double arrow

Типологія партійних систем


Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії — числі партій, які реально борються за владу або здійснюють на неї вплив. Відповідно виділяються однопартійна, двопартійна й багатопартійна системи.

Однопартійна система має такі ознаки:

· існування тільки однієї легальної партії, заборона утворення інших;

· домінуюча роль партії в державі, зрощення партійного апарату з державним;

· тоталітарний політичний режим.

Однопартійна система існувала в 20—40-х роках у фашистській Італії, в 30—40-х — у гітлерівській Німеччині, в 20—80-х — у Радянському Союзі, сьогодні — на Кубі, в Північній Кореї, Іраку та в деяких країнах Африки (Кенії, Малі, Лівії та ін.).

Двопартійна система характеризується такими рисами:

ü наявністю кількох політичних партій;

ü існуванням двох партій, значно авторитетніших за інші;

ü формуванням складу уряду однією з двох партій, котра перемогла на виборах;

ü впливовою опозицією партії, яка програла вибори;

ü демократичним політичним режимом.

Класичними країнами з двопартійною системою залишаються Великобританія та Сполучені Штати Америки. Республіканська й Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії мають вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.




Серед багатопартійних систем італійський політолог Сарторі виділяє системи обмеженого й поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему.

Система обмеженого плюралізму, за Сарторі, характеризується такими ознаками:

ü наявністю у країні багатьох політичних партій;

ü репрезентацією в парламенті лише кількох партій;

ü репрезентацією в уряді деяких із представлених у парламенті партій;

ü відсутністю позасистемної опозиції;

ü демократичним політичним устроєм.

Залежно від механізму формування уряду виділяють різні варіанти системи обмеженого плюралізму.

1. Однопартійне правління, коли уряд формується партією, що дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах. Типовим прикладом є Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на виборах. Так формується уряд і в Індії.

2. Двоблокова коаліція, коли уряд формується одним із двох блоків, що перемагає на виборах. Наприклад, у ФРН, де з 1969 по 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів з вільними демократами (СДПГ — ВДПГ), а постійний блок ХДС/ХСС перебував в опозиції. З 1982 р. ситуація змінилася, оскільки ВДПГ розірвала блок із СДПГ й увійшла до коаліції з ХДС/ХСС, яка й перемогла на виборах. Подібна система діє в Австрії. Деякі автори називають двоблокову коаліцію «модифікованою двопартійною системою», зважаючи на наявність двох сильних партій, жодна з яких, одначе, не має абсолютної більшості в парламенті, а тому змушена шукати союзу з третьою.



3. Мультипартійна коаліція, коли уряд формується з представників декількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. Характерним прикладом стабільних мультипартійних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних — Італія, Бельгія, Нідерланди. В Італії уряд може змінюватися по кілька разів за одну легіслатуру парламенту.

Сарторі вважає систему обмеженого плюралізму найдосконалішою, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двосторонні опозиції, всі партії орієнтовані на участь в уряді, можлива їхня участь у коаліційних кабінетах.

Систему поляризованого плюралізму характеризують:

ü наявність багатьох політичних партій; гострота ідеологічного розмежування між ними; присутність серед політичних партій позасистемних; формування уряду партіями центру;

ü наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції;

ü демократичний політичний режим.

Типовими країнами з поляризованою системою в різні роки були Франція й Італія. У Франції партіями центру були ліва Французька соціалістична партія (ФСП) та праве Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), роль лівої деструктивної опозиції виконувала Французька комуністична партія (ФКП), а правої — Національний фронт (НФ). В Італії партіями центру виступали права Християнсько-Демократична партія (ХДП), ліва Соціалістична партія Італії (СПІ), лівоцентристська Соціал-Демократична партія Італії (СДПІ) та деякі нечисленні партії, ліву деструктивну опозицію спочатку представляли Італійська комуністична партія (ІКП), а потім, після поступової модернізації її ідеологічних засад у напрямі соціал-демократії,— сумнозвісні «червоні бригади», праву деструктивну опозицію — Італійський соціальний рух — Національні праві сили (ІСР — НПС).



Як бачимо, ідеологічний спектр партій в умовах поляризованої системи охоплює всі можливі різновиди ідеологій, що й визначає запеклість боротьби, ідей на політичній арені. Роль лівої деструктивної опозиції виконують, як правило, прокомуністичні політичні сили, а правої — неофашистські. За організаційною структурою всі партії масові. При цьому якщо для партій центру характерна децентралізована схема взаємодії між керівними й місцевими органами, то для обох полюсів опозиції — централізована. Відповідно методи й засоби діяльності партій центру парламентські, а партій опозиції — від парламентських до авангардних, деструктивних за засобами дій. Соціальна база й електорат усіх цих партій відповідають їхнім ідеологічним засадам, при цьому типовою є орієнтація партій, особливо центристської коаліції, на всі суспільні верстви.

Стабільність та ефективність функціонування системи поляризованого плюралізму перебувають у прямо пропорційній залежності від стабільності, міцності коаліції центристських сил. Це особливо стосується Італії, де, на відміну від Франції, уряд формується в коаліційному складі. Тільки за останні десять років Італію спіткало сім урядових криз, що закінчилися відставкою коаліційних урядів. Тому система поляризованого плюралізму менш стабільна, ніж двопартійна чи система обмеженого плюралізму.

Атомізована партійна система характеризується такими ознаками:

ü наявністю й незначною впливовістю всіх партій;

ü присутністю серед політичних партій позасистемних;

ü формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;

ü демократичним або авторитарним політичним режимом.

Існують два різновиди атомізованої системи. Перший — це система крайнього плюралізму. Вона притаманна республікам колишнього СРСР і більшості країн Східної Європи. Багаторічна комуністична олігархія змінилася тут широким конгломератом порівняно невеликих (у середньому 1000, але не більше 10000 членів) політичних партій. Так, кількість партій у Польщі сьогодні становить 132, в Грузії — 79. За умов крайнього плюралізму уряд формується або на | широкій коаліційній основі (як у країнах Східної Європи), або ^за позапартійними критеріями, як у республіках колишнього СРСР.

За ідеологічним спрямуванням спектр партій надзвичайно [широкий — від традиційних «ідеологічних» до таких екзотичних, як польська партія любителів пива (на виборах до Сейму І в 1990 р. була четвертою, отримавши 16 депутатських мандатів).

Другий різновид атомізованої системи — авторитарна псевдопартійність (деякі країни Латинської Америки — Уругвай, Парагвай, Гаїті та ін.). Багато партій ведуть конкурентну боротьбу, але реальна влада й контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки, яка стоїть над партіями й над традиційними інститутами парламентської чи президентської республіки.

Атомізована партійна система неефективна і найменш стабільна серед усіх інших. Це однаковою мірою стосується як системи крайнього плюралізму, так і системи авторитарної псевдопартійності. Система крайнього плюралізму швидко скочувалася в бік або тоталітарної однопартійної диктатури (Росія після жовтневого перевороту 1917 р.), або стабільних систем із числа розглянутих вище (ФРН наприкінці 40-х — на початку 50-х років). Так само диктаторські режими в країнах Латинської Америки ніколи не залишалися надовго.

Аналіз атомізованої системи особливо актуальний для держав колишнього Союзу, де не перший день у політичних колах точаться дискусії про те, чи стануть республіки на шлях демократії, чи в них переважатимуть авторитарні тенденції.

Враховуючи досвід інших країн, насамперед Іспанії й Португалії, ряду країн Латинської Америки, можна припустити, що періоду певного авторитарного посилення виконавчої влади нам не минути. Залишається відкритим питання, чи є підстави сподіватися, що це буде шляхом уперед, до демократичного, а не назад, до тоталітарного режиму. Одним із аргументів на користь демократії є початок процесу стабілізації партійної системи, її еволюції від атомізованої до стабільнішої системи поляризованого плюралізму. Партійна система України в цьому плані є типовою для всіх країн колишнього Союзу.

На закінчення огляду теоретичних основ класифікації та функціонування партійних систем підкреслимо, що кордони між різними їх типами вельми прозорі.

Ті країни, які мають постійно, протягом тривалого часу одну з розглянутих стабільних партійних систем, відрізняються від інших не тільки стабільнішою політичною системою в цілому, а й вищим рівнем економічного розвитку, більш демократичними засадами в управлінні й більш розвиненим громадянським суспільством.







Сейчас читают про: