Фізико-географічне районування

Країну поділяють на 5 фізико-географічних областей: 1) Західну Сьєрру-Мадре; 2) Східну Сьєрру-Мадре; 3) Північну Месу; 4) Центральну Месу і Вулканічну Сьєрру; 5) Каліфорнійський півострів.

1. Західна Сьєрра-Мадре – це гірський масив висотою до 3150 м. Північна частина характеризується виключною сухістю. На узбережжі панують ландшафти піщаних пустель. На схилах переважають ксерофітні чагарники(ксерофіти – рослини, які в пустелях в основному, вони видозмінилися и почали пристосовуватися до палючого сонця). В південній частині з’являються жорстколисті і широколисті ліси.

2. Східна Сьєрра-Мадре – це гірський хребет, який добре виражений лише зі сходу. На заході він лише місцями піднімається над внутрішніми частинами нагір’я. Схили гір на півночі вкриті ксерофітними чагарниками, на півдні – пишними тропічними лісами із дуба, мірта, лавра, магнолій і юкк.

3. Північна Меса (з ісп. меса – стіл) – це плоске плато, що лежить на висоті 1500 м. Клімат посушливий, континентальний. Влітку температура часто піднімається вище + 40 С, але взимку трапляються заморозки. Річна сума опадів, які випадають переважно взимку, місцями не перевищує 100 мм. На скелетних грунтах переважає розріджений рослинний покрив з кактусів, агав і юкк. Кактусів нараховують близько 500 видів від малюсіньких кулеподібних до гігантських стовпчастих. Агав 140 видів. Вони мають великі і широкі м’ясисті листя і ніжні квіти на тонкому стеблі.

4. Центральна Меса не така плоска, які Північна, і лежить вище, на висоті 2000 м. На ній з’являються великі постійні водостоки, які глибоко розчленовують нагір’я. Її південну частину займають молоді гори Вулканічна Сьєрра, що простягнулися з заходу на схід смугою в 50-100 км. Вони характеризуються широким розвитком активного вулканізму і частими землетрусами. Старі, згаслі вулкани, що мають форму масивів, чергуються з геометрично правильними конусами молодих діючих вулканів. Саме там знаходяться відомі вулкани Попокатепетль та Орісаба. Лавові потоки, що спускаються з гір, заповнюють міжгірні зниження і підгачують річки, утворюючі озера. Клімат Центральної Меси більш вологий, ніж Північної. Там випадає 1500-2000 мм опадів на рік. Середня температура найхолоднішого місяця +13...+14С, найтеплішого + 20С. Рослинний покрив представлений злаковою саваною із розрідженим деревним покривом із дубів і сосен та сукулентами.

5. Каліфорнійський півострів утворений групою коротких гірських хребтів висотою до 3000 м. Кількість опадів не перевищує 250 мм. Переважають ландшафти західних при океанічних пустель тропічного поясу.

52. Центральноамериканська напівострівна (вулканічна) фізико-географічна країна.

ФГП. Центральноамериканська напівострівна країна займає сильно розчленований Центральноамериканський перешийок довжиною близько 1850 км і шириною від 48 км на Панамському перешийку до 960 км в районі півострова Юкатан. Берегова лінія ускладнена рядом півостровів (Юкатан, Асуеро) і заток (Кампече, Теуантепек, Гондураська, Москитос, Панамська). На півострові Асуеро знаходиться крайня південна точка Північної Америки – мис Мар’ято. Вздовж узбережжя з обох боків розкидані дрібні острови.

Рельєф. Для рельєфу країни характерне поєднання гірських хребтів і масивів з прибережними низовинами. Гори Центральноамериканського перешийку є продовженням гірського поясу Кордильєр і носять назву Кордильєр Центральної Америки. Найвищою точкою цієї гірської системи є діючий вулкан Тахумулько з висотою 4217 м. Вулканізм є відмінною рисою цих гір. Крім Тахумулько, у межах Кордильєр Центральної Америки є багато інших діючих і згаслих вулканів. Найбільші низовини країни простягнулися вздовж північного узбережжя перешийку: низовина півострова Юкатан, Табаско (на узбережжі затоки Кампече), Москітовий берег. Низовини часто заболочені. Особливо великою заболоченістю відзначається Москітовий берег. Низовина Юкатану, що складена неогеновими вапняками, характеризується широким розвитком карстових процесів. На території півострову багато карстових печер, більша частина яких непомітна з поверхні із-за багатої тропічної рослинності.

Клімат. Характерними рисами клімату є великий приток сонячного тепла, пов’язаний з положенням субконтиненту в низьких широтах, і переважання пасатної циркуляції повітряних мас. Середні температури найхолоднішого місяця + 21С на півночі і + 26С на півдні, найтеплішого – відповідно + 27С і + 28С. Проте атмосферні опади розподіляються по території країни дуже нерівномірно. Опади на перешийок приносять північно-східні пасати з Атлантичного океану. Вони дмуть протягом всього року і приносить велику кількість вологі на навітряні карибські схили гір Центральної Америки. На підвітряних, тихоокеанських схилах гір, що знаходяться в “дощовій тіні“ (вітри, що дмуть з океану, залишають велику частину вологи на звернених до океану схилах, в результаті чого за горами залишається "дощова тінь"), в цей час панує засуха. В результаті постійно вологим є карибське узбережжя, де на навітряних схилах гір випадає 1000-2000 мм та більше опадів на рік. Тихоокеанське узбережжя, крім крайнього півдня, є перемінно-вологим і річна сума опадів не перевищує 500 мм, а тривалість сухого сезону дорівнює 6-7 місяцям. Посушливими є і приморські рівнини північного Юкатану, де із-за відсутності орографічних бар’єрів випадає не більше 500 мм опадів на рік. Пасати, що дмуть із швидкістю до 40 м/с, не тільки не дають опадів, але і здійснюють посушливий ефект. Восени над Антильськими островами виникають тропічні циклони, які носять там назву ураганів. Вони володіють жахливою руйнівною силою і приносять зливові опади.

Внутрішні води. Річки Центральної Америки, у зв’язку з незначними розмірами суходолу, відрізняються малою довжиною. Гористий рельєф обумовлює бурхливий характер їх течії і значні запаси гідроенергії, які майже не використовуються. Річки Атлантичного басейну повноводні протягом всього року. Річки Тихоокеанського басейну характеризуються різкими коливаннями витрат в сухий зимовий і вологий літній сезони. Низовинні райони півострова Юкатан характеризуються поширенням карстових форм рельєфу і майже позбавлені поверхневого стоку.

Серед озер країни виділяються озера тектонічного походження Нікарагуа і Манагуа, що займають тектонічні западини. Колись вони були єдиним басейном і мали стік в Тихий океан, потім, внаслідок активної вулканічної діяльності, розділилися. Манагуа лежить вище за гіпсометричним положенням, ніж Нікарагуа, і частину своїх вод віддає озеру Нікарагуа, із якого в Карибське море витікає річка Сан-Хуан. Площа озера Нікарагуа складає 8430 км2, найбільша глибина – 70 м. Озеро Манагуа уступає озеру Нікарагуа за площею (1490 км2), проте перевищує його за глибиною (80 м).

Грунтово-рослинний покрив по основним кліматичним поясам:

1) Він підпорядкований рельєфу і змінюється як з висотою, так і в залежності від експозиції схилів. На навітряному атлантичному узбережжі в нижньому жаркому поясі (тьєрра кальєнта) до висоти 800 м рослинність представлена тропічними і субекваторіальними постійно вологими лісами на латеритних опідзолених грунтах. Ці ліси мало чим відрізняються від вологих екваторіальних гілей. В них багато пальм, дерев з цінною червоною, рожевою, синьою або чорною деревиною, численні ліани та епіфіти. На Москітовому березі великі території зайняті заболоченими лісами і болотами. Для узбережжя типові мангрові ліси. Значні площі розчищені під плантації бананів, какао та інших тропічних сільськогосподарських культур. Лише в північній частині півострова Юкатан панують ксерофітні рідколісся і чагарники. Цікавою особливістю цих територій є плантації сукулентів-агав, які вирощують для отримання волокна.

2) В наступному помірному поясі (тьєрра темплада) на висотах 800-1700 м температури повітря знижуються до 17-220, теплолюбні рослини зникають, а в густих гірських лісах домінують деревоподібні папороті.

3) Ще вище, в холодному поясі (тьєрра фріа), на висотах 1700-3200 м середні місячні температури коливаються від + 10 до + 170С. На цій висоті поширені мішані ліси із різних видів вічнозелених дубів, магнолій, хвойних, які обліплені мохами, папоротями, лишайниками та епіфітами, які змінюються вересовими заростями і високогірними луками – парамос, типовими для Анд. Ці луки піднімаються і в верхній, морозний пояс (тьєрра елада).

Тваринний світ Центральної Америки ближче до південноамериканського, ніж до північноамериканського тваринного світу. У вологих тропічних і субекваторіальних лісах зустрічаються представники південноамериканських тварин: широконосі мавпи, ягуар, броненосець та ін. Там же проживають і деякі представники північноамериканських тварин: рись, єнот, індійка тощо. Фауна Антильських островів носить різко острівний, збіднений та ендемічний характер. Із ссавців багато лише кажанів. Інші наземні ссавці представлені дрібними гризунами. Багато птахів, з яких 25 % є ендеміками. Багато представлені ящірки та змії, зустрічаються крокодили і черепахи.

Розділ 4. ПІВДЕННА АМЕРИКА

56. Внутрішні води Південної Америки. Класифікація річок за джерелами живлення й режимами стоку. Озера, їх походження та поширення. Південна Америка, перевищуючи по площі тільки Антарктиду й Австралію, по загальному обсязі стоку (7500 км³) перевершує всі інші материки, крім Євразії, а по середній товщині шару стоку (417 мм) займає перше місце на Землі.

Формуванню густої, добре розвинутої річкової мережі Південної Америки сприяють кліматичні умови, історія розвитку і рельєф материка. Велика частина Південної Америки з мезозою являла собою сушу. Це визначає стародавність водяної мережі на значній частині материка. Для рельєфу Південної Америки характерні великі контрасти висот і сусідство найбільших низинних рівнин з високогірними хребтами, що створює сприятливі умови для формування великих і складних річкових систем.

Головний вододіл материка знаходиться в Андах, але не завжди збігається з найбільш високими хребтами. Велика частина стоку з материка спрямована в Атлантичний океан, у нього течуть найбільші ріки Південної Америки. Басейну Тихого океану належать тільки порівняно невеликі водотоки, що беруть початок у західній частині Анд.

Головне джерело живлення рік Південної Америки — дощові опади. Льодовикове живлення має значення тільки на півдні Анд; роль снігового незначна.

У зв'язку з обмеженим поширенням у Південній Америці посушливих територій області, позбавлені стоку в океан, займають лише невелику частину її поверхні. Це південні райони Гран-Чако, внутрішні плоскогір'я Анд, западина Атаками і центральні ділянки Тихоокеанського узбережжя.

Гідрологічний режим більшої частини рік Південної Америки визначається кількістю дощових опадів і різко вираженою сезонністю їхнього випадання. Тільки для приекваторіальних районів і крайнього південно-заходу характерний режим, обумовлений рівномірним випаданням опадів.

Найбільша ріка Південної Америки — Амазонка. Велика частина її басейну лежить на південь від екватора. Площа басейну ріки понад 7 млн. км², довжина її від головного русла 6400 км. Витрата води Амазонки в кілька разів перевищує витрати всіх найбільших рік світу. Він дорівнює в середньому 220 тис м³/с. Середній річний стік Амазонки в нижній течії (7000 км³) складає велику частину стоку всієї Південної Америки і 15% стоку всіх рік Землі.

Головне джерело Амазонки — ріка Мараньон — починається в Андах на висоті 4840 м. Тільки після злиття з першою великою притокою — Укаялі — у межах рівнини ріка одержує назву Амазонка.

Амазонка збирає свої численні притоки (більше 500) зі схилів Анд, Бразільського і Гвіанського нагір'їв; Багато які з них по довжині перевищують 1500 км. Найбільш численні і великі притоки Амазонки — ріки південної півкулі. Найбільша ліва притока її — Ріу-Негру (2300 км), найбільша права і взагалі найбільша притока Амазонки — Мадейра (3200 км).

Частина приток, розмиваючи глинисті породи, має дуже мутну воду («білі» ріки), інші мають прозору воду, темну від розчинених органічних речовин («чорні» ріки).

Ширина русла Амазонки після злиття Мараньона і Укаялі дорівнює 1—2 км, але вниз за течією вона швидко зростає. У Манауса вона доходить уже до 5 км, у нижній течії розширюється до 20 км, а в гирлі ширина головного русла Амазонки з численними островами під час розливу досягає 80 км. Біля західної, частини низовини Амазонка тече майже на рівні берегів, фактично не маючи долини, що сформувалася. До сходу долина ріки глибоко врізається в поверхню і представляє різкий контраст із вододільними просторами.

Приблизно в 350 км від Атлантичного океану починається дельта Амазонки. Незважаючи на древній вік, вона не висунулася в океан за межі корінних берегів. Хоча ріка і виносить величезні маси твердого матеріалу (у середньому 1 млрд. т в рік), процесу наростання дельти перешкоджають діяльність припливів і відливів, вплив течій, а також опускання узбережжя.

У нижній течії Амазонки великий вплив на її режим і формування берегів роблять припливи і відливи. Приливна хвиля проникає вгору за течією більш ніж на 1000 км, рухаючись у низов'ях стіною висотою 1,5—5 м. Ця хвиля мчить і проти течії з величезною швидкістю, викликаючи сильне хвилювання на піщаних обмілинах і банках і руйнуючи берега. У місцевого населення це явище відоме за назвою «поророка» і «амазуну».

Амазонка протягом усього року повноводна. Двічі в рік рівень води в ріці піднімається на значну висоту. Ці максимуми пов'язані з дощовими періодами північної і південної півкуль. Найбільша витрата на Амазонці буває після періоду дощів у південній півкулі (у травні), коли основну масу води несуть її праві притоки. Ріка виходить з берегів і в середній течії затопляє величезну територію, створюючи як би гігантське внутрішнє озеро. Потім настає період поступового зниження витрати води, ріка входить у береги. Найменший рівень води в ріці — у серпні і вересні, потім настає другий максимум, пов'язаний з періодом літніх дощів північної півкулі. На Амазонці він виявляється з деяким запізненням, приблизно в листопаді. Цей листопадний максимум значно уступає травневому. У нижній течії ріки два максимуми поступово зливаються в один.

До міста Манауса Амазонка доступна для великих суден. Судна з досить глибоким осіданням можуть проникати навіть до Ікітоса (Перу). Але в нижній течії через припливи, наноси і острови судноплавство утруднене. Більш глибокий і доступний для океанських суден південний рукав — Ріо-Пара, що має загальне устя з рікою Токантінс. На ньому великий океанський порт Бразилії — Белен. Але цей рукав Амазонки зараз пов'язаний з основним руслом тільки невеликими протоками. Амазонка з притоками являє собою систему внутрішніх шляхів сполучення загальною довжиною до 25 тис. км.

Транспортне значення ріки велике. У деяких областях вона довгий час була єдиним шляхом, що зв'язувала внутрішні частини Амазонської низовини з Атлантичним узбережжям.

Ріки басейну Амазонки мають великі запаси водної енергії. Багато течій Амазонки при виході на низовину перетинають круті краї Бразильського і Гвфанського нагір'їв, утворюючи великі водоспади. Самий грандіозний з них — водоспад Сан-Антоніо на ріці Мадейрі. Але використовуються ці гідроресурси поки ще дуже слабко.

Друга по величині річкова система Південної Америки включає ріку Парану з Парагваєм і Уругвай, що має загальне гирло з Параною. Своя назва (Ла-Платська) система одержала від однойменного гігантського естуарію Парани й Уругваю, що досягає 320 км у довжину і 220 км у ширину в гирловій частині. Площа басейну всієї системи більш 4 млн. км², а довжина Парани, по різних джерелах, від 3300 до 4700 км.

