double arrow

Становлення багатопартійності в України


Етапи поступу

Історичний досвід показує, що сучасне цивілізоване суспільство не може функціонувати без політичної демократії, яка також неможлива без багатопартійності. Становлення багатопартійності в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, почалося в ході перебудови, виникнення (під впливом демократії й гласності) неформального руху. Розкриття правди про сталінські репресії, критика застійних, брежнєвських часів, перша інформація про жахливий стан національної культури об'єктивно сприяли утворенню альтернативних громадських структур, які й стали основою виникнення багатьох партій і громадсько-політичних об'єднань.

На цьому, першому, етапі становлення багатопартійності в колишньому Радянському Союзі питання про заснування партій на порядку денному ще не стояло. Головне завдання демократичних сил полягало в тому, щоб згуртувати широке громадсько-політичне об'єднання на зразок народних фронтів, які виникли в Прибалтиці.

В цей період в Україні активно розгортає роботу Українська Гельсінкська спілка (УГС). Слідом за Демократичним Союзом, що на початку 1988 р. в Москві проголошує себе першою опозиційною політичною партією, виникає Українська демократична спілка.




Основою першої широкої демократичної коаліції стала національно-демократична ідея духовного відродження України. Саме вона була провідною для створених іще в 1987 р. Українського культурологічного Клубу (УКК) й Товариства Лева (ТЛ). Ці об'єднання й стали базою виникнення Народного Руху України за перебудову.

Сама ідея Руху народилася в надрах Спілки письменників України, точніше — її партійної організації. 11 лютого 1989 р. відбулась установча конференція Товариства української мови . ім. Т. Г. Шевченка (ТУЮ, яке очолив поет Дмитро Павличко, а 13 лютого в газеті «Літературна Україна» був опублікований проект програми Народного Руху. Спочатку в проекті поряд із загальноперебудовчими гаслами й тезами про національне відродження містилося й визнання «керівної та спрямовуючої ролі Комуністичної партії».

Багато хто з фундаторів Руху в той час сподівався на реформування компартії, перебуваючи під впливом політики М. С. Горбачена.

Знаменно й те, що під дахом Руху об'єдналися всі «неформальні» на той час сили, які виступали проти тоталітаризму, за демократичний розвиток України.

Незважаючи на натиск комуністичної номенклатури, кампанію цькування, розгони мітингів і затримання активістів, майже 300-тисячний Рух підійшов до Установчого з'їзду, що відбувся 8—10 вересня 1989 р. в Києві.

Перша суттєва перемога новоствореної організації — прийняття Верховною Радою України демократичного Закону про вибори народних депутатів, де дістали відображення основні вимоги опозиційних сил. Той факт, що Закон був прийнятий старим складом Верховної Ради, свідчив про відчутне зростання впливу Руху, з яким уже не могли не рахуватися владні структури.



Наступний важливий етап розвитку політичного плюралізму в Україні вибори до Верховної Ради. Було створено блок демократичних сил, який спирався насамперед на структури Руху (інших і не було). Цей блок отримав чверть депутатських мандатів, а в Галичині — переконливу перемогу. Депутати стали ядром, навколо якого концентрувалася політична активність організації. Рух у цілому перейшов в опозицію до системи. Розпочинався новий етап політичної боротьби — завоювання влади. Практично стояло питання про вихід України з СРСР, усунення компартії від влади. Керівництво Руху остаточно обрало нову політичну лінію, яка була оформлена на других його зборах (25—28 жовтня 1990 р.). Тоді саме Рух відверто й твердо заявив про себе як про антикомуністичну організацію.

Цими подіями завершився перший етап становлення політичного плюралізму в Україні. Відзначимо основні риси допартійного (неформального) етапу розвитку багатопартійності в Україні:

політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового Руху;

v ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел загальноперебудовчих і духовного відродження до суверенітету й антикомунізму;



v методи й засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;

v нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу;

v вагомий внесок у розвиток демократичних процесів в Україні робить політична боротьба на союзному рівні;

v переважна частина населення із зацікавленістю й надією сприймає суспільні перетворення.

Новий етап становлення багатопартійності в Україні починається на рубежі 1989 і 1990 рр. і знаменується насамперед відміною статті шостої Конституції СРСР, а також прийняттям Закону про громадські об'єднання. Це означало кінець монополії КПРС на владу й можливість сформування інших політичних партій.

Саме в той час і відбулись установчі з'їзди перших політичних партій республіки. Забігаючи наперед, зазначимо, до цей етап закінчується серпневими подіями 1991 р.— падінням комуністичного, режиму й державності Союзу РСР.

За короткий проміжок часу в Україні заявили про себе 19 партій загальнореспубліканського масштабу й близько 10 осередків та організацій партій із керівними центрами за її межами. Наприкінці 1992 — на початку 1993 р. відбулись установчі з'їзди ще ряду партій — Партії праці, Української партії справедливості, Трудового конгресу України, Партії солідарності й соціальної справедливості, Комуністичної партії України. На 1 січня 1994 р. в республіці було більш як ЗО політичних партій.

Особливість формування політичних партій в Україні полягала в тому, що їх народження пов'язувалося не з інтересами окремих соціальних верств, а зі спільною долею порівняно невеликої групи людей, їхніми особистими симпатіями чи антипатіями. Саме тому більшість партій створювалася навколо лідера чи ініціативної групи авторитетних людей. Тим-то інтерес становлять дані про лідерів перших політичних партій України (див.: Політол. читання. 1992. № 1. С. 98—99).

Ідейною основою програм і діяльності партій на етапі безпосереднього становлення багатопартійності е суверенітет України й антикомунізм. Боротьба опозиційних сил із КПУ здебільшого має характер окопної війни з періодами мирних переговорів і навіть часткового співробітництва.

На тлі спаду життєвого рівня більшості населення швидко наростають недовіра й апатія до будь-якої політичної діяльності взагалі й «антипартійний синдром» зокрема.

Отже, й комуністична більшість у Верховній Раді, й опозиція готувалися до тривалої позиційної боротьби. Але невдала спроба державного заколоту в серпні 1991 р. в Москві мала наслідком кардинальну зміну політичної ситуації.

Заборона Комуністичної партії України, падіння державності СРСР, проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність держави Україна й майже одностайне його підтвердження під час грудневого референдуму створили якісно нові умови для розвитку політичних об'єднань і в Україні. Почався якісно новий, третій, посткомуністичний етап у становленні багатопартійності в Україні.

З одного боку, перелічені події, а вони мали революційний характер, допомогли опозиційним політичним об'єднанням достроково виконати свою програму дій. З іншого боку, втративши образ зовнішнього та внутрішнього противника, політичні партії й рухи після переможної ейфорії перших посерпневих Днів опинилися в стані розгубленості, яка невдовзі перейшла в кризу. Глибинною, внутрішньою причиною її була відсутність масової підтримки населенням народжених партій. Невдовзі стало зрозуміло, що вони в існуючому вигляді приречені якщо не на зникнення з арени суспільного життя, то принаймні на відсутність серйозних політичних перспектив. Результати перших в історії України загальнонародних президентських виборів підтвердили це. Всі кандидати від партій набрали не більше як 11% голосів (4,5% В. Гриньов від ПДВУ, КДПУ, ЛДПУ; 3,6% Л. Лук'яненко від УРП; 1,7% І. Юхновський від ПДВУ і 0,7% — Л. Табурянський від НПУ), а в сукупності з В. Чорноволом від РУХу (26,6%) майже на 16% менше, ніж один Л. Кравчук (54%), недавній головний ідеолог таврованої з усіх боків Компартії України.

Головним підсумком серпневого заколоту стало розчищення шляху до влади для реформаторської частини держапарату, тобто колишньої партійно-державної номенклатури, але реформаторського напряму.

За цих умов для політичних партій і рухів вирішальними стають розуміння необхідності перегрупування сил, утворення постійних коаліцій і блоків, пошук джерел фінансування.







Сейчас читают про: