб узнати дівчину, не конче мати з нею інтимні взаємини.

А почалося все так. їхній доберман-пінчер занадився до нас у двір - одно паскудить на газоні, і все. Мати була дуже люта. Вона подзвонила матері Джейн і наробила страшного тарараму. О, моя мати вміє через дрібницю зняти бучу! А потім трапилося так, що за кілька днів я побачив. Джейн у клубі - вона лежала долілиць біля басейну, і я привітався. Я знав, що вона живе по сусідству, але балачок із нею абощо доти нe заводив. І коли я привітався, дівчина тільки глипнула на мене таким крижанющим поглядом. Як уже я їй, каналії, не доводив, що мені, мовляв, звисока начхати, де їхній розтриклятущий пес робить своє собаче діло. Та нехай він, кажу, хоч на самісінькому порозі в нас сяде, про мене. Одне слово, після цього ми з Джейн потоваришували і т. ін. До вечора того ж таки дня вже грали в гольф. Пригадую ще, вона тоді загубила вісім м'ячів. Вісім! Ох, попомучився я з нею, поки навчив бодай не заплющуватися, коли б'єш по м'ячу. В кожнім разі, я підучив її тільки так! Сам я в гольфі король. Якби сказав вам, за скільки ударів роблю гру, ви б, мабуть, не повірили. Якось мене навіть мало не зняли були для короткометражного фільму, але в останню хвилину я передумав. Коли вже ти так ненавидиш кіно, думаю, то давати їм знімати себе для короткометражки просто нечесно.

Дивна вона дівчина, каналія Джейн. Якщо казати щиро, то великою красунею її не назвеш. А проте голову мені закрутила. Рот - отакецький. Я хочу сказати, коли вона схвильована й заходжується про що-небудь розповідати, то ніби не може втримати вкупі губів, і вони розлітаються в усі боки. Я просто млів. Джейн узагалі ніколи не стуляла губів зовсім. Вони були в неї весь час трохи розтулені, особливо коли грала в гольф або читала книжку. Джейн усю дорогу читала, і читала книжки дуже гарні. Вона любила поезію, [65] і взагалі. Крім моїх родичів, вона була єдина людина, якій я показав оту всю списану віршами бейсбольну рукавицю Аллі. Джейн ніколи його не бачила, бо того літа приїхала до Мейна вперше,- раніше вона проводила канікули на мисі Код,- але я багато їй розповідав про Аллі. Вона охоче про таке слухала.

А ось моя мати її чомусь недолюблювала. Розумієте, матері всю дорогу здавалося, ніби Джейн із своєю матір'ю ставляться до неї спогорда абощо - бо вони, бачте, не вітаються! Моя мати часто бачила їх у селищі - Джейн із матір'ю їздили туди своїм кабріолетом «ласаль» на базар. Моїй матері Джейн навіть не здавалася симпатичною. А мені здавалася. Вона мені просто подобалась, і край.

Особливо мені запам'ятався один день. Це був єдиний раз, коли ми з каналією Джейн, можна сказати, цілувалися. Була субота, дощ лив як із відра, і я сидів у них на ґанку - вони мали такий величезний, обтягнений сіткою від комарів ґанок. Ми грали в шашки. Час від часу я піддражнював її за те, що вона не чіпає своїх дамок. Але я не дуже її роздраконював. Джейн така дівчина, що їй узагалі не дуже хочеться допікати. Сказати правду, я страх як люблю допекти котрійсь до живого, тут я свого не проґавлю. Та найсмішніше ось що: коли дівчина подобається мені по-справжньому, дражнитися з нею мені зовсім не хочеться. Іноді бачиш, що й вона не проти, аби ти з нею подрочився,- навіть знаєш це напевно, - та якщо ти знайомий з дівчиною давно і досі ніколи з нею не дрочився, то просто руки не здіймаються. Одне слово, розкажу ж про той день, коли ми з Джейн, можна сказати, цілувалися. Дощ лив мов скажений, ми грали в шашки, і раптом отой п'яничка, за яким була її мати, виходить на ґанок і питає в Джейн, чи є в домі сигарети. Я його не дуже знав, але це був один із тих суб'єктів, які до вас і не забалакають, коли ви їм не потрібні. Противний тип. Одне слово, каналія Джейн навіть не відповіла йому, коли він спитав, чи є в домі сигарети. Тоді він запитав ще раз, а вона йому знов ні слова. Навіть очей від шашок не підвела. Зрештою він крутнувсь і пішов у будинок. Коли він зник, я й питаю в Джейн, що все це в біса означав. А вона й до мене не озивається. Вдає, ніби обмірковує хід і т. ін. І раптом на шахівницю сльоза - кап! Просто на чорне поле. Слухайте, в мене та сльоза й досі стоїть перед очима. Джейн мовчки розмазала її пальцем по дошці. Не знаю чому, але серце в мене так защеміло - жах. Я встав, підійшов до її крісла-гойдалки й примусив її посунутись, щоб сісти поруч. Я сів майже їй на коліна. Тоді вже вона заплакала [66] по-справжньому. Хтозна, як воно так вийшло, пригадую тільки, що я почав її скрізь цілувати - просто куди попало: в очі, в ніс, у чоло, в брови, навіть у вуха. Тільки в губи не цілував - вона їх усе відвертала, і край. Одне слово, це й був той єдиний раз, коли ми з нею, можна сказати, цілувалися. По хвилі Джейн підвелася, пішла в будинок і вдягла светр, білий з червоним,-• я від нього просто млів,- і ми вирушили на якийсь чортів фільм. Дорогою я запитав її, чи не чіпляється до неї містер Кюдехі - так звали того випиваку. Джейн, звісно, була ще зовсім молода, але фігурку мала потрясну, а від того собаки Кюдехі можна було сподіватися чого завгодно. Проте вона відповіла, що ні. Так я й не довідався, що ж у дідька тоді сталося. Є дівчата, в яких ніколи нічого не взнаєш.

Та я не хочу, аби ви подумали, нібито Джейн узагалі була якась крижина абощо - тільки через те, що ми з нею жодного разу не цілувалися й т. ін. Зовсім ні. Наприклад, ми весь час ходили з нею за руку. Я розумію, це ще нічого не означає, але тримати її за руку було просто клас. Здебільшого з цими дівчатами так буває: візьмеш її за руку, а та рука наче мертва або дівчина весь час крутить нею, ніби боїться, що інакше тобі набридне абощо. А Джейн була не така. Прийдемо з нею в кіно чи там куди, візьмемось одразу за руки й так сидимо, поки той клятий фільм і закінчиться. Сидимо спокійно і взагалі не робимо з цього історії. З Джейн ніколи не треба було хвилюватися - пітніє в тебе долоня чи ні. З нею я просто почував себе щасливим. Серйозно кажу.

І ще я згадав про одне. Якось, коли ми сиділи в кіно, Джейн устругнула таке, що в мене й мову одібрало. Показували, здається, журнал. чи щось таке, коли це чую - хтось гладить мене по тім'ячку! Дивлюся - Джейн! Оце додумалась! Я хочу сказати, ще ж зовсім молоденька, а жінки звичайно гладять кого-небудь по голові тоді, коли їм уже років двадцять п'ять - тридцять, і то здебільшого свого чоловіка чи дитину. Ось я, скажімо, іноді гладжу свою сестричку Фібі. Та коли таке робить зовсім молода дівчина і взагалі, це до того приємно - просто млієш.

Одне слово, ось про що я міркував, сидячи в тому обідраному, аж гидко глянути, кріслі у вестибюлі. Каналія Джейн! Щоразу, як тільки я уявляв її зі Стредлейтером у машині отого паскуди Еда Бенкі, мене трохи в сказ не кидало. Я певен, вона йому нічого такого не дозволила, але на мене все одно находив сказ. Як хочете знати правду, мені про це навіть прикро розповідати.

У вестибюлі вже майже нікого не було. Зникли навіть [67] оті схожі на повій блондинки. Зненацька у мене прокинулося бажання забратися звідси під три чорти. На душі було нестерпно. До того ж я зовсім не відчував утоми. Отож я піднявся до себе в номер і надів пальто. Виглянув ще у вікно - чи ж і досі, думаю, оті психи викидають коники? Але світло вже ніде не горіло. Тоді я знову спустився ліфтом униз, сів у таксі й сказав водієві їхати до «Ерні». Це такий нічний ресторанчик у Грінвіч-вілліджі, до якого раніше вчащав мій брат Д. Б., поки переїхав у Голлівуд і продався, мов повія. Іноді він брав з собою до «Ерні» й мене. Сам Ерні - здоровенний негр-піаніст. Страшенний сноб. Він з тобою і не розмовлятиме, якщо ти не знаменитість або не велика птиця. Але грати що вміє, то вміє. Він грає так, що аж занадто, їй-богу. Мені не дуже втямки, що я, власне, хочу цим сказати, але сказати хочу. Я дуже люблю слухати, як грає Ерні, але часом у мене раптом зринає бажання перекинути його клятий рояль догори ногами. Мабуть, це через те, що іноді й по його музиці чути: якщо ти не велика птиця, то він з тобою і не забалакає.

 

 

12

Таксі було старе, і в ньому смерділо так, ніби там щойно хтось видав назад увесь свій обід. Щоразу, як тільки я зберусь куди-небудь серед ночі, мені попадеться не машина, а якась ригалівка! Як на зло, кругом, хоч і субота, було так тихо, так безлюдно, жодної тобі живої душі. Тільки вряди-годи продефілює в обнімку яка-небудь парочка,- руки одне в одного на талії або ще нижче,- чи гурт гицлів зі своїми дівулями, і всі гигикають, мов ті гієни, хоч нічого смішного там, певно, й немає. У Нью-Йорку взагалі страшно, коли пізньої ночі на вулиці хтось гигикає. На сто миль чути. І так на душі стає самотньо, так гнітюче... Я всю дорогу думав про те, як добре було б зараз поїхати додому, погомоніти з каналією Фібі... Та згодом у нас із водієм зав'язалася розмова. Його звали Горвіц. І був він куди привітніший, ніж отой, що віз мене до готелю. Одне слово, я подумав, може, хоч цей знає про качок.

- Чуєте, Горвіц,- кажу,- ви коли-небудь проїздили повз ставочок у Центральному парку? Пригадуєте, біля Південних воріт?

- Повз що-що? [68]

- Повз ставочок. Таке невеличке озерце. Де качки плавають. Та ви знаєте!

- Ну, знаю. То й що?

- А ви бачили качок, які там плавають? Ну, навесні, і взагалі. Часом не знаєте, де вони діваються взимку?

- Хто де дівається?

- Та качки ж. Може, випадково знаєте? Я ось що думаю: може, по них приїздять вантажною машиною абощо і куди-небудь відвозять? Чи, може, вони самі куди-небудь летять - у вирій абощо?

Горвіц усю дорогу повертав голову й нетерпляче зиркав на мене. Видно, нервовий був, каналія! Хоч загалом чоловік і непоганий.

- Та звідки мені в дідька знати?! - каже.- Звідки мені в дідька знати про такі дурниці?

- Не ображайтеся,- кажу. Схоже було на те, що він образився.

- А хто ображається? Ніхто й не ображається.

Ну, коли ти такий вразливий, думаю, то біс із тобою, я тебе більш не чіпатиму. Але він сам почав розмову. Знов обертається до мене й каже:

- Риба звідти ніде не дівається. Вона там і зимує, риба. У тому ж таки чортовому ставку.

- Риба - то зовсім інше,- озиваюсь я.- Риба - це риба. А я кажу про качок.

- Як це інше? Зовсім не інше! - відповідає Горвіц. І в кожнім його слові чути, що він чимось ображений.- Там рибі взимку ще гірше, ніж отим твоїм качкам, побий мене грім! Ти краще поворуши своїми мізками, побий мене грім!

Хвилину я сидів мовчки. Тоді кажу:

- Ну, добре. А що вона робить, ваша риба, коли все оте озерце береться товстою кригою і там навіть на ковзанах катаються, й узагалі?

Каналія Горвіц знов - круть головою.

- Як це - що вона робить?! - закричав він на мене.- Сидить собі там, і квит, побий мене грім!

- А крига? Рибі що - на кригу начхати? Начхати їй на кригу, га?

- Хто сказав, що начхати? І зовсім не начхати! - відповідає Горвіц. Він так розпалився - я навіть уже потерпав, щоб він не ввігнався машиною в стовп або ще куди-небудь.- Таж вона просто живе собі у тій чортовій кризі, і все! Така вона від природи, побий мене грім! Замерзає собі, як є, на цілу зиму, і все!

- Як? А живиться ж вона чим? Коли риба геть замерзає, [69] то вона ж не може плавати, шукати собі поживу, і взагалі.

- Та вона ж тілом! Тілом, побий мене грім!.. Слухай, і як ти не розумієш? Риба вбирає поживу всім тілом, там у кризі є водорості, всяка погань. А пори в риби весь час відкриті. Просто в неї така конституція, побий мене грім! Ти втямив, що я кажу? - І знов круть своєю головою, глип на мене.

- А-а,- кажу. Дідько з нею, твоєю рибою, думаю. Ще розіб'ємо к бісу машину. Ти ба, вразливий який! Так навіть сперечатись не хочеться.- Може, заскочимо куди-небудь, вип'ємо? - питаю.

Але Горвіц не відповідав. Мабуть, думав про свою рибу. Тоді я запитав ще раз. Непоганий же чоловік. Цікавий, компанійський.

- Ніколи мені випивати, малий,- каже.- До речі, а скільки тобі років? Якого це дідька ти й досі не спиш, га?

- Не стомився ще.

Коли я вийшов перед ресторанчиком «Ерні» й розплатився, каналія Горвіц знов завів про рибу. Видно, не давала вона йому спокою.

- Чуєш,- каже,- а якби сам ти був рибиною, думаєш, мати-природа про тебе не подбала б? Га? Чи ти, може, гадаєш, як настає зима, то риба вже й дохне, га?

- Ні, але ж...

- Отож-бо й воно, не дохне! - гукнув Горвіц і рвонув з місця так, ніби за ним чорти гналися. Я зроду не бачив таких вразливих типів. Хоч ти що йому скажи - на все ображається.

Навіть такої пізньої пори в «Ерні» було напхом напхано. Переважно старшокласники та студенти коледжів - одне слово, шпана. В усіх школах на цілому світі вже різдвяні канікули, тільки в моїй, клятій, ще ні! Була така тіснота, що в гардеробі не вистачало місця для пальт. Проте всередині стояла тиша - Ерні грав на роялі. Всі ніби чекали дива господнього, коли він сідав за рояль, чорт забирай! Другого такого піаніста не було. Крім мене, вільного столика ждали ще пар зо три, і всі пхаються, аж навшпиньки стають, аби лиш поглянути на того Ерні. У нього біля рояля стояло величезне дзеркало, а з нього на Ерні світив потужний прожектор - це щоб усі бачили його обличчя, коли він грав. А от пальців не було видно - сама тільки широченна фізіономія. Шикарно придумано. Не пригадую вже, яку саме мелодію він грав, коли я ввійшов, та хоч би що то було, а він [70] усю музику споганив. Щось там тринькав-бринькав на верхніх октавах і взагалі виробляв на публіку таке, що мене аж занудило. А почули б ви оте ревище, коли він скінчив грати! Вас би, мабуть, стравило. Збіговисько просто шаленіло. Точнісінько, як оті кретини в кіно, що кахкотять, мов гієни, тоді, коли там нічого смішного й близько нема. Якби я був піаніст, актор чи щось таке і вся оця шушваль захоплювалася мною, ніби кумиром, я б цього і; о зніс, богом присягаю. Не хотів би навіть їхніх овацій. Люди завжди плескають не тому, чому треба. Якби я був піаніст, я б зачинився в клозеті й бринькав собі до опупіння.

Одне слово, коли Ерні дограв і всі заходилися, мов несамовиті, плескати, він, каналія, повернувся на своєму стільчику і відповів таким фальшиво-щирим поклоном. Так мовби він не тільки класний піаніст а й бозна-який щирий чоловік! Все це було чисте дурисвітство - такого сноба ще світ не бачив! Але мені чомусь стало його шкода, коли він підвійся з-за рояля. Я навіть не певен, чи він сам іще тямить, як грає - добре чи погано. А втім, тут не тільки його вина. Як на мене, тут винне й оте збіговисько надолобнів, що ляпало йому в долоні,- вони ж хоч кого зіпсують, їм тільки волю дай. Одне слово, на душі в мене знову зробилося так гнітюче, так тоскно, що я ледве не забрав пальта й не поїхав до свого клятого готелю. Але ж було ще надто рано, і залишатися самому мені не дуже хотілося.

Нарешті мене посадили за якийсь задрипаний столик під стіною, позад отої чортової колони, звідки ні бісового батька не видно. Геть нікудишній столик - маленький, до нього ні пройти, ні пролізти, поки за сусіднім усі не повстають і не пропустять тебе. А це якраз ті, що пропустять! Я за-замовив віскі з содовою - мій улюблений напій після коктейлю з ромом. В «Ерні» подавали всім, хто бодай навчився вже ходити,- в залі було майже темно, та й узагалі там ніхто не питав, скільки тобі років. Нехай ти будеш хоч наркоман, один чорт нікому нема до тебе діла.

Навколо була сама шпана. їй-богу, не брешу. Поряд, за таким самим манюсіньким столиком ліворуч, сидів ледве не на голові в Мене якийсь кумедний тип з кумедною дівулею. Обоє були десь мого віку, а може, й трохи старші. Сміхота з ними! Подивишся отак - зразу видно, як обоє стараються, Щоб не випити свій келишок надто швидко. Я трохи послухав, про що вони розмовляли,- однаково робити було нічого. Він усе торочив їй про гру футболістів-професіоналів, яку бачив того дня. Розводився про кожнісіньку дрібницю - і так від початку тої клятої гри до самого кінця. Такого зануди [71] мені ще зроду не випадало чути. А ту дівулю футбол, видно, анітрохи не цікавив, але вона була ще кумедніша від свого кавалера, тож-бо їй, подумав я, нічого іншого й не залишається, як слухати його. Таким зовсім негарним дівчатам доводиться скрутно. Часом мені їх дуже шкода. Так шкода, що навіть дивитися на них не можу, особливо коли вони сидять з отаким придурком, який усе торочить, торочить їй про свій розтриклятий футбол. А праворуч від мене балачки були ще безглуздіші. Праворуч сидів один субчик - ну чисто тобі студентик Йєльського університету: сірий фланелевий костюмчик, фортова жилеточка, шик! Ці піжони з аристократичних університетів усі як з одного інкубатора. Батько теж хоче послати мене до Йєля або до Прінстона, але мене до тих аристократичних коледжів ніяким бубликом не заманиш, слово честі. Краще відразу зашморг на шию, чорт забирай! Одне слово, з тим йєльським студентиком сиділа шикарна ціпочка. Слухайте, вона була просто чарівна! Та почули б ви їхні балачки! По-перше, обоє були вже трохи під газом. Студентик - той одно мацає її під столом, а сам тим часом розповідає про якогось додика з їхнього гуртожитку, який зжер цілу коробку аспірину й ледве не повідкидав копита. А ціпочка всю дорогу примовляє: «Ой, який жах!.. Не треба, любий... Прошу тебе... Тільки не тут...» Уявляєте - мацає дівчину, а сам тим часом розповідає їй про якогось йолопа, що мало не вкоротив собі віку?! Я від тих двох трохи не гигнув.







Сейчас читают про: