Природні унікоми урала 7 страница

Внутрішні води країни представлені численними річками переважно снігового живлення (Маккензі, Невільнича, Черчілл, Нельсон, Олбані та ін.) і озерами термокарстового, та льодовиково-тектонічного походження, деякі з яких мають дуже значні розміри (Велике Ведмеже, Велике Невільниче, Атабаска, Оленяче, Вінніпег, Вінніпегосіс, Манітоба та ін.). За кількістю озер і площею, що вони займають, Лаврентійська височина знаходиться на одному із перших місць у світі.

Рослинний покрив Лаврентійської височини представлений тундровими, лісотундровими і хвойно-лісовими асоціаціями. У зоні тундри для більш сухих ділянок звичайні асоціації із голубики (Vaccinium uliginosum), брусниці (Vaccinium vitis-idaea), водянці (Empetrum nigrum) кущиків. На виходах скельних порід або кам’янистих поверхнях друмлінів ці асоціації змінюються розрідженим покривом із ломикаменю та інших трав. Біля підніжжя схилів ростуть кущі верби (Salix sp.) і вільхи (Alnus sp.). У найбільш сухих місцях – на піщаних терасах і на схилах озів – серед тундрової рослинності можна побачити одинокі стовбури чорної ялини (Picea mariana). Перехід від тундри до лісотундри відбувається непомітно. Ознакою лісотундри є збільшення одиноких дерев на підвищених ділянках території і поява справжніх високостовбурних хвойних лісів у долинах річок. Нечітким є і перехід від лісотундри до тайги. Поступово ліси із річкових долин виходять на вододіли і займають всю територію, крім ділянок, що зайняті торф’яниками. Головними лісоутворюючими породами є чорна ялина (Picea mariana), туя західна (Thuja occidentalis) і бальзамічна ялиця (Abies balsamea). На низовині Маккензі головними лісоутворюючими породою є біла ялина (Picea glauca) і банксова сосна (Pinus banksiana).Природне багатство тваринного світу складають хутрові тварини – бобер, куниця, норка, ондатра, лиса та ін.

Відмінності кліматичних умов всередині країни знаходять відбиток в усіх компонентах, особливо в рослинності. Несприятливі умови літніх місяців на півострові Лабрадор викликають помітний зсув природних зон на південь. Тундра, яка панує на півночі і північному сході півострова Лабрадор, навіть в порівнянні з більш північними варіантами, здається досить бідною. Чагарникові асоціації зустрічаються здебільшого в укритих місцях, повсюдно переважають мохи і лишайники. Лісова рослинність з’являється лише на півдні півострова, де зустрічаються бальзамічна ялиця, сосни біла, червона і чорна, східний гемлок або канадська тсуга, різні види клену.

Запаси деревини (на півдні), водні ресурси, хутрові звірі становлять багатство Лаврентійської височини. Важливе значення мають також мінеральні ресурси. Давні кристалічні породи вміщують великі поклади залізної руди, міді, нікелю, срібла, урану тощо.

46. Центральна рівнинна фізико-географічна країна. До складу країни входять Центральні рівнини, які займають більшу частину території і приурочені до південно-східної частини плити давньої Північноамериканської платформи, і Міссісіпська низовина, що приурочена до однойменної внутрішньоматерикової синеклізи і прорізає територію Центральних рівнин з півночі на південь майже в її середній частині. На півночі країна межує з Лаврентійською височиною країною. Межа країни проходить по північному узбережжю озер Верхнє і Гурон і далі вздовж західного узбережжя озера Лісове до південних узбереж озер Вінніпег і Манітоба. На заході країна межує із Велико-рівнинною країною, на півдні – з Береговою рівнинною країною, на сході – з Аппалачською гірською країною. Найбільш характерними рисами країни є рівнинність поверхні, мінливість погоди у всі сезони року, крім осені, наявність п’яти величезних озер, які у сукупності називають Великими Американськими озерами, і потужних бурих лісових і чорноземоподібних грунтів. Наявність цих грунтів у сукупності із сприятливими кліматичними умовами і рельєфом сприяло перетворенню Центральних рівнини на один із найбільш продуктивних сільськогосподарських районів світу.

Рівнинність поверхні обумовлена тектонічною приуроченістю країни до платформи. Проте рельєф Центральних рівнин ніде не здається зовсім плоским. У північній частині доволі рівна та одноманітна поверхня Центральних рівнин ускладнена горбами льодовикового і водно-льодовикового походження (моренні горби, друмліни, ози, ками) та густо порізана ярами і балками у південній частині. У ряді місць рівнини ускладнені височинами (плато Озарк)і навіть невисокими горами (Адірондак, Бостон, Уошито). Плато Озарк має концентричний характер геологічної і геоморфологічної будови: поверхня уступами, що відділяють молоді шари від більш давніх, підвищується до центру куполу, де докембрійські кристалічні сланці утворюють низькогірний, але сильно розчленований рельєф. Ще більш різкими обрисами відрізняються гори Уошито, для яких характерне чергування витягнутих із заходу на схід хребтів і широких міжгірних долин. Ліси і на плато Озарк, і в горах Уошито, зведені лише у долинах, тоді як схили вкриті густою зеленню дубів, гікорі, сосен та інших, переважно ксерофітних видів лісової флори.

Південно-східна частина Центральних рівнин на південь від Огайо є областю поєднання низьких плато, що сформувались на карбонових вапняках, і низькогір’їв висотою до 600 м, вкритих густими лісами, що сформувались на виходах більш щільних силурійських порід. Низькі плоскі рівнини є одним із класичних карстових районів земної кулі, що відомий своїми польями, карами, а особливо печерами. Саме тут розміщується одна із найбільших карстових печер світу Мамонтова печера. Разом із сусідніми карстовими порожнинами вона утворює єдину систему довжиною більше 500 км.

Для клімату країни характерні холодна, особливо у північній частині, сніжна зима і тепле, а на півдні навіть жарке літо, а також значний температурний градієнт між північними та південними частинами і мінливість погоди. Середні температури січня змінюються від – 20⁰С на півночі до + 3⁰С на півдні, середні температури липня відповідно від + 19⁰С до + 26⁰С. Часті вторгнення повітряних мас із заходу, півночі і півдня роблять погоду Центральних рівнин вкрай нестійкою. Особливо мінлива погода взимку. Часті прориви арктичного повітря систематично викликають різке зниження температури. Це відбувається дуже швидко, іноді раптово, і супроводжується снігопадами і хуртовинами. Так само несподівано при вторгненні повітря з Мексиканської затоки можуть наступати відлиги. Влітку повітря з півдня приносить теплу погоду із частими зливовими дощами. Річна сума опадів коливається від 600 мм на північному заході до 1200 мм на південному сході. Режим їх випадання є сприятливим для сільського господарства. Навесні і на початку літа, у період розвитку зернових культур, на рівнинах випадає по 50-70 мм опадів у місяць. Стійкий приток вологого повітря із Мексиканської затоки майже повністю гарантує від посух протягом всього літа, а сухість «індіанського літа», як тут називають осінь, вже не страшна сільськогосподарським культурам. Навпаки, вона сприяє визріванню зерна і створює гарні умови для збору врожаю.

Внутрішні води країни представлені найбільшою річкою материка Міссісіпі та її притоками, а також Великими Американськими озерами. Великі озера є найбільшим у світі скупченням прісним озер і єдиною водною системою, що включає величезні озера і швидкі повноводні річки. У зв’язку з цим важко переоцінити значення Великих озер для господарства країни. Разом із протоками і річкою Св. Лаврентія вони утворюють чудовий водний шлях із Атлантичного океану у глиб країни протяжністю майже у 4 тис. км. Розміри і глибина озер такі, що вони доступні для кораблів з будь-якою осадкою. Перепоною є лише протоки між озерами, які, внаслідок перепаду висот між озерами, є крутими ущелинами або водоспадами, що недосяжні для кораблів. Для використання цього шляху між озерами були побудовані обхідні канали із шлюзами, а також канали, що зв’язали озера із річками Гудзон, Св. Лаврентія, Огайо і Міссісіпі. Великі озера оказують помітний вплив на клімат прилягаючих частин рівнин. Отеплювальна взимку і охолоджуюча влітку дія водних мас озер впливає на нижні шари атмосфери до висоти 2,5 км. Завдяки цьому взимку Великі озера грають роль термічного бар’єру, що перешкоджає поширенню на південь холодних повітряних хвиль Арктики. Завдяки цьому на плоских озерних терасах південного узбережжя озера Мічіган у садах визрівають навіть персики і абрикоси.

У ґрунтовому покриві на півночі переважають бурі лісові ґрунти, під змішаними (ялина, сосна, клен, липа, гемлок) і широколистяними (дуб, гікорі) лісами. На півдні — чорноземні ґрунти, що утворилися під високотравними преріями. Останні практично повністю зведені в результаті відкриття і заселення території.

Рослинний покрив змінюється внаслідок зміни температур із півночі на південь від хвойних до широколистих лісів, і внаслідок зміни суми опадів зі сходу на захід від лісів до лісостепів. Проте ліси займають не більше 6-9 % території і знаходяться переважно на сході, більшою мірою на ділянках, що є непридатними для сільськогосподарського використання: крутих схилах річкових долин, балок і ярів, на заболочених ділянках річкових заплав. Зрідка зeстрічаються гікорі (Carya ovata), каштани (Castanea dentata) та деякі інші дерева, що були характерні для первісних лісів регіону. Переважають лісові насадження – вторинні, молоді, більшою частиною із дубів з домішкою дрібнолистих порід. З ссавців більш всього переважають гризуни.

47. Аппалачська гірська країна

 Географічне положення. До складу країни входять середньовисотні гори Аппалачі, що простяглися на 2300 км на північний схід від штату Алабама до затоки Св. Лаврентія і продовжуються на острів Ньюфаундленд. Ширина їх – 200-300 км, середня висота – 1000-1300 м. За своїми природними умовами це типовий район середньовисотних лісових ландшафтів помірного і субтропічного поясів. На заході Аппалачська гірська країна межує із Центрально-рівнинною країною, на півдні і сході – із Береговою рівнинною країною.

Тектонічна будова та рельєф. Найбільш характерними рисами країни є різний характер рельєфу північної каледонської і південної герцинської частин Аппалачської гірської системи і переважання широколистих лісів у рослинному покриві. Внаслідок цього країну поділяють на дві фізико-географічні області – Північні і Південні Аппалачі, які розділяє р. Гудзон.

Північні Аппалачі сильно зруйновані і тому невисокі. Більша частина їх є по суті пенепленізованим плоскогір’ям з висотами до 1000 м і тільки на півдні вони мають гірський характер. Північні Аппалачі складаються з кристалічних і метаморфічних порід нижньопалеозойського віку (кварцитів, гнейсів, гранітів, вапняків). Вони зазнали зледеніння, тому поверхня їх має згладжений погорбований і зпенепленізований характер, а в рельєфі панують льодовиково-екзараційні і льодовиково-акумулятивні форми рельєфу. Гори вкриті густими, переважно хвойними, лісами, що зближує їх з ландшафтами південної частини Канади.

Брилові масиви гір у багатьох місцях розчленовані тектонічними долинами й улоговинами. Між грабеном Гудзон-Шамплейн на заході і грабеном річки Коннектикут на сході лежать Зелені і Білі гори.

Найвища точка Північних Аппалачів – гора Вашингтон у Білих горах. Висота її - 1916 м. Далі на північ гори знижуються і переходять у плоскогір'я, над якими височать окремі останці, наприклад гора Монаднок, до 1000 м заввишки.

У багатьох місцях Північних Аппалачів помітні сліди льодовиків – кари, ози, друмліни, моренні відклади тощо.

До Північних Аппалачів належить також гірський масив Адірондак, розміщений між долиною річки Св. Лаврентія та озером Онтаріо. Це ізольований і припіднятий, досить розчленований уламок Канадського щита. Західна частина масиву нагадує горбисте плато з широкими і відкритими долинами: на сході його, навпаки, височать справжні гори з глибокими долинами і заокругленими вершинами, складеними стійкими породами. Материковий льодовик, який вкривав весь район, відполірував вершини, поглибив річкові долини, надав їм форми трогів і залишив у багатьох місцях морену.

На узбережжі Атлантичного океану гірські хребти вклинюються й утворюють ряд півостровів з малими і великими затоками. Між півостровом Нова Шотландія і материком знаходиться затока Фанді, відома найбільшими в світі припливами (до 18 м).

Південні Аппалачі молодші і вищі за Північні. Їх найвища точка – гора Мітчелл – має висоту 2036 м. Південні Аппалачі не піддавались зледенінню і в рельєфі панують структурно-ерозійні форми рельєфу.

У напрямі із заходу на схід у Південних Аппалачах можна виділити чотири структурно-морфологічні зони: передаппалачське плато, складчасто-осадова зона, складчасто-метаморфічна зона і плато Підмонт.
Передаппалачське плато складене палеозойськими осадовими породами. Тут багато родовищ кам'яного вугілля та нафти. Поверхня плато розчленована річковими долинами басейну річки Огайо. Воно майже з усіх боків обмежене уступами, особливо стрімкими на сході. Південна частина цього плато називається Камберлендським гірським підняттям, а північна – Аллеганським.

Найцікавіша в геоморфологічному відношенні складчасто-осадова зона. Тут чітко представлений складчасто-ерозійний так званий аппалачський тип рельєфу. В результаті розмиву антиклінальних хребтів на їх місці утворилися поздовжні долини з антиклінальною внутрішньою будовою, а синклінальні, складені стійкішими до розмиву породами, виражені в рельєфі у вигляді невисоких хребтів із згладженими схилами. Проте навіть найвищі точки цієї зони лежать значно нижче, ніж західна і східна частини Аппалачів. Найнижчою і найбільш розмитою частиною цієї зони є Велика Долина. Днище її лежить на висоті 250- 300 м, тоді як хребти навколо неї підносяться до 1100-1200 м.

Складчасто-метаморфічна зона Аппалачів – найвища частина цієї гірської системи. Вона представлена багатьма хребтами, складеними переважно кристалічними і метаморфічними породами нижнього палеозою, з гострими гребенями, асиметричною будовою і стрімкими східними схилами. Тут знаходяться такі гірські масиви, як Чорні гори з найвищою точкою - горою Мітчелл (2037 м), Димові гори, Голубий хребет. Ця зона є вододілом між Атлантичним океаном і басейном Міссісіпі.

На крайньому сході Аппалачів знаходиться плато Підмонт. Воно має горбистий характер поверхні і підноситься над Приатлантичною рівниною на 250—400 м. Річки, що стікають з Аппалачів (Делавер, Саскуіхана, Потомак, Джемс, Реанок), врізуються в поверхню плато і, перетинаючи його східний край, утворюють водоспади. Тому східний край плато Підмонту ще називають «лінією водоспадів». Разом з тим ця лінія є межею судноплавства на річках, які течуть з Аппалачських гір.

У Південних Аппалачах, де не було льодовиків, потоки води утворили глибоку і розгалужену річкову мережу. Всі найбільші річки (Саскуеханна, Потомак, Джеймс) течуть не по поздовжнім долинам, а поперек Аппалачів, прорізаючи їх іноді надзвичайно вузькими і глибокими ущелинами. Підняття гір відбувалося так повільно, що річки встигали, зберігаючи свій колишній напрямок, прорізати виростаючі хребти

Клімат. Для клімату Аппалачів характерне панування континентального повітря взимку і мусонного повітря влітку, але кількість опадів значна в усі пори року (1000-2300 мм). Взимку в північній частині випадають рясні снігопади, влітку йдуть мусонні дощі. Клімат Аппалач на півночі помірно холодний, пересічна температура січня: - 6 °C, - 8 °C, липня + 16 °C, +18 °C. На півдні клімат помірно теплий, температура січня до +2 °C, липня +25 °С. У найпівденніших районах гір помірно теплий клімат поступово змінюється субтропіним кліматом східних окраїн материка, що знаходиться в зоні дії тропічних циклонів.

Флора та фауна. В Аппалачах чітко виділяється 4 висотних пояси рослинності: широколистяних лісів, мішаних лісів, хвойних лісів і високогірних луків.

У широколистих лісах з опадаючим листям нижньої зони донедавна переважав каштан. Проте хвороба, завезена з Європи, заподіяла тяжку шкоду цим деревам. Крім каштана, тут ростуть каштановий дуб, дуб червоний, тюльпанне дерево та ін. Висота дерев 18-30 м, але окремі екземпляри, як, наприклад, «Вашингтонів дуб», досягають 50 м заввишки при діаметрі стовбура до 2 м. Дерева дуже переплетені ліанами, серед яких є дикий виноград.

У наступному поясі – мішаних лісів – склад дерев ще строкатіший. Як і в попередньому поясі, крони дерев розташовуються в кілька поверхів (ярусів). Найхарактерніші цукровий клен і жовта береза. До них домішується з листяних дерев -  бук і граб, а з хвойних – різні види ялини та ялиці, колюча і біла сосна. Зелений трав'яний килим навесні і восени вкривається яскравими квітами.

Вище по схилах гір мішаний ліс змінюється хвойним, що складається уже тільки з ялини та ялиці. Хвойний ліс доходить біля 40° пн. ш. до 1500 м і до 1500—2100 м на півдні Аппалачської гірської області. Вище межі лісу йдуть зарості рододендрона і кущистої вільхи, а потім луки. Багатство флори Аппалачської області пояснюється тим, що більша частина її є давньою сушею, і до того ж вона не зазнавала зледеніння. Трапляються дуже давні рослини, наприклад тюльпанне дерево, що досягає 60 м заввишки. Найближчі родичі цього дерева і деяких інших рослин жили на Землі ще в крейдовий період. Багато таких видів рослин, які ніде більше не зустрічаються.

Фауна Аппалачів, що тягнуться на тисячі кілометрів територією Північної Америки, надзвичайно багата. Тваринний світ цих гір складається з багатьох видів ссавців, птахів, рептилій, а також земноводних. Найбільш популярні тварини, що мешкають в цьому регіоні - чорний ведмідь, білохвостий олень, лось, ястріб, дятел, лисиця, єнот, білка, кролик, кажани, дрозди, тетерева, жаби, саламандри, черепахи і гримучі змії.

Аппалачі багаті на корисні копалини. В їх надрах залягають великі запаси кам'яного вугілля, нафти, залізної руди. Є мідь, срібло, кобальт.

Великі запаси будівельного каміння, вапняку, піску, глини. Корисні копалини розподіляються нерівномірно. Найзначніші родовита залізних руд зосереджені на півдні, нафта і природні гази добуваються на півночі і в центральному районі. Але всі ці природні багатства тією чи іншою мірою представлені в середній частині Аппалачських гір. Саме тут лежить Аппалачський кам'яновугільний басейн.

На 250 км з півночі на південь і більш ніж на 400 км із заходу на схід від берегів озера Ері і до річки Делавер та верхньої течії річки Огайо розкинувся важливий вугільний і індустріальний штат Пенсільванія. Аппалачський басейн дає близько 70% загального видобутку вугілля в США, в тому числі 95% всього американського антрациту.

У Пенсільванії виплавляється четверта частина усієї сталі, що виробляється в країні, розвинуто машинобудування, виробництво прокату, стальних конструкцій. Пенсільванська нафта відзначається високою якістю. У штаті є численні текстильні, трикотажні і швейні фабрики та інші підприємства легкої промисловості. На північному сході Аппалачські гори ніби знаходять своє продовження на острові Ньюфаундленд.

48.Берегова рівнинна країна

Географічне положення. Це найбільш молода фізико-географічна країна Північної Америки, яка об’єднує Примексиканську і Приатлантичну берегові низовини і простягнулася смугою шириною не більше 200-300 км вздовж південно-східного узбережжя материка. На півночі вона межує із Великою рівнинною і Центральною рівнинною країнами, а також Аппалачською гірською країною. Ще в палеогені майже вся територія Берегових низовин була дном океану, внаслідок чого має плоску як океанічне дно поверхня, місцями ускладнену уступами морських терас і зниженнями річкових долин.

Геологічна будова та рельєф. Найбільш характерними рисами країни є плоский рельєф, сильна заболоченість, теплий і вологий океанічний клімат, який створює умови для багатої субтропічної рослинності. Зовнішню лінію низовин утворює вузька смуга піщаних кіс. Вони відділяють від моря великі, витягнуті вздовж берега лагуни. З наростанням і з’єднанням кіс лагуни перетворюються в лагунні озера. Достаток тепла і вологи сприяє заростанню озер рослинністю і лагуни перетворюються в трав’яні болота – марші.

Низовини формувалися як у мезозої, так і в кайнозої внаслідок опускання палеозойського складчастого фундаменту. Рельєф низовин пов'язаний з швидким епейрогенічним підняттям території на місці раніше затоплених морем територій.

Поверхня Мексиканської низовини майже ідеально рівнинна з абсолютними позначками до 100 м. Гідромережа розвинута. Поблизу моря річки течуть у своїх наносах, іноді навіть вище від навколишньої місцевості. Біля узбережжя низовина заболочена. В окремих місцях поверхня складена вапняковими породами, в зв'язку з чим тут мають значний розвиток карстові явища (Флорида, Юкатан та ін.).

Приатлантична низовина на заході оточена уступом плато Підмонт. Вона складена товщею осадочних порід (вапняків, пісковиків, глин) потужністю до 1000 м, які залягають на палеозойському кристалічному фундаменті. Середня висота низовини 100 м. Поверхня її розчленована долинами численних річок.

Клімат. Зима на берегових низовинах тепла. Середні температури січня складають + 5...+ 10⁰С. При проходженні циклонів йдуть дощі. Але в тилу циклонів іноді приходить арктичне повітря, яке знижує температуру повітря до 0⁰С. Заморозки, хоча і рідко, оказують пагубний вплив на пишну субтропічну рослинність, особливо на плантації цитрусових. Проте зима, за рідким виключенням, вважається на Берегових низовинах кращою порою року. Літо жарке і дощове. В липні температура тримається біля +27⁰С. Мусон приносить величезну кількість вологи, що випадає у вигляді сильних злив переважно в денні години. Високі температури, що усугубляються великою вологістю повітря, переносяться дуже важко. Влітку і восени на Берегові низовини часто приходять тропічні циклони, що супроводжуються вітрами ураганної сили.

Водні ресурси. Поверхня берегових низин покраяна багаточисельними річковими долинами. В деяких місцях вона складена вапняками і характеризується широким розвитком карсту, особливо на півостровах Флорида і Юкатан. Найбільші водні артерії – річки Ріо-Гранде, Колорадо, Міссісіпі з притоками Ред-Рівер та Арканзас, Чаттагучі тощо.

Долини рік Приберегових низин, а особливо заболоченої Примексиканської, яку інколи називають низовиною Мексиканської затоки, щедро вкриті алювіальними відкладами. Найбільшої товщини вони сягають у межах Міссісіпської дельти. Ґрунти, клімат крайнього півдня Берегових низовин сприяють розвитку тут субтропічного землеробства, особливо вирощуванню бавовнику, рису, цукрової тростини.

Природні зони, флора та фауна. Більша частина території лежить у межах субтропічних мусонних мішаних лісів, а південна половина півострова Флорида – у зоні вологих тропічних лісів.

Понад третини території Примексиканської низовини покрито лісами (соснові бори, змішані та галерейні ліси). На заході переважає савана. Найпоширенішими є соснові бори з карликовими пальмами в підліску та змішані ліси з сосни з вічнозеленими дубами, магноліями та восківниками, біля річок зустрічаються ліси з ніссу, болотного кипарису та тополя.

Природна рослинність приатлантичної низовини – соснові та сосново-дубові ліси, на заболочених ділянках – ліси із тису та болотного кипарису. На півдні Флориди поширені зарості з пальм, фікусів, восківників та інших тропічних дерев.

Фауна берегових рівнин включає ряд оригінальних видів (наприклад: віргінський олень, скунс, сіра лисиця, червона рись, сіра білка, кріт зіркорил, із птахів - вилкохвостий лунь, дика індичка). Частіше зустрічаються ховрахи, землерийки, лісові бабаки. У субтропіках, на південному сході фізико-географічної країни, зустрічаються представники тропічної фауни - алігатор, кайманові черепахи, ібіси, фламінго, пелікани, колібрі, каролінський папуга.

49.Аляскинсько-Кордильєрська фізико-географічна країна

Географічне положення, рельєф. Ця країна займає найпівнічнішу частину Кордильєр і включає хребти Брукс, Аляскинський, Кенайський і Чугачський, а також Арктичну низовину, плоскогір’я Юкон і Алеутську гряду, що складається з 111 островів вулканічного походження з 32 діючими вулканами і простягається до 60⁰ пн. ш. Аляскинський хребет є найбільш високим хребтом Кордильєр і материка в цілому з вищою точкою горою Мак-Кінлі (6193 м). Для Аляски характерним є поєднання льодовикових хребтів, вершини яких досягають шеститисячної відмітки (Мак-Кінлі, 6194 м.) і високих плоскогір'їв (Юкон) та міжгірських котловин.

Клімат. Кордильєри Аляски знаходяться в арктичному і субарктичному поясах із тривалою зимою і коротким літом. Кліматичні умови зими відрізняються тим, що на більшій, північні частині Аляски, тобто на Арктичній низовині, плоскогір’ї Юкон і хребті Брукс, стоїть малосніжна морозна погода, оскільки там панують континентальні арктичні повітряні маси, що приходять з північного сходу, з покритого льодом Північного Льодовитого океану. На плоскогір’ї Юкон з найбільш континентальним кліматом морози сягають – 63⁰С. В той же час в південній частині, за Аляскинський хребтом температура повітря близька до 0⁰С і ідуть дощі, оскільки хребет стіною стоїть на шляху пересування арктичних повітряних мас, а погоду формують теплі і вологі тихоокеанські повітряні маси, що приходять з півдня від Алеутського мінімуму.

Влітку морські повітряні маси з Тихого океану панують вже над всією країною, оскільки приходять з заходу по північній периферії Північно-Тихоокеанського (Гавайського) максимуму і хребти, що простягаються в основному з заходу на схід, перестають бути перешкодою. Температури повітря невисокі. На Арктичній низовині, що являє собою влітку непрохідне болото з численними озерами лагунного і термокарстового походження, температура найтеплішого місяця не перевищує + 5⁰С, вегетаційний період триває менше місяця, а прибережні води Північного Льодовитого океану вкриті льодом. Океан перешкоджає прогріванню повітря.

Низькі температури літа і на узбережжі Аляскинської затоки, де вони не перевищують +11...+12⁰С. Проте дуже значна кількість опадів, що сягає до 4000 мм за рік. Цьому сприяє лійкоподібна форма Аляскинського, Кенайського і Чугачського хребтів, яка вловлює повітряні маси з Тихого океану. Наслідком низьких літніх температур, рясних опадів і малої висоти снігової лінії (500 м) є винятково потужне зледеніння гірських хребтів. В деяких місцях льодовики доходять до океану і від них відколюються невеликі айсберги.

Більш тепле літо характерне для плоскогір’я Юкон, де сухе арктичне повітря прогрівається до + 20⁰С.

Винятково рівним кліматом “вічної осені” характеризуються Алеутські острови і півострів Аляска. Температура коливається там протягом всього року від 0 до +10⁰С. Річна сума опадів дорівнює 1800 мм. Дощі іноді йдуть безперервно по декілька тижнів. Розміщуючись в центрі баричного мінімуму, острови є батьківщиною численних штормів.

Річкова система розвинута досить добре. Найбільшими річками області є Юкон з притоками Танана, Порк Юпайн тощо, Кускокуїм та Кобук.

Флора та фауна. Панівною є вічна мерзлота з тундровою і лісотундровою рослинністю. Рослинність Аляскинсько-Кордидьєрської країни представлена дуже густими хвойними лісами із ситхинської ялини і декількох видів гемлока або тсуги, які вкривають нижні частини схилів. На плоскогір’ї Юкон поширені ліси з білої або канадської ялини, бальзамічної тополі і білої берези, які одягають нижні частини схилів гірських масивів. Проте більшу площу займає мохово-лишайникова тундра. Рослинний світ Алеутських островів представлений луками із різнотрав’я, іноді чагарниками.

Щодо тваринного світу, то в Аляскинських Кордильєрах зустрічається найбільший хижак Північної Америки – бурий ведмідь гризлі, поширені вовки, рисі, лисиці, борсуки. Серед копитних є різноманітні олені і сніжний баран. Багато гризунів: бобрів, дикобразів, зайців, білок; та земноводних, особливо ящірок та членистоногих. На півдні фізико-географічної зони поширені гримучі змії та отруйні павукоподібні – тарантули та скорпіони. На Алясці є величезні запаси природного газу, нафти, рідкісних металів.

50. Риси природи Південно-Кордильєрської нагірно-гірської країни Північної Америки

Південнокордильєрська гірська фізико-географічна країна

Загальна характеристика:

1. ФГП. Ця країна простягається від 48 0 пн. ш. до 34 0 пн. ш. (до широти міста Лос-Анджелес). Це найбільш широка частина Кордільєр (до 2,5 тис. км) за рахунок значного розвитку внутрішніх плато і плоскогір’їв.

2. Орографічна будова. Скелясті гори, які в Кордильєрах Канади представляли цілісну систему, тут складаються з ряду розрізнених хребтів, які розділяються широкими платоподібними ділянками.

3. Клімат.. Більша частина країни лежить в субтропічному кліматичному поясі. Чим далі на південь, тим тепліше і сухіше. На північному заході, на узбережжі Тихого океану, випадає до 6000 мм опадів за рік. На південному заході, в районі Лос-Анджелеса, річна сума опадів знижується до 300-400 мм. Повітряні маси з Тихого океану проходять через хребти тільки взимку, влітку вони рухаються з півночі на південь вздовж берега по східній периферії Північно-Тихоокеанського баричного максимуму, не даючи опадів.

4. Рослинний світ. У зв’язку із зміною зволоження сирі приокеанічні ліси змінюються лісами із теплолюбних секвої і жовтої сосни. Південніше на узбережжі з’являється ксерофітна чаппараль із вічнозелених низькорослих дубів і акацій.

5. Ґрунти. В тому ж напрямі змінюються і грунти: від гірських бурих опідзолених на півночі до сіро-коричневих на півдні.