Витоки Парани - Ріу-Гранді і Паранаіба - лежать на Бразільському нагір'ї. Там же починаються і багато інших річок системи. Усі вони у верхній течії порожисті й утворюють кілька великих водоспадів. Найбільш великі водоспади — Сеті-Кедас (Гуайра) на Парані і Ігуасу висотою 72 м на її притоці тієї ж назви. На них створена мережа гідроелектростанцій.

У нижній течії Парана — типова рівнинна ріка. Головний максимум витрати настає в травні в зв'язку з літніми дощами на Бразільському нагір'ї. Судноплавне значення рік Ла-Платської системи і самої Ла-Плати дуже велике.

Третя по величині ріка Південної Америки — Оріноко. Її довжина 2730 км, площа басейну — понад 1 млн. км². Оріноко бере початок на Гвіанському нагір'ї. Її витоки було виявлено і досліджено французькою експедицією тільки в 1954 р. Рікою Касікьяре Оріноко з'єднується з притокою Амазонки Ріу-Негру, куди стікає частина води верхньої Оріноко. Це один з найбільш значних прикладів біфуркації рік на Землі.

При впаданні в Атлантичний океан ріка утворює велику дельту, довжина якої досягає 200 км.

Рівень води в Оріноко цілком залежить від дощових опадів, що випадають у північній частині її басейну влітку (із травня по вересень). Максимум, що настає на Оріноко у вересні — жовтні, буває виражений дуже різко. Різниця між літнім і зимовим рівнем води досягає 15 м.

Озера в Південній Америці нечисленні. Основні генетичні групи озер материка — тектонічні, льодовикові, вулканічні, лагунні. Невеликі льодовикові і вулканічні озера є в різних частинах Анд. Найбільш великі льодовикові і льодовиково-тектонічні озера зосереджені на заході Південних Анд.

Саме велике озеро материка — Тітікака — розташована на Андійському плоскогір'ї на висоті більше 3800 м, на границі між Перу і Болівією. Площа його — 8300 км², а максимальна глибина — 304 м. На берегах озера виражені тераси, що свідчать про кількаразове пониження його рівня. Озеро має стік в інше, більш мілководне тектонічне озеро — Поопо. В зв'язку з цим вода в озері Тітікака прісна, а в Поопо сильно засолена.

На внутрішніх плато Анд і на рівнині Гран-Чако багато озер тектонічного походження, мілководних безстічних і засолених. Крім того, поширені засолені болота і солончаки (саларес).

Уздовж низинних берегів Атлантичного,океану і Карибського моря є великі озера-лагуни. Сама велика з цих лагун знаходиться на півночі, у великій западині між хребтами Анд. Вона називається Маракайбо і з'єднана з Венесуельською затокою. Площа цієї лагуни 16,3 км², довжина — 220 км. Вода в лагуні майже прісна, однак, під час припливів солоність її помітно збільшується. Лагуни, що майже втратили зв'язок з Атлантичним океаном, розташовані на південному сході материка. Найбільші з них — Патус і Лагоа-Мірін.

57. Просторова диференціація та внутрішні відмінності природних умов Південної Америки.Структура широтної зональності та висотної поясності; схема фізико-географічного районування. Південна Америка - четвертий за величиною земної континент. Він простягнувся від Колумбії на півночі до південного краю Чилі. У Південній Америці пролягає найдовша гірська ланцюг і розташований найбільший в світі район, зайнятий джунглями.

Гори і джунглі. Південна Америка відрізняється величезною різноманітністю ландшафтів. Уздовж тихоокеанського узбережжя на 8 тисяч км простяглася гірський ланцюг Анд. Тут же, в Андах, знаходиться найвищий гірський пік - вершина Аконкагуа в Аргентині - 6 960 м над рівнем моря.

Високо в Андах ховаються витоки Амазонки - однієї з найбільш повноводних і найдовших у світі річок. Амазонка перетинає весь континент і, пронісши свої води на 6 540 км, впадає в Атлантичний океан з узбережжя Бразилії. Басейн Амазонки - це величезна територія, майже повністю зайнята тропічними лісами - джунглями, в яких ростуть тисячі екзотичних рослин і мешкає безліч рідкісних тварин.

На території Південної Америки знаходяться так звані "легкі" нашої планети - величезний масив вічнозелених лісів, вони виробляють близько 40% кисню.

Прерії і холодна пустеля. Незважаючи на те, що східна частина континенту зайнята непрохідними густими джунглями, на південь від басейну Амазонки знайшлося місце для безкраїх прерій. На ранчо, розташованих у преріях Аргентини і Венесуели, розводять худобу або вирощують зерно на родючих орних землях.
Є в Південній Америці і своя холодна пустеля - Атакама. Вона розташована на півночі Чилі і є одним з найбільш посушливих місць у всьому світі. На крайньому півдні континенту, по межі між Аргентиною і Чилі, простяглася ще одна пустеля - Патагонська. Це дуже глухе й негостинне місце.

Природні багатства. Континент багатий природними ресурсами. У горах Анд відкриті багаті поклади срібла (у Перу), олова (в Болівії) і міді (в Чилі). Венесуела має запасами нафти. Бразилія виробляє третю частину від усього світового обсягу кави. Худоба, що розводять у преріях Аргентини, Уругваю і Парагваю, постачає м'ясом все населення Південної Америки. З рослин, що добуваються в тропічних лісах, виробляють рідкісні ліки.

Природна зональність і фізико-географічне районування. Природна широтна зональність на материку Південної Америки виражено доволі своєрідно і значно відрізняється від закономірностей ландшафтних зон, наприклад, в Африці чи Європі. Це пояснюється насамперед наявністю меридіонального поясу Анд, які простягаються вздовж всього західного узбережжя материка. Підвищені Бразильське та Гвіанське нагір'я характеризуються поєднанням широтної зональності і висотної поясності. Також особливості конфігурації материка-ширина північної частини і центральної і вузькість південної вносять значні корективи в «ідеальне» розміщення широтних зон.

Загальні закономірності зміни природних зон в Південній Америці-це нерівномірне поступання сонячної радіації,положення території в океанічному (західному чи східному) чи континентальному кліматичному меридіональному секторі. Звичайно,найкраще послідовність зон проявляється на рівнинних територіях.

Рівнинний пояс Південної Америки простягається через внутрішні райони материка, і його меридіональний ландшафтний профіль відображає структкрк зональності перехідного кліматичного сектору від східно океанічного до континентального.

По обидва боки екватора, до 2-3 °пн.ш. і 9-10°пд.ш., на заході Амазонської низовини простягається зона вологих вічнозелених екваторіальних лісів. Її характеризує відсутність сезоності природних процесів,однорідності повітряних мас, цілодобові опади, рівний хід високих температур, повноводність і густота річкової сітки, інтенсивне опідзолення латеритних грунтів, формування потужної кори вивітрювання і розвиток не звичайно густих вічнозелених лісів.

Найяскравіше субекваторіальні ландшафти виражені в зонах савани і рідколісся північної і південної півкуль. Типові високо травні ландшафти-льянос розміщенні на низьких південних рівнинах Оріноко, які лежать між 4-7 пн.ш. Для них характерний сезонний ритм по зміні повітряних мас (екваторіальних і тропічних), інтенсивна вегетація рослин. На пвнічному сході типові савани змінюються кущовими рідколіссями, а на півночі Маракайбської низовини-підзоною опустелених саван.
В Гран-Чако представлена зона тропічних лісів і рідколісь на червоно-коричневих грунтах з переважанням на протязі всього року тропічних повітряних мас, із значними амплітудами крайніх температур, низьким зволоженням і поганим поверхневим стоком.

В субтропіках Південної Америки у зв язку зі зменшенням зволоження в напрямку зі сходу на захід, виражена майже меридіональна зміна зон із зміною вологих субтропічних сухих степів на чорноземах на сході (Східна Пампа),субтропічних сухих степів і сіро-коричневих ґрунтів в центральних і напівпустель з сіроземами на заході, в області Передкордильєр Пампільських Сьєр.

В широтах,де на сході Азії чи Північної Америки представлена зона густих мішаних лісів, в Південній Америці простягаються напівпустелі Патагонії. Але існування цієї парадоксальної зони чагарникових напівпустель з бурими ґрунтами у східному секторі пояснюється роллю Анд на заході і впливом холодної Фолклендської течії на сході. Відсутня лісова зона на рівнинах помірного поясу і південніше, де на півночі Вогняної Землі напівпустелі змінюються степовою зоною з каштановими грантами.
На середньо високих нагір'ях Сходу широтна зональність видозмінюється і ускладнюється.

Гвіанське нагір'я лежить в субекваторіальному поясі. Але наявність високопіднятих піщаних масивів і кристалічних грабенів в його серединній частині обумовлює прояву 2-х секторів в ландшафтах у вигляді волого екваторіальних лісів на підвітряних океанічних схилах.
Особливості рельєфу Бразильського нагір'я і звуження материка викликають зміщення на північ, до південного тропіка області субтропічного клімату. У зв'язку з цим до півдня від зон тропічних рідколісь і перемінно-вологих лісів Плато Парани виділяється зона субтропічних хвойних лісів, яка не має аналогів на інших материках на таких широтах. Для неї характерне значне зволоження з літнім максимумом опадів, прохолодні з заморозками зими. На крайньому півдні нагір'я представлена також незвична для східного сектору зона субтропічної відкритої савани з дуже м яким кліматом, рівномірним режимом рік і червоно-чорними ґрунтами.

На крайньому півдні західного сектору в Південній Америці лісова зона помірного поясу представлена не широколистяними мішаними лісами, як в Західній Європі, і не хвойними лісами, як в Північній Америці, а гемігілеєю, природа якої майже не має сезонних ритмів [14].
Висотна поясність Анд відображає закономірності широтної зональності на рівнинах. Але більш-менш близькі аналоги ландшафтам широтних зон на рівнинах спостерігається лише в нижньому поясі і на підвітряних схилах. Природні зони волого екваторіальних лісів в ньому відповідає комплекс гірської гілеї, зони саван і рідколісь-комплекс лісів, які скидають листя на сухий період року, природні зони напівпустель помірного поясу - степи, а вище-листопадні широколистяні і мішані ліси. У верхньому поясі, особливо в континентальному секторі, в умовах, створеними орографічними бар єрами, при наявності значних площ міжгірних плато, чітко виражена широтна зональність високогірних ландшафтів: межі зони гілей майже співпадають з межами поясу парамос, саван і рідколісь - халкі, південніше на між гірських плато в тропічних широтах з являються високогірні пустелі і напівпустелі континентального сектору, а в субтропічних і помірних-пояс альпійських лугів, на крайньому півдні переходять в гірську тундру.
При фізико-географічному районнуванні в основу виділення таксономічних одиниць Південної Америки покладені морфоструктурні особливості регіонів, що пов'язано з характером прояву горизонтальної зональності і висотної поясності. При їх характеристиці враховують вік і генезис літо генної основи та інші компоненти природних ландшафтів.
Великі природні регіони, які об єднані за єдиними геоморфострукткрними ознаками, називаються фізико-географічними країнами. В такій країні природна область може бути виділена і за загальними фізико-географічними особливостями через єдину історію розвитку і за ознакою рельєфу.
Виділення області в гірських країнах ведеться в основному по геоморфоструктурам, які володіють єдиним «спектром» висотних поясів або які лежать в одному висотному поясі. Такими одиницями являються хребет, група хребтів, між гірське плато або обширна депресія.
В Південній Америці виділяють наступні фізико-географічні країни: Льянос Оріноко, Амазонію, Центральні Рівнини, Патагонія, Гвіанське плоскогір'я, Гвіанська низовина, Бразильське плоско гір я, Прекордильєра і Пампінські Сьєри, Карибські Анди і низовини, Північно-Західні Анди, Екваторіальні Анди, Перуанські Анди, Центральні Анди, Субтропічні, Патагонські Анди.

61. Прекордильєрська гірсько-улоговинна країна Південної Америки. Прекордильєри, складчато-глибові гірські хребти на Північному Заході Аргентини (провінція Ла-Ріоха, Сан-Хуан і Мендоса), між 68 ° з. д. і Андами. Висота до 5000 м. Хребти розділені глибокими западинами. Клімат тропічний і субтропічний, посушливий. На східних схилах ксерофільні ліси, на вирівняних гребенях сухі степи, на західних схилах сухі чагарники; в западинах зрошуване землеробство (садівництво, виноградарство). Іноді Прекордільери називають Передовими Кордильєрами Анд.

Високі, порослі лісом гірські хребти чергуються у ній з обширними напівпустельними западинами. Особливою рисою ландшафту є контрасти в рельєфі, кліматі, рослинності та господарському освоєнні місцевості. Загальний фон поверхні утворюють піднесені рівнини, над якими піднімаються круті масиви, середньою висотою в 2500 - 4000 м, а по сусідству з Андами досягають і 5000-6000 м. Вони піддалися довготривалому руйнуванню і вирівнюванню і реагували на горотворних рух в Андах як диференційованими підняттями і опусканиями, так і розколами, розломами і навіть вулканізмом. Меридіональні скиди перетворили гірські масиви у відносно вузенькі хребти із згладженими платоподібні гребенями і крутими схилами. Хребти підносяться на 1600-2000 м над розділяють їх поздовжніми депресіями, представленими або вузенькими, витягнутими долинами - Бальєс або неосяжними напіввідкритими Больсон.

Клімат. Всій країні, внаслідок її положення в центральній частині материка і в дощовії тіні Анд, властива континентальність і посушливість клімату. Опади випадають нерівномірно. У дощовий рік може в 20 разів більше випасти опадів, ніж у посушливий. Континентальність виявляється в різких коливаннях денних і абсолютних характеристик температури. При теплих зимах з середньою температурою найхолоднішого місяця 8-12 ° С морози можуть досягати -5 °. Кількість опадів зменшується у напрямку зі сходу на захід. У цьому ж напрямку істотно зростає частка літніх опадів. Взимку вся країна знаходиться під дією субтропічного антициклону. З переважанням східного перенесення повітряних мас випливає ще одна характерна риса: волога перехоплюється східними схилами хребтів.

Західні схили і внутрішні депресії отримують 100 - 120 мм на рік. Східні схили є типовими кліматичними оазисами на загальному тлі напівпустелі. На східних схилах зароджуються річки, східні схили виявляються найбільш розмитими, біля їх підніжжя формуються широкі конуси виносу, східні схили вкриті більш багатою деревною рослинністю. Кожен хребет несе на собі два різних типи ландшафту. З хребтів збігають малопотужні водотоки. Поздовжні міжгірські рівнини (вальєс) спрощують вироблення широких річкових долин, по яких між бічними конусами виносу повільно звиваються річки, здувається після кожного дощику і пересихають в посуху. Панує бічна (боковая) ерозія.

Водні ресурси. Річкова мережа зовсім рідка і роз'єднана. Улоговини-Больсон часто є місцевими басейнами внутрішнього стоку, де потоки зі схилів зникають у власних наносах. Вони губляться в пісках, солоних болотах або озерах, які виявляються на їх майбутній шляху. Найчастіше, перш ніж вони вичерпаються, їх розбирають на зрошення родючих алювіальних грунтів, що утворюються в зниженнях. Час від часу для даної мети вживаються підземні води, особливо артезіанські.

Дуже величезні місцевості в країні займають солончаки (Салінас), солоні озера, солоні болота. Процес засолонення викликається навіюванням мінеральних солей у западини, також незмінним надходженням солей в депресії з водотоками і випаровуванням мінералізованих вод під дією сонячного тепла (середні літні температури 23-29 ° С). Велика частина солончаків, в тому числі Салінас-Грандес, утворилися на місці колишніх озер. Солончаки і солоні озера оточені непоказними галофітів. По суті, неосяжні ділянки країни являють собою реальну пустелю.